Ми йшли з садочка додому. На розі Кульпарківська-Наукова, коло фігурки Матінки Божої, я із візком в руках завжди почуваюсь вінд-серфером і щиро дякую Дми за те, що допомагає всій нашій компанії втриматись на землі. Великий будинок на розі - гуртожиток. В цокольному приміщенні - розмаїті магазинчики; мене чомусь завжди смішило сусідство салону весільних суконь і приймальні нотаріуса Величезні балкони, на яких сохнуть смугасті майки... Світловолоса дівчинка з потрфелм за спиною перебігла дорогу три смуги, ай-ай-ай! - і кинулась до під'їзду гуртожитка з щасливим криком: "Дедушка!" Мужчина років 55, який ще раніше стояв коло гуртожитка, подивляючись то догори, то довкола, посміхнувся їй у відповідь і розкрив обійми. Вони мене не бачили, а я, напевно, трохи на них витріщилась. Нічого незвичного, ніби. Просто згадалось. Дедушка... Моєму дідусеві було 64, коли я народилась. Моя мама часом казала, що "по справжньому свідомо стати матір'ю можна тільки після 30", так от - мені чомусь закарбувалось в голові, що по-справжньому бути дідусем можна тільки після 60. Напевно, тому, що дідусь у моєму розумінні мав бути квінтесенцією різних знань і справжньої життєвої мудрості. Таким він і був. Майже безтілесний - останні 45 років життя дідусь хворів на цукровий діабет І типу, а тому сильно схуд. Хоча, не хворів. Спочатку він жив з хворобою, а потім - переміг її. Кинувши палити, зайнявшись спортом, ретельно контролюючи харчування. У його сивині були відблиски сталі - сталевої волі, сили до перемоги. А в синіх очах - стільки доброти... Багато чиє дитинство пов'язане з бабусями. Мої ж бабусі опинились за тисячі кілометрів. А от дідусь приїжджав до нас щонеділі. І на цілий день забирав мене і сестру на довгі прогулянки лісом, розповідаючи стільки всього цікавого, що потім пару днів снились всілякі лісові казки... Вчив збирати гриби, розпізнавати сторони світу по стовбурах дерев; розповідав назви рослин. Мав з собою чорний хліб - для себе і пряники - для нас. Якось ми бавились у хованки в лісі і ледь не загубились. Ух, страшно було! Але пригода - таке не забувається. А ще якось ми пішли на прогулянку і по дорозі зайшли на шкільний стадіон. І дідусь, скинувши куртку, підтягнувся на перекладині і зробив "підйом переворотом". Так мені запам'яталось, що людина у 73, та ще і хвора, може бути настільки фізично сильна. І я пообіцяла собі, що і я в 73 буду теж робити підйом переворотом... до речі, підтягнутись вже можу, а от підйом - ще не навчилась, ганьба-ганьба... Ще дідусь варив для нас варення. На його невеличкій земельній ділянці розкинувся шикарний малинник - справжні зарості. Хворий на діабет, дідо потайки мріяв про солодке, і був упевнений, що і всі навколо теж хочуть солодкого так само сильно, як і він. Тому своє бажання поїсти варення він переносив на приготування того варення для нас. То була дуже особлива малина - темна, карамелізована, кожна баночка - підписана акуратним почерком: "малина, 199-". Дідусь вчив нас географії та історії, і за старанне навчання давав гривню Щотижня "ганяв" по столицях держав світу, і треба ж було йому особливо приділяти увагу всіляким Гвінеям і Камбоджам. Столиця Малайзії - Куала-Лумпур. До сих пір па'мятаю. Дідуся не стало 16 серпня 2010. Власне, навіть не скажеш - "помер", навіть "пішов від нас". Його просто не стало - догорів, наче свічка. Розчинився в плині часу. Без мук, без тривалих болісних вилежувань у лікарні. У день, коли ми прощались з дідусем, я подумала, що так і мають залишати світ живих люди - доживши до старості, хоч би до тих 86 з половиною років. Багато побачивши і взнавши, досягнувши мудрості і передавши цю мудрість наступним поколінням. Ставши прикладом. Залишивши по собі світлу пам'ять і світлий сум... Я дивилась на дівчинку, яка обіймала дідуся - і наче не було тих 20 років. От воно - те ж саме осіннє сонце, а трошки примружити очі - і можна уявити собі двір, засаджений смородиною і агрусами, брама відкривається - і він заходить до нас у своїй вічній картатій біло-синій сорочці, присідає, ставить сумку з гостинцями на землю - і розкриває обійми. А ми з малою Яською наввипередки біжимо до нього і кричимо: "Дедушка!"
... то там заведуться Вірунчики так що будьте обережні і прибирайте вчасно! хочеться долучитись до постів мамочок трьох дітей, які з'явились в оновленнях нещодавно. Багатодітні - так, троє - це дійсно перехід до багатодітності. Як колись мені сказала одна мудра жіночка - "Їх більше, ніж нас". І в тому щось є. Оля-Holly пише, що їй співчувають. Мене відвверто жаліють. Бо не маємо допомоги від родичів, бо живемо в одній кімнаті, бо між Сергійком і Вірусею всього рік і 9 міс різниці, бо мені тільки виповнилось 26 і всі чомусь впевнені, що діти в мене незаплановані. От, до речі, з останнім пунктом взагалі мене вибісив лікар ЖК, який підчас одного з "патронажних візитів" після моїх домашніх пологів сказанув, що тепер вже пора б мені подумати про контрацепцію, "бо то вже взагалі". "Взагалі" мені взагалі спочатку пропонували лапароскопічну стерилізацію, але я крізь зуби пояснила, що про різні види контрацепції знаю достатньо, щоб обрати саме наш спосіб планування. Що важко особисто мені - трохи тяжко слінг+возик. багато є місць в районі, де проїхати важко, а ще і намотаній з малявочкою... але то нічого, менше швидкість, ретельніше планування маршруту. Важко - коли чоловік приходить з роботи пізніше 20.00. Але теж стараюсь тоді за вечір зробити щось приємне для коханого мого, щоб йому було радісно прийти додому, щоб була йому можливість відпочити після трудового дня. Важко - коли діти хворіють. А все решта - легко, насправді. Ну і ще, напевно, було би важко, якби ми з чоловіклм сварились. А так - ну і що, що в одній кімнаті. Головне - що злагода. Якось з народженням третьої дитини, точніше, в процесі налагодження побуту в новому складі сім'ї, стає зрозуміло: ми можемо все. Ми справді можемо абсолютно без допомоги "підняти" цих дітей і всіх інших, які ще колись можуть нас ощасливити.
Сергійко звик засинати з цицею. А того дня - в понеділок 21 жовтня - він взагалі дуже сильно капризував, і без циці був нікуди. А мені годувати його на переймі було просто до іскр в очах, тому ввечері чоловік сказав, що не дозволить мені так мучитись - і відправив мене у ванну. А сам вимкнув світло в кімнаті і сказав, що настала ніч і всі вже сплять. Дмитрик теж занервувався, почав дуріти в темряві. Але він у мене такий чудовий хлопчик - навіть дуріє чемно А от Їжакоптер... "Мама! ням! Маааама!!!" я сиділа у ванні і розуміла, що маю там і сидіти і що чоловік мій має своє вирішення дитячих питань - і я не маю йому заважати. І справді. Мій коханий гладив кричущу малявку по спині, поки Сергійко не заснув. А Дмитрик заспокоївся, але продовжував сам собі щось розповідати у темряві, на другому поверсі ліжка. То був такий собі прикол: ми сидимо на кухні, дихаємо, а Дмитрик раптом тихенько кличе: тату! Тато біжить до кімнати, я без нього якось переживаю пару перейм. Повертається, усміхається: "Наше Сонечко просить в Миколая світлофор. Треба буде йому зробити". Нарешті і Дмитрик захропів, і зараз, відновлюючи хронологію, я розумію, що Дми заснув "зовсім" десь вже близько опівночі. Тобто, чистого часу міцного сну обох дітей у нас було 2 години і 45 хвилин, чого нам вистачило безпосередньо на народження Вірусі і на максимальну увагу мені в ранньому післяпологовому періоді. А потім почався двіж - прокинувся Сергійко з тим самим криком: "Мама! ням!" - він не міг зрозуміти, де я, а коли татко сказав, що "мама прийде", то голий і заплаканий вдягнув шапку і Дмитрові черевики і дубасив у двері з криком "пішли там! Мама!" Щойно в мене перестала крутитись голова, а малявка закінчила своє перше годування, я покликала синусю. Їжачок прибіг, його великі очка були круглі від здивовання і радості, що я тут. Пригорнувся, присмоктався до грудей. І так здивовано дивлячись на мене, їв годину. Але не заснув, а потім сів і став цілувати мене. І так сидів майже до самого ранку, а вже потім сили його полишили, і він провалився в сон. наш таточко тим часом спав з Вірусиком. Коли Сергійко прибіг на кухню, манюня якраз вже заспокоїлась і наїлась, і татко зі словами "дай мені оте чемніше" забрав її і пішов відпочити. В цю ніч Їжачок так видимо і так яскраво переживав своє дорослішання - і мінявся просто на очах. Сюнічка солодкий, та ж ти для мене завжди - мій крихітний молочний комочок. І любові тобі менше не буде, любов росте пропорційно до кількості малят у нашій щасливій сім'ї. а вранці, коли я вже помилась і перевдягнулась і лежала, відпочиваючи, на підлозі, на мене поглянули з-під густющих вугільних вій Дмитрикові оченятка. "Мама! - вигукнув хлопчик, - в тебе вже мальнекий пупочок?" я ствердно хитаю головою. Він притуляється головою до вже плаского живота, і раптом підстрибує: "то що, в нас вже є ляля?" так, синку... "а ДЕ????" на ліжку, синку. І Дми галопом застрибує на ліжко - і в світанкових сутінках роздивляється сестричку - крихітний згорточок з чорнявою голівкою. "моя ляля". "пахне лялями". "в неї пальчики - як в іграшки" - і Сонечко йде до садочку, мріючи поскоріше повернутись додому, до лялі. Втім, так сталось, що мама і ляля поїхали в лікарню на огляд, та там і лишились для дотримання всіх формальностей ще на півтори доби. пару днів тому Дмитрик розповідав Сергійкові: "Спочатку в мами був великий живіт, а потім трошки болів животик, а потім ми поїхали до баби Марії і в нас вже була наша ляля" Мої золоті щастя!
моя ОДП по місячних (реальна) була 4 жовтня. це була п'ятниця, чудовий золотий осінній день. День, якого мій солодкий Їжачок прокинувся зі страшенно розпухлою шийкою і блискучими від температури очками. Лімфатичні вузли роздулись просто на очах, і я лише шоковано спостерігала, як Сергійчик, важко дихаючи, смокче моє молочко і довірливо горнеться до мене. З ним коло грудей сіла лопатити інтернет, чим загрожує новонародженій дитині паротит (по вигляду запідозрила саме паротит). І інформація була настільки протиречива, що я миттю вдягнула дітей, сіла в машину і за 10 хвилин була у поліклініці. Ми відвідали інфекціоніста, який відразу запідозрив мононуклеоз. Тільки цього не вистачало.. мононуклеоз - це ж ще тиждень капець важкого періоду, потім ще тиждень помірно небезпечного, а потім місяці реабілітаційного...Але хоч щось добре - паротит відкинули одразу. у понеділок, в 40 з плюсом тижнів, я забрала аналіз крові з лабораторії і сіла на сходи. 24 мононуклеари. Мононуклеоз в тяжкій формі. Дільнична лікарка м'яко радить антибіотик. Я проти. Я ЗНАЮ, що йому не потрібно антибіотика. Тільки пиття і спокій. В нас був важкий тиждень. вночі температура доходила до 41, і я думала, що зійду з глузду. Збивали. Їжачок плакав, горнувся на ручках. Відмовлявся пити, ми боролись за кожен мілілітр рідини, 10 чашечок, 10 трубочок, всі дозуваліні ложечки і стаканчики були задіяні. Вночі, носячи малюка верхи на величезному животі, я з жахом думала, що буде, якщо пологи почнуться нині. По очах коханого чоловіка бачила, що він думає те саме. Але старалась не впадати в паніку, молитись і довірити все Богові. З одного боку, треба почекати, поки він одужає, мій лялюсик. З іншого боку, з кожним днем "протерміновуються" мої візити в ЖК і час госпіталізації, і накопичується море харящих запитань... кілька разів за цей тиждень перездавали кров. І от, остання здача 17.10, мої 41+5 тижнів. Я дуже тішилась, коли йшла за результатом. Температури вже не було, і я дуже хотіла почути що - так, ми впорались без антибіотика. Спробую пояснити. Я не є тупо противницею ліків. Просто призначення АБ при вірусних хворобах - і так завжди під питанням. А крім того, я ВІДЧУВАЛА, що моїй дитині не потрібно того. І не хотіла у свох відчуттях помилитись. І тут - мені кадуть, що по аналізу - прогрес є, але невеличкий. І нам дають без антибіотика ще часу до понеділка, а як не буде значного покращення - то п'ємо. Я йшла додому як побита. Тому що не розуміла, як так може бути: я бачу, що Їжачкові краще, а вони кажуть, що - ні... тут ще і рідні трохи піднаїхали, чого це я не лікую дитину. А він і далі нямцяв і нямцяв потрошку з мене молозиво - скільки вже було, небагато. А очка з кожним днем блищали все веселіше. У понеділок зранку в мене були сильні перейми. я вдягнула крихітку - і татко звозив його на аналіз крові, а потім - назад, а потім - поїхав на роботу. О 13.00 я мала подзвонити в лабораторію по результат. І попри те, що вже майже добу мала активну родову діяльність, я не могла заспокоїтись щодо Сергійка, поки не почую... як же я мріяла почути. І нарешті - 13.00, а в трубці - веселий голос лаборантки: "це та мамочка, якій вже от-от родити?" вочевидь, поки Їжак віддавав крапельку своєї крові, чоловік і лаборантка трохи спілкувались. "так - ледь витискаю з себе, - це мама того ... маленького мононуклеозного хлопчика... будь ласка, скажіть, як він?" Секунда як вічність, але наступна перейма практично безболісна, бо ж я чую: "аналіз майже як в здорової дитини! ні лейкоцитозу, ні мононуклеарів немає ЗОВСІМ!" я ледь не плачу від щастя. Я була права, я весь цей час вірно відчувала його - і Наїжачений Клубочок поправляється. Лаборантка вже хотіла класти слухавку - і раптом питає: "а може таке бути, що Ви народите сьогодні?" я: "ну... можливо". вона: "то хай Бог береже Вас, все у Вас буде добре, а за хлопчика не переживайте, бо він поправляється". я відчула, наче від мене відчепили баласт і великою кольоровою повітряною кулею полетіла в своє небо. Віруся дочекалась, поки братик одужає - і аж тоді прийшла до нас.
Я пообіцяла викласти в щоденнику те, що мені здається важливим і стосовним до моїх домашніх пологів. Близькі часто питали, як мені вдалось вмовити чоловіка на "таке". Хм... не знаю, як мені "вдалось". Просто так сталось. На початку вагітності Вірунею в нас з коханим були складні стосунки. Потім захворів на мононуклеоз Дмитрик - і стало ще важче, потім періодично розгрібаємо проблеми з його слухом і якось весь мікроклімат в сім'ї кільки місяців крутився навколо того, чи чує Дмитрик. Тоді ми з моїм чоловіком Ігорем розмовляли мало. А якщо і розмовляли - то якось так односкладово: так-ні. І в одну з коротких розмов він спитав мене: "І що, ти все ще думаєш, що народиш сама?" я: "Так" "А як то буде?" "вдома". Він подивився на мене трохи спантеличено. Але я тут же додала, сама лякаючись своєї різкості: "Мені ще 4-5 місяців ходити вагітною. Це достатній час для того, щоб ти або пошукав побільше інформації з питань, які тебе цікавлять в пологах, або погодився допомагати мені, не знаючи нічого. Інших варіантів нема". Як же мені стало страшно, що зараз він просто встане і піде. Не знаю, чому, але я вкотре за наше спільне життя злякалась, що він просто піде - і все. Але Ігор сказав, що читати нічого не має часу. І ніде не пішов. Потім з часом стосунки у нас налагодились, ми знову стали тим єдиним цілим, яким звикли бути. Розмов про пологи не було. Зовсім. Я пішла ставати на облік - і фактично на очах у чоловіка стикнулась з всією тупістю системи "ведення вагітності". Ігор все бачив, висновки зробив однозначні. Але то все було не вслух. Вслух ми заговорили, коли в мене почались вже відчутні тренувальні - в 36-37 тижнів. "Бджілко, як ти збираєшся народжувати?" - спитав він, коли я сопіла, передихуючи перейму. "Вдома збираюсь", - відповіла я, - "Чи ти наївно думаєш, що мені хтось дасть нормально народити в лікарні?" "Ні, - відповів він, - я чудово розумію, що тебе спакують в операційну щойно ми приїдемо на чергову зміну, і навіть на відкриття і все решта дивитись не будуть." Мені сподобалось, що він мене розуміє. І він додав: "Я довіряю тобі і хочу, щоб ти зробила так, як буде найкраще для тебе і для дитини". Правда, ще не раз він казав мені і про те, що важко уявляє практично: 1-кімнатна квартира, двоє малих дітей і пологи. Та раптом я відповіла на це: "Не переживай, з переймами я буду майже нормальна людина, а основна частина буде вночі, коли діти спатимуть". Отак сказала і подумала: а Бог його знає, як воно буде насправді... і помолилась про те, щоб Бог зробив по своїй Волі і дав нам смирення прийняти все, що пошле нам Він. Думаю, мій коханий реально повірив у те, що ми будемо народжувати вдома, десь у понеділок вранці - менш ніж за добу до народження Віри. Тоді він став конкретніше питатись про проміжок між переймами і про те, що це значить. Про "що це значить" хочеться сказати окремо. Для мене непростим етапом було прийняття того, що перейми майже будь-якої сили і періодичності не значать, що вже скоро. Тобто, звісно, частина шляху вже позаду, але ніхто ж не знає, якої тривалості той шлях для мене. Пригадую, як я дуже просила Бога про те, щоб пологи не починались з відходження вод, а вже тривалі перейми я витерплю. відходження вод - то такий собі мій ірраціональний страх, повязаний з народженням Дмитрика. Я давно вже зашпаклювала той страх теорією, але все одно потайки мріяла, щоб як в людей - хлюп! - і тоді вже потуги. І час від часу, помолившись, просила пробачення за фізичну слабкість свою, а потім перейма відпускала і я казала: "А що, Господи, я ж терплю дякую Тобі". І лише увечері, поївши, мій найкоханіший у світі чоловік попросив розповісти, що буде далі. Я сказала, що перейми ще посиляться, і проміжку майже не буде. І що тоді треба буде мені багато фізично допомагати - носити мене, давати пити, вмивати мене. Потім будуть потуги - і тоді треба ьуле або мене потримати, або взяти дитину. Показала, де одноразові пеленки, де байкові, де клейонки. Ігор мій сказав "добре, я зрозумів". І все. і потім він поводився так, наче читав і готувався більше за мене. То просто "мовчазна присутність", то в найнеобхідніші моменти - "ти молодець", то коментує: "крові нема, все добре." Коли води відійшли, я навіть спитати не встигла про колір, Ігор сам тут же сказав: "Світленька водичка, все добре, тримайся" ну і потім, коли вже я тужилась, в голові закрутилось, що він же жодного відео не бачив і що я не пояснила йому нічого про поворот, про голівку, ні-чо-го. І голівка вийшла так раптово - і ляля всередині почала рухатись, а я настрашилась, що то чоловік щось там робить а він потім розповідав, що ляля сама знизувала плечиками, поки не вийшла - і ніякого поворота не було. загалом, Ігор мій - просто диво. не довелось його переконувати. Потім наші знайомі - дорослі жінки, які мають своїх дітей - питали його, ЯК??? і не противно було??? і не страшно??? а мій коханий дивувався, що там такого страшного і противного може бути. каже, дитинка народжується чиста і запашна. Чиста і запашна. а пахне - щастям. так і є... щодня дякую Богові за свого чудового чоловіка.
Вона могла народитись в день народження нашого старшого синочка Дмитрика - 30 вересня. Дмитрик народився у дуже "жіночий" день - іменини Віри, Надії, Любові і Софії. Проте, я знала, що в 39 тижнів мої діти не народжуються, тож цей варіант від самого початку був примарний. І День Народження Дмитрика лишився Днем Народження Дмитрика. Моє власне 26-річчя виглядало вже більш правдоподібним ОДП, оскільки з нього починався 42 тиждень вагітності. Та і цей день минув, і ще цілих 10 днів минуло після нього. Надвечір 21 жовтня моя молодша сестричка Яся йшла додому порожньою вуличкою - і думала про нашого тата, якого не стало 4 роки тому, 22 жовтня. Це завжди болісне відчуття: день перед тим він - був, а день потому - ... Вона йшла і думала про те, що з тих пір в житті стільки всього змінилось, але живуть вони з мамою все там же. І щовечора вона повертається з роботи тими ж вуличками, на яких усього 4 роки тому можна було зустріти його. Так вона думала, коли раптом холод пробігся по її спині. У кількох десятках кроків попереду йшов чоловік у військовому бушлаті - з тих, які зараз закон забороняє носити неслужбовцям. Може, світловолосий, а може - сивуватий... світлий ореол навколо голови. Він йшов до Ясі спиною - і курив, і вітер доносив хвостик тютюнового диму до її носа. І весь той час, що вона бачила його зі спини, вона подумки просила тільки не озиратись. Бо в повсякденні забувається, як сильно ми сумуємо за татом. І серце тягнеться до цього ожившого раптом спогада, щоб просто подивитись - хоч хвильку, хоч здалеку... Вона плакала ввечері у подушку. Ввечері? Може, вночі... може і по 12 годині ночі, коли на зміну втраті прийшло надбання. Коли плач за тим, хто в цей день пішов зі світу живих, заглушив крик новонародженої лялечки. Тату, ти б дуже тішився нею. І я знаю, що ти нас всіх бачиш і тішишся зараз. Ми назвали її Вірою. Бо це клубочок Віри, Надії і Любові, для якого можливо все. Вона дочекалась цього дня невипадково. І, хоч память про тата вічна у наших серцях, відтепер 22 жовтня не буде для нас сумною датою. Дякую, Вірусю!
Ввечері не дуже хотілось виходити на вулицю. Здавалось, що там так холодно... Тож я натягнула на себе все, у що ще влізаю, зверху - куртку, защіпнулась, замоталась шаликом. А надворі виявилось волого і спокійно. Холод від сірих кольорів поглинало імбирно-коричневе листя, яке лише у жовтні так пахне грушами і айвою. я чітко усвідомлюю, що люблю осінь, років з 8 - точно. Отже, вже 14 років я люблю її, і наша любов взаємна. Чорний мокрий асфальт, жовтогаряче листя, сіре небо, тролейбуси осінніх кольорів... і постійне відчуття, наче я все це або вже десь бачила, або мріяла побачити. І ти ідеш назустріч - точно такий, як 10 років тому. І мені точно так само гаряче дивитись на тебе з відстані 100 кроків, хоч часом і здається, що вже нема між нами загадок і таємниць... А ти пливеш цією осінню, наче стрункий фрегат золотистим морем на заході сонця. Мені назустріч... Восени я особливо гостро розумію, що живу у своїй власній мрії, яка збулась. Саме так. Є всякі різні цілі і прагнення, є багато роботи і багато такого, що потребує сил і уваги. Але це ж тому, що життя - воно динамічне. Не картинка, а 3D, рухоме, мінливе... Дивовижно красива алея з каштанів, горіхів і аличі, яку видно з наших вікон. Вистелена листям, тисячі разів пройдена нашими ногами. І небагато ж мені треба, щоб потрапити у казковий світ мрій, спогадів і дежавю - просто вийти на цю алею чудового жовтневого вечора...
Мой родной, чудесный Ёжик Тяжело и сильно болен. Есть и спать почти не может, всем на свете недоволен. Заболел... Бывает, что же. Мы - с тобой, ты - не один. Всем, чем сможем, мы поможем И в обиду не дадим. Мы обнимем, поцелуем, - Ты, горячий, греешь нас... Самолётик нарисуем Двадцать восемь тысяч раз.. Приготовлю что захочешь, Молочком своим кормлю. Сладкий, крошечный клубочек, Как же я тебя люблю... Потерпи ещё немного, Легче будет, ну вот-вот... Все болезни - ненадолго, Всё проходит и пройдёт. Станет в окнах небо шире, Краски - ярче и свежей, Вновь наполнится квартира Смехом крошечных ежей...
Сьогодні тобі, Дмитрику, 5 рочків. Дякую, що ти з нами стільки часу. Дякую, що ти все ж прийшов в нашу сім'ю. Вчора твій татко згадував, як сильно ми хотіли діточок і як не могли заснути, боячись, що прокинемось, а ти нам наснився. А я сьогодні згадала, як сильно ти пах молочком і щастям і як татко дзвонив з роботи - і казав, що відчуває твій запах навіть у слухавку телефона. Дякую щодня Богові за те, що ти ростеш такий розумненький. Мені часом складно буває, бо бачу, що далеко не на все я ще вмію відповідати і далеко не все можу пояснити. Та я навчуся, Дмитрику. Обов'язково. Хочу побажати тобі дві головні речі - будь щасливий і здоровенький. І в тому і в іншому постараюсь тобі допомогти. Бажаю, щоб завжди у тебе були щирі друзі, дійсно гідні того, щоб ти хотів бути на них схожий. Бджолику мій солодкий, я дуже-дуже люблю тебе. Я щаслива, що я - твоя мама. З Днем народження!
Щось є в житті важливе, щось - не дуже. Щось необхідне і щось таке, нестачу чого можна легко пережити. І для всіх ці речі різняться. Без чого я можу легко обійтись? Напевно, без цілого світу - того, що за межами нашої домівки. Без багато чого матеріального. А без чого не можу? Звісно, без відчуття, що мої малявки постійно десь тут і що все з ними ОК. А ще - я не можу без тебе. Я дуже скучила, мені дуже-дуже-дуже тебе бракує. Я б ніколи не оголосила тобі бойкот. Не намагалась би тиснути на тебе мовчанням чи образами. Та в нас їх і не було ніколи. Ми завжди все вирішували разом і швидко, доки проблеми ще не вкрились цвіллю і не набули такої "накрученості", що годі зрозуміти, з чого і хто перший почав ображатись. Я одразу бачила по тобі, що щось не так. Може, і неправильно робила, але відразу "витрушувала" і з тебе правду, і вже до ранку все знову було добре. Все добре - це коли я роблю тобі сніданок чи обід з собою на роботу, а ти, просто проходячи повз мене, притулишся. Чи хоча б доторкнешся. Я дуже залежу від тих дотиків, таких простих і таких теплих. Колись давно ти зробив припущення, що я, напевно, за день так втомлююсь від дітей, які мене обіймають, вилазять на голову, щипають і мацають, що, напевно під вечір хочу просто спокою - щоб ніхто не чіпав... так неправда ж. Діти - це діти. А ти - це ти. Тобі зараз складно, я знаю. Не віриш, що я можу чимось допомогти - ну то і не вір собі. Зрештою, я вже достатньо разів повторила тобі, яку - практичну і конкретну - можу надати допомогу у твоїй роботі. Повторю і ще, тільки трохи пізніше - щоб не надокучати. Звертайся. Або - не звертайся, і потім приходь за медаллю, що все сам вирішив... ти так теж любиш, і в мене є подібна жилка, дуже то розумію. Медальку з якого шоколаду хочеш - з чорного чи молочного? Якщо тобі страшно перед майбутнім - перед тим, що буде далі в кар'єрі, перед тим, як воно буде з трьома дітьми - ну йолки, ну скажи ж ти мені. Ти ж про це думаєш. Сам же казав, що нема проблем "твоїх" і "моїх", є тільки наші. Не вистачає тебе - і це не значить, що я хочу більше твоєї присутності вдома. Чи більше допомоги вдома. Та не треба, я сама можу з побутом дати раду, і успішно даю раду. Звісно, допомога твоя - неоціненна, але я не про те зараз. Я хочу відчуття, що ти тримаєш мене за руку. Без цього я не можу нічого, просто нічого. Працюю на "аварійному генераторі", чекаю ремонту. Це нормально, що ми менше часу проводимо разом, я знаю. Це для наших нових можливостей, я знаю. Вчора не могла визначитись з вибором взуття, а ти так спокійно: "так давай і те, і те купимо". Хіба не про це можна мріяти? Хіба я не вдячна тобі? Звісно, вдячна. Але чомусь весь час думається, що якби можна було віддати ті мешти зі стразиками назад в магазин і обміняти на 5 хвилин твоїх обіймів - я б зробила це, не замислюючись. І від тих думок сльози самі текти починають. Мию вікно, зварила борщик, спечу пляцок... приходь, в нас тепло, чисто і смачно... ти все робиш правильно, я пишаюсь і тішусь тобою, і безмежно вдячна тобі. Продовжуй, в тебе все получиться. Тільки не відпускай моєї руки... будь ласка...
Ми - Мама і Тато. Нові імена... Невпевненість часом в думках промина: Чи зможемо се, а чи зможемо те?... Та все це - дурниці. Бо ЩАСТЯ росте! Від ранку до вечора тішить усіх Твій сонячний, теплий і лоскотний сміх. на кухні - варенням маленькі сліди... і сохнуть штанятка в чотири ряди. ти любиш нас - ми тебе любимо теж. Тому, що дрібний, тому, що ростеш; Тому, що нового ти вчишся чимраз; Тому, що так сильно ти схожий на нас. Рости здоровенький, бо це - головне. Спасибі, що тішиш щодня ти мене. За кожну усмішку, за кожен твій звук - Спасибі. Який ти солодкий малюк! ми - Тато і Мама, не "ти" і не "я", А справжня маленька щаслива сім'я. Усе нам під силу. Ростіть, малюки! Ми тішимось тим, що ми - ваші батьки.
Нещодавно мене дуже образила дуже близька людина. Сказала от що, гладячи Сергійка по пухнастій голівці: "Ну що, Сергійко, не довго вже тебе будуть любити".Мені то було як ніж у серце. Що значить - недовго? Скільки я маю пояснювати всім, що мої дітки - не випадковості, а очікувана радість, і що я завагітніла втретє не тому, що в другий раз "дівчинка не получилась", а просто тому, що так радісно постукало в нашу сім'ю ще одне дрібне життя? Ну, то таке. Виписала образу. Насправді я усвідомлюю, що в добі - ті самі 24 години, в мене - тих самих 2 руки (і слінг ), 2 ноги і, відповідно, перший час мені доведеться добряче покрутитись, поки налагодиться новий ритм життя... І все ж, я буду старатись, щоб мої діти не були обділені. Вівсяне печиво замість домашнього пляцка - так, буде, частенько. Гречана каша і печена картопля замість чанахів, вареників і плову - траплятиметься. Булочки куповані. хм... ні, домашні булочки будуть, напевно, дуже вже я сама їх люблю. хоча, хтозна. Але обов'язково - "грудний сніданок" Сергійчика, Дмитрикові уроки лічби і читання, щовечірнє залізання до Дми на 2й ярус ліжка, щоб почіхати йому спинку - оце те, в чому не можна відмовляти дітям. В чому я не можу і не буду відмовляти їм і собі... А вони - передчувають, що якийсь місяць лишився звичного життя. Не знають, що буде далі, але підозрюють, напевно, що елемент двіжу буде присутній. І лізуть до мене, лізуть. Хто як вміє Дми: "Мама, шнурки розв'язались". Поки я зав'язую - розтріпав мені зачіску. Я на мить роздратувалась, а він нюхає моє волосся розтріпане і каже: "а мені подобається, як твоє волосся пахне". я: "А чим воно пахне?" Хльо: "мамою..." Закінчую зав'язувати, підтягую штанці, хапаю худенькі плечики в обійми. "А ти ще моє волосся понюхай, чим воно пахне? Подобається?" Ясно, що подобається, Сонечко. Пахне твоє волосся Бджілкою золотистою. Сюнька прокинувся не в настрої. "Мама.Мама.Мама.Мама..." Ходить за мною, нічого не просить, просто банально висне на халаті, ні в туалеті не лишить, ні кави зварити не дасть. Ну що ж ти хочеш? А ще вночі я поспала аж з 00.00 до 06.40 і всього-то 5 разів за цей час вставала до дітей... загалом, відпочивша, як з курорту Дивлюсь на того їжака-мучителя. В кухні +18, він - в трусиках і футболці, а я - в халаті. Може, холодно йому? Беру на руки, саджу на живіт під халат. А він так обіймає мене всіма лапками, наче білочка дерево. І носиком буць! - в плече. І голівку запашну так зручно кладе, як там і був. Гризе халат. Хотів просто маму Я його сииильно до себе притискаю, потім послаблюю обійми, бо боюсь, що затисну зовсім. А він, не поворухнувшись, мені в плече: "чу ще!" ("хочу ще"). І я знов притискаю м'яке, розслаблене, любиме щастячко міцно-міцно. Задоволений Їжачок гризе мій халат. Поки є ще вільний час, хочеться постійно їх обіймати. Торкатись. І Дми, і Сюні, і їхнього татка. Татко засинає, щойно голова подушки торкається. І поки я присплю малявку і відповім на всі Дмитрусіні "Чому?" і "нащо?", бачить вже третій сон. А я ж хочу і його теж обійняти міцно, притулитись. Залізу під його ковдру, про себе подумаю, як же то незвично після дня з дрібосями - обіймати когось настільки великого Притулюсь до великої сильної спини... спить... обійму, так потисну-потисну Обернеться до мене, і, напевно, сниться йому, що я - ще одна тепла подушка. Намагається закинути на мене руку і ногу, щоб спати зручніше було. Довго так лежати ні я ні ляля не витримуємо, і я кажу: надобраніч! - і цілую незвично велике чоло. А тоді вже і ляля починає скакати в животі в шаленому темпі. Типу "от тепер, мамо, ти тільки моя, давай побавимось!". Ухх, так і здається, що от-от вистрибне, дарма що маленька по розмірах, товче як має бути. Намацую її дупцю, ловлю, як можу ще одна зацьомувальна дитяча дупця буде скоро в моєму розпорядженні "Ляля, спи, а то вкушу за дупцю!". Вірить притихла. Взагалі, думаю, хоч час і не гумовий, але до всього можна звикнути, і, доклавши трохи зусиль і розуму, налагодити життя і з трьома малюками. А любов до кожного з дітей меншою не буде. В мене багато, багато любові, на всіх вистачить. В рекламі показали анонс шоу "холостяк", де всі кому не лінь цілуються. Сергійко кидає свої літаки і з криком "цьооооммм" біжить до мене, і лізе в обличчя своїм яблучним ротиком з висолопленим рожевим язичком І я зацьомую щічки, ротик, очка, а він тільки і каже "Ще, ще, ще" - і сміється, наче срібний дзвіночок дзвенить. Тут і Дмитро підходить. "Ага, - каже, - сама під халатом нагрілась, тепер і мене грій". І так цілі дні. І часом сил нема, і здається, що не встигаю нічого. Зате в мене є багато, багато любові
В нас хороша сімейна лікарка. Справді цікавиться малюками. Якось зустріли її - і вона питає, як дітки, як росте Сергійко, що вже говорить. І я призадумалась. Що ж він говорить? "Дай" "на" "дякую"... "привіт", "па-па". "Мама" "тата" "Титво" (Дмитро) Але найбільше слів у нього - у 2х семантичних полях: їжа і літаки Звісно, змінено то все говорить, але старається. "літак", "там", "нагорі", "догори", "літає", "полетів", "вітрячок", - і ще намагається видати звук літака, і виходить таке солодке "їіііііі", і ротик такою зьобочкою стає, що тільки цьомати і цьомати. "каша", "хліб" ("сліп", я прям з того слова валяюсь), "молоко", "какао", "чай", "пити" "гаряче", "тепле", "отово ням-ням", "цукерка", "печенько", "їдять - разом" ("зізять - узьом!" - з такою повчальною інтонацією). Ось так, кому що більше треба - той про те і говорить. З іграшок у їжачому словнику хіба "м'яч" - "яч", "ляля" і пластикові звірятка, яким він робить носиком "бубубу" - і так їх і називає. Малюся так швидко росте... тобто, зараз, власне, швидше розвивається, а росте - помаленьку. Крихітний такий пухнастий хлопчик, щось там думає в тій голівці солодкій. Конструктор великий складає. А тепер ще і говорить. Говорящий Їжак мій особистий атракціон, слухати то лопотіння - то така розважайлівка! А ще деколи вже висновки може робити. Стоять в кімнаті у бабусі кілька високих табуретів. Заліз Сергійко на один, ледь не впав, я пояснила йому, що не можна туди лізти. За деякий час приходить, табурети стоять рядком. Показує на той, з якого я його зняла, каже: "Не дозволяє" ("е узюляє") - і з чистою совістю лізе на той, що поряд. А я його схоплю і пощипаю-пощипаю Щастя-то яке...
Вчора зустріла випадково інструктора з водіння, Сергія Михайловича, якому я дуже вдячна за науку. Приємна була зустріч. Ми з малявкою гуляли поблизу школи, куди Дмитрик ходить на айкідо. Привезла туди діток я вже за кермом. І не забула похвалитись інструкторові, а він щиро порадів за мене. Зустріч наштовхнула мене на думку про те, як все в житті міняється і що щира правда: ніколи не кажи ніколи. Перші спроби посадити мене за кермо робив мій тато. Це було понад 10 років тому і для мене то був повний гаплик. Тато втрачав контроль, щойно я починала тупити. А тупила я жорстко, бо ж панічно боялась їздити. Та аргумент про те, що "в сучасному світі без машини - нікуди" діяв, і я сідала знову, а тато знов не міг витерпіти мою бездарність. Якось я зі злості загальмувала так, що татові окуляри залетіли на поличку під бардачком. Я боялась не криків і не критики. Я боялась машини і дороги. Як би пояснити... Підходиш до авта, думаєш: ну, щас поїдемо. Сідаєш, рушаєш - і, коли дорога починає стрічкою заповзати під капот, від страху починає нудити так, що нема чим дихати. Подібно навіть на фобію. Які там дзеркала, які там габарити! Хочеться втекти через вікно. І тато мій, Сергій Анатолійович, чудовий водій і непоганий вчитель, після того випадку з окулярами лишився таки того ровера, тобто, власне, не ровера, а машини... Наступним, хто спробував "зайца научить курить" (с), був мій чоловік. З ним я не була такою витривалою, заплакала на другому ж "занятті" і сказала, що не можу, ну і все. Крім того, кажу, ти ж їздиш класно, от і добре, нащо нам 2 водії в сім'ї? Потім він ще раз запропонував мені піти на курси, але я завагітніла Дмитрусею і радісно заявила, що вагітним і стресу не можна, та і взагалі, їздити - небезпечно. Так та лавочка і прикрилась, до 2011 року. А тоді я спочатку чисто логічно дійшла до того, що 2 водії в сім'ї - то зовсім навіть і не зайве. Потім побачила, як стрімко ростуть ціни на бензин і зрозуміла, що скоро ми не зможемо собі дозволити моє навчання. Вирішила стрибнути в останній вагон і попросила в коханого грошики на автокурси. Він здивувався. А я і сама дивувалась. Мені хотілось їздити. До першого заняття з практики водіння На занятті дорога знов поповзла під капот, ну а на другому занятті ми виїхали на трасу і там.. машини... швидкість... дзеркала... передачі... а ще і знаки, і світлофори, хай же їм грець. І корок на перехресті Стрийська-Наукова на зворотньому шляху. Я щиро тішилась, що на мені була чорна футболка і не було видно, що вся спина у мене мокра. А Сергій Михайлович сказав мені тоді: "знаєш, є люди, в яких є певний... талант до водіння, чи що. А є ті, в яких - нема. Власне, в тебе - нема, тому тобі буде нелегко. Ну, але нема нічого неможливого. Старайся." Люди, яка ж я була зла!! Нема здібностей? Невже я гірша від всіх тих, хто їздить по наших дорогах? Буде тяжко? Та мені вже тяжко, блін! Але я так здаватись не звикла. Крім того, за курси - "уплочено" (с), та й ініціатива була моя. В чорній футболці я ходила на заняття з водіння ще довго Попросивши інструктора не палити і не матюкатись на заняттях, я поставила перед ним прямо надзавдання, бо якби такий учень був в мене, я б не матюкалась - била би одразу. Раз по раз в голову приходила думка про те, що я дійсно якась особлива 2pizza, яких світ не бачив. Проте я ту думку гнала і продовжувала старатись. Першим успіхи зауважив мій чоловік, коли пустив мене за кермо нашої машини в порядку "навчальної їзди". Похвала коханого додала сил, А потім похвалив і Сергій Михайлович. Та я і сама почала відчувати, що боюсь вже значно менше. Тоді закралась думка про те, щоб чесно і самостійно здати іспит. Навіть не для економії сімейного бюджету, а чисто для самоствердження і остаточного подолання страху перед їздою. Сергій Михайлович сказав, що для мене це реально, і я стрибала від радості, адже за якісь 1.5 міс змогла так змінити його думку про мої здібності! Я так уявляла собі цей момент - дзвоню я чоловікові з МРЕВ ДАІ і кажу: "Ігор, привіт. А я іспит здала". Але коли я справді здала, то замість спокійних слів з мене вирвався тільки якийсь дикий радісний писк, і я, навіть не договоривши, побігла на автобус, щоб їхати додому. От вони, мої права - маленька пластикова карточка з зображенням моєї блідої мармизі, що засвідчує право їздити на легковушці. Щоб отримати цей документик, довелось трохи копнути себе в *другі 90*, трохи повірити в те, що я зможу, трохи витерти носа і багато попрацювати. Справжню користь від наявності водійських прав я відчула лиш нещодавно, коли в нашої сім'ї з'явились нові потреби і дійсно без 2х водіїв стало просто не обійтись. Мені бракує досвіду і практики, і часом не покидає дурне відчуття типу "всі їздять нормально, тільки я - як дибіл", "всі ставлять машини по-людськи, тільки я..." і щоразу, коли підходжу до нашого жигулятора, боюсь побачити на ньому славнозвісну наклейку *я паркуюсь як мудак*. Навіть часом фоткаю авто у дворі і відправляю СМСкою чоловікові, щоб він подзвонив і сказав, чи варто чекати наклейок Загалом, знадобились зусилля аж трьох Сергіїв, щоб я таки сіла за кермо і поїхала. Стоп, а хто ж третій? Ну звісно - це він, мій малий Їжак, який на момент здачі іспиту вже 27 тижнів ріс у маминому животику. Якось саме підчас вагітності ним мій страх їзди притупився до такої міри, щоб я могла розпочати навчання. Ось така історія згадалась
Поволі, хоча, де ж там - поволі! Блискавично підкотились ми з Цяточкою моєю до терміну, коли вже час починати активно готуватись до її народження. Термос, малинові листочки... нерафіновані олії... Ванна, масаж ,вправи... не те. Тобто, не те щоб зовсім не те але найважливіша підготовка цього разу для мене все ж в іншому. І працювати над відкриттям треба теж по-іншому. Цього разу нічого не піде без відкриття... душі, яке в сантиметрах не виміряєш і чайочками не простимулюєш. Минуло 2 тижні від того дня, коли ми потрапили на УЗД - і дізнались, що наша ляля - дівчинка. Мені не соромно зараз казати про те, що я була в шоці. Мені не соромно навіть за те, що з тиждень я сподівалась виключно на "неточність дослідження", і практично бачила картину: чоловік тримає на руках новонароджене крихітне і каже: а це ж таки хлопчик! А за що соромно - за те, чому саме я так настрашилась цієї новини: за те, що я дуже боюся і дуже не хотіла б мати такої доньки, якою є сама. В житті я так звикла захищатись, що, напевно, дійсно часом буваю безсердечна. Боюсь, що мене можуть вдарити. Часом перевищую міри самозахисту. Нарощую сили, м'язи, розум, гострослів'я. Збираю гроші. Будую мури навколо себе і своїх дітей, за яких боюся ще більше, ніж за себе, бо якщо я почуваюсь беззахисною - то якими ж мають почуватись ці м'які клубочки з круглими оченятами і пухом на голівках? А вони дивляться на мене - і вчаться... вчаться страхів? Вчаться боятись поразки? Боятись любові? Не хочу так більше. Напевно, час прийшов це сказати. Сказати мамі. Мамо, пробач мене, будь ласка. Напевно, не буває стабільних, повністю зрозумілих і однакових стосунків між людьми. І напевно, ніхто не може робити тільки правильні вчинки, тому неможливо застрахуватись від усіх можливих непорозумінь на майбутнє. Але я не хочу більше виправдовуватись і перестраховуватись. Я хочу, щоб ти знала. Що незалежно від того, чи погоджуюсь я з твоєю думкою в конкретній ситуації, я дуже тебе люблю. Що незалежно від того, чи хочу і чи буду я наслідувати твій приклад в житті, я завжди буду вдячна за те, що ти для мене зробила. За моє чудове дитинство. За внутрішній камертон, до якого я настроюю свою інтуіцію змалечку і дотепер. за твою любов, яка все така ж сильна і зараз, коли любити мене так непросто. За всі ті найважливіші речі, які неможливо перелічити навіть за цілий день. Пробач мене, що захищалась від тебе стільки років. І сказати Цяточці. Малюся, для мене все одно незвично, що новонароджена дитина може бути дівчинкою, так що мусиш пробачити нам з татом, якщо часом забудемось і будемо лоскотати тебе з криком "хльооопсііі!!!" Але ми чекаємо тебе і любимо не менше, ніж твоїх солодких братиків. І я обіцяю тобі, що буду тобі не гіршою мамою, ніж мами інших дівчаток. Ляльки і ляльковий візочок в нас вже є, сподіваюсь, тобі сподобаються. Ну і машинки з мячиками тобі теж будуть цікаві, я сама часто бавлюсь тим всім з щирим захопленням. А які в нас гелікоптери на пульті! Думаю, поки твоє крихітне волоссячко відросте, я навчусь робити зачіски і вплітати стрічечки. Так що - рости, розвивайся, а там прийде час - і приходь до нас, чекаємо на тебе і любимо дуже. Багато чого довелось передумати і переоцінити за ці буквально 3-4 останні місяці. Я ще багато чого не вмію. Але боюся своїх незнань і невмінь значно менше. І не збираюсь більше ховати свою вразливість за залізобетонним муром.
