Блог cjomcjomka

Йде мій чоловік найкоханіший у світі на роботу. І каже до мене: "Сонечко, ти така бліда, втомилась... відпочинь собі. Нічого не роби, ляж полежи з Сергійчиком. Ага, ну тільки хліб в хлібопічці спечи. І білизну повішай. А більше - нічого не роби. Відпочинь, бо ж о 12.30 Дмитрика з садочку забирати, погуляєш ще з дітьми... а потім на айкідо з ними підеш. Бідненька моя. Я ж знаю, що вони за годину все по хаті порозкидають. Доведеться тобі попилососити... але підлогу вже не мий, завтра помиєш. Так що вечерю приготуй - і відпочивай собі. Головне - нічого не роби, виспись гарно."
Який він у мене чудовий!
сиджу, відпочиваю

Сергійчикові рік і півтора місяці. Він вже не просто липко-солодке немовлятко, він - дорослий. Ну майже
Ходить впевнено, ну хіба деколи на поворотах його "заносить". Лапки-то крихітні, а голівка - тяжка, от і не справляється деколи. Наприклад, якщо він десь жене, а його покликали. Озирнеться - і буць!
Які там іграшки, коли ввечері тато щось ремонтує. Вольтметр, тестер для електрики, кольорові ізоляційні пластмаски - оце діло! Сюня пищить тонесенько, несучи до кімнати впольовану здобич. По дорозі, щоправда, його може перестріти митник-Дмитрик, конфіскувати контрабанду і здати мамі
Сергійчик деколи їсть тільки мамине молочко. А деколи хоче і дорослої їжі. Тю, які там мікродози. Мама, сама їх їж. А мені, будь ласка, ціле яблуко.
От воно, яблуко зимове, з села, вишневе з зеленкуватим відблиском, з товстезною шкіркою, велике... лежить перед малюком. Малюк примірюється, оглядає фрукт довкола - і нападає. Вгризається в яблуко всіма сімома зубками - і... і затверде. Сім дірочок у твердій шкірці яблука і розчарування в крихітних оченятах. Чищу яблуко і знов кладу йому ціле. Хрум-хрум-хрум! Справа пішла.
А зранку прокидається такий ще крихітний. Щось йому наснилось, заплакав. І я ще сама в півсні накриваю однією долонею його пухнасту голівку, а другою - гарячу зі сну дупцю, і похитую: їжакиїжакиїжаки.
Дмитрик дивиться на нього - і каже одного разу: а що мама, виросте колись та наша ляля і буде як я?
Виросте, синку, виросте. Як же швидко ви ростете, хльопсі мої...

Ті, хто хоче молочка,
наставляють язичка.
А якщо наставиш зубки -
Будеш їсти каші й зупки.

Бульбу, хліб, салатик, м'яско
і з сухариками чай -
На здоров'я, їж, будь ласка,
ТІЛЬКИ НЯМУ НЕ КУСАЙ!!!!

Їй часто казали: «Як можна бути такою цинічною істотою?». Вона відповідала: «Дуже просто і легко». Просто не знала ще, що доля обожнює жартувати, використовуючи проти людей їхню власну зброю…
А він був такий гарний, причому не те що навіть гарний, скоріше, привабливий тою особливою чоловічою привабливістю, яка змушує м’які серця слабшої половини людства спочатку холонути і зупинятися, а потім нестися у шаленому ритмі назустріч невідомому. Сильний, хоч і невисокий, з легкою засмагою на мужньому обличчі і чорними очима. Саме з цих очей все і почалося, коли вона вперше з цікавості роздивлялася чорну-чорну райдужну оболонку, намагаючись знайти там зіничку. Потім було багато розмов і порожніх бокалів. Потім – важке видихане повітря найдешевшого номеру провінційного отелю.
А потім… Потім виявилось, що він одружений.
Та якби на цьому дороги маленької розчарованої жінки і дорослого втомленого чоловіка розійшлися, історія закінчилась нецікаво. Насправді ж сталось по-іншому. Шляхи зводили їх разом на години, потім розлучали на тижні і місяці, і непомітно, потихеньку, ці незрозумілі стосунки перетворились на залежність. Раз у раз, побачивши за вікном струнку фігурку з ореолом рудого волосся, він проводжав її довгим поглядом. А вона, заходячи на чай до подруги, в якої вже кілька разів «позичала» кімнату в гуртожитку, не могла позбутися спогадів.
Весняне сонце вривалося у вікно, потім – літні грози і меланхолійні осінні дощі. А коли перший приморозок намалював на склі троянди і зірочки, він вперше видихнув їй на вухо три звичних, але від того не менш цінних слова. Вона посміхнулась, та не відповіла нічого. Світанок змусив морозні малюнки потроху розпливатись і щезати. Закінчувалась ще одна різдвяна казка. І дзвінка тиша всередині старого будинку сумно віщувала щось, та не вміла розмовляти, як, зрештою, і будь-яка тиша.
А далі все було до сміху прозаїчно. Дзвінок на мобільний, незнайомий жіночий голос, благання зрозуміти і закінчити «це божевілля». А тоді одного дня, коли він пішов, вона зустріла на сходах тінь. Так, саме тінь, яка колись була досить гарною жінкою. Таку перестрашену, страшенно виснажену і без промінчика надії в очах. Мить сфотографувала разючу різницю дружини і коханки. А наступної миті вони вже пили чай разом. Широкі потріскані пальці поставили чашку на стіл. Блякло-блакитні очі зустрілися з оливково-зеленими.
- Я не прошу вас ні про що, але якби ви припинили це… - голос обірвався, вона почекала пару секунд, щоб взяти себе в руки, - ви врятували б сім’ю.
- А ви вважаєте, її ще щось здатне врятувати? – цю дівчинку недаремно називали Великим циніком у малому тілі.
Жінка стала якось менша і незначніша, хоч не зробила жодного руху.
- В нас синові півроку, - можна було прочитати по губах.
Її безжальна співрозмовниця знизала плечима. А потім проводжала неочікувану гостю пустим поглядом і допивала остиглий чай.
Ще пару разів вона насолоджувалася своєю повною владою над коханцем і його хворобливою прив’язаністю. А тоді завершила все сама, змінила номер мобільного і почала нове життя…
…Різдвяна ялинка миготіла вогниками. Смачно пахло морозяним повітрям, хвоєю і мандаринками. Молода мати тримала на руках крихітного хлопчика з пухнастою голівкою і немовлячо-синіми оченятками. Дитячий ротик присмоктався до грудей, малятко задоволено примружилось, не цікавлячись вже навіть ялинковими ліхтариками. Та на обличчі жінки закарбувалась якась тривога, занепокоєння, що виїдало її зсередини. Ніжна рожева шкіра набула більш спокійного дорослого відтінку, з довгого попелястого волосся давно вже зійшла руда фарба. Оливкові очі поїдали стрілки на годиннику. 18:57. 18:59. Деж він так довго? Встала з крісла, притуляючи до себе тепле малятко і гріючись до його кількакілограмового тільця, подивилась у вікно. Кажуть, добре, коли є кого чекати, але як же це тяжко – чекати! Ще не йде… Згадала його співробітниць, яких бачила краєм ока, і хвиля ревнощів захлиснула її. В уяві виникла картина, як вони сміються яскраво намальованими губами, як фліртують тонкими ніжками в елегантних туфельках, і все - поряд з ним. Вона вкотре пошкодувала, що він такий високий, стрункий, мужній і гарний. Наступна уявна картинка, на якій рука її чоловіка торкнулася вищезгаданих ніжок, змусила її здригнутися. 19:10…
Ключ повернувся в замку, і до квартири разом з потоком крижаного повітря увірвався він. Так, саме увірвався, стільки яскравої сили і краси було у кожному його русі. Згріб жінку і малого у свої великі холодні з вулиці руки, притулився шорсткою щокою до її ніжного личка. І вона вільною рукою з усіх сил вхопила його за плече, вдихнула запах шкіряної дублянки і одеколону і подумала: «Яке ж це щастя – що він поряд. Так буде завжди! Бо тепер вже я ніколи, ніколи-ніколи, нікому його не віддам!»

Чекаючи синочків, я насолоджувалась вагітністю. Точніше, ми всі насолоджувались вагітністю. Раз на тиждень - так, як вівся відлік акушерських тижнів, у нас був "день малюсічки". Я розповідала своєму коханому чоловікові про те, як приблизно виглядає зараз наш малючок, що він там робить і що з нами відбулось за тиждень.
Так згадала: 5й, 6й, 7й тижні - розміри такі крихітні... кажу: стільки-то міліметрів, стільки то десятих частик грама. Думала, він мене навіть не чує. А він раптом каже: так це ж вже прямо ціла бджола Бджілка моя... який же в мене чоловік чудовий.
А наступного тижня каже: о, так це ж цілий жук! Хрущ, наприклад. Хрущик наш
Ось так ми чекали Сергійчика. Вже після народження хлопчика ми придумали йому ще багато ніжних імен. І одна наша знайома сказала: "Ну як вже тільки ту дитину не обзивають"
А Дмитрика бджілкою назвали вже після народження, коли йому подарували смугастий велюровий костюмчик. І він так смішно в тому костюмчику спав, і ті смужки так прикрашали його пухкеньку дупцю, що сумнівів не лишилось: бджола Чоловік виправив: то ж хлопчик. Джміль. Або Бджіль
Так він Бджоликом і лишився. А спитай, як звати - так набубуриться, каже: "Дмитро Ігорович". Які ми дорослі

"Тата" - значить "тато". Я вже якось і звикла, що перше слово - то "тата".
Коли Дмитрусічка в піврочку сказав то своїм липким голосочком: "Тяаааатя", то тятя зупинив машину на узбіччі, витер сльози зворушення і обцьомав свій любимий кльоцочок з голівки до п'яточок.
Рожевий голодупий жучок Сергійчик теж хоче зацікавити тата, бореться за увагу. І зрозумів, що тато просто не може не взяти на ручки, якщо підійти і ніжно покликати "тата".
А от маму можна не кликати - сама приходить.
Сама прийде, схопить, помиє, перевдягне, висадить, дасть нямцю, поколише, примотає в слінг і ще поколише, погріє під халатом. Мама - вона завжди скрізь і поряд.
Дмитрик до півтора року навіть не пробував сказати "мама". З року тільки "мммм..." так, загадково посміхаючись і зазираючи мамі в комір.
Сергійчик сказав "ммм..." в піврочку, потім зрозумів свою помилку і перейшов на "тата".
І я ото собі думала, що мені нема різниці, що не залежить мені на тому слові "мама", що якось без нього і звично (Дмитрик постійно кличе мене Юля ). Коли одного дня Їжакоптер підповзає до мене замислено.і так душевно: "ам!..ммм... ам! Ммам! Ммам-ммам-ммам-мам! Ама!" А тоді хапає мене за футболку на грудях, встає - і прямо мені в лице своїм яблучним ротиком: "Мама!"
Мені аж подих перехопило. Я навіть не знала, як сильно хочу почути то слово. Взяла Сергійчика на ручки - крихітка вмостився коло грудей, кілька разів ще задоволено мамкнув і принямцявся. Сопе і плямкає молочко. А мені стрибати хочеться. Мама! І нехай "мама" поки що значить "їсти", зате як воно звучить - просто мов хтось пір'ячком лоскоче в самому серці.
А тато сказав, що все абсолютно правильно. Мама=ЇжаЇжаків.
А ще прикол такий: вні всі речі оцінює, як і всі лялі, за ознакою: можна чи не можна їсти. Якщо бачить, що то їстивне, каже: "амамама", а якщо ні - заперечно хитає пухнастим горішком, поки не похитнеться і не сяде. А тоді лоскотно сміється Їжак

*Наша маленькая стая* у темі "кесарю - кесареве..." потроху розсмокталась, але то на пару років я думаю. Випустимо ще Лідочку, думаю, найпрекраснішим чином, на наступний курс материнства - і буде якесь затишшя.
А потім...
А потім у когось крім мене виникне питання. А що як "всё то же самое", але після 2 операцій?
Ідея додати цей запис з'явилась після того, як я заламала логікою лікаря жіночої консультації (районної). Лікарка не має жодного відношення до приймання пологів, молодесенька, але брехати в очі їй важко в силу віку і виховання. І тепер хочу представити Вашій увазі ланцюжок думок, який виявився quite reasonable не лише для мене.
Отже, в державі Україна, якої я є гарячою патріоткою, існує протокол про ВПКР 2011 року. І там чорним по білому написано, що після 2 КР можна прийняти вагінальні пологи лише в тієї жінки, яка хоч раз народжувала сама.
Ну тобто, майже ні в кого
Лікар МКПБ№1 міста Львова у приватному спілкуванні зі мною минулого року не зміг відповісти "неможливо". Сказав лишень, що великий ризик.
Ризик... Страх... якось мені це все асоціюється з незнанням. І не дарма.
А чи так вже багато жінок вагітніють втретє?
Ще нещодавно (25-30 років тому) після другого КР часто-густо стерилізували. Для справедливості треба сказати, що стерилізація підчас операції КР має нюанси, які можуть не дати 100%ї контрацепції

особисто знаю жінку, яка зробила аборт ПІІСЛЯ стерилізації

. Менше з тим. Часто 2 КР в анамнезі заважають наступній вагітності спайками. А ще трапляється, що жінка не хоче більше дітей. Ну в принципі. Про 3 і більше дітей у сім'ї нещодавно була надзвичайно *хлібна* тема, аж простір www не витримав і адміни видалили Опустимо і те, що двічі оперована мати закономірно може не хотіти дітей з психологічних причин. Закономірності досліджували забугорні вчені, і я лишень побіжно прозирала їхні творіння, бо ж я дітей хочу. Важливо інше: загальна кількість вагітних з 2ма КР в анамнезі донедавна не була великою. У кінці 1990-2000-х з "розширенням показів" різко зросла кількість вагітних після 1 КР, а зараз починає з'являтись все більше моїх колег. Без лапок і зірочок - ми колеги в тому, що двічі пережили цей досвід і продовжуємо думати.
Жінка з 2ма КР - хто вона?
1) це жінка, хронічні захворювання або стан організму якої не може дозволити їй самостійних пологів. Тому стався перший КР і тому стався 2й. Їх мало, але вони є.
2) це жінка, яка мала абсолютні покази до 1КР, наприкл. гестоз, і в 2й вагітності цей стан повторився, чому і був зроблений 2й КР. Або ж у 2й вагітності стався якийсь інший абсолютний показ.
На цьому мала би бути крапка. Це мали би бути тільки ці 2 типи жінок. І питання щодо доцільності їхнього третього КР мали би бути вирішені однозначно.
Але у нас є і інші ситуації, коли за відносними показами оперують вперше, а планово - вдруге. Коли вдруге "перестраховуються". Майже скрізь і майже всім на сучасному етапі старий рубець висікають. Чи має бути до таких жінок інше ставлення в аспекті *розродження*? Чи мають у них бути інші шанси навіть очима наших лікарів?
Лікарка почервоніла і сказала мені: Ну, Юль...

А я розшифрую.

Ну, Юль,в цій поліклініці ми чуємо вперше бажання народити самій після 2 КР.
Ну, Юль, у виписках з КР все шито-крито, і як правило щодо непотрібності і перестраховки ніколи нічого не доведеш.
Ну, Юль, буде новий протокол - поговоримо.

А потім всі скочуються на те, що "ми живемо в такій країні..."
І знаєте, я вже давно нікому і нічого не доводжу. Бо не треба. Бо відповідь всередині кожного, хто не боїться сумніватись.

Якось так.
Цьом, лю
то не останній запис на ту тему

На перший погляд, ліжко звичайне. Я його дуже люблю, я взагалі люблю меблі, на яких поміщаюсь на повен зріст. А при одному вигляді нашої посадочної смуги 210*160 сни снитись починають.
Дми якось непомітно виріс зі свого ліжечка, найближчим часом придбаємо для малюків двоповерхове підліткове. Але поки не купили, мальота повним складом лізе на наше ліжко. І ми можемо скільки завгодно бурчати, що хтось там хоче виспатись, що на чотирьох тут місця ну ніяк, що Сергійко теж перейде спати окремо, коли стане хоч трошки більший. Дмитрик простягає ручки: хочу до таааааатаа!!! - і хоч стій хоч падай. Оскільки все це відбувається ближче до 23.00, то варіант "падай" підходить, і ми всі падаємо. Очі закриваються, Їжак залізає мені на голову, а Дми утискає тата, як тільки може. Якось чоловік сказав, що спеціально хотів притиснути Дмитрика так, щоб йому стало незручно і щоб він пішов спати окремо. Та де там. Таааточко може хоч влягтись на Бджолика всією вагою, а той буде щасливо спати. Аби з нами. Ну і ладно. Зате можна лягати зручно, а малюки хай дають собі раду самі.
Їжачок, до речі, любить спати зі мною в обнімку. Дми в малюсічному віці - не любив зовсім, і не засинав, поки йому не було достатньо простору. Тому свого часу я часто спала рачки на підлозі, спершись головою на ліжко. А Їжачок залізе під пахву, вгріється, принямцяється, бубубу - щось буськає, засинаючи.
Деколи трапляється, що таки зіпхнуть мене з ліжка на крісло обличчям, і тоді я прокидаюсь з відбитком підлокотника на чолі і не можу вийти на вулицю до 10.00, поки не зійде Срульки солодкі. Але з тих пір як Їжачок вже став більшенький, я з ним теж не особливо панькаюсь: якщо хоче лежати поперек моєї подушки - то я зручно поправляю його дупцю і сплю ни тих солодких пампушках.
Нині розмовляли в сні, повзали, я ніц не виспалась. Прокинулась з *синдромом япохи* і мрією про каву. Блін, всьо, цього місяця дозбираємо гроші на ліжко - і най там сплять, я спаааати хочу! Ага, а вночі прийдуть тепленькі - і попробуй їх вижени
Спільний сон - загалом, це прикольно

У 1990 Союз тріс по швах, і те, що в суспільстві давно вирувало під тонкою плівкою цензцури, вирвалось назовні. Мого тата, 100%-вого тамбовського росіянина, рудого і з бородою, та на додачу ще і військового, вигнали з винайманої квартири. Була пізня холодна осінь, і у місті Винники ніхто не давав нам притулку.
До того часу мала я бачила вже стільки винайманих помешкань, що звикла: щойно більш-менш починаєш орієнтуватись у подвір'ї, як воно міняється на інше. Але цього разу все було не так. Нас вигнали просто на вулицю. За деякий час я зрозуміла, що ця яскрава пригода насправді не дуже весела, зокрема тому, що мама стала все частіше плакати, а тато - все менше розмовляти.
Моя мама - дивовижно красива жінка. А тоді, у свої 32, взагалі була незрівнянна. Мені вона асоціювалась із сапфіром. Сапфірові очі з летючими віями, чорне густе волосся. Її можна було би малювати в чорно-білому, тільки ці очі домалювати пронизливо-синім олівцем.
Судячи з того, що в березні 1991 народилась наша Яська, мама була вже порядно вагітна. Тим не менше, зняти кімнату не вдавалось. Ночували по сусідах. Москалі, москалі... у великому місті різниця не була б такою помітною. А у передмісті - разило, і мамі страшно було подумати про село...Поки нарешті нас не прихистила родина з села Лисиничі. Нам дісталась прохідна кімната у хатині старенької бабусі. Що просто шокує - саме ця родина зазнала від режиму реальних утисків, і син старенької був засланий до Сибіру за політичними підставами. Повернувся у 80-х додому, пішки, з обмороженими руками. І здав кімнату москалеві-військовому...
Мама старалась не плакати при мені. Та, побачивши кімнату з потрісканою підлогою, пічку, крихітне віконце, не втримала сліз.
Втім, подвір'я було маленьке, огороджене і повністю прозиралось з вікна. На цьому подвір'ї минали мої дні, і всі ті мурашки-листочки-гусіні снились мені ночами.
Мама носила воду тяжко, з кількома перепочинками.
А одного разу до криниці вкинули дохлого щура. Не всі у селі ставились до нас так приязно, як господарі. І на довгі півроку криниця була на санобробці, а мамі довелось носити воду з іншого подвір'я.
Тоді я полюбила хліб. Татові не платили грошей, а давали пайок продуктів і трохи бензину. І не завжди в тому пайку було пшеничне борошно. А коли було... хлібчик. Хліб - це така класна їжа, яка є постійно. Захотів їсти, відламав шматочок, вибіг на вулицю, жуєш... А коли хліба нема, то треба чекати, поки звариться зупа. Дооовго, а в животі бурчить.
Деколи було борошно і мама хотіла спекти пиріг, але не вміла. Тісто виходило клейкуватим, але було солодке, і ми вже з малою Яною їли-їли-їли, а потім була така приємна важкість в животику. Але з тих пір якось запамяталось, що дріжджове тісто - то щось страшенно складне, непідвладне розуму навіть моєї мами.
Мама молилась. Наївно, відчайдушно. Коли тато не бачив. Тато був атеїст, хоча деколи цитував Коран і з великою повагою ставився до мусульман. Вже після його смерті я дізналась, що йому довелось служити в гарячих точках і бачити життя тих мусульман зблизька. Як шкода, що не розпитаю, що саме викликало таку повагу.
Мама мало їла, щоб нам вистачило. Я це зрозуміла, певно, років з 5ти. І щодня мріяла, щоб колись у нас було багато такої їжі, яку не треба чекати, поки приготується, а просто можна взяти і знямцяти.
Зараз часто думаю, от як Бог розсудив: я вийшла заміж за сина шеф-кухаря І за півроку *школи молодого бійця* - життя з батьками чоловіка - постаралась навчитись чимпобільше. Зокрема, робити здобне дріжджове тісто. Навчилась. Просто так, виявляється... Довго була залежна від тих булочок. Пекла постійно і до гострого болю боялась, що одного разу не зможу їх спекти і дати дітям. А ще коли печу - майже щоразу мамі даю. В неї дуже хвора спина, підірвана тим носінням води в одній руці і Яни в другій (ех, слінга би їй тоді, хоч з ряднини, як би легше було), і вона навіть якісно замісити тісто не може. Каже щоразу "та нащо мені стільки" - і щоразу бере і дякує.
Вони сьогодні мені стоять перед очима: мій рудий тато з бородою кольору мідного дрота, з запахом тютюну... в окулярах з товстими лінзами. І мама, так недоречно для села вдягнута у чеську шовкову піжаму під колір очей - *остаткі билой розкоші*, така втомлена і розгублена, але все одно дуже гарна і найлюбиміша в світі моя мамочка. Товстощоке лисе немовля Яна з трубним криком
От так згадалось - і вирішила написати. Поки підходить здобне тісто для булочок.

Кава зварилась ,солодкий прокинувся. Ну все, можна пити каву з солодким
Запихаю солодкого під халат, він сонно схиляє голівку на моє плече. Пахне їжачими пушинками і велюровим вушком їжаків. Щось жужжить мені в плече, чіхає кнопочку-носикf до махрового коміра халата.
Кава густо-коричневого кольору у білому горнятку на блюдечку.
А за вікном ліниво, наче в заповільненій зйомці, падають пухкі клапті снігу. Давно не бачила такого спокійного снігопаду. І Їжакоптер так хоче ще спати, а може, і не хоче - визначитись не може. Поки він принишк, пахне і гріється, я п'ю каву, занюхуючи тим гігантським заварним тістечком. Кажу у вушко "бу!" - і халат вібрує дрібним сміхом.
Скажу зі всією відповідальністю, що нема кращого початку дня, ніж кава з солодким

Маленька щічка, маленьке вушко.. маленький хлопчик
спить так солодко, тільки ковдрочка легенько на ньому рухаєтся. Вгору-вниз. Підійду ближче - посопує так липко-солодко.
А перед тим, як заснути, вовтузиться коло мене, тулиться, згортається в такий круглий гарячий колобочок, і ніжки і долоньки аж парують сном.
Маленьке волоссячко, маленькі очка, - маленький хлопчик.
Волоссячко полізло в оченята, постригли вчора гривку. І став він ще смішніше. Але вже потроху подібний на людину Щось там думає, все повторює, сміється, ніби догоджаючи. Покотив яблуко по підлозі. Проповз метр за тим яблуком, взяв у крихітні лапки. Питає мене: "Ам-ам-ам?" Я ствердно відповідаю. Він дає мені яблуко, щоб пересвідчитись, чи я точно буду то їсти. Я відкушую шматочок, з задоволенням жую: смачно. Маленький хлопчик простягає ручку: "Дизі!" Добре, тепер дам Дизі
Маленький ротик, маленький животик, маленький хлопчик
Маленькі пальчики на ніжках, маленька дупця, маленький хлопчик,
Маленькі війки, маленькі нігтики, маленький хлопчик!
Маленька посмішка, маленькі зубки, маленький хлопчик!
І Дмитрик - теж маленький, хоча з кожним днем все більше нагадує дорослого. А як залізе коло мене під ковдру, як поцьомаю його оксамитову шийку - маленький він.
Мої маленькі хлопчики дуже люблять тата. Дмитрик вже може то сказати. "Тату, я тебе дуже люблю" "Тату, давай ти знову захворієш і будеш вдома зі мною" "Хочу спати з татом, їсти з татом, і щоб в садочок мене тільки тато водив" "Тату!" - "Що?" - "А я з тобою дружу" - і ще багатобагатобагато такого, що ледь стримуємо сміх, бо ж то насправді так серйозно і зворушливо.
А тепер і Їжачок полюбив тата всім своїм гарячим маленьким серденьком. Пікає домофон. Я відчиняю. Дизя питає: "ТАТА?" Я підтверджую, тата-тата. Малявка від щастя падає на круглу спинку і піднімає вгору всі чотири лапки В житті ще такого не бачила. Вчора лопотів-лопотів, повзаючи навколо тата, а потім розщіпнув татові комір светра і зазирнув: а чи нема в тата нямці? Нема... ех, була би в тата нямця - вигнали би маму на заробітки, а самі з того тата не злізали би вдень і вночі. Чудеса мої. І тато деколи бурчить-бурчить: "Такі дрібні, постійно на руки лізуть, я втомився!!" А потім як схопить двох одразу, стисне в обіймах і як закричить: "Хльопсіііііі!!!!" І вони його цьомають, гладять і щипають, а я стою і думаю: всі вони однакові, хльопсі і є. Тільки розміру різного.
Сергійчик почав ходити і ще навчився дути в іграшковий саксофон. Іде, хитається і дує. Маленький наполегливий хлопчик.
Люблю їх всіх ужжжжжжжжжжжжжасно. Мої різнокаліберні хлопці. І, звісно, ЇжакиЇжакиЇжаки. Добре, що Мама, ІжеЇжаЇжаків поки хоч у чомусь незамінна

Перший крик і зустріч перша,
Вушко крихітне твоє.
Невже сталося все це вже?
Невже ти у мене є?

Міцно я заплющу очі,
Щоб згадати миті ті...
Наїжачений клубочок
Кругло спить на животі.

Наче з дріжджового тіста,
Ти м'якенький і ростеш,
Моє щастя променисте,
Дивовижне і просте.

Ну а потім - понеслося:
Перша усмішка твоя,
Вперше стрижене волосся,
Яке зберігаю я,

І півроку ти вже з нами,
Де, коли злетів той час?
Твоє ніжне "тата", "мама",
Ось поповз ти - перший раз!

Встав, складаєш пірамідку,
Гарно з ложечки їси,
Олівцем по стінах мітки
Розставляєш для краси.

Ось і зубки забіліли
У дрібного Їжачка.
Сльози... знов не поділили
Заводного літачка.

Братик - умнічка, чомучка.
Ти ж наразі - тільки мій.
пригортаєшся на ручках,
малючок мій золотий.

Завтра рік, як в нашій хаті
Щастя збільшилось удвічі.
Хочу першою вітати:
З Днем Народження, Сергійчик!

Коли бачу якийсь автобус, кінцевою зупинкою якого є Винники - дивлюсь автобусу услід. Довго-довго. Бо здається, що маршрут його не лише дуже довгий, а і трошки чарівний. Рухаючись по дорозі, з одної сторони якої - буковий ліс, а з іншої - високий схил, автобус перетне межу між теперішнім і минулим. Моє дитинство проминуло у Винниках, і з 1997 року я не була там жодного разу.
Хоча, чому - жодного? Якось у 1999 чи 2000, памятаю, нам з малою дозволили самим їхати з балетної школи додому самим - САМИМ, без дорослих, з центру. Ну, ми і поїхали, успішно переплутавши маршрутку. Діло було синього зимового вечора; у віконце ми змогли зазирнути лишень коли транспортний засіб спорожнів ближче до кінцевої зупинки. А навколо - все незнайоме. Яська - в плач, а я - роззиратись по сторонах. І треба ж, не зрозуміла одразу, куди то ми заїхали, а тільки відчула, що все тут дуже знайоме. Коли ж їхали назад - до центру міста - побачили старенький австрійський будинок коло маленької пошти і свої колишні вікна на 2му поверсі. Навіть тоді той будинок виглядав маленьким. А тепер - і взагалі стратив би свою велич в моїх вже дорослих очах.
Хай собі лишається казкою. Хай скриплять гвинтові сходи з темного дерева, з кріпленнями для килима по боках. Хай вічні перетяги освіжають повітря. Хай взимку на високих стрільчастих вікнах намерзають мереживні зірочки. Хай гупають вхідні двері зі старою пружиною. Хай ввечері знову вимкнеться світло - і тільки з пічки, з щілинки у дверцятах, блимає червоний жар.
У цей будинок взимку точно приходить Миколай. Інакше і бути не може.
Деколи, звісно, цікаво подивитись - як там тепер, чи виріс молодий сад, чи не засклили часом балкон на 2му поверсі. а потім розумію, що все ж напевно засклили. і стрільчастих вікон не видно... та все рівно. Для мене цей будинок, і дорога, і ліс, і Винники загалом - не місце на карті, а дещо чарівне і загадкове. Хай лишиться казкою...

У Львові 7-9 січня проходить традиційний фестиваль "Свято пампуха". Хотіла приїхати потусуватись в центрі, але в результаті надала перевагу катанню на санчатах з хльопсями у нашому дворі.
В мене за тиждень - своє свято свого Пампуха. Моєму Сергійчикові доходить рочок.
Час не те що летить, він якось так проскакує повз. І от, замість рухів у животику, які я чула рік тому, по мені товчеться мій солодкий Їжачок.
Думала, що двоє дітей - це тяжко. А виявилось - легко, приємно і цікаво.
Думала, що цей рік буде тягнутися. А він - злетів.
Який він зараз? Цікавий такий. Гааарний пушинки золотисті закривають малюсінькі вушка, очка кольору морського шторму - в обрамленні пухнастих довжелезних війок. Носик, мов кнопочка, яблучні щічки. Дзьобик червонесенький, постійно вологий від молочка... спинка оксамитова, п'яточки рожеві і такі ще несходжені А ручки - липкі і теплі. Сміх солодко-молочний. Рухи всі такі дрібні, смішні. Їжакоптер і молокоптер.
Вміє повторювати склади, бавитись бззззз машинками, мішати ложкою в чашці - чимгучніш... а ще що вміє? А хтозна, я нічого особливого його не вчу. Просто пізнаю світ заново з ним разом. ААа, якже! Він же вміє піднімати одну брову - і це так кльово виглядає
Словом, минулого року був у мене один синочок, а тепер - двоє: медовий бджолик у маминому серці і цукровий їжачок на маминій долоньці. МоЇ.
так що зимових свят у мене тепер більше.
Заворушився мій румяний пампушок. піду наповнювати молочною начинкою

Дмитрикові було 5 днів, я дивилась на нього і думала: ото маленький! А в нашого знайомого Романа 3 міс малому - ото величезний...
у 3 місяці Дмитрика я лежала з ним на дивані, він цвірінькав, як крихітне пташеня, випромінював сонячно-молочне тепло і дихав на мене своїм крихітним усміхненим ротиком. Засинав - і ставав легесенький, мов пушинка... Тоді я думала, що до року діти - маленькі. А вже після року...
Дивлюся з вікна, як там чиєсь дрібне маля вчиться ходити. Капітошечка крихітна, в зимовому одязі чисто кругле, а вже от саме іде! Навіть якось не іде, а котиться, і щічки на морозі червонющі, і два зубчика стирчать... ні, все ж один рочок - то ще маленькі діти. А от у два - то вже дорослі. У два вони і говорити починають, і вже стрижку можна зробити дорослішу...
Плаче мій Дмитруся. Так гірко, тримаючись за возик. Хоче на ручки! Беру його, а його "доросле" пострижене волоссячко так пахне бджілкою моєю. Малюсінький ти. Ручками-ніжками обійняв - і схлипує, потроху заспокоюючись і одночасно продовжуючи висловлювати свою образу: ну чого ж, мовляв, не одразу взяла мене на ручки, а аж через 20 секунд? Ні, все-таки, 2 рочки - то ще маленькі діти. Інша справа - 3, 3 з половиною...
Дмитрикові було 3 роки 3 місяці і 2 тижні, коли я лягала в лікарню. Зранку перед тим, як їхати, я гірко плакала над йоо сплячим рожевим личком, цілувала солодкі вушка і посопуючого носика, гладила мякесенькі плечики і коротко пострижене, але ще зовсім не доросле волоссячко... Ні, ні, ні, - з роки - це ще ну ДУЖЕ маленькі діти!

Хм... цікаво, і коли вони перестануть бути маленькими? Адже, як виявилось, і 4 майже з половиною - це дуже маленькі діти. А рочок - так і взагалі крихітні

запхати під теплесенький халат - і хай там вовтузяться. Нюхати їхні сни, цьомати їхній сміх... малючок мій наїжачений...

. А менші... а хіба такі бувають? я вже і призабула...