Захотілось мені покласти на папір свої відчуття які я маю від вчорашніх зборів для обжор. Почну з початку... Вдома я повечеряла, не дуже правильно, тобто з’їла ложку клюсок з сосом з курки, і тоді мені було мало і я захотіла ще доправити кусочком чорного хліба. І я таки його з’їла. Потім пішла поставила прання, з яким мені допомогла моя малеча, і в сьомій годині зібралась, сказала чоловіку, що мені треба на зустріч і поїхала. Церкву в якій мала бути зустріч я знайшла легко. Було страшно, а що якщо нікого не буде? А що якщо ніхто не прийде і я поцілую клямку і піду додому? Та мені стало легше коли я побачила, що на парковій площі було багато машин. Ура... вже легше. Але дуже скоро виявилось, що то батьки і діти приїхали на збори з нагоди початку школи. Я подивилась на розклад і почала шукати за кімнатою, де мають зустрічатись люди. До мене підійшов молодий, років 40-45 чоловік, досить повний і великий, і запитав чи я йду на зустріч. Потім він запитав, а що мене сюди привело. І в мене навернулись сльози на очі, і виявилось бажання втікати, бо я не така... я не потребую такої допомоги, я ж занялась ніби собою... Але я пообіцяла собі, що піду і послухаю, бо якби не було проблеми то я б не мучилась ціле життя з тим, що я не можу контролювати напади заїдання... Тож, я проковтнула сльози і пішла з ним в кімнату. Кімнатинка була маленька, її напевне використовують для зустічей церковного комітету. Так, як проект базується на тому, що ми безсилі і мусимо ввірити себе Богу і попросити його про допомогу змінити нас і навчити любити себе, і вміти заповнювати свій час не їжею а вчитись спілкуватись з оточуючими нас людьми, то зустрічі завше відбуваються в приміщенні церков. Зайшовши в кімнату я навіть і не дуже зауважила розп’яття і образи які були на стінах. Я лишень побачила довгий стіл і двоє людей, які сиділи коло нього. Одна жіночка, досить молода, років 30 була дуже худа, і якась така як причмелена. Її довгі, але доглянені нігті справили на мене враження, бо здавалось, що це все що на ній є - довгі нігті, бо тіла як такого на ній не було. Поруч сиділа жіночка років 50-55, яка на відміну від першої була повна, весела. Така весела мама, яка всіх годує і багато готує. Тож до них приєднались і ми двоє - я і той мужчина який мене зустрів на парковій площі. Мені дали брошурку і список міст в нашому штаті де проходять подібні мітинги і на які можна піти. Програма базується на 12 ступенях. Перший, це прийняття того, що їжа контролює наше життя і ми маємо нездорове відношення до неї. Але про це згодом... Мене почали питати звідки я приїхала, в розумінні міста, як я називаюсь і розповіли мені, що треба піти на декілька різних зустрічей, щоб познайомитись з різними людьми. Гм... "та мені і вас вистарчає" подумала я. Тут якісь всі... оригінали. Я інакша. Тут відчинились двері і зайшов ще один мужчина. Високий, лисий і повний. Ні він не був такий з жахливим обвислим жиром, радше просто великим пузом. Часто українські мужчини мають таке пузо від пива і в вус собі не дують. Він виглядав підтягнутим, але великим. Дуже активний. За ним ввійшла до кімнати й молода жінка, з великими і повними грудьми, але вона зовсім не була повна. Підтягнена, струнка, але видно, що характер не з легких. Виглядала така, що все любить тримати під контролем. Як виявилось потім, я не помилилась. Вона саме така. Після неї до кімнати зайшла монашка, і мене це дуже здивувало. Я думала, що вона просто тут, бо все ж церква католицька той напевне сестра прийшла подивитись чи все в порядку. Ні. Сестра, таки прийшла на зустріч, бо у неї діабет і вона вчиться контролювати його без лікарст. В кімнаті нас було десятеро і четверо з них хворі на діабет, але лікувати його вони відмовляються і хочуть контролювати себе іншими способами. Щось історія затягується... той треба її скоротити. Одже коли всі зібрались, ми відмовили молитву, і почались збори. Тому, що я була перший раз почали читати книжку з першого кроку, хоча вони вже дійшли до 8-ї частини. Суть зустрічей в тому, що кожен читає абзац з книжки і розповідає про себе, і що його привело на програму, або каже як певна фраза в книжці відноситься до нього/неї самого/ї. Скажу вам, що всі історії були дуже цікаві, але в мене очі полізли на лоба, коли одна молода, підтягнена, спортивна, руденька жіночка почала розповідати, що вона хворіла на булімію, вилікувалась від неї але відчуває, що знову є рецедиви через великі зміни в свому житті. Вона повна енегрії. Я просто не могла повірити, що така гарна жінка може мати будь-які проблеми з їжею. Вона мені дала свій телефон і сказала, що як тільки у мене будуть будь-які проблеми або питання, щоб я до неї дзвонила. Сказала, - дзвони і кажи, я така то і така то і мені зле. Плюс, сказала, не картати себе якщо мені не виходить цілий день харчуватись правильно. Не вийшло на сніданок, вийде на обід. Маленькими кроками, але вперед. Я вже другий тиджень пробую утримуватись від мучного і молочного. Пробую, бо щось не дуже мені виходить. Саме в неділю, коли мені було зле від того, що мама побила мою Юліанку в церкві і Андрій не приїхав додому після роботи а пішов на пиво із знайомим, я наїлась морозива. Два рази я з’їла дві креманки ванільного морозива, полите шоколадом. Замість їсти обід, я наїлась морозива. Он так воно і є. Приходить голод, нерви і вже не можеш втриматись не їсти щось мучне.
Мультиків ту не вольно, тому лінійку не видко. Ось такий стан справ маю на сьогоднішній день. Вже котрий тиждень стоїть без руху онця зараза. Тре її зрушити. А ще маю нову няню але вона нинькай недопильнувала моя малу вредотину і та малеча закрила бабці двері зо середини... я запропонувала бабці тримати вікно відкрите а вона сказала - а ще чого! Боїсі!!!
А шо сьте думали, нині Американці побили Канадийців. А я сі тут чайочком балую і на пляцок споглядаю цікавим поглядом. Завтра буду пробувати. Нині день пройшов більш-менш в руслі.
Казали не використовувати англо-мовних слів але в голові в мене зараз хаос, а тому пишу що тут дехто мені сказав що мені ніц не можна аж поки не буде 63кг. Буду тут кожен день писати що їла і скілько раз крутила педалі або робила вправи. І буду звітувати, як не як щоденник. В кінці кінців. Треба щось почати і завершити а то моє житіє шкереберть. Буду шкрабіти туткі. Канада виграла першу гру, ну нічого ми не дамось!
Місьові дуже сумно і депресія мучає і апатія. Ніц ся не хоче і форуму такоз.
Як добре вчити інших як жити і наслідумати Бога, особливо коли самому не треба дотримуватись ніяких правил.
