Про них - про немовлят Всякі різні діти, всякого різного віку - найлюбиміші. Але найбільш швидкоплинний період життя - отой немовлячий. Таке дивовижне, липко-солодке, хитро-молочне, сонячно-тепле... Так щиро, не стидаючись і не ховаючись, любить. Так радісно пищить, коли то дрібне поцьомаєш! Хлопці сплять в обід, я ляжу коло доці. Нагодую її досхочу, а тоді вона хоче спілкуватись. "Мурахо, - кажу я їй, - Вірусю солодка, дівчиночка мамина". Мурася пищить пошепки - дивовижний звук. Пахне вершками. Очка горять щирим щастям. Я притуляю її до свого обличчя - і вона хапає мою голову лапками, чіпляє і тягне моє волосся, а десь між моїм носом і чолом стукає пташино її крихітне серденько. "Я люблю тебе, Мурах!" - тихо кажу тому круглому животику. Моя смачнюсічка відповідає "ву". У перекладі з мови "Ву!" це означає "я тебе теж", точно вам кажу. А який у неї погляд! Сто емоцій на хвилину. Сто різних сопінь і майже непомітних рухів носиком. Щічки теплі, ніжки вовтузяться, пушинки пахнуть... Ех, є фотоапарат, щоб зафіксувати вигляд. А запах як збережеш на пам'ять? Ніяк, наразі.. хоча.. а нанюхаюсь-но я так, щоб десь аж в серце той запах вдихнути і зберегти там подовше. Цілодобове свято - це малявки!
Нащо у світі є немовлята? Щоб поскоріше на ручки їх взяти, Нюхати і під халатом зігріти, Потім приспати - і далі носити. Нащо у світі є немовлята? Щоб їх грудним молочком годувати, Щоби, поцьомавши крихітний ротик, "бу!" їм робити в м'якенький животик. Щоби за вушком, щоби у спинку... Щоб "мила доню" і "сонечко-синку"... Щоби пухнасте волосся на скроні... Щоби дві п'яточки гріти в долоні... В світі великому - крихітні діти - Щоби дорослі навчились любити, Щоб серце тануло в мами і в татка, Щойно побачать своє немовлятко.
Віруся - моя шоста вагітність. У мене не було абортів. Були сумні історії на малому терміні. Яких було достатньо для того, щоб цінувати дрібне життя. Для того, щоб в холодному поті серед ночі мріяти тільки щоб вона у мене лишилась - коли в нас на 6 тижні була мазанина, а потім - тривала загроза. Зараз, коли доця - міцне, здобне немовля, її можна схопити, нікому не віддати. А от коли істота розміром з горошину розмірковує в тебе всередині, чи то лишитись чи то піти назад - туди, де Він зберігає найдорожче, щоб дати тим, хто заслуговує... от тоді, як її втримати? Те, що ти лишилась - диво. І потім теж було багато див. Та всі їх я памятаю і не сприймаю як належне, а цілодобово дякую. Коли почались регулярні болючі перейми у 25 тижнів, я взяла Вірусю - у животі - обома руками і тільки просила знов, щоб вона лишилась. Я знаю, чому вона кілька разів сумнівалась, чи приходити до мене, чи ні. І думаю, що лишилась вона - авансом. Дякую, Господи, я постараюсь виправдати очікування. Мої дітки, я так вас люблю. Не як гарні іграшки, не тому, що вашими досягненнями можна пишатись і подумки зараховувати ваші перемоги до своїх. Не тому, що ви подібні на мого коханого чоловіка. Взагалі - не "тому" і не "для того". Дітки - всі, що в мене є, і всі, які ще будуть, - знайте, що всі ви бажані і всі - очікувані. І хай би хто завгодно говорив що завгодно, та у цьому світі зі мною ви не пропадете Як часто я чую "та вони ж навіть "дякую" тобі не скажуть ніколи". І не кажіть, дітки мої. Не дякуйте мені, це я за вас дякую Богові. Просто будьте. Це так багато
Попробуй пояснити дітям, що то за звірина Напала на хорошу, добру, щиру Україну. Та звірів - тільки стадо, нас - нація ціла, І крапочки над "ї" розставити пора прийшла! "Гринджоли", вибачайте, це я не для плагіату, Та зараз як ніколи необхідно нагадати, Що правий - хто захищає свою землю, свою хату, Що РАЗОМ НАС БАГАТО! І НАС НЕ ПОДОЛАТИ! Так, час настав, і ми змогли, нарешті ми посміли, З колін встаємо ми тому, що відчуваєм силу. Не йди на брата, брате мій, ходімо разом, брате! А РАЗОМ НАС БАГАТО! І НАС НЕ ПОДОЛАТИ! Сьогодні, в цю секунду, вже потрібно зрозуміти: Це ми будуємо той світ, в якому будем жити. І в цьому світі нами вже не будуть керувати Ні зеки, ані ті, кого потрібно лікувати. Не хочу і не буду закривати на це очі, Миритися, коритися, надіятись - не хочу! Коли всьому народу уривається терпець, То декому невпинно наближається капець! Вже катастрофа сталася: свої пішли на своїх. Стріляли по беззахисних. Загинули герої. І вже не можна нам сидіти із закритим ротом, Коли країну рвуть і палять лініями фронту. Промов хоч слово кожен, долучись у спільний спів. Звірина вже боїться, відчуває людський гнів. Втече, піджавши хвіст, не знадобляться і гранати, бо - РАЗОМ НАС БАГАТО! НАС НЕ ПОДОЛАТИ!!!
Відписавшись у коментарях в щоденнику Мар'яни - Пупсика, я подумала, що може, мені буде легше, якщо я все ж перестану мовчати в неті на тему Майдану. Та якого Майдану, хайбигрець, на тему України, бо ж наша доля, а не лише доля Героїв Грушевського визначається сьогодні. Стала дописувати. Перестала вимикати трансляцію. Перестала дописувати в "праздных" темах. Пробачте мене, слабачку. Не можу я ПОСТіЙНО, неперервно слідкувати і думати лише про одне. Я мушу хоч би віртуально переключатись - і для того часом буду писати в "глупі" теми. В мене троє дітей, з якими справлятись самій можливо лише на позитиві. В мене презентація книжки, до перекладу якої я долучилась, завтра. В мене на наступному тижні суд з приводу дрібного локального беззаконня чиновників (і якщо я з допомогою мого юриста той суд виграю - хай це буде ще одна мікроперемога ЛЮДЕЙ). В мене Віруся, про яку я дуже хочу зняти домашнє відео - і ніяк не можу, бо не можу говорити. А вона - росте. А вона - кліпає синіми очками, нагадуючи мені, що вона ніколи вже не буде така малюсінька і що треба ловити момент. будучи медичною сестрою, будучи патріоткою, я з розуму сходжу від усвідомлення свого місця і своєї ролі у Києві. Будучи в принципі людиною, яка звикла пертись поперед батька в пекло особливо ЗАДЛЯ ТАКОЇ МЕТИ - часом відчуваю ледь не роздвоєння особистості. будучи мамою грудничків і однієї старшенької розумненької дитинки, яка дуже потребує моїх сил і уваги, я мушу боротись на своєму крихітному щоденному фронті. Мій генераторчик не має права сісти, бо моя енергія потрібна зараз конкретно 4м особам. Дайте таблетку. Тобто, зрозумійте, чому я щось десь пишу окрім головної теми. Я не осторонь, я весь час тут.
Лежить Сергійчик коло мене і каже: "Асюууня!" Ага, типу я маю вгадати, що він мав на увазі. Хм... асюня... Знову - гладить мене по волоссі, каже: "Асюня!" І коли я кажу, що не розумію, - повторює ще раз і гладить мене по волоссі і по щоках. "Красуня!" - раптом доходить до мене. "Та", - задоволено підтверджує Їжак і розвіює мої егоїстичні ілюзії: "Агійко - асюня" (Сергійко - красуня) Красунчик ти мій! Очі і вії такі величезні, наче хто взяв у дорослого і на мале личко почепив. Густе шорстке волоссячко, лежить подібно до пір'ячка малюсінької пташечки. Сам малесенький на зріст, міцнесенький мужичок. А коли Сергійко народився, то красунчиком його називала тільки я, бо в нього було дуже набрякше личко і одна щока суттво більша за іншу, і величезний ніс. Але я-то знала, що моє хльо ще розквітне так і сталось. Вчора згадувала такі класні дрібнички - наприклад, як в останній момент вирішила докласти до дитячого одягу в пологову залу ще всього по одному, щоб шапочки було дві, костюмчики - два, шкарпеток - дві пари. І не прогадала, бо в один комплект він не вліз, а в інший - вліз. Був він такий смішний і квадратовий, мов подушечка, по кутах якої долоньки і стопи крихітні А коли я його роздягнула, то побачила, що в хлопчика, якому ще і доби нема, вже мужня фігурка: широкі плечики, малесенька дупця. Вірунчик навпаки наче грушка зараз А *красуня Сергійко* відразу був мужчинка. Свій рочок Їжакоптер відмітив весь у відмітинах - хворіли тоді на вітрянку всі мої хлопці. А після року -як він почав говорити! Все старався повторити, і той голос-дзвіночок солоденький, так липко вимовляв... Дуже мені подобалось, як він навчився казати "на!", а "дай" - не казав. І вже як дуже хотів, щоб йому дали, то ставав ніби на місце того, хто має дати і показував, що той має зробити "на!" І на ручки просився так: ставав, лапки розкривав для обіймів, - і, дbвлячись тими очками бездонними, казав "на!" - типу, "на - мене!" - і не взяти було нереально. Цей рік - від рочку до двох - був непростим для Ї. Він став старшим братиком, бо три місяці тому у нас з'явилась крихітка Віруня. Нелегко йому було прийняти, що хтось крім нього нямцяє маму, а коли побачив вперше Вірусика у слінгу - з ним сталась справжня істерика. "Мене, моє!" - з криком катулявся він по підлозі. Але ми вийшли з ситуації, і по хаті я частенько ношу і Сергійчика також, але за спиною. Його це цілком влаштовує, бо підчас вагітності його солодкою сестричкою до 34 тижнів ми мали "активне заспинне життя". Тепер сам каже часом: "за спинку" - і тішиться, коли я дістаю "його" шарф. Сергійко дуже подібний на мого тата, на честь якого ми і дали ім'я Сергій. Подібний статурою, подібний кольором (цікаво, як буде далі, бо русяве татове волосся у підлітковому віці поміняло колір на яскраво-рудий), маківка на його голівці у тім же місці, що була і в його діда, і дідові ж непропорційно малі вушка... З Днем Народження, Сергійчику! Дякую, що ти в мене є. Як швидко пролетіли ці 2 роки, і які чудові ці 2 роки були для нас з тобою. Рости здоровенький, хлопчику мій солодкий. І ще багатьма шляхами Ми пройдемо крок у крок - я, твоя їжача мама і ти, синуся-їжачок...
Згадала, тримаючи Віруню в руках. Кінець липня, але холодно, мряка і дощ. Він стояв у майстерні, з високо піднятим коміром і в окулярах, і щось там розрізав болгаркою. Я трохи почекала, поки іскри перестали пригорщами летіти в мій бік, і незграбними кроками підійшла до нього. Цьомнула в шорстку щоку з "засмагою" від зварювального апарату. Вже 2 тижні ми зі свекрами робили ремонти на дачі, там і жили, і, засинаючи на підлозі на матрасі, намагаючись зігрітись під ковдрою з нєпунятним запахом, я часом думала, що це - реально найгірший варіант літньої відпустки молодого подружжя. Втім, справа була не у відсутності душу-туалету і не у всюдисущій грязюці і не в дощі. А в тому, що він трохи відокремився від мене. От і тоді, в майстерні його щока була холодна і тверда якась. Зняв окуляри, спитав: "що, обід готовий?". "буде за 5 хвилин" - відповіла я і почала мимовільно переминатись з ноги на ногу, не знаючи, з чого вкотре почати цю розмову. "Юль, ну не треба, будь ласка - він знов одягнув окуляри, а те, що назвав мене Юлею, а не Юльчиком, вже не віщувало нічого доброго, - я вже сказав тобі, що на пологи з тобою я не піду. І, здається, достатньо разів пояснював, що це не тому, що я тебе не люблю. Просто не піду - і все. Не заставляй мене, не треба мене ламати, будь ласка. І не плач, бо це нечесно". Я знала, що справжні чоловіки не переносять жіночих сліз. І тому знала, що плакати - нечесно, - і стрималась попри мряку надворі і порожнечу всередині. Мені було дуже страшно. Відколи ми разом, народження Дмитрусі мало стати першим серйозним кроком, який я мала зробити ОДНА. Не сама, а одна. Без свого найріднішого, єдиного, без своєї половиночки, до якої я всім серцем приросла. Дмитрик зарухався в моєму величезному животі, і я незграбно покотилась на кухню... ... в пологовій залі було холодно і яскраво-світло. Це була перша по-справжньому осіння ніч 29/30 вересня 2008 року, і чомусь опалення в лікарні ще не увімкнули. Я тремтіла навіть в халаті - від холоду і хвилювання. І тут почула його голос - і аж не повірила своїм очам, коли він зайшов у супроводі акушерки, вдягнутий у ті штани, футболку і теплу сорочку, які я поклала до ПБшних пакунків на випадок "якщо диво станеться". І диво - сталось, потім я спитала акушерку: "як Ви його вмовили?" А вона лише знизала плечима: "Та сказала тільки, що якщо Ви ідете з дружиною, - то перевдягніться... ну, він перевдягнувся - і пішов". і він був зі мною до кінця, і ніколи не забуде того, як лікар-інтерн (яка потім стала нашою кумою) сказала: "давай знімай футболку!" А коханий мій спочатку не зрозумів, навіщо, а потім йому на голі груди поклали нашого крихітного худесенького Дмитрика. Тоді, до речі, він і став Дмитриком - свекруха подзвонила в стопіцотий раз спитати "ну, що там і як?", а наш таточко і відповів, що тримає Дмитрика на руках. Опритомнівши після наркозу, я побачила чоловіка таким, яким він ніколи ще не був. "Який ... він?" - пошепки спитала про синусю. "Він... - сльози забриніли на очах татуся, - він - гарний." Це було не останнє диво в нашому спільному житті, і за якихось 5 років таточко першим взяв на ручки нашу солодку дівчинку. І тільки повторював: "яка гарна і яка маленька, яка гарна і яка маленька!" 5 років минуло від того дня, коли він казав, що не піде на пологи, до дня, вірніше - ночі, коли прийняв пологи сам. Таткові затишні, великі руки, пригорнули кричущу малюсю, зігріли, заспокоїли. Я щаслива, що маю такого чоловіка, що не помилилась в ньому, і що ніколи не була ОДНА. По співпадінню, Дмитрик І Віруся дуже подібні на татка. А Їжачок - на мене. Нажаль, на час їжачого народження в ПБ був карантин і татко не зміг зустріти синочка, а тільки сидів в холі, молився за нас і почув його перший крик. Але у нас була чудова неонатолог, яка мені ще непритомній виклала лялюсика на груди і він навіть трошки поцямкав молозиво. Так що і Сергійчик теж не був самотній, тим більше, що через годину після народження я витребувала його собі і вже на ранок нікому його не віддала. Мій особистий, власний Їжак Отаке згадалось. Як завжди - все підряд. Як завжди - про моїх найрідніших
Щодня я заварюю ромашку, або пелюсточки троянди, - і ми з донечкою ввечері вмиваємось відваром. Татко наш побачив, питає: що це таке? а я і кажу: то в нас Вечірнє Вмивання Принцес. Більше питань не виникало Недавно приїхали ми з КК, розбираємо пакунки, і знов татко каже: ой, а хіба це - наше? а "це" - махрові рожеві колготи з малюнком. Наше-наше. Просто ти, сонечко, ще не звик... Вдягаю їй сукеночки, або просто довгі маєчки з всілякими квіточками і блискітками. І ніхто того не бачить, в принципі, бо ж під слінгом цілий час, чи вдома... а мені приємно: дівчинку вдягнула принцесу мою... Ввечері покупаємось без мила, в простій воді, - і до сну вона нічим не пахне. а до ранку вже знов так тепло пахне моїм пухнастим доціком, що я зацьомую і занюхую, і лоскочу шийку, щоб ще і сміх її солодкий понюхати. Візьму на руки вперше за день, а вона - така мяка, злежана якась, волоссячко розпелехане. Мурах Вкладаю спати Сергійка в обід. Ношу за спиною в слінгу, похитую, а в руках - Вірусю тримаю. Хитрий Їжачок цоп! її за ніжку і кричить через моє плече: "авуууся, мавааака!" - "Віруууся, мураааха!". Він так липко називає її "Вуця". В неї теж вже з'явились теплі домашні імена, від яких мені молоко тече. Якось чоловік каже мені, відволікшись від своїх серйозних справ: - нема такого слова - "Вуця". А Вуця якраз так мурашино ротик в зьобочку круглу зібрала, бровки зсунула, чуб стирчить. Та як же ж так - Вуця є, а слова - нема? Малюки, малюки, малюки. Люблю, люблю, люблю...
Я дарю тебе листочек: Вот- набор из букв и точек, из простых коротких строчек - жизни маленький кусочек... Мы с тобой чуть-чуть похожи: Что-то есть одно и то же. Я не знаю, что, и всё же По другому быть не может. Что-то есть, а что-то будет. Вот по кругу ходят люди, И по этому по кругу Мы с тобой пройдём за руку. Так пройдём мы понемногу Эту долгую дорогу, Может быть, чуть-чуть не в ногу - Ну и что, пускай помогут тебе буквы на листочке...
Здавалось би: ну чим можуть здивувати немовлята, коли ця ляля - вже третя, а "з понтом старший брат" ще зовсім недавно теж ще агукав? Я ж все це вже бачила, цьомала, нюхала... І все одно, кожен день - як відкриття. Вчора Вірусічка нямцяла молочко, раптом відірвалась від груді і почала махати ручками і усміхатись типу "мамо, поговори зі мною!". Ти диви, таке дрібне, а вже спілкуватись хоче. "Дівчинко, сонечко, мамина донечка солодка", - кажу до крихітки. Ляля радісно тріпочеться у відповідь, тягне шийку і плечики, наче хоче сісти. "Віруся, мамина мурашечка крихітна пухнаста, ляля неймовірна." А вона мені - "Гу!" - і сміється-пищить. І такі в неї пальчики, і так пахне її голівка, так горнеться вона зворушливо до мене. Так занямцяє моє плече, якщо її голодну помилково візьму вертикально Така в неї оксамитова спинка, такі складочки на шийці (що і шийки нема взагалі, самі складочки), такі щічки, такі закручені війки, такі бровки-рисочки і ротик-цяточка. Бути мамою - щастя і відкриття. Щодня нові відкриття. Шкода, що жодна фотографія не в змозі передати тепло і запах, і лишається тільки нюхати-нюхати-нюхати ті солодкі дріболястики і гріти в долоні рожеві п'яточки, намагаючись насититись цією найсолодшою в світі любов'ю. Дякую Богові, що таке багатство мені послав знову. Вчора купала донечку у ванній - і згадувала, як ще вагітною мріяла про те, що ми отак колись будемо купатись разом. Ще вчора ніби мріяла, а нині вже "гу!" - і плюскається. Хіба ж не диво?
Наболіло, накипіло. Виплакати не вмію, хоч, зізнатись, 19 грудня йшла з Ощадбанку в сторону садочка і сильно тиснула з себе сльози, бо, здавалось, як не скапне хоч трохи, то трісну. А взагалі - давно не вмію я плакати. Мені якось природніше 10 відтискань від підлоги зробити - і піти швиденько вирішувати проблему, через яку хотілось поревіти... може, то і недобре, ну - я така, яка вже є. Утім, про все по порядку. Ми з дітьми виглядаємо досить яскраво, хоча б тому, що майже скрізь - нерозлучні. Тому я звикла до уваги перехожих, і маю готові дотепні відповіді на стандартні "А що, всі - ваші?" "А то біднесеньке у Вас під курткою не задихнеться?" і т.д. Та бувають і різкіші зауваження. Одного разу почула за спиною 2 голоси: жіночий -"Така молода мама!" і чоловічий - "Та хіба то мати? то ж мамашки, держава їм гроші платить, от вони і родять (далі було ще щось, не пригадаю)". Держава платить гроші... Цього місяця декретні гроші затримали, ну але Миколай вище всіх політичних плутанин. І 19 я з великими і недаремними надіями притопала в ощадкасу з моїми молочними (я їх так називаю, дітей своїх: Дми і мої молочні). Поки стояла в черзі, встигла пояснити і що "воно не задихнеться", і що Сергійко у візку - не тому, що ще не вміє ходити... потім мене пропустили вперед, щиро всім дякую, особливо старенькій бабці, з якою я ще сперечалась, що їй важче чекати, тож хай перша іде вона... А потім за спиною знов стандартне: гроші, гроші, держава їм платить, працювати не хочуть... "а скільки зараз дають за дитину?" "та то вже друга, скільки там... 50 тисяч чи що?" Я озирнулась. І на всю касу сказала: "То не друга дитина, а третя. І дадуть мені 100 тисяч, а не 50". І відвернулась заповнювати ордер. Черга охрініла на секунду, а тоді знов щось там зашелестіло про дармове бабло, "Золотих" дітей, нероб і невиправдані пільги для "багатодітних". я наче в сні занесла додому ті гроші і пішла в садочок за Дми. Сергійко куняв у візку, Вірун щось мугикала у сні, примотана слінгом. "Золоті" діти... добре, звісно, що є та державна допомога. Але я б тупо перестріляла тих, хто вважає, що я свої сонечка народила для того, щоби мені грошей дали. Мене так задовбали ті зауваження і підтексти, і хочеться вилізти на Високий Замок і закричати скільки стане голосу, що навіть якби за діточок треба було платити державі податок, я би платила. Навіть якби треба було віддати за кожне руку чи ногу чи 10 років життя - я би віддала. Що нема ціни в безцінного, і що нема мозгів у тих, кому язик повертається за моєю спиною чи за спиною іншої молодої матері сказанути таке. Віруся припідняла голівку, показала личко, запахло Маминими Мурашками. Крихітні війки закручені. Крихітні щічки, ротик-крапочка. Бровки таткові. Мені запекло в очах. І пригадалось, що Дмитрик, певно, вже доїдає свій обід в садочку і виглядає мене... А тим, хто скаже, що ті обмовники просто заздрять, бо вони в тяжких умовах росли самі і ростили своїх дітей, я відповім, що я теж перший новий одяг вже у дорослому віці вдягнула, і чудово знаю, що це - ходити з Центру на Сихів пішки, бо грошей - або на їжу, або на проїзд: щось одне. Тому вмію цінувати те, що маю з матеріального зараз. З приводу "заслужила - не заслужила" те, що маю зараз - Бог розсудить. Але блін, треба все ж думати, що говориш. І не бути такими циніками. Не все в житті вимірюється грошима, і дай нам Бог ніколи не отримувати ніяких державних допомог, але ніколи і не потребувати грошей на штучне дитяче харчування, на лікування наших дітей, на хабарі і на багато чого іншого, на що ми по ідеї платимо податки. Сумбурно якось написала... як є... Мої діти для мене - діамантики безцінні, янголятка цукрові, зірочки з небес.
Облилась я чаєм - ну прям з голови до ніг. Ще і Віруся нямцяє так солодко, спокійно і правильно правильно прикладена і тихо сидить - ми того ще лишень вчимося - і ніде так одразу не підеш... сиджу мокра, в кімнаті +18, чай і в горнятку-то вистигав швидко, а на моєму халаті - і взагалі - миттєво. Нахиляюсь, цьомаю Вірусю в запашні пушинки (пахне суничками, чесно-чесно!). Кажу їй у крихітне велюрове вушко: "Раз через тебе я ще маю сидіти на місці, то давай, Мурашко, грій маму" - і міцніше притуляю до себе. Яке воно теплесеньке... в тих немовлят тепло взагалі - променисте якесь. Просвічує наскрізь, прогріває. Новини по телевізору закінчились, йде реклама соку "Садочок" з тим їхнім мегакласним їжачком. Сергійко тицяє солодким пальчиком в екран: "А таке??" ("що це таке?") Кажу йому: "то їжак". "Зізяк?" - недовірливо перепитує Сюня - і роздивляється себе: ручки, ніжки... висновок, голівонька заперечно хитається так, що малюк ледь втримує рівновагу: "аГійко - а зізяк" ("Сергійко - не їжак"). Не втримуюсь, порскаю сміхом, яке ж воно потішне! Віруня відпускає груди і набубуськано дивиться синіми очками: а чи не з мене ржуть? Я бігом біжу перевдягатись, поки вона не згадала, що вечеря ще не закінчилась НеЇжак тим часом біжить на кухню, де татко і Дмитрик займаються математикою. А саме - починають додавання. "Два олівці і чотири ручки" - розкладає татко перед синочком для наочності. "Скільки разом?" "Разом - шість", - відповідає Дми і зосереджено записує приклад в зошит: 2+4=6. Тато гладить пелехате попелясте волоссячко мого Бджолика солодкого - і викладає перед ним вже якийсь посуд. Люблю наші вечори разом. Коли кажуть приказку "в тесноте, да не в обиде" - перше, що приходить в голову - це як ми всією сім'єю обідаємо чи вечеряємо на нашій маленькій кухоньці. Одного разу Дми в темряві перед сном попросив татка розповісти казку про теремок. А коханий мій подумав - та і розповідає: "Жили собі мама і татко в однокімнатному теремку. Коли то одного дня пролітає повз Бджілка і каже: "Терем-теремок, хто в теремі живе?"" - і так про поступове заселення теремка Бджоликом, Їжачком і Мурашкою. Класно придумав. Чудовий в нас теремок, буде колись і більший, ну але і цей нам теж підходить і жоден ведмідь нам на дах не сяде, бо ж на першому поверсі живемо. З кухні пахне смаженою картопелькою. "Їсти?" - питає Сергійко. Ну, ходи - їсти. І ми заходимо: я вже у сухому халаті, неЇжак, дівчиночка моя незмінно в мами на ручках. Тим часом татко думає, що б іще порахувати - і ідея приходить миттєво: "Дмитрику, а двоє дорослих і троє дітей - то скільки?" Дми хмурить акварельні рисочки брів. "Що?" - перепитує. "Ну, от в нас - двоє дорослих і троє дітей. Скільки це разом?" Синочок озирається і каже: "Ні. Троє хлопців. Двоє - дівчат. Разом - п'ять." Ех, тату, тату. Ну як же ти забув, що Дмитрик у нас теж вже дорослий
Здається, вона була в мене завжди. Може, тому, що я її з перших днів міцно примотала до себе слінгом - і вона продовжувала бути зі мною, хоч вже і народилась... 9 днів її ніяк не звали, і з тижня віку мене то трохи напрягало. Коханий каже: Оксана, Тетяна. Дмитрик - Соломія. Але Соломією хочуть назвати донечку наші добрі друзі, які очікують дівченяточко в цьому місяці. Крім того, ну не Соломія вона - та і все. Щось таке як "Віра, Надія, Любов" прийшло майже одразу, але більше як концепт. А вже у 8 днів вона якось так надовго відкрила сині-сині малюсінькі оченята з крииихітними закрученими війками - і подивилась на мене уважно. "Віруся" - тихенько покликала я. Бровки порухались на оксамитовому мякому чоленьку, яке тільки в новонароджених буває. Ротик зібрався в цяточку зосереджену. Сергійко стоїть поряд - перепитує: "Авуся?" (в нього все - на "а", а сам він - "Агійко" ) Маліпуська сопе тихенько, щось напружено думає - і від напруженого думання засинає. Але мені вже зрозуміло, що доця - Вірочка, мамина квіточка, солодка принцеса. "принцеса їжачого королівства" - сказав наш таточко. Він взагалі любить сказати щось таке типу "ті дрібні діти - якісь незрозумілі, от після 2 років - цікаві, а так.. що з ними робити?" Але вчора взяв Вірусю поцьомати, коли прийшов з роботи, а вона посміхнулась таткові неповторною крихітною посмішкою Мурашки - і татко ледь не застрибав з дрібосею в руках і почав засипати її ніжними словами і поцілунками. А правда все ж, що дівчинку любиш по-іншому. Хлопчик - він колобок-колобок, ахТиСрулькоСолодке. Схопиш, сильно стиснеш в обіймах, часом хочеться за дупу немовлячу куснути Сергійкові часто кажу: "Хто там лазить поблизу? Зараз дупцю як вгризу!" А дівчинка... вона... навіть і слів не підбереш одразу. Ніжна така. Пір'їночка. Квіточка. Росиночка. Перлиночка. Мурашечка Її поцьомати хочеться так ніжно-ніжно. І обійняти легесенько, акуратненько. Така тендітна, що аж дихання перехоплює, коли беру на руки. Прямо невагома, наче саме лише тепло в руках тримаєш. А Віруся вже мене впізнає, усміхнеться, помахає радісно лапками солодкими. Звикала я казати "вона", "маленька" - десь тижні з два. А зараз вже розумію, відчуваю ,повністю насолоджуюсь тим, що я - мама ще і дівчинки. Що у мене є моя, така мояМояМоя Мурашка. Пишу - і сльози на очі навертаються, і молоко текти починає. Як же я люблю своїх дріболястиків!
Ти віршики вчиш про Дніпро і Карпати, За неї ти молишся в церкві в неділю, Та це тобі не заважає ховати І мову, і прапор за стіни зацвилі. Поглянь-но навколо, хіба ти не бачиш? Хіба ти не чуєш цей здавлений крик? Відкрию тобі страшну правду, юначе: Твоїй Україні приходить гаплик. Звичайно, ти можеш втекти за кордони І спостерігати за всім з того боку, Сховатися і обминути закони - Багато людей роблять так, і нівроку. Нажаль, це не сон, ні, нажаль, це не сниться: Так мало хто вартий звання її сина. Мовчить сіре стадо, кричать одиниці І плаче беззвучно моя Україна
Для когось це - ліс, а комусь - чорноземи, Важлива, та в чому важливості суть? Для когось це - море, багатства підземні, Давно всі забули: тут люди живуть. Країна на карті і у об'єктиві - Це тільки картинка, вона не жива. А справжня - на скронях спрацьованих, сивих; В незграбних, ти щирих, від серця, словах. Країна людей. Бойових і хоробрих, яких забирають суворі літа. Країна людей. Працьовитих і добрих. Вони - тільки засіб. Чомусь, не мета... Країна людей. Їхні погляди схожі - Дивись, поки витримки стане в очей, А я вже не можу. Дивитись не можу, Як котиться в прірву країна.. людей!
