Сьогодні погуляли трошки з однією чарівною форумляночкою і її малюсіньким 3-місячним синусічкою. Подивилась на ту лялюсю крихітну і раптом розумію, що крім моїх бджоле-їжаків за якісь 4 місяці матиму ще одне дрібнюще, малюсіньке! Ну, не те щоб я не замислювалась, про те, що буде в жовтні Але просто давно не бачила так близько таке... мале молочне тістечко очка закрити крихітні. Бровки як олівчиком рисочки. Пушинки на тій голівці солодкій - теж такі малюсічні і дивовижні. Невже бувають дрібніші лялі від мого Сергійка? Звісно, що бувають. Просто я звикла вже до розмірів мого малятка, і він для мене весь час - наїжачений клубочок, просто розмір міняє потроху. А тим часом, близиться той день, коли *ось той* має стати старшим братом! Коли я подивлюсь на нього і подумаю: ого, великий-то який! лялюсик, якого бачила нині, важить близько 6-7 кг. Новонароджений важить вдвічі менше. Вдвічі менша ляля, з вдвічі меншими лапками і вдвічі дрібнішими очками? Хіба таке буває? Ось так, виявляється, мама двох дітей запросто може забути, які вони - новонароджені. І чекати третього, та ще і з невеличкою різницею, - як дива природи, як невідомого і чудового. Зараз маю дві особливі приємності: почіхати пухнасту голівку Дмитрика (так то зручно зробити, постійно мацаю його волоссячко, коли йдемо поруч і та розумна голівонька на рівні моєї руки) і помняцькати їжачу дупу в тих трусиках з мячиками, коли залоскотане малюське тікає від мене повзком А скоро будуть і ще такі радощі - той запах новонароджених пухнастих (чи лисих?) хльопсів (чи дівчаток?) Щастя то яке... невже таке буває?
Сонечко стало припікати, Сергійчик у своєму волоссячку пухнастому став пітніти, мов у шапці. І я постригла лялюха. "Бжжж" - зосереджено вторив він вібруючій машинці для стрижки, поки пасма їжачих пушинок опускались на підлогу золотистими промінчиками. Постригла, обмела шийку пензликом (Їжачок лоскотно-срібно засміявся), - і до мене озирнулась зовсім інша дитинка. Голівка кругла. М'ячик велюровий. Ні, колобок. Вушка крииихітні по боках, трохи так низькувато і якось смішно той кругляшок доповнюють. Очка одразу величезні стали, носик-кнопочка, ротик-цяточка солодка. Наче розуміючи, що став ще смішніший, Сергійчик посміхнувся і притулився до мене. Ах ти ж колобок солодкий! Ввечері зробив наш татко нову іграшку - загорнув маленьку пластикову фігурку звірятка у обгортку від цукерки. Малявка каже: "де тиии?", розгортає обгортку і робить звіряткові носиком бубубу. А далі - знов, тато, загортай. 21.30. Загортаємо. 22.00. Світло вимкнене, загортаємо в темряві, підсвіченій зеленкуватим мерехтінням годинника. 22.20. " Ну що ж, або ти навчишся загортати того ведмедика у сні, - сміюся я до чоловіка, - або..." "... або" - відповідає він, обертається на бік до стіни і миттєво засинає. Дмитро спить... Їжачок зробив ведмедикові вже три порції додаткового бубубу і сидить чекає, поки тато обернеться і загорне обгортку. Шарудить. Зітхає. "татааа" - тихенько так.. я заплющую очі. Може, зрозуміє, що час спати? заплющила на одну секунду, здається, - а вже 23.00. В зеленкуватій підсвітці годинника вимальовується оксамитова потилиця Ї, крихітні вушка. Сидить, чекає. Похитується. Чекаю, поки вже зовсім розбалансується, тоді обережно беру то м'яке неймовірно любиме сонне створіннячко за зворушливі крихітні плечики і кладу коло себе на подушку. "бубубу" - буськає Сонечко у сні, і то його бубубу пахне квітковим пилком. Цілую стрижений теплий м'ячик - і засинаю нарешті теж.... Вночі йду з туалету навшпиньки, по дорозі вже знову бачу сни. Тихееесенько лягаю на подушку, тихееесенько повертаюсь на бік... "Мня.." - підступно доноситься з другого кута подушки. "Чшшш" - відповідаю в сні. "Мнямня..." - не заспокоюється Сергійчик, і впевнено: "Мням-ням-ням-ням-ням". Ах ти, колобок-колобок... тягну його до себе чи то за руку, чи то за ногу, скомочилось, присмокталось... тепло так з ним і той запах дитячого сну... Зранку так само тихо намагаюсь вийти на кухню, але хитрющий колобок вже біжить за мною з заплющеними очима і виставленими вперед липкими лапками. Примотую за спину, спиною відчуваю то тепло солодке. Він робить мені бубубу і тягне за волосся. Колобок-колобок!!! А я ж тебе!
Получився мені ідеально пляцок з ревенем, та ще і двічі поспіль По свіжих слідах - рецепт крок за кроком. Нам знадобиться: пачка вершкового маргарину; столова ложка сметани; 1 яйце; склянка(200 г)+столова ложка цукру; пакетик ванільного цукру; столова ложка горілки; 1 чайна ложка порошку до печива; борошно 400 грамів (+- з тим не дуже точно); 500 грамів ревеню; жменька родзинок; трохи кориці за смаком. Приготування тіста: розмякшую маргарин в мікрохвильовці, тим часом розтираю міксером яйце зі склянкою цукру і ванільним цукром, щоб маса добре посвітліла. додаю розмякшений маргарин, продовжую збивати міксером до однорідності. Додаю сметану і горілку, ще трошечки збиваю. половину борошна просіюю на стіл, зверху кладу збиту цукрово-маргариново-яєчну масу, присипаю другою половиною борошна (трохи лишаю в ситку і досипаю по ходу вимішування, бо дивлюсь, чи тісто "візьме") в борошно всипаю порошок до печива і починаю вимішувати. Вимішую, не притискаючи, а підкидаючи і повертаючи, щоб тісто було пухке і пісочне. Рівномірно вимішане мяке тісто ділю на 2 рівні частини. Одну стискаю в кульку, в кульочок - і в морозилку на 20-30 хвилин. Іншу розправляю по бляшці (в мене 20 на 35 см), формуючи "дно" пляцка і "бортики" і ставлю с духовку на малий вогонь на 15 хв - тісто має підійти і "підсохнути." Поки одне печеться, інше - заморожується, готую начинку. Чищу ревінь від шкірки, додаю столову ложку цукру і даю хвилин 10 постояти. Тоді зливаю зайвий сік, вимішую з родзинками і корицею. Викладаю на підпечене тісто, зверху посипаю натертим на терці замороженим тістом. Ставлю в духовку на 45-50 хвилин, температура невисока (десь 180 градусів). Пляцок не "капризний", можна спокійно "підглядати", чи не пригоряє. Смачного!
Сергійко бавиться іграшкою, яка "говорить" при натисканні кнопок - озвучує форми і цифри. Захопило його П'ЯТЬ!! "Ятть!" - задоволено каже Їжак. Не думаю, що то вже почалось вивчення цифр, хоча звісно, що я намалювала і показала йому, як то "п'ять" виглядає. тепер нема спокою ні годинникові з кнопками, ні мовчазному нашому телевізору, ні мобілкам. Все, у чого є кнопки, перевіряється на здатність казати "п'ять", ну а якщо воно "не вміє" - то малюся сам каже: "Ятть!" - і задоволено переходить до подальшого кнопкодавства. А от Дми свого часу казав "плять", що викликало бурхливу радість випадкових слухачів. І цифри умнічка моя вивчив з власної ініціативи у 2 рочки. Я все кажу, що Сергій ніц не вміє і ніц не говорить, а раз по раз розумію, що то все ж не так Наша тата (с) каже, що немає нічого захопливішого, ніж спостерігати, "як з тої м'якої іграшки виростає справжня людина". Ї на перехідному етапі - вже щось трохи шарить, але ще такий солодкий зацьомаю то "П'ЯТЬ"
На днях стояла в черзі в ощадбанк. Черга виповзла на вулицю, всередині людей як шпротів в дорогій консерві в дешевій зарази складають рибок "вільно і зі зручностями". Дми пролітав туди-сюди на самокаті, Їжак куняв в рюкзачку. І була би та прогулянка мені спекотно-нудною, якби не побачила бірюзовий возик. Привернув увагу колір - яскравий, морський такий, колір купальників і пляжних сарафанчиків. А ще - хлопчина мого віку, чи навіть молодший, - молодий тато - просто випромінював щастя. Давно такого не бачила, напевно, трохи витріщилась, але хлопець мене не помітив. Був зайнятий чимось важливішим Підвіз возика до банку, зайняв чергу і став неподалік. А сам - тільки в той возик і дивиться, і аж щоки у нього рожевіють від почуттів. Бірюзовий возик, новесенький, - значить, скорше за все, там хлопченя. І то - крихітне якесь Тихесенько лежить, спить напевно. А таткові хочеться якоїсь дії - то похитає возик, то ковдрочку поправить, то помацає дрібосю. Мені пригадався час, коли в нас тільки-тільки Дмитричок зявився, і мій коханий чоловік так зворушливо носив і цьомав малюсю. Так то неповторно - немовлятко у великих чоловічих руках: одна долоня повністю огортає голівку і шийку, інша - дупцю ледь не до півспинки. І крихітка засинає від відчуття сильного тепла, захищеності... Ну але той молодий татко мене вразив взагалі, прям з голови не виходить, як його почуття до лялі захопили повністю, і він нікого навколо не бачив і не чув, тільки дивився у бірюзовий возик. А потім - нахилився, відкрив ковдрочку і витягнув дріболястика з візка. Потримав пару секунд на руках - і поклав назад. Я аж ледь не заплакала. Татко, що хоче доторкнутись до свого малятка я-то знаю, як воно в перші місяці - часто хочеться перевірити, чи воно в тебе дійсно є, таке щастя. Ой. Скільки в світі всякого зворушливого! Рости здоровенький, хлопчику у бірюзовому візочку! може, колись твої молодесенькі батьки зазирнуть на ДП і перестануть вдягати тебе у махру і байку по такі погоді А вираз обличчя щасливого татка досі мені перед очима. Чекаю-не дочекаюсь ще раз побачити щось подібне і на коханому обличчі таточка нашого вже не маленького сімейства
не ходи по хаті взутий! хтось їжачиться внизу. ніжний запах всюди чути: лялька лазить поблизу! мамо! швидше до кімнати! За тобою я повзу Нема де сховатись в хаті - Лялька лазить поблизу. Хто там хоче відпочити? Хто вдягнувся, туфлі взув? Ні, не вдасться нам лишити Тих, що лазять поблизу. ух! Як ту ляльку я спіймаю - Ту, що лазить поблизу, - я ті вушка... покусаю! Я ті щічки - пощипаю! а ту дупцю... - як вгризу!
Він такий подібний на мене. Характер мій. Хворіє всім, чим я в дитинстві. Хід думок подібний. Таке враження, що частина мене вегетативно відчепилась, ходить поряд і "мудрствує лукаво". Мій Дмитричок. Деколи дивлюся на нього - і згадую, як ми 8 днів лежали на Орлика, малятко було в тяжкому стані і 2 дні ніхто мені не міг сказати, що з ним і які прогнози. Перед очима стає той клубочок, який привезли з реанімації. В реанімацію забирали, бо не могли крапельниці поставити бідолашному, а там вже поставили, під дімедролом... і от, сиджу я в палаті, не плачу, щоб молоко не пропало. Чекаю. Сусідка по палаті вкрала для мене в їдальні булочку, бо я не пішла на обід, адже з тою крапельницею все так затягнулось. І раптом заносять туго зв'язаний моїм махровим рушником згорточок, з якого стирчать босі ніжки і ручки, всі в лейкопластирі, а з голівки моєї любимої чорнявої пухнастої прозора трубочка іде до штативу, і очка мої найдорожчі під заспокійливим нічого не сприймають, хоч і бачать... отак взяла його і думаю: Боже, хоч би жив. Нічого ж більше не треба, тільки не забирай його. Видно, вголос то все казала, бо сусідка по палаті каже: "Юль, все буде добре. Незчуємось, як сини наші будуть вчитись читати". Як же тоді не вірилось... А тепер от вчимо склади з моїм розумничком найдорожчим. Ручки в нього такі вже - не немовлячі, хоч і зворушливі. Сильні. Маленький гарний мужчинка, так на тата подібний. Прасую йому сорочечки. Вчуся любити "дорослу" дитину. "Я сам!" - і бровки-шнурочки смикаються. Ну хіба не бачиш, що сам я вже і вдягаюсь, і взуваюсь, і їм? Якось каже до мене: "я тебе люблю не сильно. Легенько." А чому - легенько: "Бо якщо я тебе сильно буду любити, то я тебе дуже сильно буду тиснути (обіймати, напевно).А я тебе буду легенько". Бжілка. Нещодавно звернули мені увагу, що ненормально те, що Дми називає мене "юля", а не "мама". Мовляв, що це свідчить про те, що він мене як маму не сприймає. Я взагалі раніше не замислювалась, а як почула то - думала, думала - і вирішила: 1) Юля - то ще не найстрашніша лайка, щоб я боялась такого називання; 2) називатиму його Син: зазвичай мами називають дітей на ім'я, а в нас хай буде навпаки. І взагалі, яке то щастя, що є у світі він, який тим голосочком може сказати: "Ей, Юль..."
Я - багатодітна мама. Багата дітьми мама. Є у мене три приводи для цілодобового щастя: Дмитрик - бджолик мій солодесенький, Сергійчик, який себе називає Дизя і ще нещодавно оселилась у мами в животику рожева цяточка - і росте. Одного ранку знімаю халат, щоб перевдягтись у щось, а Дмитруха і каже: "Ой, мама, живіт у тебе великий і товстий. Тобі треба крутити коло. І кашу мою не їж." Але за тиждень, побачивши, що коло ніхто не крутить, знов піднімає тему: "А що, мама, може Сергійчик знов заліз в твій живіт?" Я ледь кавою з молоком не захлиснулась. На спростування припущення братика, до кухні забігає Сергійко, і - шльоп! "впало"- констатує Їжак, флегматично підіймаючись з підлоги. Дми замислюється. "то що, не Сергійчик? Ще якась ляля? Інша? буде нас три?" Так Сонечко, буде вас троє - відповідаю і обіймаю його худеньку дорослу спинку. "Ну добре" - зітхає хлопчик. Він завжди так погоджується зі всім, що не може змінити. Новини треба обдумати... А крихітний Їжак відчуває зміну смаку молока - і нервує з цього приводу. Весь час шукає ще одну грудь - то правіше від правої, то лівіше від лівої, то на моїй спині Думає: "ну де ж та мама заховала моє нормальне смачне молоко? ех, що поробиш, їстиму те, що є." Разом лізуть на руки, разом - погрітись під халатом. Вночі часто прокидаюсь в холодному поті, бо думаю, що ой не завжди я даю їм стільки уваги, скільки мала б давати... напевно.. а Цяточка тихенько рухається собі, віднедавна і вдень чую, а то - тільки ввечері перед сном чекала 1 руху - і засинала. А деколи падаю з ніг від втоми, і після вечірньої молитви думаю: "Цяточко, крапочко, зернятко... не має мама сил тебе почекати, плавай там, а я буду спати" - та і засинаю. Раз на 3 дні відчуваю перевтому, реальну, до спухших ніг і фізичної безпорадності. Кожного другого дня думаю, що я - найгірша мачуха в світі але між тим, постійне яскраве відчуття такого нестримного щастя і багатства! Куди не піду, де б я не була - всюди завжди зі мною Бджілка моя, Дизя солодкий і мамина Цяточка. Лялі мої золоті!
Так, керують. І нічого з цим не поробиш. Чому? Тому що вони - сильні, розумні, холоднокровні, тому, що в них не буває місячних; тому, що вони все намагаються логічно пояснити... Армія феміністок може заперечити кожне з цих тверджень, та чи не даремно? Нехай собі керують. Нам, жінкам, лишаються не менш важливі ролі. Зрештою, успіх будь-якого підприємства залежить не лише від начальника (хоча від нього - величезною мірою), а й від підлеглих - ззовні сірої біомаси, а, якщо подивитись зсередини - гурту професіоналів, кожен з яких має своє завдання. Саме з наших теплих ліжечок встають ці войовничі керівники щоранку. Коли вже вмились, поголились - без дулі не підходь, а поки сплять - такі ніжні і зворушливі, неможливо втриматись, щоб не обняти. І не треба втримуватись. Взагалі, не треба боятись любити сильних. Бо саме їм - сильним і мужнім - тепла та затишна любов потрібна як паливо для нових звершень. Їм потрібне місце, де вони можуть розслабитись, згорнутись клубочком. Вдома не треба нікого "строїти" - нехай це буде місце спокою і взаємного тепла... тоді мужні і навіть дещо агресивні чоловічі якості чудово знайдуть своє застосування там, де це потрібно. Ми народжуємо цих полководців, геніальних вчених та президентів і піклуємося про них у той час, коли майбутні фігури світового масштабу цікавляться лише теплим молочком. А потім настає час, коли мама відходить на другий план, а в житті мужчини з'являється інша жінка - тепер вже головніша. Для неї він буде відтепер робити дурниці, їй буде присвячувати свої досягнення, з нею буде проводити у солодкому безглузді дні і ночі, а потім виховувати рожеві плоди своєї любові і пристрасті... замкнене коло... Багато є у світі такого, що можуть лише чоловіки. Вони знають магічні слова, які, навіть сказані звичайнісіньким спокійним тоном, викликають бурю емоцій у душі особи протилежної статі. Прості, звичайні і завжди дієві формулювання: "ти чудово виглядаєш", "Я подзвоню ввечері", "я люблю тебе..." Так, я вважаю, що чоловіче освідчення є набагато ціннішим за жіноче. Бо жінка емоційна, вона є створена для любові і деколи може сплутати справжнє почуття з черговим захопленням. Та й слова їй даються легше... А слова, що рано чи пізно зриваються з вуст нащадків Адама, є нічим іншим, як екстрактом тривалих роздумів і сильних рухів серця... Коли мені можна буде вживати алкоголь, я обов'язково вип'ю за вас стоячи, Справжні Чоловіки цього світу. За вашу силу, за ніжність, за логіку та інтелект, за справжність і щирість, за вміння робити жінок щасливими. У моєму житті донедавна був лише один чоловік, якого я по-справжньому любила. Тепер є крім нього двоє крихіток, які наразі не виявляють бажання керувати. Сподіваюсь, що з часом їх ще побільшає А тоді нехай собі керують. Мені буде достатньо їх любити...
Пару днів вже хочу відповісти на цей пост. Ходжу, обмірковую. Дурниць писати не хочеться ну але кожен, хто це читатиме, має повне право записати в дурниці тут все до останньої букви, тож просто скажу свою думку. Я теж читаю тему для майбутніх мам, і мні небайдужа кожна історія, яку я там спостерігаю за весь час мого перебування на ДП. Звісно, приємно читати, коли попри всі прогнози і в непростих з лікарської точки зору ситуаціях пологи проходять спокійно і природно. І наче свої, хвилюють мене їсторії тих дівчат, які позитивно налаштовувались, але в процесі щось пішло не так, як вони би хотіли. Взагалі, аналізувати чиїсь пологи, як і чуже життя взагалі - справа в принципі невдячна. Проте зовсім вимкнути мозок не вдається, і з часом деякі закономірності... хоча, вірніше сказати - деякі припущення про існування закономірностей - все ж вимальовуються. Тим не менше, що тішить особисто мене - останнім часом практично нікого не прокесарили в перших родах "з лисого нуля", як то кажуть. А це - вже багато. про очікування від перших пологів маю таку думку. Дійсно, важко сказати наперед, чого чекати і як саме все пройде. Але сакраментальну фразу "пологи - процес дуже непередбачуваний" не треба сприймати як страшилку типу що в будь-який момент з тобою може трапитись будь-яке ускладнення. Ні, процес непередбачуваний тому, що є безліч варіантів нормального перебігу, і ніхто наперед навіть близько не може спрогнозувати, як все пройд в конкретної жінки. Я уникала би таких "мірил успішності" пологів як часові рамки, як адекватність роділлі. Викладачі курсів підготовки до пологів можуть 1000 разів говорити про те, що перші пологи - це деколи довго, а деколи - ДОВГО. Що середня тривалість від "ой, кажеццо ето оно" і до моменту, коли ви обіймете маля - 15-18 годин. Середня. Є варіанти. Але всі ми підсвідомо думаємо (ще і підігріті маминими розповідями про те, що то все ж муки), що 15 годин мук - це закруто. І налаштовуємось на 10 годин. І тоді лікар, який каже, що після 12 годин без вод почне стимулювати, вже виглядає quite reasonable, бо ми взагалі-то збираємось за цей час впоратись від і до. Взагалі, в родах всі математики і порівняння себе з іншими (в т.ч. з мамою, родичками, іншими худенькими чи повненькими дівчатками, такими ж як і ви), вираховування сценаріїв тощо - діло геть не корисне. Правда тут от в чому. Якщо пологи не викликані штучно і не стимульовані - то вони пройдуть добре, але ніхто не знає, як Тому не менше часу, ніж приділяємо на вибір лікаря і ПБ, скуповування халатиків і медикаментів, приділяймо тому, щоби чути своє тіло. Щоб зрозуміти родову анатомію. Займаймось самоосвітою. І отриманими знаннями очищуймо свою інтуіцію від страхів, щоб тіло саме підказувало вам, що все іде добре і як ви можете полегшити собі процес зміною пози тощо. Пологи - це не муки і рулетка. Це робота і віра. Не старайтесь гарно виглядати і бути чемною, коли народжуєте. Не переживайте і не соромтесь. "адекватна роділля" - скоріше оксюморон, бо роділля має бути в собі, в своєму світі. А її помічник - чоловік, мама, дула - є для того, щоб вербалізувати інформацію про жінку при поступленні і щоб стати мяким посередником між нею та медперсоналом. В жінки, яка народжує, є справи куди важливіші. Знаєте, народжувати вперше - не страшніше, ніж повторно. Деколи від перший пологів можуть лишитись такі "стопики" в голові, в першу чергу, що над ними потрібно працювати окремо. А в перший раз в абсолютної більшості жінок є ВСЕ, щоб зробити цей досвід своїм переходом на новий етап в житті. На все воля Божа, це правда. І Бог дав нам розум для того, щоб ми щось вирішували в своєму житті, щоб обмірковували свої дії і вчинки. Тому просто погоджуватись на всі втручання підряд - це, НМСД, не є найкращим виявом християнського смирення. Так, це все пишу я - тьотя, досвід перших і других пологів якої - один за другий ліпше Але спробуйте не погодитись з тим, що негативний досвід, з якого робимо правильні висновки, є не менш корисним за позитивний. На щастя, мої висновки є правильні, і я не погодилась на вкотре запропоновану стерилізацію. І попри всі страшилки, від яких мене мало б кидати в холодний піт при одній думці про вагітність і пологи, я з великою радістю і любов'ю чекаю, коли Господь пошле мені ще одну нагоду послужити йому у співтворчості народження нової людини. Тому зі свого досвіду скажу, що страхи долати нелегко, але абсолютно необхідно. І що я по-доброму заздрю всім, хто чекає на перше маля, бо перша вагітність буває раз в житті Не бійтесь. Все буде добре!
Місяць за мною крок у крок ходила моя нежить. І ніби нічого особливо не турбувало, коли одного дня я зрозуміла, що місяць прожила, не відчуваючи запахів. Зовсім. Зрозуміла це, коли одужала. Надвечір нарешті перестала боліти голова і очі, і я міцно заснула без перешкод. Ми звикли ставити хліб у хлібопічці на ніч. І от, о 01.00 мене підняв мій ніс, який завів мене на кухню, бо там... там хлібом пахло так, що голова крутилась. Витягнула гарячущу ще "цеглинку" з форми і не втрималась - відщипнула шматок шовковито-гладенької скоринки, в якій запеклось до бронзового кольору насіння соняшника. Потім відщипнула ще, а потім лягла назад у ліжко. Сергійчик занюхав щось смачне і приповз до свого молочка. Щічки його пахнуть ванільними булочками, а волоссячко - лісовими звірятами. Вранці Дмитрик різко пах татковим кремом для гоління, і не треба бути Шерлоком, щоб зрозуміти, чому А чоловікова сорочка пахне чистотою і прасованим, а яблучний сік пахне трохи яблуком, а трохи - бляшаною кришкою для консервації. Зайшла до крамнички по бісер для вишивки рушника, а в крамниці пахне сосновими дошками і снігом з вулиці, наче Різдво повернулось. За мною в чергу стають дівчатка з офісу, трохи напідпитку, бо в обідню перерву святкували День чийогось народження. І від них пахне Ейвоном, мандаринками і винцем. Діти заснули в обід, я зробила собі каву з шоколадкою. І - о диво! - кава пахне кавою, а шоколадка - шоколадом. Насправді, втричі смачніше, ніж коли їси, не відчуваючи запаху. А ввечері, приплентавшись з малюками з айкідо, заметені снігом і обвітрені, ми нарешті повністю відчули запах домашнього тепла і затишку нашого маленького житла. Світло згасло, хочу спати, але не можу заснути, бо ще щось таке хотіла понюхати... ага, парфумки пахнуть Ів Роше Отак. Наче і несерйозна зовсім хвороба - нежить, а як обмежує життя. Бережімо носики. світ так класно пахне!
День хилився до вечора. Різнобарвний натовп людей поволі сунув строкатою бруківкою дороги до Бога. Попереду розстилалась, куди сягне лиш погляд, сувора цілина, випалена сонцем. І люди вкладали на цілину камінчики - хто менший, хто більший, - і втрамбовували власними кроками. Найсміливіші - ті, хто йшов попереду, важко долали необроблену землю. Та за ними лишалась стежина зі слідів, яку натовп обробляв камінням. Бог-Отець спостерігав за натовпом. Його любляче Серце тануло від радості, коли довколишні люди не давали впасти втомленим, допомагали подолати важкі ділянки шляху дітям. Замилування забарвлювало Його Лице, коли пухнасте немовлятко, не в силах покласти у полотно дороги камінець, висипало пригорщу піску. Знесилені провідники, збивши ноги в кров до цілини, просили зцілення у Нього - і він знов і знов напував їх цілющою силою Віри, Надії і Любові. Сонце сіло за обрієм, люди з молитвою пішли на нічліг. А щойно зажевріли перші промені, стривожені янголи злетілись до Небесних Воріт, взиваючи до Нього. Вночі, під покровом темряви, нечистий пригнав важку техніку і збудував поряд із бруківкою широку асфальтовану магістраль. "Зроби щось, Господи!" - просили янголи, - "Ну що Тобі варто - один удар блискавки, і тої диявольської дороги як не бувало". Люди на той час вже прокидались і з зацікавленням поглядали на новий, гладенький і блискучий шлях. Бог-Отець не відповів ні слова. Довго дивився на перехрестя, що утворилось, і нарешті змахнув десницею. Янголи примружились, очікуючи розряду блискавки. Але вибуху не було. Натомість, при відгалуженні дороги з'явився знак: дорога до пекла. "Я можу повідомити людям Свою волю, - пояснив Він янголам, - але не можу позбавити їх вибору. Мій народ іде до Мене Моєю дорогою."
Писали-переписали в темі про протокол акушерської допомоги при вагінальних пологах після КР. Про те, що народити після 2 КР за цим документом "дозволяють" лише тій жінці, яка колись раніше народжувала сама. Мене давно муляє питання, чому Протокол не розмежовує ситуації 1) кілька КР і 1 рубець (висікання старого рубця підчас операції), 2) кілька КР=кілька рубців. Взагалі-то, читала в неті розповідь жінки, яка народила саме з 2м рубцями і то в лікарні, тому і ту 2гу ситуацію вироком не вважаю. Але погодьтесь, що йдеться про різне. Часом доводилось читати на форумах, що лікар, який оперував вдруге, виправив "косяки" попередньої операції, і стан матки після 2го втручання ще і ліпший, ніж після 1го. І все ж, після 2КР ми - "група високого акушерського ризику". Щиро кажучи, якось воно так звучить, ну хоч вдягай білі капці та й накривайся. Хм... а може, в тому і справа? У тому, що за час підготовки до вагітності, стоячи на обліку, приходячи до лікаря пологового з проханням прийняти в нас пологи після 2 КР, ми стикаємось з такою кількістю страшилок, нерозуміння, відмов, що в якийсь момент здається, що цю стіну не пробити головою.. Але і це - не найгірше. Чим жінка після, яка хотіла народити після 1 КР відрізняється від себе ж, але вже після 2КР? на одну невдачу більше. не получилось. двічі. а ще якщо КР не був плановий... я ж старалась... звідки я знаю, що мене получиться наступного разу? проти всякої медичної етики є "заспокоєння" деяких лікарів: "ну розумієш, є жінки, які можуть народити, а є такі, які не можуть. тішся, що в тебе здорові діти і взагалі, лікарі і є для того, щоб допомагати таким як ти". Нема гіршого рубця, ніж тавро в мозку: я - з тих, що не можуть самі народити. Деколи його підсвідомо мають навіть ті, хто планує ВПКР. Вважають, що успіх в цій справі - це диво, і моляться про диво. я теж вважаю, що народження - це диво, але дещо в іншому розумінні. Перевертаймось з голови на ноги. Всі жінки можуть самі народити, абсолютна більшість оперованих мам - теж. Ускладнення траплаються, але це - прикра рідкість, щось типу сакраментального ризику падіння цегли на голову підчас прогулянки. Можна готуватись до вагітності. Можна готуватись до пологів. Але доки презумпція невдахи не буде відкинута, доки ми не перестанемо сподіватись неймовірного і не будемо просто спокійно йти до того, що нам належить, це все - порошинки у хвості комети...
Вночі так тихо - тільки посопують кожен на свій лад. мій Янгол-охоронець і мої бджолики, їжачки, сунички, яблучка, колобочки, сонечка; комашки, клубочки, нямочки, квіточки, цукерочки; мишенята, зайченята, дзьобики, розумнички, пампушки; зернятка, цяточки, цямочки, цьомочки, цукриночки; малюсічки, солодюсічки, пташенята, хлопченяточка, радощі і солодощі. Вони вже знають, що як я якусь таку дурницю ніжно кажу - значить, їх кличу. Прийдуть двоє, як скажуть: "мама!" - так і взяла б їх двох на руки, але чучуть тяжкувато. Сяду на підлогу, а вонаи взерху залізуть і скажуть: загорни нас у халатик, погрітись хочемо. Тобто, Дмитро скаже, а Сергійчик щось собі тихо бузьокає, але я і так знаю, що він завжди хоче. Люблю їх, мої щастя-дріболястя.
Я люблю промінчики в його очах. Очі у нього ультрамариново-сині, а навколо зіниць розходяться світлі рисочки, наче сонечко в кожному оці сховалось. Люблю його густе темне волосся, люблю лінію високого чола, люблю голівудську посмішку. Люблю його жарти, люблю його погляд, коли він про щось замислюється. Дуже його люблю. І щоразу перед побаченням серце завмирає. Я розчешу волосся - бо йому подобається, коли волосся розпущене, а в теперішньому ритмі життя нечасто можу собі то дозволити - вмиюсь холодною водою і не роблю макіяжу. І він буде дивитись на моє обличчя, і гріти його поглядом своїх променистих очей. Перед ним - велике горнятко кави з молоком, переді мною - моя маленька чорна кавка. Ми не говоримо майже нічого. А деколи навпаки - говоримо спрагло, наче не бачились рік. Мені з ним так цікаво. Він розумний і старший, здається, на ціле життя. А потім накриє мою руку своєю теплою долонею - і здається, що я вся тим його теплом зігріваюсь. Так люблю наші побачення щодня о 07.15. Всього півгодини. Максимум - півгодини. Потім прокидаються діти, починається робочий день, каші, горщики, прасування, вдягання... А час зранку - тільки наш. До зустрічі з ним я не любила рано вставати. Але от вже 8 років о 06.30-07.00 прокидаюсь без будильника. Не хочу проспати жодної зайвої години того дорогоцінного часу, що ми - разом.
