Ми - люди компанійські, легкі на підйом і часто гостюємо в родичів, їздимо на дачу тощо. Але ночувати в гостях я не люблю. І всі дивуються: ну як же може бути в 1й кімнатці 5м людям зручно і затишно спати. Чого ми так рвемось додому? А нам - зручно і затишно. І в ніч з неділі на понеділок після активних вихідних ми спимо так солодко, що і пояснити важко. першим (або одночасно з Вірусиком) засинає наш втомлений таточко. Я лежу на боці, донечка нямцяє, Сергійко тримає мене за косичку і ту косичку часом гризе. Якщо ж починає микати волосся - я кажу: "Мені болить, сонечко", - і він припиняє. Дмитрух впівголоса розповідає собі казочки на 2му поверсі. Крихітний ротик доціка відчіпляється від мене, і Мурах кругло перекочується на бочок. І тихенько сопе: заснула ляля. Я не рухаюсь, чекаючи, поки Сергійко теж зануриться в свій міцний їжачий сон. І от - він теж сопе і стає такий гарячий-гарячий. Несу його в ліжечко, він по дорозі сонно посміхається мені, я його цьомаю. Повертаюсь на своє спальне місце, де, власне, місця мало б стати більше після переміщення Ї. Але ж ні: принцеса розкинулась солодкою зірочкою на всю мою половину. Нє, Мурах, ми так не домовлялись. Я лягаю, трошки посуваю її - і Віруся раптом згортається в малюсінький клубочок і пірнає мені під пахву і тулиться так міцно, наче я - великий магніт, а вона - маленький круглий гвинтик. Обіймаю її, кладу руку на м'який бочок, що ритмічно рухається від дихання дівчиночки. Вона відрізняється від моїх хлопців тим, що їм свого часу потрібно було дуже багато простору для спання. Щоб і руки-ноги розкинути, і катулятись вільно. А на Мурасю хоч лягай зверху - аби тільки доцік був до мами міцно пригорнутий. Класно так. Мамин сон - він особливий. Часом серед ночі самі відкриваються очі, бо мама відчуває, що хтось її вже потребує. І я відкриваю очі. На мерехтливому світлячково-зеленому годиннику - 03:23. А у світлі тих цифр видно обриси малюсінької зворушливої фігурки з розпелеханим волоссячком. Сергійко з напівзаплющеними очками стоїть посеред кімнати і тихесенько каже: "Мама". Я підходжу до нього, гладжу по голівоньці. Пасмо на потилиці не пригладжується і стирчить знаком питання. "Боїться", - жаліється синочок, - і притуляється до мене. Беру його на ручки, він лише трохи важчий від Вірусі. "Хто боїться?" - перепитую. "Агійко". "Чого Сергійко боїться". Їжачок сонно позіхає. "Муха - кусяє, комар - кусяє, жучок... а ще змія буває..." - пояснює Сергійчик. Напередодні Дмитрик розповідав братикові, котрі комахи кусають, а котрі - ні. І, вочевидь, вирішив про всяк випадок застерегти, що "кусяють" геть усі. До того ж, нещодавно на дачі бачили справжню змію. А мій Сюндрик - трохи боягуз, от і не витримала їжача психіка такої інформації. І прийшов синусічка до мами, грітись і ховатись. Знов моя косичка у солодких ручках, знов мою спину гріє сонне тепло. З другого боку - доцік заворушився і пригорнувся до мене, нагадуючи про час годуватись. Вона наїлась, він заснув... і мені геть не вистачає між ними місця. Сунусь, вовтужусь, сплю... А вранці чоловік застає картину: Віруся в сні тулиться до Сергійка, він поклав на неї ручку. А я сповзла вниз, під дитячі ніжки, - і сплю там собі клубочком. "Просто вночі були міграції," - пояснюю я. Міграції Ї. МіграціЇ Мамині відкриття - реально цілодобові
Раніше часто задавала собі питання, чи достатньо я люблю своїх дітей. Думала, а скільки їх треба любити? Як сильно, наскільки ніжно? З часом в голові виникла десь така формула: дорослі діти мають мати мамину любов у серці; школярі і дошкільнята мають бути ніжно огорнуті маминою любов'ю; малі діти мають бути з головою занурені у мамину любов. А немовлятам потрібно стільки маминої любові, щоб у ній купались не лише самі лялі, а і мама могла теж в той басейн залізти і плюскатись, викрикаючи радісні дурниці. Я щиро тащусь від малюків будь-якого віку. Але період до рочку - це такий особливий подарунок долі для мами. Такий солодкий час. Люблю знаходити нові способи насолодитись малятком і подарувати крихітці приємні відчуття. Саме таким способом для мене є масаж, який я щодня роблю Вірусі. Не спеціальний. Зовсім не для того, щоб вона скоріше сіла/поповзла/пішла. Простий мамський масаж. Мамомасаж Немовлятка викликають у мене багато булочних асоціацій. Тож не дивно, що я називаю цю дію "місити Мурах" Перед тим, як місити свій Мурах, я переконуюсь, що Віруся попісяла, покакала, їла хоч би 20 хвилин тому. Роздягаю її, мию руки теплою водою - і приступаю. перший заміс - на спинці. Мурах лежить на спинці, я їй говорю всілякі приємні незрозумілості, вона мені сміється солодко. Я погладжую пухнасту голівку, легенько розтираю ніжні вушка, згинами мізинців масажую щічки. Дую в складочки на шийці. "вимішую" м'якесенькі малесенькі плечі, булочні ручки, зігріваю і цьомаю кожен пальчик. Мішу грудки, гладжу животик круговими легенькими рухами. Ніжно розминаю коліночка, розтираю стопочки, двома пальцями масую пальчики-горошки. Кілька разів проводжу теплими долонями від маківки до стопочок, гладжу весь Мурах. І перевертаю на животик. другий заміс - на животику. Ось тут вже є що місити, і я відриваюсь по повній. Спинка в складочках, шийка в складочках, ручки з цього боку виглядають ще м'якішими. Мну всю ту розкіш трохи сильніше, ніж масажувала животик і грудки. Дивлюсь на реакцію доціка. Правильно місити Мурах треба так, щоб Мурах весь час радів і тішився. Потім розминаю ніжки, а на десерт лишаю дупцю. Легенького розминання дупці достатньо, щоб хвилі вібрацій пішли по всій Вірусі, розслабляючи доню. Мішу до готовності готовий, гарно вимішаний Мурах - розслаблений, дуже тепленький, зінички - цяточки, ротик шукає нямцю. Я загортаю свою дорогоцінну ляллечку у рожевий рушничок і годую, а вона солодко і міцно засинає. Моє наїджене тістечко я кладу у затишне місце - трошки підрости
Люблю свій щоденник отак нескромно - часом він мене саму підтримує і допомагає піднятись і вилізти з якихось ситуацій. Проте, нещодавно я помітила, що якраз про всякі незачесані ситуації в моєму щоденнику розповідей трохи бракує... тож - виправляюсь Нині у мене бардак. Не більше, не менше. Бар-дак. Він усюди, він такий всепроникний і всепоглинаючий, що навіть дивно, коли він встиг настати. А втім... А втім, уранці я прокинулась, зібрала дорослих хлопців на роботу і в садочок і вже приготувалась до своїх законних півгодинки для впорядкування думок, зовнішності і кави, як одночасно прокинулись Сергійко і Віруня, і одночасно захотіли маму. Тож на деякий час я потрапила у замкнене коло того їхнього нямцяння і свого власного бажання наїстись хоч би хліба. Та хліба було небагато, бо свіжий я поставити пектись ще не встигла, а вийти ("вибігти купити", ага) з ними двома - то поки їх збереш, то вже перехочеться. о 10 я зрозуміла, що переді мною стоїть задача борщу і хліба, а на 11 ми збирались до Церкви. Ще слава Богу, що зраночку встигла одночасно з приготуванням чоловікові обіду посмажити сирнички для Сергійка. Він трохи поїв, я за той час нагодувала Вірусю, почистила овочі на борщ і помріяла встигнути поставити хліб, поклавши дівчиночку на підлогу. Але Їжак вирішив інакше. Точніше, він вирішив зробити ще краще - щоб не нудно було сестричці лежати на підлозі, побавитись з нею. У футбол, де Мурашечка - на воротах... Я встигла забігти якраз перед тим, як Сергійко намірився бити пенальті, але запобігти удару вже не змогла. М'яч в нас великий і легкий, але сила... та ще і прямо в личко...Ляля розплакалась гірко і тепло, мені в плече. Я намотала її за спину і поставила хліб пектись. Ву за той час задрімала. Лишалось хвилин 20 до виходу з хати, тож я вирішила покласти її на ліжко, а за той час вдягнутись і зібратись. Поки я обережно спускала Вірусю з-за спини на постіль, на кухні почулось шарудіння. О, ні! я ж забула прибрати борошно... Влітаю на кухню, там - картина маслом. Тобто, картина борошном. Спішно прибираю, все ще наівно вірю, що встигаємо до Церкви. З кімнати чути: "Малюся! Вставай!" - і незадоволений писк дівчиночки. "Хоче бавитись", - пояснює Їжак, злізаючи з ліжка. Я відкриваю шафу. Там теж бардак, але я не думала, що такий.. Ладно, нема часу. Ага, ще треба намочити фасолю на борщик. Я стрімголов лечу до кухні і, відкривши банкуз фасолею, з'ясовую, що "всё уже украдено до нас"(с) і банка намертво окупована довгоносиками. викидаю окупантів у смітник, помічаю, що в мене обдертий лак на нігтях. Знімаю лак, Сергійко дре на дрібні шматочки папір, посипаючи Вірусю. Викидаю ацетонову ватку до довгоносиків, щоб неповадно було; забираю папір у Сергійка. Віруся має дивний вираз обличчя. Ага. Виколупую папір з-за її щічок, Сергійко за той час скидає зі стола склянку з водою. Склянка ціла, але килим добряче просочився, навіть витирати нема сенсу... Вдягаю і взуваю Ї, озираюсь... Вірусі нема! Знайшлась під столом, з татковим капцем у лапках. Як же швидко вона котиться! Намотую її в слінг, взуваюсь, і тут мої малявки одночасно хочуть какати. Поки каки, .дупці, горщик, мити, вдягати, мотати... потрапляємо до Церкви на півслужби, йдемо за Дми, Дми без настрою.. вкладаю їх спати, навшпиньки виходжу з кімнати, думаю, що прибиратиму ТІЛЬКИ після того, як поїм; варю кашу і тут... з кімнати "ня!" - і в мене на руках знову Вуцики а трохи більше, ніж за 2 години, нам на айкідо йти, ех... І от, сиджу я по шию в бардаку, з крихітним нямцяючим доціком в руках, і тільки- но хочу почати нити, що торбаКапціДеньПропав, як вона каже мені: "бу" - і слиниться. І наче сонечко зазирає прямо у вікно. Я стискаю в обіймах свою смішну, до гострого болю в серці любиму дівчинку. Вона відпихається лапками, дивиться мені в очі. Волосся у неї над чолом стирчить, наче комашині вусики. Мурах і є Загалом, бардак наразі так і лишився. Але до айкідо ще цілих 2 години, може щось і зміниться. А може і ні. Насправді, це не головне. А головне сидить у мене на руках, липко вовтузиться і грозить капнути слинкою на touchpad. Отак хотіла пожалітись - а Вірун не дав
Надворі була спека. Так уже є, що після тривалих +17 у хаті, які дарував нам початок травня, 25 градусів видаються неймовірно високою температурою. Так чи інакше, вчора явно було літо. І ми на дачі, розстеливши старі ковдри, вляглись з Вірусею і підставились сонечку. Доцік від мене значно смуглявіший. Таке враження, що вона засмагає навіть крізь одяг. Та і вчора все ніяк не погоджувалась лежати в тіні пляжної парасолі. Дмитрик розмішував Лего у склянці з піском. Сергійчик півдня ганяв на свіжому повітрі - і їжачі батарейки сіли, і величезні очка закрились і він заснув просто сидячи. А я взяла Його Їжачість на ручки, віднесла до спальні і накрила прохолодною ковдрочкою. Коханий ходив між цьогоріч посаджених деревцят, мацав кожне. Люблю це тепло, з яким він дивиться на свої рослинки. Торкається до більших дерев, наче вчитель за руку вітається з учнями-підлітками. А малих деревцят торкається так ніжно - типу "привіт, малюк, як у тебе справи?". Я лежала і дивилась на зелені агруси на кущі поруч, і думала, що минулоріч зжерла б їх усі (так а чому "б", я ж і зжерла), а зараз гемоглобін чудовий, тож не хочеться зовсім. Ще дивилась на хмари і на картинки, які вони утворюють. Козаки з мечами, динозавр з відкритою пащею, песики якісь. Ще в голові варились на маленькому вогні усілякі екзистенційні роздуми. Донечка нямцяла мене - і раптом стала мякесенька і легесенька. Мурах заснув. Я поклала її зручно, поцілувала у розпашілу щічку. І сама відчула якусь сонливість. Подивилась навколо - побачила, що те віконечко між хмарами, у яке я спостерігала картинки, - останнє на цілому сірому небі. Затягнуло, до дощу... гримнуло... я побігла складати іграшки під навс коло хати. А Віруня під пляжною парасолею так і спала собі. Краплі швиденько почали падати - літні, великі. Татко і Дмитрик побігли під навіс, а я - по доціка. Думала, що ляля настрашилась дощу, а побачила свою Мурашечку спокійнесенько сплячою. не хотілось її забирати. Я згорнула підстелені ковдри з-довкола так, щоби парасоля прикривала їх. Сама лягла на краєчок, згорнувшись навколо лялі, і мої другі 90 добряче поливав приємний дощик. Часом краплі засікали всередину нашої схованки і падали так близько від її личка. І я подумала, що це просто дивовижно - отак міцно, солодко спати у п'яти сантиметрах від дощу. Під рушничком і коло мами. Чоловік спитав з-під навісу, як ми там. Я витягнула у відповідь руку з піднятим догори великим пальцем. Це було так цікаво - бачити світ так, як бачить його повзаюча дитинка. Такі великі ягідні кущі. Такі неймовірно високі дерева. Така яскраво-зелена, наче з пластику, газонна травичка. І краплі дощу, що з бризками підскокують по ній. Так от чому так сильно хилило в сон - перед дощем. І справді - щойно потім розвиднілось, відразу почулись дрібні їжачі крочки, і дівчиночка завовтузилась. не перша злива цього року. Та перший раз я побачила її ось так... і ще раз зрозуміла, наскільки багато див навколо...
так цікаво, як людям підходять імена. І скільки всього може поміститись в одному слові. Бувають, щоправда, винятки, коли ім'я ніби і підходить дорослій людині, а ніби і чогось бракує. от в мого чоловіка так. Я давно помічала, що якось непопрасовано на нього те "Ігор" налазить. А пізніше дізналась, що його мали назвати Романом і підчас хрестин сталось дещо хитре, зорганізоване деким з родичів - і всі були у шоці, коли священик промовив, що "Хрещається раб Божий Ігор...". Роман... хм... зараз важко сказати, чи пасувало би більше, бо ж, дяка Богові, четвертий десяток літ Ігорем живе. ну, але то дорослі. Вони вже припасуватись, записались, зареєструвались і звикли. А малюки? Як назвати оту кричущу рожеву гусінь, яка ще не дуже-то і рис характеру має, та і звідки знати, якою людиною виросте, на кого буде схожа... тут без інтуіції не обійтись, ніяк. мої діти імені собі обрали самі. Напевно, тому ці імена їм так пасують і так їх у собі вміщують. Дмитрик... "д" і "р" - такі ж тверді, як його хлопчаче тільце. "Дм" - наче "думає", а думає він увесь час. Таке ім'я швидке, легке, компактне і водночас дуже чоловіче. Дмитро Ігорович. Гааарно. Сергійчик з стрибучо-непосидючим "й", малесеньким на зріст "і", починається на світлу букву С з якимось таким золотистим відтінком. Сергійчик він і є. і, звісно, Малий Їжак, але то вже інша історія І в імені доці є вона уся. "Вірууууууся" - зібрані у дзьобочку губки, круглі кулачки і запах немовлятка, В - пасує шатенам, і до її каштанових кучеряшок і чорних вій дуже доречне. "і" - до гострих оченят, крапочка від "і" - до зіничок. Вірочка - зірочка. Віра Ігорівна - струнка висока дівчина з хвилею волосся і довгими ногами. Чомусь мені сором'язливою ввижається, як молода вчителька перед класом на першому занятті. І обов'язково - батькова голівудська посмішка. Я - мовник по життю. Мені кожне слово смакує і пахне. Тому мені для того, щоб відчути своїх коханих ще краще, достатньо покликати їх на ім'я.
Вони реально допомагають жити. Я читала про те, що для того, аби зробити щось щоденною звичкою, потрібен 21 день. Отже, деякі зі звичок ще "достигають" Треба зберегти собі, щоб не забути. 1) вести записи. Навчилась в чоловіка - він повсякчасно носить з собою багаторазовоскладений А4, називаючи його "записки сумасшедшего" і вписуючи туди в окремі списочки усе, що потрібно зробити, купити, принести, позичити, віддати тощо. Списки справ мене організовують, списки для покупок економлять гроші, ну і загалом облік потрібних і непотрібних речей спрощується. Ну і звісно, кому не знайома ситуація, коли збираєшся на базар і впевнений на 100%, що памятаєш усе, що потрібно придбати, а біля прилавка згадуєш лише цибулю і те, що потреб було близько 7? 2) пити склянку сирої води натще. Ноу коментс, від нині я всім забороняю жалітись на стан обміну речовин, а також на сухість шкіри та волосся, доки ви не перевірите дієвість цієї простої щоденної дії. 3) щодня 10 хвилин ходити навшпиньки. Якщо цю просту вправу сполучати з розтяжкою - граційна хода і легкість ходьби на підборах гарантовано вже через пару тижнів. Зовсім інше відчуття себе, майже як спортом займаєшся. 4) не забувати про поцілунки. Встала дитинка - поцілувати. Прийшлов з роботи чоловік - поцілувати. Ми всі - не співмешканці, а любляча сім'я. І ті маленькі поцілуночки наповнюють повсякдення ще більшою любов'ю і радістю. 5) вечірня прогулянка - щодня. Ну, крім всяких там стихійних негараздів типу зливи, -30 чи ще чогось. Вечірня прогулянка всією сім'єю зближує, водночас "розвієює", водночас зменшує шанси нажертись на ніч 6) прибирання перед сном. Не генеральне, але приведення хати (особливо - кухні) у такий вигляд, щоб зранку було приємно туди зайти. Приємні емоції зранку=хороший день. Заготовлюємо приємні емоції з вечора 7) гарний одяг. Передивитись весь свій одяг і укомплектувати гарні комплекти на кожен день. Щоб щодня вдягнутись - і почуватись гарною, почуватись зручно і виглядати на всі 100. Ціна одягу не важлива, важливе правильне сполучення і те, як речі пасують одна одній і разом - власниці 8) їсти з гарного посуду. Хочеш поїсти - візьми гарну тарілку, поклади туди гарно їжу та і поїж. А не хапай хліб по дорозі кудись, у постійному бігу. Користь буде як для фізичного, так і для емоційного здоров'я. 9) якщо треба щось зробити - роби зараз. Не відкладати на потім. Брудна підлога - взяти і витерти. Зимове взуття досі на полиці? взяти і сховати. І т.д. Здавалось би, от буду робити генеральне прибирання - тоді і пороблю ото все... але ж набагато краще робити потрошку. І легше, і приємніше. І ті дрібниці реально міняють життя. Бо життя з дрібниць і складається. І треба робити їх приємними. Прокидаються лялюхи, ускладнюють для мене формулювання решти корисних звичок. Ну що ж, зупинюсь поки на цих. Бо якщо хоча б вони стануть зовсім автоматичними - вже дуже добре.
Є у світі крихітна, крихітна перлиночка. Легенька, мов пір'їночка, М'якенька, мов пушиночка. Їсть вона так солодко Молочка краплиночки. Часом в горщик капають Крихітні росиночки. Голос - як у пташечки, наче пух - волосся. Ти ж моя Мурашечко, Диво, що збулося. Променисте сонечко в синіх оченятах. Як же сильно, донечко, схожа ти на тата! Щойно трошки скривиться - візьму, обіймаю. Так розумно дивиться - Наче все вже знає. Відкладаю в сторону сорочки в клітиночку: Бо ж вже маю сховані сукні для Перлиночки. Так, дівчатка полюбляють Сукні і спіднички. Тільки їх і одягає Мамина Суничка. Ну а я наче ляльками Бавитися вчуся. Нове щастя є у мами - Донечка Віруся.
засмійся так, як вмієш тільки ти - так дзвінко, лоскотно і так пухнасто. я обійшла, напевно, всі світи, поки знайшла цей колобочок щастя. І міцно так, як вмієш тільки ти, Схопи двома руками за мізинчики. І усмішки солодше не знайти, І в синіх очкамх бавляться промінчики. у світ приходять ніжні малюки, щоб липко так вовтузити нас ніжками, щоб пахнути на відстані руки кульбабками й кедровими горішками.
Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч... М. Рильський Пригадую, як одного разу тато прийшов додому з чергування - і стоїть в передпокої, вагається, чи визуватись. Мама пита: "Щось треба?" А тато: "Так, петрушечки б до вечері, свіженької". Після роботи, та ще і зайшовши до хати, не хоче він на город. Але і маму не відправить - після того, як того єдиного разу, коли він попросив нарвати петрушки, мама принесла жмуток морквяного листя. Моркви, насіння якої тато вечорами клеїв клейстером на туалетний папір через рівні проміжки, аби рядки вийшли ідеальними! А мама взяла та і намикала гички. Переплутала. Чи то від мами я внаслідувала оту нелюбов до городів, чи то дитячою травмою стало для мене те, що одного разу я зжерла з листям свіжого салату гусінь... не знаю. От тільки я часто мріяла в дитинстві, щоб ми переїхади до міста, щоб я пішла у справжню школу, щоб вдома був туалет, щоб не було тих дурнуватих ділянок з дурнуватою картоплею і дурнуватою квасолею на гичках. Втім, в ті часи город був джерелом нашого виживання. І я, молодша школярка, це розуміла. І слухнян допомагала татові підвязувати помідори в саморобній теплиці. Так-так, мій тато був класним городником. Земля відповідала на його працю взаємністю. Наша полуниця була як з картинки, помідори родили рясно, ціле літо ми були забезпечені зеленню, цілу зиму - коренеплодами. Тато завідував усім - і садінням, і доглядом, і збором, і зберіганням. Мав багато талантів, і цей - один із визначних. Та нарешті ми переїхали у місто. Я думала, що втекла від городів і землі. А насправді - почалась гра у хованки, яка тривала більше десятиліття. Я тікала, земля наздоганяла. В різних ситуаціях. "Дай мені, Боже, заробляти достатньо, аби ніколи не копати ту Бульбу власноруч" - молилась я, йдучи зі співбесіди. Я шанувала працю селян, і дуже хотіла заробити, щоб заплатити їм за всі ті редисочки і картопельки. Та земля наздогнала. Життя мого коханого тісно пов'язане з селом, дачею, садом... Приймаючи його, я мала прийняти і цю частину його життя. Не зразу воно далося. Прокидаючись о 06.30 в день свого 20-річчя, я подумки матюкала і холод надворі, і ті дерева, які ми мали того дня садити (це була субота). Ще якийсь час в голові блукали дибільні думки влаштувати скандали типу "або я, або твоя драна дача!" Та розуму вистачило просто почекати. А з часом... А з часом я побачила, яке захоплююче і шляхетне заняття - садівництво. І вже не ревнувала чоловіка до тих щепів, які він ніс на підготовлену землю загорнутими - обережно, наче немовлят. Це зараз рясніють яблука. А тоді ще стільки роботи було попереду! Щеплення, обрізка - справжня садова хірургія; догляд, лікування, добрива, загортання на зиму, знов обрізка і формування крон... І дерева відповідали вдячністю. Щоразу, як ми приїжджаємо у свій сад, мій чоловік першим ділом обходить невеличкий маєток. Дивлюсь на нього здалеку - і здається, що дерева з ним вітаються і розмовляють. Ну він-то точно до них говорить. "Чогось ви прихворіли" - з сумом гладить він сливові деревця по плямистому листячку. "Зараз обірвемо зайві яблука - і буде тобі легше" - "заспокоює" тонку яблуню, обвішану зав'яззю. А дерева шелестять-шелестять до нього, теж щось розповідаючи. У суботу вийшла я на поле - і очей не могла відвести від свого коханого, який садив деревця - тепер вже у рідному селі. Синє, пронизливе небо над обрієм - і струнка фігурка на тлі тої синяви що викопує яму, закладає добрива, урочисто відправляє на місце деревце, засипає, підливає... замилувалась і майже не помітила, як навколо татка незграбно пораються дріболясті помічники Підійшла до них... Вірунчик заздрісно виглядає зі слінга, мовляв, чекайте ще хоч рік - я теж тут як візьмусь до господарки! Робота на землі - вона не брудна. Вона шляхетна і особлива. Бо ж хай би як ти дотримувався правил і технологій, ніщо у природі не обходиться без долі справжнього дива. І ці дрібні листочки, що проглядають із землі, і стрункі стовбури дерев, що гостро торують височінь, - справжні дива природи. Ось так, вже зовсім по-іншому дивилась я на садіння дерев, аніж 6 років тому. Багато змінилось. Цікаво, чи доросту я колись до вазонів на вікнах? Все життя попереду, зрештою. А садівник - це не професія. Це світогляд, напевно. Щось часто останнім часом пригадується мені той вірш Рильського, і коли кажу "розумний садівник" - то перед очима мені чоловік мій, який деревця свої плекає. Хоч поет зовсім не про рослини говорив... І тато в мене теж був "розумний садівник". Не такий технічний і новаторський, як татко моїх дітей, але йому б у ті роки інтернет... Хоча, май він інтернет - ми б так і не переїхали до Львова ніколи, а стали б відомими агробізнесменами, і я б теж долучилась до сімейної справи, і тоді знову-таки земля наздогнала б мене уповні... Загалом, є речі, від яких не втечеш і речі, до яких треба дорости. Колись посаджу дерево...
- Юль, а як її... ну, висаджувати? Татко старанно роздягає Мураху. Я мішаю кашу на плиті, Дмитрик підкидає до стелі пластикову ложку. - Та дуже просто: береш солодку перлиночку під м'якенькі коліночка і чекаєш, поки в умивальник потечуть крихітні росиночки. - Росиночки, росиночки, - бурмоче коханий, несучи лялю у ванну. Каша парує і пахне маслом. Їжак з'їдає порцію, відставляє тарілку і каже, що хоче "дурниці". Він у нас говорить добре і багато, от тільки першу частину слова вимовля нечітко. - Що ти хочеш, Сонечко? - перепитую. - дурниці, - відповідає Сергійко, - Їсти. дурниці. беру його на руки, щоб показав мені, де те, що він хоче, знаходиться. Ї веде мене до морозилки. ну як же я не здогадалась відразу: чорниці! Дістаю пакетик. "Ще молоко, - підказує син, - буде коктейль з дурницями". Так, що-що, а коктейль з дурницями мені би зараз ох як не завадив... останнім часом все всередині в такій напрузі... наче зажим якийсь на серці. Часом хочеться поділити відповідальність, щоб хтось прийшов і сказав: роби так, так, так; і получиться те, те і те. Але ж фіглі. Всі рішення треба приймати самій і відповідати за них - теж самій. І все б нічого, але часом від втоми підводить інтуіція і важко зрозуміти, чи ця тривога всередині - передчуття нової небезпеки, чи відгомін вже пережитого. Чим відіпрати плями від чорниць? Здається, гарячою водою запирати не можна... Дмитрик читає по складах. Цікаво так - не поступово вчиться, а раз - і всьо: вчора не вмів, нині - вміє. Так було з вивченням складів, так стало зі складанням готових коротеньких слів. Цікаво, який у нього зараз зріст? Так змужнів мій хлопчик за останні півроку - й не впізнати. Майже школярик. 4 з половиною роки тому я придумала для нього колискову - про маму і бджілку. І так співала: скоро ніжками підуть в перший клас до школи, ну а поки ще гудуть золотисті бджоли. Тоді час, коли він піде до школи, видавався таким нереально далеким... - Тримай, - чую голос коханого, - і на руках у мене опиняється моя дивовижна ляля. Вірусик мій, моя круглиночка ріднесенька. Булочні щічки, мармеладний язичок, діамантові очка, цукрові зубки, зефірна дупця. Легесенька, м'якесенька, тепла. Так тулиться, наче приліпає до мене. Маєчка рожева у білий горошок. То був такий костюмчик: штанці і маєчка. Але штанці натягнулись до коліночок перлиночки - і далі ніяк не полізли. Дивиться на мене так уважно, слинку пустила. Смішна мурашенція. Серденько солодке. За вікном вкрилась білими квіточками нічия алича. Гілочка вперлась у вікно. Якась свиня з верхніх поверхів кинула вниз пляшкою від пива. Ну що за... така краса надворі, а вони смітять... часом буває, що бачу сни і чітко знаю, що це сон. Нещодавно навіть спала з відкритими очима і дивилась на годинник і бачила, що перевалило за 07.00 і що це катастрофічно пізно. Але далі дивилась сон, в якому я страшенно хочу печива і обираю собі щось таке "попроще", зупиняюсь на якомусь бубликові і чую голос: "ти що, не можна, він же канцерогенний!" "Не канцерогенний, а алергенний" - вголос відповідаю я - і прокидаюсь остаточно. Сонце таке яскраве, що його відблиски з усіх гладеньких поверхонь зливаються у суцільний мерехтливий туман. Скоро Великдень. Хочу купити "чайну" булку в хлібному кіоску - і переконуюсь, що сон про канцерогенний бублик був пророчим. Склад: олія пальмова рафінована... ну не собаки, га? Нещодавно на одному соцопитуванні цьоця заповнює дані респондента: вік, стать, освіта, сімейний стан. І питає: "Сонечко, в тебе яка освіта - школа чи середня спеціальна?" "Сонечко" і навіть "ти" - це краще, ніж "жіночко", однозначно. А решта.. хм... тупію? Ні, просто волосся на сонці світлішати починає. отакий от вийшов запис ні про що, а хоча - про цей день, такий, яким він є.
Кожен день, в якому ми живемо, - прекрасний. Коли очікування війни стало таким же звичним, як почистити зуби після сніданку, настав момент порогу переживань. І за порогом був спокій. Вчора ми гуляли всією сім'єю, розмовляли про щось з коханим - і він засміявся. Так щиро, так яскраво. Я зрозуміла, що так давно вже, напевно, місяцями не чула його щирого сміху. Він теж перейшов свій поріг переживань і тепер знову міг сміятись. Правда, око в нього так і смикається, відколи... а яка різниця - відколи. Від цієї зими... Вчора написав мені в соцмережі двоюрідний брат. З Новосибірська. В голові - стандартпакет про екстремістів, терористі, бандерівців. Чути нічого не хоче, закидає мені свою тупезну логіку. Ідіот. Ідіот або найманець, тож краще - ідіот. "Войны не будет, бойтесь Америки и Европы..." Ага, не буде. От тільки в Криму через залізничну станцію, на якій ми виходили з потяга, приїжджаючи до бабусі, ешелонами пруть ракети. Ракети? та про що це я. Сьогодні ж чудовий день. Він чудово почався о 06.07 (я люблю ставити будильник на якісь циферки, котрі б у сумі давали 13). І, певно, таки переходить потроху організм на літній час, бо взимі мене до 07.00 з ліжка можна хіба копняком збити. А тут - навіть і встала. Навіть і пішла на кухню... До 06.30 в хаті була тиша, яку легенько лоскотав плюскот у ванній - коханий голився і вмивався, щоб перетворитись з мого затишного "вихідного мужа" на deputy director_без_дулі_не_підходь.А о пів на сьому занив Дмитрик, який хотів висмаркати носа. Тоді Сергійко прийшов у сліпику-піжамці, подібний на плюшеву іграшку. А потім стало чути слиняве солодке бузькотіння нашої перлиночки. І почався чудовий повсякденний хаос з майками-колготами-іграшками_які_взяти_в_садочок, туалетом і гігієною всіх дріболястиків, пакуванням чоловікові обіду, висипанням піску з кросівок. Потім ми всім складом, осідлавши нашого залізного коника, відправились у поліклініку. І було прикольно бачити, як дівки озираються на deputy director, і вже би стріляли очками, - аж тут з'являюсь поряд я з оберемком їжаків і іже з ними і дівки розуміють, що кадр пропав давно і надовго. В поліклініці ми з Вірусею - зірки нашого відділення сімейної медицини, у листопаді нас там багато обговорювали. Тому дістати скерування для Дми не склало труднощів і не зайняло багато часу. о 14.00 щось мало би прояснитись, думала я, спускаючись сходами. А хвилюватись вже не мала сил. Вдома захотіла розчесати волосся - і зрозуміла, що вчорашнє олійне обгортання геть зовсім не вимилось з моєї голови. Увімкнула бойлер, чекаю... Віруся досипляє у слінгу, і за цей час можна було би теоретично зробити щось корисне. Але у мене такий завтик, що я нічого не роблю, і тільки краєм ока бачу, як за вікном сонце виблискує у вікнах машин, які проїжджають по Кульпарківській на виїзд з міста. Їжак нині стільки прйшов пішки, що заслужив на якусь мікровинагороду. Він у мене взагалі-то "житель візочка", і аж не віриться, що скоро можне початись Ера Прямоходіння Їжаків. Сьогодні - прекрасний день. Зараз я вимию голову - і буду справжньою королевою (ну чисто за логікою - мама принцеси - це ж королева, нє?). А потім Сюндрик засне, Вуця прокинеться, і ми з нею в слінгу багато чого зробимо вдома. Домашні справи утворюють справжню лавину, щойно я на якусь мить виб'юсь з повсякденного темпу. Але лавина розчищається досить швидко, головне (і найважче) - почати. А тоді ми поїмо, заберемо Дми з садочка, погуляємо всі разом, зайдемо в поліклініку за результатами аналізу. І буде далі наш чудовий день. Ще стільки всього приємного треба зробити. З бісеру заколочку для Вуці. Педікюр собі. Збиті вершки з ягодами - хлопцям. Якщо в домі три особи чоловічої статі - готової їжї в хаті нема майже ніколи. Тобто, вона з'являється за кілька хвилин до обіду/вечері - і таємничо зникає. Тож одне завдання вже маю. А ще - в крихітному коридорчику не хочуть дружити між собою теплі речі з легшими. І пісок з взуття, знову ж... як же там буде гарно, коли то все прибрати! Надворі весна. Ще трошечки - і буде літо. Аж не віриться, як швидко то все відбувається... Дістала з холодильника сметану на підливку і зрозуміла, що вже не пам'ятаю толком, яка сметана на смак. І не хочеться навіть. Бо в кожному старанні найважливішим є те, щоб зусилял не були марні. І я вірю, що і в моїх крихітних щоденних крочків буде результат... який? хтозна... ще один прекрасний день, хоча би. Чого ще бажати сьогодні.
Мурашка липко круасаниться на моїй подушці. Пищить, сміється, показує 2 рисочки щойнопрорізаних зубеняточок. Візьме мене за палець, стисне свій крихітний м'якесенький кулачок - і, тримаючись міцно, підтягується до мене, повертається на круглий бочок, тулиться... моя Віруся. Чесно кажучи, останньою краплею став той її дерматит зараз... і без того було важко... а воно так лавиною на нас накотилось. І зараз якесь таке відчуття дурнувате - треба захистити її від того, що в ній. Всередині. І допомогти їй хочеться пошвидше, щоби ще не було літо і не було спеки, і щоб вона ще "велась" на мої обдурювання і не чіхалася так сильно. Блін, скрізь якісь самі загрози. І так неможливо заснути ввечері, а коли сон нарешті приходить - то це вже не сон, а якийсь отрубон, повне знесилення. А потім Дмитрика на горщик - майже не просинаюсь... а тоді відкрию очі: 5:00 - і трусити починає від страху, що можуть зателефонувати, що йому може буде потрібно їхати... 05.30... 06.00.. тихо... ще 50 хвилин у відключці ,а тоді починається день. У її крихітних обіймах я завжди ховалась, а тепер так якось сильно відчуваю ту свою безпомічність перед її хворобою. Вона - дрібне м'яке солодке... а я ж така велика, сильна, з освітою, зі всіма понтами... і зовсім, повністю безсила. І ніби знаєш, що десь в далекій перспективі все має бути добре, але до того ще багато і багато днів, у кожному з яких важко сказати, чи ми на міліметр наблизились до мети, чи віддалились. Може, я і слабачка. А може, дійсно трохи забагато зараз на мене одну... так, я зараз одна в світі і чи не вперше відчуваю таку чесність з собою. Якось досить знаково, що наші складнощі навалились якраз у Піст. Тепер ще і Вуця... але ти не бійся, Ву.Мама з тобтю завжди. Я люблю тебе, Мурах. І всіх діточок своїх люблю дуже. Дітки, я з усім справлюсь. Трошки більше поплачу трошки менше попсісяю - і продовжу робити все, щоб з вами все було гаразд. ми впораємось... Бог завжди десь поряд, як би не було важко в це вірити...
Ми в сім'ї постійно обзиваємось Моя мама казала, що нам треба час від часу зазирати в документи один одного, щоб не забути, кого як звати. Дмитрик в нас за своє життя вже і Дми, і Хльо (скорочено від "хльопсі"), і Бджіль, і Птак (він так казав "птах", і то було прикольно). Про те, що Сергійка "як тільки вже не обзивають" ((с)arina), знає вже весь форум. Ї, Їжачок, Їжакоптер... Сюня, Сюндрик... а тепер він - Агійко, бо ж сам себе так називає. А Принцеса Їжачого Королівства без імені пробула 8 днів, зате ім'я отримала вже одразу із цілим хвостом солодких прізвиськ. Сергійко намагався сказати "Віруся", але в нього получалось щось типу "Авуця" і "Вуця". "Вуця" мені дуже сподобалось, так воно підходило до того вже досить круглого клубочка. І до того, як вона рухалась так липко-по-немовлячому. А потім вона стала ще кругліша. І коли від дупці до коліна утворилось аж 4 складки, то якось саме сказалось "Вуцик, доцік". І Вуцик мені посміхнувся. "Вуцики-Вуцики, Вуцики-малюсики" - і аж розпливається в очах від сліз щастя мій круглий комочок. Ляжу на спину, підніму її над собою на витягнутих руках - і Вуцики сміються, пускаючи слинки. А круасанисті ніжки труться одна до одної, зачіпляючись крихітними стопочками так, як це тільки у немовляточок буває Або вона спить, а я вже не можу дочекатись її пробудження - і кажу у вушко: "Вірусик - мурах". Щойно скажу - молоко тече ріками (так, це таємне лактаційне замовляння!). Правда, часом Мурах не прокидається у відповідь, а лише всміхається типу "знаю-знаю" - і тоді молочні ріки дістаються іншому охочому а ще можна лягти коло Вуцика і вдати, що я сплю. Вона полежить-полежить - і перевернеться на круглий животик, і почне мене мацати лапками солодкими. А коли засмокче мою щоку найсолодшим поцілуночком, то я вже не втримаюсь і схоплю її і чисто по-дурному запищу: "Вуцики-Вуцики..." кажучи по правді, двоє таких дрібних дітей, як мої Сергійко і Віруся - це фізично нелегко. І перший час я ледве давала собі раду. Та все ж не можу, язик не повернеться сказати, що Вірусічка - моя остання дитина. я точно хочу ще колись відчути немовлятко, подивитись в смішні очка і понюхати беззубий ротик Звісно, що років за 10, не раніше. Але ще до внуків Хочу ще одне - точно, своє, таке, щоб можна було необмежено довго носити і цьомати. а ще я хочу похрестити якихось малявок. Ще не маю похресників, а мрію про них з 16 років. коли один чудовий друг жартома сказав, що "В тебе свої дітки раніше будуть, ніж похресники", мені не повірилось. Бо я вже влаштовувалась тоді волонтером в дім малятка, щоб бути поближче до дітей... отака ненормальна. Загалом, я - фанатка дрібних грудничків.
Я вже втретє намагалась нормально зашнурувати пуанти, а моя маленька Яся і наша одногрупниця по балетній школі Богданка вже розминали ніжки, оповиті атласними стрічками. В підвальному приміщенні роздягальні балетної школи пахло цвіллю і богемним життям. Цвіллю - від стін. Богемним життям - від платтячок у костюмерній, з-за сусідніх дверей. Богданчина бабця говорила і говорила. Маленька, чорнява, очі - як вишеньки. Моя мама була завжди вдячним слухачем, і вбирала цікаву інформацію, як губка. - ... а мама біжить з города і голосить, - похитуючи головою, згадувала старенька, - "летять, - кричить, - летять, йой, мамцю!". А мені вісім років минуло. І сестра, мале ще дівчинисько, лишилась тереблення і плаче, і труситься. Чуємо - свистить хижо. І де, де сховатись? Аж от, - вибух! Наче земля розверзлась і хитається! Мама нас двох - на руки, і як вона нас двох понесла? не знаю... і побігли ми на город, аж там побачили виходок наш дерев'яний. Чомусь тільки думка була: до хати - ні, в хату встрілить... а до виходка - в сам раз. А з другого боку біжить цьотка до нас. І ми всі - до виходка, дверцята закрили. Земля хитається, день на ніч перетворився від диму. А мама кричить до цьотки: ти лишень двері тримай, тримай двері! Думала потім: "Виходок наш - з дошок збитий, з фанери старої... що там було тримати? Видно, Бог вберіг..." Яся і Богданка молодші від мене на 3 роки. 8 і 11 - велика різниця. Їм ще нецікаво то все було, а я дуже запам'ятала. Що Бог вберіг. І про бомбосховище в сільському туалеті. Війна... це було якось так далеко і міфічно. Вона була у книжках, у розповідях, у скупих чоловічих сльозах мого дідуся... І ще пальто Богданчиної бабці запам'ятала - з м'якої шерсті, темно-синє, покрій такий львівсько-інтелігентський, простий, довершений і затишний. не знаю, як краще висловити. Ясі за 3 тижні буде 23, це вже не кучеряве непосидюче дівчинисько, а статна красуня. Коли цієї осені вона пошила в кравчині пальто з темно-синьої шерсті і додала до свого стилю хустку - це було так ретро-дежавюшно, що мені подумалось: "хай повертається мода, смаки, цінності, лиш хай не повертається війна". а зараз молюся тільки до Бога, бо от вона - війна, вже так поблизу, що аж пече дихати її запахом. І молитись потрібно, бо на все воля Божа, і як буде воля Божа вберегти нас - то вбереже і в бомбосховищі з фанери. Бережи, Боже, Україну. Дай нам миру.
Я написала листа на офіційне ФБ-представництво Ю. ТимошенкоШановна Юліє Володимирівно! Дозвольте привітати Вас з поверненням. Ваше справедливе, прогнозоване і довгоочікуване звільнення стало символом настання в Україні ери свободи і перебудови. Маючи нагоду поділитись з Вами своїм неавторитетним спостереженням, вважаю за свій обов’язок цією можливістю скористатись. Ні для кого в сучасній Україні не секрет, що Ви, Юліє Володимирівно, є політиком з потужним рейтингом і що ніхто крім Вас не міг би однозначно, чесно і з великим відривом перемогти Віктора Януковича на потенційних виборах 2015 року. Та складність у тім, що протягом останніх місяців і останніх днів ситуація змінюється блискавично. Станом на сьогодні до виборів – усього 3 місяці. А потреба «перезавантаження влади» щоденно зміщує ключові політичні фігури у відповідності до нового стану країни. Ви абсолютно слушно зауважили вчора, що Євромайдан мав і міг би бути мирним і безкровним протистоянням. Проте сталось інакше. З’явились не просто нові обличчя чи імена. З’явились ті, хто не будучи політиками відпочатково, зробили для поступу країни більше, ніж, можливо, усі її очільники за роки незалежності, разом узяті. Я думаю, що вчора увечері на Майдані Незалежності Ви, попри надзвичайну втому і виснаженість, помітили неоднозначність настроїв народу. Не сприйміть це за неповагу. Тому що переважна чи навіть абсолютна більшість українців, як і раніше, готова піти не лише за Вами, але й у напрямку, який Ви вкажете. З існуючих на сьогоднішній день професійних політиків немає більш гідного, ніж Ви, Юліє Володимирівно, кандидата на посаду Президента України. І все ж, якщо Ви з властивою Вам тонкою інтуїцією скористаєтесь своїм авторитетом і підтримаєте народного кандидата – можливо, нову і недостатньо досвідчену у керівних справах людину, але реального суб’єкта перебудови, якого висуне Майдан - це було би справжнім перезавантаженням. Не маю жодного права давати поради державному діячеві такої величини, як Ви, Юліє Володимирівно, і прошу сприйняти це звернення просто як ще один голос з народу. Народу України, який безмежно радий Вашому звільненню і для якого Ви були і залишаєтесь надзвичайно впливовою людиною. Бажаю Вам чимшвидшого одужання і мудрих правильних рішень. Слава Україні!
