З тих пір - вже рік. Коли? Неначе вчора.. Мов в дзеркалі, а не в минулому. І в голові застрягло хворе, хворе "чому, чому, чому, чому, чому..." З тих пір - сніжить. І крига все не скресне З тих пір - нема довіри, тільки страх. Чекаю, що надія все ж воскресне, Що потепліють "мінуси" в думках. Ти говорив зі мною ранком темним, Тримав під руку на шляху слизькім. Я вірила - корисливо, напевне, - Та що поробиш, всі у чімсь слабкі. З тих пір - вже рік. Коли? Не памятаю. Невдячна, божевільна я потвора. Наступні зими снігом замітають, Морозом і Різдвом запахне з двору... З тих пір - вже рік, коли? Неначе вчора... Вже рік, як Ти до мене не говориш...
Не було би дітей - напевно, я була би не в Україні. Хоча, можливо, і в Україні, сиділа би зараз в офісі на надцятому поверсі скляної будівлі. І все взуття у мене було б з підборами 7 см висоти. І манікюр художній, і сорочки білі, і довге кашемірове пальто. Не було би дітей - ввечері в пятницю танцювала б у нічному клубі, їздила в туристичні поїздки по Європі (з обовязковими всякими екзотичними елементами), не думала би, що купити - собі туфлі чи дитині зимовий костюм. Не було би дітей - носила би весь час розпущене волосся. Напилась би хоч пару разів так сииильно, чимось жорстким типу текіли. Спала би в неділю до 11. Але яка то все дурниця ледь вигадала, що би я робила, якби у мене не було дітей. Бо Мій день з них починається і ними закінчується. Бо немає нічого смачнішого до кави, ніж Сергійчикова гарбузова каша. Бо нема нічого цікавішого, ніж розмови з Дмитриком про його друзів. І нема більшої приємності, ніж купити той-таки зимовий костюм, і Дми іде в садочок такий гарний, а туфлі і минулорічні наш геніальний майстер з ремонту взуття підлатав. І нащо мені взуття на підборах? Я не впала би з тих 7 см, але як на такій висоті взяти маленьку ручку ляліка, який тільки починає ходити? от лишилось тільки напитись... алкоголічка я, знаю але нащо напиватись? з якою метою? Щоб було веселіше? Та щоб було веселіше- я краще полоскочу Сергійчика чи ні, краще дам йому повозити машинку по підлозі. і він з серйозним виглядом буде робити бзззззззз, і слинки полетять навколо, і нічого веселішого у світі нема
Він усю ніч не спить, міркуючи над долею нікчемного людства. А зранку, наливаючи каву з небесно-блакитного кавничка, Він простягає руку до небесних солодощів і вирішує створити щось солоденьке. Найсолодше у світі. І створює грудничків. Він бере найніжніший зефір, білий шоколад, маршмеллоу, заварний і вершковий креми - і з любов'ю виліплює з того матеріалу неймовірні комочки, з пухкими щічками, м'якесенькими дупцями, солоденькими лапками. Потім Він причіпляє на їхні голівки різнокольоровий пух, вкладає блакитні діамантики у їхні оченята, ховає всередині суничних ясенок цукрові крихітні зубки. Тоді Своєю рукою нащипує складочки, шоколадом ставить цяточки родимок, з пелюсточок волошки робить для них війки. Залишилось ще наповнити кожного любов'ю і радістю. Ну ось, сьогоднішня партія грудничків готова. Тепер Він поспішає зменшити їх до мікроскопічних розмірів і висипати пригорщею на Землю. Треба ж встигнути, доки їхні майбутні мами ще не побігли робити вжесмугасті тести Господи, вибач мені, якщо я щось неточно сказала. Чи якщо привідкрила Твою таємницю творіння І дякую за мій комочок солодощів, який мене цілодобово тішить.
Нарешті позасинали. Як же тяжко вдавати, що спиш, щоб і діти теж заснули *разом* з тобою. Очі злипаються, але спати ще не можна! Сьогодні ж особлива ніч. Ніч, коли ходить Миколай. Ніч, коли стаються дива. Ну хто ж не любить подарунків? Я чекала свята Миколая цілий рік, навіть вже зовсім дорослою. Ми з чоловіком теж звикли запихати один одному під подушки приємні сюрпризи (але мандарини під подушку запихати не рекомендую, з власного досвіду ) і якось напевно то свято завжди було моїм - дитячим. І тільки цього року я вперше "співпрацювала" з Миколаєм, створюючи казку для своїх малят. І відкрила для себе, що дарувати подарунки - НАСТІЛЬКИ більш захоплююче, ніж отримувати. Весь вечір Дмитрик зосереджено співав "Ой хто, хто Миколая любить...", а Сергійчик слухав його з відкритим слинявим ротиком і тільки рухав бровками типу "ех, і я би зараз заспівав, але все ж не так круто..". Діти повірили, що Миколай існує, і тепер діло - за нами. "Все, вставай, вони заснули!" Кохання мого життя вже бачило третій сон, коли я його розбудила. І ми навшпиньки йдемо на кухню і розкладаємо в кульочки іграшки, мандарини, цукерки і шоколадки. Собі шоколадок теж накупили - і собі кульочки теж складаємо. Тихесенько поклали то все біля ліжок - і спати. В кімнаті темно і пахне святом. І ми чекаємо - не дочекаємось ранку, бо наш подарунок від Миколая - найцінніший... Бо що може бути цінніше, ніж оте захоплення, з яким Дмитрик роздивляється іграшковий літачок? Ніж та лоскотна цікавість, з якою Сергійчик шарудить своїм кульочком? Раз - і він вже заліз в кульочок, два - і він вже їсть мандаринку зі шкіркою... нема часу для замилування І кудись ділось все моє марнославство, яке, напевно, бажало би якоїсь подяки за подарунки. Я радію, що сталось диво і вже й сама щиро вірю, що іграшки матеріалізувались в кімнаті посеред ночі. Дмитро аналізує вміст пакунків, забирає цукерки з Сергійчикового, кажучи, що "йому і так не можна", - і розпихає по своїх кишенях. Їжачок тим часом вже бззззз - возить Дмитрикову машинку. В мене вперше в житті таке класне свято Миколая. Подумати тільки, наступного року Дмитрик вже сам напише міні-листа до Миколая друкованими літерами (цьогоріч спромігся лише на МИК) А коли сьогодні в церкві моє пухнасте диво приймало причастя, я раптом зрозуміла, що Їжачочочок - це ж мій подарунок! Минулого року я ще не могла його поцьомати, а тепер - скільки завгодно. Щось не витримаю я і без Дмитрика до 16.00, тож зараз поп'ю кави з непристойною кількістю шоколаду - і піду заберу його з садочка. Хай бавляться, а я буду тішитись. Легко бути чарівником Поряд з крихітним їжаком малюком. З.І. Нещодавно Дмитрик каже: Юля - на букву Ю, Тато - на букву Т, Дмитрик - на букву Д, а Сергійчик - на букву Ї
На кого схожий малючок? - Усіх цікавить страшно. Його поклали на бочок - і дивляться уважно: Від татка - очка, мамин ніс, Її ж рожеві щічки, Від бузька, що його приніс, - Рівненькі довгі ніжки... І не спитають малюка - Сказати ж він не може: Хто більше носить на руках, На того я і схожий!
Згори все видно, Та внизу здається нам, Що є секрети… Завжди потай мріяла жити на десятому-двадцятому поверсі. Отак, щоб визирнути зранку з вікна – і зубна щітка впала з рота від захвату: все місто як на долоні. Щоб увечері спостерігати нерухомі контури малюнку ліхтарів, у якому мерехтять машини-світлячки. Щоби в дощову погоду погляду відкривався багатокілометровий калейдоскоп парасольок. Але у Меншому місті двадцятиповерхівок нема (принаймні, я їх ніколи ще не бачила), і всього-то хмарочосів – кількадесят чотирнадцятиповерхових гуртожитків. А ще тут дуже часто ламаються ліфти, що може суттєво ускладнити проживання нагорі… Загалом, ця мрія, як і багато інших, наразі нездійсненна. Хоча, в тому і є особливість мрій… Раптом подумалось, що, може і не обов’язково так високо жити. Може, достатньо з півгодинки посидіти на підвіконні –надцятого поверху – і бажання розчиниться саме собою. Або час від часу отак ходити до когось в гості… Готуючись до поїздки у Більше місто, я знала, що зустріну так тебе. І хотіла ще попередньо зателефонувати і спитати, на якому поверсі ти орендуєш квартиру, та потім вирішила, що це незручно, та й взагалі то все так слизько – невідомо ж до кінця, чи зустрінемось. Або ще – подумаєш, що я отак з розбігу напрошуюсь до тебе в гості. Негарно. Втім, є досить великі шанси, що твоє помешкання знаходиться саме там, нагорі. Бо ж Більше місто просто складається з тих високих-висотних струнких біло-сірих будов. Ляльки з паперу Безпомічні під вітром, Смішні і дивні. Будильник, що задзвонив о пів на шосту ранку у секції плацкарту і перекричав своїм різким звуком стук коліс потяга, був просто знущанням. Молода жінка навпомацки вимкнула його і сіла на своїй верхній полиці, звісивши ноги. Ноги у неї були довгі, з маленькими ступнями. На тонких пальцях рук, що вчепились у сіру постіль, блищали кілька тоненьких, зі смаком підібраних каблучок. Обличчя без макіяжу мало на собі щось середнє між виразом нестерпної душевної втоми і сяйвом божевільного натхнення. Жінка розправила свій м’який светрик тендітними долонями, зістрибнула з полиці і вдягнула легкий плащик. «Доброго ранку» - побажала вона сонним сусідам по купе, згорнула постіль і вийшла у тамбур – чекати кінцевої зупинки. Більше місто на світанку було сірувато-бузковим. Кольору крутого ділового костюму. Так, усе цілком Більше місце було круто діловим, і кожен, хто ступав на його перон, мимоволі обсмикував одяг і випрямляв спину, потрапляючи під всюдисущий вплив бізнес-стилю. Жінка, яка вийшла з потягу, теж вдихнула на повні груди, наче виросла на кілька сантиметрів. Її чобітки були кольору світанкових будинків, тіні кутів будинків залягли у м'яких складках замші. Менше місто було іншим настільки, що і порівняти важко. У ньому хотілось жити, Більше місто хотілось відвідувати. Зранку у Меншому місті хотілось загорнутись у м'який халат і пити трав’яний чай. У Більшому – спати вдягненою і снідати еспрессо у паперовому стаканчику. У Меншому місті хотілось бути людиною затишною, у Більшому – шаленою. Думка ця, поза мозком, переслідувала жінку до будови великої фірми, куди вона зайшла о 08.30. А далі думка не пішла. Вона дочекалась, поки о 15.00 жінка вийшла з холлу, але вже не сама. Її супутник був типовою людиною Більшого міста. А втім, у них було багато спільного. Повернувшись один до одного, вони, високі, стрункі і граційні, нагадували двох паперових ляльок, що їх от-от знесе бузковий вересневий вітер. - Слухай, а на якому поверсі ти живеш? – спитала жінка. Ніхто не вільний, Але я чомусь тепер Занадто скута. Ти виконав і ще одну мою мрію – сидячи на підвіконні у самій твоїй сорочці, я з тремтінням захвату спостерігала Більше місто з величезної висоти. Люди йшли нескінченним модно-сірим, офіційно-діловим потоком, складаючись на такій відстані у картинку з рухомої мозаїки. Сорочка була майже мого розміру – нікчемного для хлопця. Ти спостерігав за мною, лежачи на дивані і заклавши за голову руки. Ліву руку (а чому, в біса, ліву?) обтяжував годинник. А може, й не важкий він був зовсім, просто руки твої були настільки тендітні, що здавалось, ледь витримують навіть таку вагу. Гладенькі груди, шикарна зачіска… такий собі «хлопчик в в темі». А я з цієї тема випала, взагалі випала з усіх ймовірних контекстів, випала за власним бажанням і надовго. Принаймні, доти, поки очам не надоїсть цей вигляд з твого вікна. Або поки не почну конкретно запізнюватись на потяг… - Прямо як у кіно – роздягнута і у накинутій чоловічій сорочці, - ти вирішив все ж вписати мене у якусь систему координат. - Ще б сигаретою в мене кинув, - посміхнулась я у відповідь. Ти жартів майже не розумів, і сигарета, відбившись від мого плеча, впала на м’який килим. - І запальничкою! – я ухилилась від запальнички і, сміючись злізла з підвіконня. Сіла коло тебе на диван і побавилась твоїм густим волоссям. Ти ліниво притягнув мене до себе. Годинник невпинно рахував години і хвилини до відправлення потяга. Цікаво, а що таке совість? Для мене, для тебе, для всіх? Загальне розуміння, конкретне розуміння, теоретичне, емпіричне… і всі понти, прямо як у тій довбаній філософії, яку я так і не перездала на ліпшу оцінку і так і не маю червоного диплому бакалавра. Ну й нехай. Зрештою, я ж не про диплом, а про совість зараз думаю. Чого це вона мовчить? Певно, чекає, коли я знов спакуюсь на горішню полицю плацкарту, лишусь там з нею наодинці, і отоді буде двобій… двобоїще просто. А може, совість просто не витримала цього всього і взяла відпустку? Мовляв, за станом здоров’я. Не витримує, бідолаха, таких умов, от і вирушила полікуватись на тиждень-два, поки я повернуся у звичайну сіру колію Меншого міста. Стоп, я назвала Менше місто сірим. Так зневажливо. Невже не хочу туди повертатись? Ти колись у попередню нашу зустріч казав, що я подобаюсь тобі. Подобаюсь, як чай з корицею. І перш ніж я прокрутила в голові всі доступні мені асоціації із чаєм з корицею, ти пояснив: смак такий, що хочеться відчути його знову і знову, та вічно мати його неможливо. Сволото ввічлива, ти, як завжди обережно і не образливо застерігав мене від надмірного захоплення нашим романчиком. Хоч би яким «недешевим» цей романчик був, та ти боявся, що я влипну по вуха. Ти ж бо крутий, і не втратиш голову точно… А втім, чого це я так злюся? Життя чудове, і совість не мучить, і на двадцятому поверсі побувала. Може, злюся від того, що мені зараз мало би бути ой як погано, або ой як добре, а мені ніяк, принаймні, не ой. І розчарування теж нема. Знов поза реальністю і довбосистемами довбокоординат… Ранок настає: Зустрічай, батьківщино, П’яних лицарів. Прокинувшись із жорстоким похміллям, я болісно намагалась пригадати, де і коли вчора пила. І з ким. Півдня розгрібала робочі справи в атмосфері цнотливої тверезості, півдня просиділа (простояла, пролежала, пролітала, просміялась, прострибала на одній нозі) з незрозуміло ким незрозуміло де, але окрім води з п’ятилітрової пляшки, що знайшлася у тебе на кухні, нічого не вживала. І тут раптом осяяло так гостро, як приходить в голову матюк, коли б’єшся потилицею до кута кухонної шафи. У мене була гостра абстиненція від тебе! Похмілля нестачі вчорашнього. Відсутність совісті вплинула таким чином, що замість душевних мук і романтичного суму мене мучила банальна бодуняка. Потяг хитнувся у судомах зупинки. Провідник, дивно подібний на Вєрку-Сердючку, глянув на мене спідлоба: «Ну що, виходити будемо, чи ще коло покатаємось?» Озирнувшись, я зрозуміла, що усі вже давно залишили вагон, і спішно зіскочила з полиці. Вилетіла на перон. Повітря рідного і затишного Меншого міста заповнило легені, абстинентну порожнечу у мозку (і душі?). Я пішла до підземного переходу, усвідомлюючи, що навіть хода у мене стала інша. А в автобусі зробила ошелешуючи відкриття: Під светром у мене була твоя сорочка! Похмілля знов наче хотіло нахлинути, та я вийшла на найближчій зупинці, перевдягнулась у порожньому ранковому під’їзді і викинула твоє білосніжне дизайнерське лахміття у смітник. Уявила твою пику, коли, збираючись на роботу, ти приміряєш мою секонд-хендівську вишиванку – і стало веселіше. Пішла додому пішки, відчуваючи, як навіть хода у мене стала іншою. Надобраніч. 08:23. Поряд чи разом? Є різниця, напевно, Комусь у світі…
Є у світі друзі. Справжні, дорогі серцю. Їх не буває багато, життя просіює їх крізь дрібне сито. І коли доля запихає у пекельну центрифугу, максимум двоє-троє дійсно рідних душею людей прилипає поряд. У мене є друзі, і це - велике щастя. Добре, коли рідні по крові люди можуть теж бути друзями. Бо інакше родинний звязок стає кайданами. Я щаслива, що мої рідні - теж мої друзі, а мої друзі по-справжньому рідні... Є у світі той, кого я люблю. І є плоди нашого кохання. От ці троє і є моє справжнє щастя. Такі близькі, що я відчуваю їх частиною себе весь час, круглодобово. Мені болить кожна їхня подряпина, і серце обливається кров'ю, коли ми не разом. За кожного з них я готова віддати життя щомиті. Є моє минуле, що складається з імен, старих СМС, спогадів і кількох речей. Що ж, безсердечно було б збайдужіти до них зовсім. Але нечесно було б і думати про них весь той час, що я живу далі. І от вже 6й рік я обираю золоту середину. А є ти. Поза всіма категоріями. Не людина, а ... вектор якийсь. Подих вітру, колір скла в окулярах. Той, хто змінив мене. Я багато думаю про тебе, але все ж стараюсь не думати зайвого. Тільки дякую, що колись давно і дуже вчасно ти відкрив мої очі, витягнув мене зі ступору, змусив жити далі. Дякую.
сидячі у глядацькому залі, я злегка тремтіла чи то від холоду, чи то від хвилювання. Чи то від того, що надто яскравим було світло великої лампи, спрямованої на сцену... чи то від всього разом... Червоні сходи - три сходинки, вкриті килимком. Хоч би за той килимок не зачепитись, а то сміху буде. Номер чотирнадцять... номер пятнадцять... перерва на 10 хвилин. Тільки б не зустрітись поглядом, тільки б не зустрітись... Так, ти вже дивився на мене, тепер моя черга. Мені складніше, бо треба озиратись. Добре, не буду дивитись цього разу. Дура, не відволікайся. 15.30. Чорт, невже більша половина цього дня, якого я так чекала, вже позаду? Так швидко? Запах старих шкіряних меблів, атмосфера шкільного актового залу, затертий затишок. Здається, що моє бідолашне і наскрізь дурне серце стрибає не всередині, а стало червоним маленьким мячиком і шалено носиться по приміщенню: підлога-стеля, підлога-стеля. номер сімнадцять... номер вісімнадцять... от лажа, це ж я! Сходинки з килимком. Одна-друга-третя. Трибуна. Лампа в обличчя. Доброго дня, шановні глядачі! По ту сторону лампи залу зазвичай майже не видно. А мені чомусь було видно кожну рисочку на обличчі кожного глядача. Зір зі 100 процентів зріс на 120 від напруги. Тільки б не зустрітись поглядом, не витримаю цього. Жінка в третьому ряді скривилась, і я щасливо вп'ялась очима в її знуджене обличчя. Подумки поставила собі мету: розвеселити цю даму, хоч трішечки. Ну давай же, посміхайся, життя прекрасне! Мій голос у мікрофоні був схожий на шелест листя. Погляд зісковзнув з незадоволеної пані, і перейшов на очманіло-невиспане обличчя її сусіда, який витріщився на мої груди. Ага, бейджика він роздивляється, аякжеж Його погляд додав мені впевненості, і, зустрівшись з ним очі в очі, я відчула, що все ще можу змусити мужчину втратити голову - і це, безумовно, плюс... Та боковий зір ніяк не хотів лишити тебе в спокої, і весь цей час, всі 3 хвилини 50 секунд здавалось, що у шлунку лежить гостра бурулька. Дякую за увагу. Повний почуття власної гідності уклін, сходинки: третя-друга-перша. Демонстрація власних ніг як останнього аргумента на користь... чого? Хтозна. Головне - це не буває зайвим... Номер девятнадцять... номер двадцять... лампа вимкнулась. Кольори стали справжніми, наче настав час казати правду. "Наче" - бо хто ж її тобі скаже? Хіба напишу колись, коли це вже точно не матиме значення. Добре, що лампа не здатна просвітити наскрізь. Яке ж я брехло.
Майже Блок ("Ніч, вулиця, ліхтар, аптека"). А втім, чому це побачення на відстані має бути схоже на будь-чию історію? Це ж моє життя. Це ж моя дружина пішла до кафе-кондитерської з новою подругою, коли раптом я побачив в онлайні одну стару випадкову знайому. І чомусь засміявся. Може, тому, що наша остання зустріч на недолугому фуршетику була дуже смішною. Такою метушливою, такою гамірною. Бувають такі сни: шукаєш когось, і не можеш знайти, лише кілька разів удалині промайне обличчя. Тоді біжиш за тим образом, а рухи - наче в желатині. Отак і тоді все було. "Привіт, як ти? ... І я теж.... робота - нормально... радий, що в тебе все добре... До зустрічі!" А потім ще довго снився інший сон. Метро "Гідропарк", величезний сірий міст над величезною сірою річкою. Сірий дощ із сірим снігом, сірий вітер над сірими хвилями. І її теплі темні очі, які цей світ ажніяк не в змозі посірити. У цьому сні вона раптом кинулась в мої обійми, здавалось, що заплаче. Та ці теплі, сяючі, неймовірні очі були сухі... Прокидаювся я щоразу з відчуттям тепла, зворушливого захоплення - як перше кохання у дитячому садочку. Так чи інакше, я вирішив подзвонити їй по скайпу. І на 99 відсотків був впевнений, що вона не відповість, та все ж натиснув на кнопку. - Привіт - майже ошелешив мене голос з динаміка. - Скільки літ, скільки зим.. - Та всього одна осінь, - посміхнувся я і налив собі коньяку. - Що це ти саменький випиваєш? - Та я ж не сам. Складеш мені компанію? - Зараз, - у динаміку зашурхотіло, на екрані глючилось зображення з її камери. Коли воно нарешті завантажилось, обєктив взяв крупним планом зосереджений погляд теплих очей з екстрактом осені у зіницях. - За зустріч! - підніс я келих до екрану. - А чого ж то ти не з жінкою, а зі мною банячиш? Посварились? - Та ні. Пішла погуляти. В людини має бути особистий простір... - І то вірно. - Вибач, що не пішов погуляти з тобою після фуршету. - Ти вже вибачався. Все ОК. - А що ти робила до вечора? - На метро каталась. Вийшла на станції "Гідропарк" - і милувалась Дніпровими хвилями. Мені перехопило дихання. - І все навколо було сіре? Вона подивилась на мене з недовірою. - Прошу? - ну... сіре.. Небо ж було сіре? І Дніпро, і міст? - Небо? Та наче. Ні, точно сіре. Тоді ще потроху дощило. Чи сніжило. Не памятаю. Вона відійшла від монітора на хвилинку,і повернулась з бокалом білого вина. Пальці у неї були дуже тонкі, а волосся суттєво відросло від нашої останньої зустрічі. Мої просочені коньяком мізки починали згадувати банальну істину - що краса зовсім не у 90-60-90, і не у макіяжі, і не у дизайнерських шмотках.. Я захотів сказати їй, що вона - дуже гарна жінка. Та не зміг, навіть випивши. Шкода, вона ж вже була відверта зі мною. А я не можу. Не брешу і не кажу правди. - А ще хочеш колись повернутись на той міст? - На той міст? це ти про самогубство, чи що, - вона засміялась. - Ні, чесно кажучи, мені вистачає і того, що той міст часто сниться мені тепер. Раз на тиждень - так точно, а то і частіше. - А тобі сниться ще хтось на тому мості? Вона знову подивилась на мене так здивовано, що я зрозумів все одразу. - Мій чоловік приведе дітей з прогулянки за 15 хвилин, - сказала вона. - Він у тебе молодець. - Так і є... якби ще лишався час, я б не поспішала це тобі казати. Я дуже хотіла б, щоби ти був зі мною на тому мості. Тоді мені було дуже самотньо. - я теж шкодував, що пішов додому. - І тим не менше, у нас не було вибору? Я знов крапнув бурштинову рідину на дно бокалу. - Вибір - складна штука. І часто нам легше виправдати себе тим, що "його нема". Ти - дуже красива жінка. Це я сказав? ну нарешті! - дякую. - І дуже розумна. - Так приємно. - І якщо засумніваєшся у цьому, то я завжди можу це повторити тобі. Вона допила вино і посміхнулась. - Що ж, напевно, для того ти і є у моєму житті - щоб нагадати мені... - І щоб снитись на цьому мості. Може, це і неправильно? Але ні, вона надто добре розуміє мене... Нічого зайвого... Після короткої розмови і алкоголю мене почало хилити в сон. Засинаючи, моя п'яна уява бажала побачити нас удвох у більш романтичному місці. Чи хоча б поцілунок на тому мості. Але ні - цього разу я взагалі не побачив її. І прокинувся із сумним передчуттям, що більше ми не побачимося зовсім, навіть у інтернеті. Світлий сум. Як той, що охоплює дитяче серце, коли кохану одногрупницю з дитсадочка батьки забирають з собою до іншого міста... назавжди...
Найкращий час у добі - 22.30. О цій годині в нашій квартирі вимикається світло і всі сонно крутяться під ковдрочками, поки не заснуть. Дмитрик: - Мама, а я завтра в садочку складу замок з конструктора. Коханий: - Який же він у нас розумничок. Сергійчик: нямнямнямнямням. Весь день я чекаю того моменту, коли нарешті стає темно. Спочатку вимикаємо світло в кухні, і прибираю після вечері я вже у темряві, точніше, при відблисках світла вуличного ліхтаря. Інакше не можна, бо Малий Їжак приповзе і буде робити все, щоб опинитись у посудомийці чи в смітнику. Але і темрява чомусь не завжди його зупиняє. От чудо горохове, вже на порозі. Оченята звикають до темряви, Сергійчик на низькому старті і тільки обирає, що перше цопнути. І це - саме час мені гукнути: "Тааатко! Допоможи, будь ласка, прибрати" - і взяти на ручки Його Їжачість, і почистити зуби, поки Ї бавиться слінгонамистом. Але таточко бігти на допомогу не поспішає, в неті сидить. Як я його розумію, Бог з ним - з посудом. Поправити постелі, зібрати з підлоги іграшки, зняти Дмитрика з самоката і покласти самокат в ліжко, а Дмитрика поставити в коридор...ой, тобто, навпаки, звісно! Піжамки, ковдрочки, занавіски на вікні закрити... і от... вимикається світло. Можна не те що сісти, а навіть ЛЯГТИ і навіть ЗАСНУТИ! а найголовніше - до 07.00 ще ТАК далеко!!! ну чим не щастя. Очі заакриваються, нічне годувально-висаджувальне вовтузіння в півсні, очі відкриваються - 06.47... ну як так швидко? Але нічого, сьогодні теж настане 22.30
У світі поширюються чутки про глобальний гаплик 20-21 грудня. І це мені нагадало, що минулого року прихильники нумерології пінились з приводу співпадіння десяти одиниць. А Ви пам'ятаєте, що робили того дня - 11.11.11 об 11:11? Я - памятаю. Забрала Дмитрика з гуртка об 11, сіла у маршрутку і поїхала не куди-небудь, а до МРЕВ ДАІ - забирати чесно заслужені без хабарів свої водійські права ну звісно, з правами приколів вистачить на ще один допис щоденника, але це буде інший допис Маршрутка стала в корку на перехресті вулиць Стрийська і Наукова. Зі сторони Сихова дорога суттєво похила, і з кожним разом переповненому автобусу було все важче рушити. Я собі про щось інше думала, коли всі пасажири почали перешіптуватись і подивлятись на годинники. І тут автобус при черговій спробі рушити заглох, і став суттєво відкочуватись назад. Позаду відчайдушно сигналили, водій будував такі хмарочоси з ідіом, що хотілось перепитати і записати, а я не розуміла, чого всі такі перестрашені. І тут мотор нарешті завівся, і всі зітхнули з полегшенням, і на годиннику стало 11:12. Отака-то нумерологія. В яку я не вірю, хоч цифри ходять за мною і наче кажуть "ми круті, все від нас залежить". У кожного - свої страхи і свої спокуси.
Дівчинка сіла на стільчик, а білосніжна тюль за її спинкою сколихнулась від руху, наче крила янгола. У неї великі сіро-зелені оченята в обрамленні густих темних війок, пухкенький ротик і довгі кучеряшки. На колготочках метелики стразиками викладені. У вушках - крихітні кульчички. Маєчка з Барбі. Вона все робить так дивовижно і незвично, навіть на стільчик сіла по-іншому. Я ледь не забула, що прийшла забрати Дмитрика з садочка до сну так і стою в коридорі за скляними дверима і дивлюсь на ту дівчинку, і дивлюся... Дівчатка - то таки інший світ, цілий світ ляльок і бантиків, балетної школи і туфельок з лакованими носиками, мереживних комірців і бісероплетіння... Згадала ще: в післяпологовій нас четверо - і в трьох жінок народився другий син, а у однієї - перша донечка. І одного разу та сусідка по палаті, яка народила дівчинку, попросила поколисати трошки її лялю. Я взяла крихітне дівченяточко на руки - і таке відчуття було, що ледь не іншопланетянина тримаю А ще - нещодавно ходили з чоловіком по іграшкових крамницях. І там шукаємо подарунки для наших діточок і для чоловікових похресників (у мене похресників, нажаль, ще нема). І от - бачу коробку.. аж ноги підкосились... 68 суконь для Барбі. 68, уявляєте? Всі різні, блискучі... і пральня лялькова - з іграшковою побутовою хімією... Хочу, щоб моя сестра влаштувала своє особисте життя і, щасливо вийшовши заміж, народила дівчинку і взяла мене за хресну а вже я куплю похресниці Барбі і 68 суконь
- де ти зараз? - вдома, на підлозі - а діти? - теж. - а що діти роблять? - Дмитрик возить по підлозі всякі хитрі машинки, поклавши голову мені на коліно. - А Сергійчик? - Сонно нямцяє. - А ти що робиш? - сиджу і люблю. От не кожен зрозумів би, що то за таке заняття - "сиджу і люблю". А він розуміє. І каже: - і я вас люблю теж. напевне, тому нам всім так добре разом
Темно. Я сиджу на скелястому березі моря, скулившись від холоду і вітру. Гострі обриси кількаметрових хвиль розбиваються з гуркотом, обдаючи мене пронизливими бризками. У мене босі ноги і якась жалюгідна коротка сукня, а волосся мокре і розпатлане. Блискавки пробивають темряву. Голос говорить до мене: - Ти просила - і матимеш. - що - матиму? - питаюсь писклявим голосом, не підіймаючи голови. - Те, чого найбільше хочеш, те, чого тобі не вистачає. Я розумію, з Ким говорю, мені страшно і радісно, я боюсь повірити. - Поглянь на себе, - як грім з неба, сліпучий розряд блискавки цілить у морські глибини і на мить освітлює все навколо. У мене босі ноги, подряпані камінням, і величезний вагітний живіт. Я хапаю цей живіт руками, наче ще сильніше притискаю до себе. - невже... дякую... І ще один грім: - ти народиш її сама, так, як ти хочеш. - ЇЇ? - Дитину. Цю дитину. Але взамін доведеться щось віддати. - Все, крім дітей. Все забирай! - Ти ніколи нічого більше не напишеш, і не зліпиш докупи два слова. - Звичайно, дякую. - Ти нічого не досягнеш у житті і до кінця своїх днів працюватимеш двірником у своєму будинку, а сусіди сміятимуться з тебе. - Так, це просто чудово. - Ти важитимеш більше 90 кг. - Всього лишень? - І чоловік буде дуже незадоволений твоєю зовнішністю. - Так, щось придумаємо. І голос говорить ще, ще і ще, називаючи те, чого в мене скоро не стане. А я сміюся від щастя, бо це так нікчемно мало у порівнянні з моєю мрією, яка здійснюється. Величезний живіт починає боліти, я плачу від щастя.... і прокидаюсь в тих сльозах. От блін. І чого тільки не насниться придуркам...
"Мама, а куди ми сьогодні підемо?" О, вже прокинувся. Тихіше, Сергійчика розбудиш. Ходи на кухню. Ставлю на плитку кавоварку і маленький банячок для каші. Дмитруся стоїть на порозі, ноги худенькі і білі, очка примружені від яскравого світла, волоссячко стирчить залежане. "зроби мені какао" - чіхає животик, позіхає. Пташеня А ще деколи скаже: "Мам, хочу на ручки!" - і розслабиться на руках всім своїм твердим (у порівнянні ) тільцем, ніжки висять доооовгі. Уті моя ляля, - кажу йому, - малееесенька, ноги висять аж до маминих колін. А ніби вчора на одній руці поміщався. Час летить... Нащо я з ним разом пішла вибирати собі білизну? Вийшли з магазину (добре, що не в магазині то сказав): "Мама, а нащо тобі такі великі труси? В тебе що - виросла така велика дупа?" Переводжу розмову на інше, намагаюсь не луснути зі сміху. Але його не проведеш. І моя дупа знов зазнала б компліментів, якби раптом по вулиці не проїхала "швидка". "О, лікар!" - каже Дмитро, "поїхав слухати, дивитись горлечко і робити пальчик коль-коль". На майданчику підходить дівчинка, на голову нижча від Дми і в зимовому одязі - наче рожева кулька. Каже "Мене звати Віка, а тебе?" "Дмитро Ігорович" - не губиться моє чудо і ображається, коли батьки поряд згинаються від сміху. А ще - він зве мене Юля. "Юль, давай підемо додому. Юль, купи собі зимові чоботи - тобі холодно." А я так хочу, щоб він кликав мене "мама", що сама у відповідь називаю його "син". Отак і йдемо по вулиці - не Мама і Дмитрик, а "Юль" і "син". Після тренування з айкідо цьомає Сергійка (ледь не до засоса) - "о, Дизя, я за тобою скучив" - хоча, в думках явно уявляє, як би він проробив з Дизею всі вправи з тренування. Мої хльопсі такі смішні і розумні. З ними для мене щодня відкривається цілий світ - такий новий і захоплюючим. Точніше, захльпсюючий. Косички заплітати я не вмію. Зате для чого в хаті шуруповерт, як керувати іграшковим гелікоптером і що показує тахометр - знаю напам'ять.
