Блог cjomcjomka

Не за порадами - бо напрямок руху в нас є, і ми рухаємось. Є лікарі, є процедури, є аналізи. Ми - в ножицях, бо аналізи категорично не дозволяють зараз оперувати мого Дмитрика. А він - не чує. Майже нічого.
Не за осудом... а з іншого боку, як не осудити, коли я сама місця не знайду собі?
після того, як ми продули вушка у червні, слух відновився. Я почала спати вночі. Відчуття того, що на серці крижаний зажим, зникло.
Лікарка попередила, що після будь-якої вірусної інфекції, навіть найменших соплів, ситуація може повторитись. І тоді знов потрібно буде продування. Мені не лінь тиждень з ними двома походити в поліклініку. Просто соплі вже 2 тижні, а поки в носі не буде сухо, процедури тої не можна. Тож лікуємось, чекаємо.
Чекаємо, чекаємо... я - всього лише людина, з людськими нервами. Ні, це не виправдання. Виправдання - нема, я просто хотіла б вирізати цей день зі свого життя, але ж так не буває...
Тоді ми гуляли, Дмитричок їздив на самокаті. Розігнався. Поїхав вперед. Я з їжачим возиком була на 10, 15. 20 метрів позаду. Крикнула йому. Не чує. Ледь не зірвала голос. Не чує. Попереду дорога. Він молодець у мене, перед дорогою зупиняється завжди.. завжди? Біжу за ним. Біжу зі всіх сил. Ставлю возик на гальмо, лишаю поперед тротуару, біжу, біжу.. та де там.
Він зупинився перепочити, я майже здогнала його, і тут Дмитрик знов відштовхується. Я кричу вже з відстані кількох метрів. Не чує. Простягаю руку схопити його за одяг, не вдається, з останніх сил біжу ще трошки і хапаю за що потрапить... за волосся... з криком "стій, та стій же, я тобі кажу!!!"
І в моїх руках - пасмо золотистого пуху... я з жахом розтискаю пальці, пушинки сипляться на землю... здається, що це якийсь кошмарний сон, що такого не буває. Дмитрик голосно плаче від болю і образи, і за своїм плачем не чує вже моїх вибачень. Беру його на руки, несу до возика з Сергійком, який теж плаче, бо вже порядно настрашився того, що я його лишила посеред тротуару. Мені якось так його плач далеко... бо на моїх грудях труситься і схлипує моє Дмитрусько, якого я так жорстоко - навіть гірше, ніж вдарила. Я видерла зі своєї найдорожчої дитинки жмут волосся...
Взимку хтось у садочку (хтось з діток) висмикнув трохи волосся з його потилиці. Ну побились хлопці, ну буває. Але якби я дізналась, що щось подібне зробив хтось з дорослих - не знаю, що б я зробила тій людині до приїзду міліції.
А сама...
На вихідних робили гімнастику спеціальну, яку перед продуванням можна робити. Трохи краще. Принаймні, не глухий. Ще пару днів вимиємо нарешті ті сопельки - і можна буде процедури, і знову він буде чути, і знову у нас буде місяць - півтора. А може, за місяць аналізи будуть ліпші і можна буде оперувати? Чи може, ремісія буде довшою? А може, а може...
Каже він мені перед сном: а що ти мені подаруєш на День народження?
Синку, я б подарувала тобі свої вушка.
А ще - напевно, іншу кращу маму. Не можу себе пробачити, яка ж я винна перед тобою... мені твої пушинки рідні долоню печуть досі, я не хотіла. І не хочу виправдовуватись навіть, тільки хочу, щоб ти мене пробачив. А я - я буду, буду краще, обіцяю...

Цьогоріч і фрукти достигають раніше, і спека настала ще у квітні. Схоже, що і осінь не хоче дочекатись свого календарного початку.
Йду забирати Дмитрусю з садочка, а під ногами шурхотить вже досить підсохле листя. Та і вечір настає значно швидше, і темрява падає на землю так по-осінньому несподівано о 21.00.
Для мене осінь ніколи не була сумною. Народжена в жовтні, я як риба у воді чуюсь в осінньому світі достиглих плодів, медових запахів і жовтого листя. Листя пахне жовтими грушами. Люди у полі - зайняті, сади - багаті. Пізня малина, агатова ожина, великі круглі сливи. Жменька порічок зав'ялилась на кущі. А горобина цьогоріч зів'яне ще до вересня, бо вже з місяць прикрашає дерева яскравими намистинами. Запах землі, з якої вибираєш великі картоплини. Сухе листя зберуть і підпалять, і сивий димок поповзе неозорими скошеними полями. Пшениця і жито у колосках-косичках, дзвінкі пагони вівса. Усе достигле, налите, готове.
Осінь - час плідності і вдячності. Час результатів роботи, час думок і оцінок. Час особливої романтики. Мені здається, що львівська осінь - чи не романтичніша від оспіваної весни. Цок-цок - невагома на обцасах продефілює бруківкою, наколе жовтий листочок на елегантну туфельку і сяде відпочити у кав'ярні.
Осінь - час строкатого натовпу першокурсників, які, мов метушливі птахи, зграями окуповують бібліотеки, книгарні і величну будову старовинного Університету. Студенти старших курсів ще тільки "розхитуються" до навчання, а новачки наввипередки біжать, захлинаючись враженнями.
Восени багато всього пишеться. багато про що мріється. Для порядку щоразу зітхну, як же швидко минуло літо. А сама і рада. Буде пора золотиста, за нею буде оксамитова, а там - із першими листопадовими приморозками мимоволі почнемо чекати різдвяних див...

Вдень ще спекотно, та вечір щоразу обливає прохолодою. Час побачень. Час, коли хочеться погрітись в обіймах коханої людини. Час поцілунків під жовтолистими деревами.

Вдячна Богові за те, що зустрічаю ще одну осінь в своєму житті. Та нащо забігати наперед? попереду 12 днів чудового літа...

у день 6ї річниці з дня нашого весілля не було часу нічого написати. А наступних пару днів думки якось не клеїлись докупи

і все стандартно зводилось до ЇжакиЇжаками_ЇжакиКолоМами..

. От і зараз я думала, що розповідь буде про те, як ці 6 років мій янгол-охоронець несе мене на руках. Як мені все не віриться, що ми разом і як часто я просинаюсь перевірити, що він і наші з ним синочки сплять поряд.
Але згадалось інше. Уривочками, скріншотиками.
Наприклад, згадалось, як мені ставили браму Однокласник Льоша і ще пару козаків мали відправитись до лісу *за ёлками* ще засвітло, але 20.00, 21.00 - ніхто не дається чути. 22.00 почалась злива зливна, і вони нарешті подзвонили, що зілля готове, але вони дико змерзли і змокли, тож розраховують на 100 грамів і пончик. Уявімо картину. Без 5 хвилин наречена спить лицем в стіл, на столі пляшка горілки і шматок весільного пляцка. Я чекала їх до 01.00, потім зателефонувала - і з'ясувалось, що вони вже не мали сил піднятись до мене на поверх і пішли спати додому
А ще в день свого весілля я і моя перша дружка були хворі на грип! Ми тоді разом скрізь лазили, от десь обидві і набрались. Це був чи не єдиний раз в житті, коли я вживала щось типу "комбігрип", і мушу сказати, що якби не та хімка, то були б на весіллі сопливі красуні 2 шт.
Я так боялась поправитись за літо і не влізти у весільну сукню фасону "рибка", що в результаті схудла і довелось в останній день робити на спині шнурівку з атласної стрічки. Того літа був дуже модний колір весільної сукні "шампанське", і моя білосніжна "рибка" зі шлейфом вирізнялась серед інших суконь, коли ми гуляли в центрі і у Шевченківському гаю.
зранку я ганяла по квартирі у тій сукні і місця собі знайти не могла, бо наречений запізнювався! Взагалі, весь день весілля і кілька днів потому я дуже боялась, що прокинусь, а нічого того не було і я все вигадала. Поки я бігала по хаті, за мною бігала моя мама, кілька разів стала на шлейф і надірвала його, кілька разів пришила на бігу
Шлюб нам давав надзвичайний священик, отець Андрій Садовський у Храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Мені досі отой момент шлюбної обітниці згадується як диво і справжнє таїнство. Коли ми зайшли до храму, надворі було похмуро (і дуже зручно фоторгафуватись), а підчас церемонії крізь вікна нагорі вдарило сліпуче проміння серпневого сонця. Ми зайшли з одного світу, а вийшли у інший...
Музиканти забули диск з музикою для нашого першого танцю! досі не розумію, як таке могло статись. Але на те ми і бальна пара, щоб експромтом здивувати наших гостей. Похвалюсь, так-так. Танець получився класний
мій новоспечений чоловік очей від мене не відводив і тільки і казав, яка я гарна. До того не дуже багатослівний, він сипав компліментами, і власне з того дня я щодня чую про себе щось настільки хороше, що скоро звйоздная болєзнь почнеться, напевно
Цілий вечір моя рука була в його великій теплій руці, і серце вистрибувало від цієї близькості і від незвичного відчуття обручки на пальці.
А зранку у неділю я прокинулась так: повііільненько одне око, повііільненько - друге. Так боялась, щоб не виявився сном день весілля. так хотілось поскорше схопити в обійми тепер вже могомогомого коханого. А на подушці коло мене - ноги в білих шкарпетках виявилось, що чоловікові сонце з 06.00 било в очі, і довелось перевернутись у другу сторону. То я ті ноги і схопила і обійняла так міцно, як могла. Не відпущу - і все!
не відпущу - і все.. а він нікуди і не рветься 6 років, як один день - з роботи біжить чимшвидше додому. Не затримується. Тільки тепер його зустрічаю не лише я, а ще і хльопсі, яким ноги від щастя заплітаються коли до таточка біжать.
Ну що ще скажеш... я знала, що бути одруженою з коханим - це щастя. Але не знала, наскільки це щастя велике, яскраве і тривале. Може, просто "будні" ще не почались, і то все ще ейфорія щойноодружених? хай так. Яка різниця, чому ми такі щасливі разом

чи то я стала така неповоротка, чи то Сергійко у мене - значно більш двіжовий пацан, ніж у його віці був Дми... ну часом за день впасти можна.
наприклад, якщо отакво:
07.25 - голосно з ванної: "Юль, ну забери його, ну будь ласка!" - це малюсіньке моє прийшло спросоння подивитись, як татко голиться, а заодно і повидирати таткові небажане волосся на ногах. Татко недовго витримує таке знущання, і, взявши Ї в одну руку, намагається голитись другою. Тим часом Сергійчик, опинившись на висоті поличок з засобами гігієни, миттю радісно викидає в унітаз мило і запихає собі до рота всі зубні щітки...
07.40 - і за спиною у слінгу Їжак *не дремлет*. Готуємо таткові обід на роботу. Я ріжу салат, а моє щастя випростує зі слінга ручки, відкриває верхню шафку - і по моїй голові вже сиплеться щось... ффух, не цукор.
08.00 - 10 разів цьом і па-па таткові і Дмитрикові, після чого все одно гіркий плач.
08.30. До речі, про цукор. Захотів насипати цукор до склянки компоту. Лааадно, насипай, я поки каву собі налию, ти не встигнеш того випити... випити? а хто збирався пити? я охнути не встигаю, як по пухнастій голівці тече компото-сироп, і малявка задоволено розтирає його для кращого проникнення у волосся.
09.30 - вішаємо білизну, Хтось чемний, гризе печивко за спиною у мене. Ага... не лише гризе, але й розтирає по чистому мокрому одягу... ладно, висохне - потремо щіточкою.
10.30. у пісочниці блискавично зняв взуття і закопав так, що я півгодини шукаю.
11.30 на базарі спіонерив абрикос, я і не бачила, коли.. і продавчиня не бачила... виїжджаємо на вулицю - дивлюсь, а він гризе фрукту. ну, що поробиш. Витираю серветкою, бо ні помити, ні почистити - ніяк. Доїдає.
12.30 - останній, останній раз я так рано приходжу за Дми в садочок. Треба приходити 12.45, щоб бігом СтаршогоСинаБагатодітноїСім'ї за шкварку - і додому. Річ у тім, що почекати 10-15 хв - це для їжаків непосильне випробування. І він забігає у приміщення, вітається зі всіма ручкою і посмішкою, прямим ходом тусує до іграшок, складає в купу усе, що подобається і починає ту купу сунути до дверей. Якось Дмитрикова вихователька (яка ще не знала, з ким має справу, і вважала, що то лялялялямаліпууусінька!) каже: "а що, Сергійко, підеш до нас спати?" а він їй: "та!" - і цоп! її за руку липкими лапками, бігом в спальню, а там взутий і вдягнений вліз на чиєсь ліжко.
13.00 - поки Дми сидить на горщику, треба його пощипати-пощипати-пощипати... Захищаю бідолаху, як можу.
13.30. Мирне сопіння з 2х ліжок. Чудово. Можна починати відчищати печиво з висохлої білизни, а ще - зварити чогось на вечерю.

а ще - на ДП посидіти по-людськи

16.00 - 18.30 - у нас похід на айкідо, підчас якого Сюнічка співає пісень за спиною, вимагає зірвати йому горобину, а потім старається з криком: "Іття!" ("сміття!") викинути ту горобину в тролейбусі комусь на голову.
19.00. Їжачок вечеряє в тата на колінах. Тато з голови до ніг обстелений рушниками, облитий зупою, Сергійчик ситий і задоволений і теж в зупі з голови до ніг.
19.30-21.00 - прогулянка на стадіоні, відбирання хліба у голубів, посипання голови порохом, кидання камінців у напрямку роверистів, що курсують по доріжці. 20 разове запихання ручки між дощечки скамійки, стільки ж разів крик, що не може сам витягнути.
Ага, а мішком іграшок бавиться мама А ще деколи мама скаче в футбол з Дми - останні пару тижнів це видовищно
21.15 - мию хлопців душем, причому Ї намагається злизати брудну воду з дна ванної.
21.30 - забігає, коли миюсь вже я, одразу показує пальцем "ня!мя!" і, прицьмакуючи чекає, коли ж я вийду і можна буде мене понямцяти.
21.50 - сиджу в туалеті з вимкненим світлом, щоб ніхто мене не знайшов. Сергійченяточко солодке принесло з кухні варену кукурудзу, знайшло мене в темряві і абсолютно недоречно хоче мене тою кукурудзою нагодувати.
22.10. - тихо, темно в цілій хаті. Його Їжачість знямцяв усе моє молочко, влігся на мій живіт, куснув за пупок - і засинає... невже?

З тими Їжаками не засумуєш!

В оригіналі рецепту використовуються яблука або вишні. Ну і тісто господиня робить власноруч.
Але я лінуюсь обварювати яблука в сиропі, особливо коли є сезонні персики. І тісто купила готове листково-дріжджове. От крем зварила за рецептом, але він теж дуже простий. І тепер в холодильнику настоюється до завтрашнього Дня народження нашого татка пляцочок, що з виду дуже нагадує "наполеон". Мусить бути смачний, робиться ненапряжно. Поїхали.
З 800 грамів готового листково-дріжджового (слоєного) тіста формуємо 5 коржів і випікаємо кожен до готовності на застеленій пергаментом бляшці. 10-15 хв при 200 градусах має вистачити, щоб тісто пропеклось, але не пересохло і не засмажилось. Спекли, поставили десь вистигати - і забули

ну, не зовсім забули, щоб не шукати потім їх так як я, по всій хаті. Просто сховали від дітей

Заварний крем.
5 жовтків
1 л молока
250 грамів цукру
2 пакетики ванільного цукру
3 ст.л. пшеничного борошна в/г
300 грамів масла
Поки відділяю жовтки від білків і складаю білки в морозилки-холодильники, молоко ставлю на вогонь. Жовтки збиваю з цукром, ванільним цукром, вони світлішають - тоді додаю борошно і ще трохи збиваю до повної однорідності.
Я не варю заварний крем на водяній бані. в мене є товстостінний чавунний казанок, от туди я кладу жовтково-цукрово-борошняну масу і в неї тонесеньким струмочком, збиваючи, вводжу гаряче молоко. Тоді ставлю все це на маленький вогонь і, постійно збиваючи вінчиком, доводжу до загустіння.
Загустіло - ставлю вистигати, а тим часом масло розмякшується при кімнатній температурі. Коли і крем і масло приблизно однієї температури - збиваю масло міксером і невеликими порціями вводжу заварну масу. Все. Крем - у холодильник
Крем і коржі вистигли. Чистимо персики, ріжемо дольками. Мені знадобився цілий кілограм нечищених персиків.
Збираємо пляцочок. Шар тіста, шар персикових дольок, заливаємо кремом. Останній корж змащуємо кремом і посипаємо або крихтою слойки, або кокосовою стружкою. Думаю, пляцочкові потрібно як мінімум ніч провести в холодильнику. Мій настоюватиметься майже добу. за цей час слойка стане ніжною, а персики з кремом стануть єдиним ансамблем смаку і консистенції.
Смачного!

В суботу нам пощастило побувати на святі, приуроченому до Всесвітнього Тижня Підтримки грудного вигодовування. Отримали чудові кульчики - фактично, просто за нашу присутність Отримали задоволення від виду великої кількості нямцяючих ляль різного віку та розміру і грілись не лише на Серпневому сонечку, а і щастям, яке випромінювали мами і діточки.
Незадовго до цього дня чоловік показав мені в youtube відео - сюжет з 5 каналу - про те, як Тиждень Підтримки ГВ проходив у Києві. Сергійко дивився разом з нами, і коли показали перші годування новонароджених, - кинувся до мене, поклав ручки мені на груди, притулився міцно-міцно і тихенько казав: нямнямнямням. А тоді так подивився на мене тим неймовірним "поглядом грудничка" - і посміхнувся на весь солодкий ротик.
Яке ж то щастя - годувати його грудьми. Незважаючи на ту вагітну чутливість. Вночі - може трошки "напрягати", тому що вночі я не бачу Наїжачений Круглий Клубочок, який згорнувся під моїм боком і насолоджується. Але, якщо навіть понюхати пухнасту голівку, - одразу і прикладання не болить, і молозива більше. Я от часто замислююсь, як Господь продумав і на якій частині тіла "причепив" жінці груди. Може, для нескінченних хатньо-городніх робіт і було би зручніше, щоб одна грудь була десь на спині (примотали за спину новонароджене - і пашемо), а друга - десь на бедрі (для старшого грудничка - щоб не сідати щоразу, як він схоче поїсти). Але ж ні. Груди в нас розташовані саме так, щоб, міцно притуливщи довгоочікуване крихітне до себе, з завмиранням серця дивитись, як воно задоволено смокче. Щоб в будь-який момент поцьомати, понюхати ту крихітну голівку. Щоб насолоджуватись кожною миттю разом з малюком.
Я вдячна Богові за таке велике щастя - 2 роки ГВ Дмитрика, вже понад півтора - Сергійчика, і за всі ті роки, коли зі мною так близько будуть мої солодкомолочні малюсінькі дітки. Це таке щастя!
І ще, звісно, я вдячна всім, хто організовує рух за підтримку ГВ, за те, що не дозволяють виробника сумішей так просто відібрати у діточок їхній законний Нямням

Він виросте. І я це знаю. Потрошку, за дні, за роки. Стане хлопчиком, хлопцем, парубком, мужчиною. Колись ті зефірні щічки потребуватимуть гоління. Зараз-то аж не віриться Блондином не буде, буде якогось ступеня русявості. Сюня стане Сергієм, а тоді - і Сергієм Ігоровичем. Напевно, виросте до 1.80 - як мінімум. Фігуру матиме не таку деліканту і аристократичку, як в Дмитра, а таку важчу, міцнішу. Широкі плечі, вузькі бедра. Спортом буде займатись - і такий вже буде мужній хлопчина... от обличчя його - дорослого - ще не можу собі уявити. В Дмитрика вже досить чітко видно риси, які підуть з ним у доросле життя. Він у нас такий собі безпосередній красунчик, майбутній серцеїд і адресат купи дівчачих СМСок. А от Сергійко... ще важко поки сказати. Напевно, "розводящий": "ану, народ, за мною - обірвемо ту нічию аличу!" Активний, веселунчик.
Зі своїм крихітним досвідом материнства я вже бачу, як діти відокремлюються від батьків поступово. Як важко відпускати їх на відстань чергової орбіти. У маминому животі... у слінгу... за ручку... садочок... школа... друзі... - і то лише початок.
Але знаю для себе маленький рецепт, який допомагає мені змиритись з невпинним плином часу. Треба не відмовляти собі і дітям у проявах любові. Скільки вони хочуть, скільки дозволяють - зацьомувати, носити на руках, лоскотати, дуріти з ними.
І коли хтось мені у приклад каже, що в них піврічна дитина спить окремо від батьків, а я, хоч і маю дитяче ліжко, все ще кладу Сергійчика до себе - я відповідаю: "От захоче піти спати окремо - то і піде. А поки що він - мій, куди хочу - туди і покладу". Зараз важко уявити, що колись він може відмовитись від зацьомування. Але ж підросте - і таке станеться. Тому не зважаю на всяке, що чую зі сторони - і годую грудьми, ношу, сплю, запхавши носа у м'якушку. Час так летить, наче хтось натиснув "forward" на вселенському програвачі. Це не роки, насправді - це миті. І я ціную ті миті, у яких він - такий маленький і такий мій. Мій особистий, власний Їжак Рости здоровенький.

Десь за місяць до народження Дмитрика мій старенький чудовий дідусь

Царство тобі небесне, спочивай з миром

дуже почав перейматись тим, що в ПБ дітей міняють-викрадають-всяке різне. Старенькі люди взагалі люблять всякі такі страшилочні програми по ТБ. Ми розповіли йому, що зараз діти з народження з мамою, і на пологи пускають тата, і постійно-постійно коло дитини хтось рідний є. Дідо втішився, але нагадував: "не залишай його ні на хвилю. Втомилась-не втомилась, - не залишщай, і світло в палаті не вимикай! Вони ж однакові зовсім, замінять - і не помітиш."
Час злетів - і от вже моє Найбільше За Розміром Сонечко приходить до мене в післяпологову палату і питає: "ну що, ти вже... бачила?" А я бачила, а Дмитруся такий... худющий, червоненький, зворушливий. Тут якраз принесли його до мене на годування. І ми з таточком разом роздивляємось. Личко маленьке, волоссячко чорненьке. А коло вушка - малесенький шкірний наріст, як крапелька. Наш таточко мені на вухо шепоче: "Я питався в лікаря, то не бородавка і нічого страшного. Напевно, то такий значок просто - щоб не підмінили".
Погодувала я малюка, забрали його в дит. відділення, і я зрозуміла, що більше без нього не можу. Встала і почалапала туди. Заходжу до приміщення - і від страху ноги ледь не підкосились. Лежать в маленьких ліжечках... однаковісінькі згорточки у синіх "солдатських" ковдрах. Всі на правому бочку, личка - однаковими червоними кружечками зі згорточка визирають. Ой, думаю, правий був дідо.... що ж то робити? Як я могла дозволити його забрати? Як же я його тепер знайду?
Тоді якось не подумалось, що ліжечка - підписані Але того і не знадобилось. Підходжу на пару кроків - ага, точно! Всі однакові, а Дмитрик - от же він Мій
ну брешу трохи, не всі однакові. Ще дівчинка одна народилась з волоссям чорним і густим, як "каре" в дорослого. От Дми і вона - впали в око. Медсестри на посту чомусь не було, і я нахабно вкрала свій найдорожчий згорточок, і забрала собі під ковдру. Лялюся. Всю ніч воно плямкало нямцю, а я цьомала оксамитове личко розміром з яблучко.
А зараз мій Дмитруся - красень. Малий мужчинка. Росте страшенно подібним до тата свого, напевно, тому, що про сина, подібного на чоловіка, я мріяла ще роки до народження лялюха. Заріст волосся - точно як в татка. Брови, очі, війки, губи - точно як в татка. Високий, тендітний, шия довга, ніжки довгі-рівні. І коло вушка - маленька крапелька. Щоб не підмінили

Чорно-білий екран телевізора, на екрані - Святослав Ріхтер. Пальці літають клавіатурою рояля, звуки сиплються з-під відкритої кришки масивного інструмента - пригорщами прямо в зал. Я біля екрана, мені 4 роки.
Чесно - от намагалась пригадати момент, коли музика постукала в моє життя. Намагалась - і так точно сказати не можу. Тож хай буде оцей вечір, коли я вчергове дивилась по ТБ концерт піаніста-віртуоза і теж хотіла так вміти.
А може, і не просто - хотіла так вміти. Звідкись я знала, що десь є та музика. Щось прекрасне, таке близьке, таке моє. І я можу прийти - і... взяти від неї шматочок? Пустити її до себе жити? Ні, не зовсім. Але мені до тої музики було страшенно треба.
На 6му році життя я вже добре знала про те, що є школи, і що є музичні школи. І знала, де у наших Винниках є музична школа. І дуже просила, щоб мене туди віддали. Але мені було "рано", потім "напевно, заскладно одночасно йти і в звичайну школу і в музичну", і ще 2 роки я марила музикою, шукала її, кликала до себе.
Тоді почали писатись вірші. Хтозна, може, це вона і була - моя музика, яка вирішила прийти самим ритмом, без мелодії? Навшпиньки. Пошепки. Таточко намалював для мене клавіатуру на папері - і приклаїв до краю стола. І часом, коли вимикали електрику і ми мусили запалювати свічки, моя клавіатура починала звучати. Лише для мене, звісно. Не дивіться на мене так, я була нормальною дитиною і галюцинаціями не страждала.
Назавжди запам'ятаю день вступу до музичної школи, платтячко блакитне в білі квіточки, білий комірець, вогкий холодний страх того, що мене можуть не взяти.
Взяли. І у мене були одразу аж двоє геніальних вчителів (я не побоюсь цього слова, таких професіоналів у наших школах я більше не зустрічала) - з фортепіано і з теорії музики. Теорію я пила, як джерельну воду. Музичні диктанти писались самі, сприйняття на слух було надзвичайно простим. А що складного, коли ноти так, ТАК відрізняються за кольором і фактурою? Сухе зеленкувате "фа", бурштинова крапля - "ре", "до" - наче аркуш паперу, "мі" - чомусь завжди сумне, хоч би й в мажорі...
А коли мене пустили за СПРАВЖНЄ фортепіано - я ледь не знепритомніла. І хоч скоро зрозуміла, що отак просто і відразу майстерність не прийде, і починати треба все рівно з недолугих "вий-шла ку-роч-ка гу-лять", але я була готова починати з чого завгодно. Показати, що я можу, що я зможу це швидко, і що з радістю долатиму ті всі крочки на шляху до музики.
Інструмента вдома у нас не було. Тому дуже дякую мамі, яка погодилась на мої вмовляння і вечорами водила мене займатись до порожніх класів музичної школи. Взимку старе приміщення не опалювалось, і ми вдвох допізна трусились від холоду коло фортепіано. На височезній стрілчастій стелі похитувалась від перетягу 40-ватна лампочка у плафоні-тарілці. А я довбила те фортепіано, доки вахтер внизу не починав гриміти ключами - і ми кулею вилітали з класу, боячись опинитися замкненими.
Справа пішла. До академконцертів моя вимоглива вчителька завжди підходила з викликом. Я виконувала програму на 1-2 класи вище свого рівня. Відчувала надзвичайне задоволення від звуку, від передчуття виконання красивого твору. Вчителька мало хвалила, але це її "ну, непогано, дуже непогано" було варте дорогого.
Але по-справжньому музика прийшла до мене тоді, коли ми переїхали до Львова і коли до нашого помешкання від дідуся перевезли старовинне німецьке фортепіано. Фортепіано з понад сторічною історією, велике, гарне, різьблене, з логотипом австрійського виробника над пюпітром. Я не тямила себе від щастя. Воно було моє. І можна було просто сидіти і слухати клавіші і чекати, коли прийде музика.
Неважливі всі перипетії того, як я довчилась у музичній школі, як закінчила її, всі конкурси з їхніми перемогами і розчаруваннями.
Важливо те, що музика прийшла. І знову, не в змозі згадати дня і часу, я припишу цю подію моментові, який пам'ятаю. Збиралось на літню зливу, і я поспішала додому, та перші краплі таки спіймали мене і намочили ноги, волосся, джинсову сукню. Я забігла до темного коридору і мала би побігти перевдягатись і витиратись, але побігла до вітальні, де стояло фортепіано. Злива гриміла за відчиненим вікном. Фортепіано пахло старовинним деревом. Я відчула, що хочу зіграти про дощ. І перш ніж почала розмірковувати про ноти, тональність і розмір, музика потекла з пальців, наче вода з крану. Ось вони - хмари на тяжкому сірому небі. Ось він - перший грім. І посипались, посипались краплями арпеджіо, і задріботіли пасажі стуком дощу по підвіконню. На дворі блиснуло. Там була своя злива, а у мене в кімнаті - своя. Коли мелодія закінчилась, я тремтіла, мов у гарячці, не вірячи, що це зіграла я. Цікаво, що мелодії, які прийшли отак того разу і ще багато інших разів, потім не потребували обробки і виправлення. І зараз, намагаючись виконати їх по памяті, я дивуюсь, що могла з легкістю впіймати (не повертається клавіша написати "створити", бо вони якось самі приходили, а я лише ловила) такі речі у 13-15 рочків. Але тоді техніка виконання була на висоті, і мої треновані пальці могли пропустити крізь себе музику досить складної фактури.
Після того (а може і не того, ну але хай відлік буде від дощу) випадку по-іншому звучати стало все. Настільки легко, настільки смачно. І ще - я зовсім перестала боятись виступів на академконцертах. А чого боятись? На сцені були лише музика і я. Зал, сповнений восково-блідих учнів у білих сорочках, напружені батьки; комісія, що безсоромно пожирала цукерки "ромашка" прямо підчас прослуховування творів, - вони були собі десь там. А я сідала, у своєму в міру хіпоблудському прикиді, з надцятьма бісерними, нитяними і дерев'яними браслетами на правому зап'ястку; чула шепотіння про свій вигляд у залі, але мала вже ту нехворобливу міру "зірковості", яка в такі моменти допомагала почуватись в своїй тарілці. Перевіряла зручність посадки, пару рухів кистями для розслаблення - і вперед. Тепер вже ніхто не шепотів, чи то шепотів і далі, мені було байдуже. Бо зі мною сухо стрекотів строгий Бах, італійські співучі мелодії розсипались гостроокими мі-бемолями, яскраво звучали американські синкоповані ритми. Часом закрадалась мрія виконати колись на аудиторію щось зі свого доробку. І коли така можливість випала - я була на сьомому небі.
Потім якось так закрутилось життя... музика ніколи не була якимось моїм скарбиком, який я могла б у кожну мить вийняти з коробочки. Вона приходила часом, приносячи сплески мелодій і ту гарячку, яка, напевно, є натхненням.
А потім якось - от цей момент добре пам'ятаю - мій коханий, коли ми гостювали у моїх батьків, попросив зіграти щось для нього. І я зіграла, відчуваючи непевність і хиткість... Ми чекали Дмитрика. Тоді подумалось, що щастя від дитини в мені таке гучне, що музика, напевно, не може крізь нього пробитись.
Я не маю техніки виконання в руках. Хоча, за потреби, відновлю непоганий рівень за пару місяців. Музика за останні роки приходила пару разів. Тихенько, щоб не розбудити діточок. Вона приходила, щоб наспівати пісні для виконання під гітару, яку дорогий батько моїх дітей подарував мені. Щоб навчити мене співати колискові. І щоб принести ті колискові, зрештою.
Ще були аранжировки для ф-но популярних пісень. Це теж велике щастя - пропустити крізь себе чийсь твір, як музичний диктант. Стати дзеркалом, в якому відобразяться нюанси і вокальної партії, і інструменталької розкладки. А може, додати пару варіацій. Насправді приємно, що ті обробки теж приходили, а не створювались. Диво відкриття, коли сідаєш в тому щасті натхнення - і не знаєш, що конкретно з-під пальців зазвучить, знаєш лише, що дуже щось класне.
Дякую Богові, що ще і таке щастя дав мені у житті. Зараз не маю в хаті інструмента, але часом приходимо з дітками в гості до моєї мами - і деколи я намагаюсь пригадати щось, що вже було на цих клавішах раніше. а деколи - просто чекаю. Чекаю - коли прийде музика...

Наче і руки - звичайнісінькі собі руки. Довгі пальці, нігті - пласкі такі, мені все з них чомусь смішно. Годинник на тонкому зап'ястку. Обручка розміру 18.5 - вільна, часом зсунеться, а під нею вже світленький слід, який перстеник ховає від сонця. Теплі сухі долоні. Загалом, звичайні руки. Але - ні, не звичайні. Золоті руки в мого коханого. Бо нема справи, за яку б ті руки взялись - і не зробили.
Часом як візьметься за щось таке важке, будівельне, - плитку класти чи воду з криниці до будинка підводити... мені аж страшно стає. А він днями робить, ночами нет перечитує. світанками дещо переробляє. 2 кроки вперед, один - назад. Тоді 3 вперед, 1 - назад. А тоді пішло, пішло, і от - плитка на підлозі лежить рівнесенька, водичка з крану потекла. Усміхається. Як я його розумію - то ж одне з найбільших задоволень у житті - задоволення від результату якісно виконаної роботи.
А машина наша - так і взагалі того майстра любить всім мотором. Мене за кермо пускає, але так ще недовірливо. Бубубу - бурчить на 3-й передачі І ніхто крім нашого чудового Голови сім'ї не вміє дати ради, якщо 30-річний жигулятор занедужає. Щоразу мені думка: невже капець прийшов машинці? А ні, НашаТата жиглика - на домкрат, сам - з інструментами пірнає вниз і за деньок якимось майже магічним чином знову бурчить моторчик.
Або Дми з Їжаком щось зламають. Ну так зламають, що самі друзки. Несуть до тата. Тато спочатку охне, скаже "Ну, то, напевно, вже все". Але йде на балкон за викрутками.
Вночі прокидаюсь - світло на кухні горить. Зранку іграшка ціла і працює. Невиспаний татко чекає-не дочекається, поки дрібосі встануть і запищать від щастя і залізуть на нього, щоби вдячно обцьомати. Не дочекався - час іти на роботу. Ну нічого. Наш золотий майстер - ще і безкорисливий. А я йому зроблю приємність - запишу ті радісні крики малюків на телефон і потім дам послухати.
Позаминулої зими попросив Дмитрик у Миколая... світлофор. Так хотів, малюся... а попробуй той світлофор десь купи - такий, щоб включався, світився. Татко наш кілька вечорів щось складне малював на папері. А тоді поїхав на радіобазар і повернувся з кульочком кольорових діодів. Кілька ночей на кухні горіло світло і в хаті пахло всякою паяльною хімією. А 19 грудня зранку Дмитрик як закричить: "Тато, тато, таточко!!! Подивись - світлофор!!!" Справжній світлофор, з кнопочкою. Червоний-жовтий-залений - для машин, а червоний-зелений - для людей. Світиться! Протягом наступного місяця ми вдома мусили до кімнати тільки на зелене заходити
Знаючи свого чоловіка вже 10 років, я в повному захваті не лише від того, як у нього все получається, а і від того, як він уміє працювати над помилками, вчитись нового. Як він постійно розвивається. Часом трохи втомлююсь, бо ж і я мушу не стояти на місці, встигати за ним... Але він у нас насправді якийсь прямо добрий чарівник.
Люблять у неділю наші хлопці заснути коло тата. Обіймуть його маленькими лапками... цікаво, а з тих м'яких долоньок, позолочених літнім сонечком, теж виростуть золоті руки? Принаймні, є великі шанси. Бо ж у моїх маленьких хлопчиків є такий чудовий приклад.

Ми частенько ввечері гуляємо по вечорах на шкільному стадіоні. Дмитрик *виганяє дурість* колами на ровері, Сергійчик бавиться чужими іграшками, поки я вибачаюсь перед власниками тих іграшок і роздаю їм наші навзаєм. Наш татко теж вже кілька місяців як гуляє з нами разом, за що йому окреме дякую. Утім, розповісти хочеться не про нього. А про одного чоловіка, якого теж майже щовечора бачу на стадіоні. Щовечора він бігає багато кіл, потім робить комплекс вправ на рукоході, а потім іде додому радісною ходою людини, яка собою задоволена.
Напевно, колись від був пдібний на Брюса Уілліса лише лисиною і трошки - рисами обличчя. Але з такими темпами занять лишилось зовсім трошки, щоб і фізична форма конкурувала з голівудською. А віком наш місцевий Брюс - точно старше 50, а може, і під 60 вже.
Колись, коли я була дівчиськом з зайвою вагою і кілька разів поверталась зі стадіону ні з чим, постидавшись займатись на очах у інших, здавалось, що дорослим людям легше почати тренування, ніж підліткам. Але все ж, напевно, це не так. Попробуй тут побігай колами, коли з тобою разом біжать 15-30 річні, які у своїй більшості відпочатково виглядають краще, ніж ти у 55. Чим старшою стає людина, тим більше вона боїться помилитись. Облажатись. Та ще і на очах у людей.
Взагалі, жили б ми в Європі - ніхто б того нашого Уілліса і не помітив серед багатьох його ровесників, які теж займаються собою. Та в Україні, нажаль, люди передпенсійного віку "забивають" на себе, знайшовши тисячі причин. "Я і так нікому не потрібен", "я старий"... І купляють на базарі мішкуватий одяг, і ховають пивні животики у широкі сорочки. А дарма ж, так дарма...
Часом незнайомі люди, які скріншотами проскакують у наших буднях, змушують замислитись про важливе. Наприклад, про те, коли і чому приходить старість. Дякую нашому Брюсові Уіллісу за те, що він підтвердив мою думку: старість приходить тоді, коли людина її до себе покличе. Люди 55-60, не кличте до себе старість... краще кличте мудрість, бо ж вона не у зморшках, а у звивинах мозку

Нещодавно спіймала себе на думці, що ця вагітність за хронологією дуже нагадує вагітність Дмитриком. Адже Дмитрик народився 30 вересня, а зараз моя ОДП - 4 жовтня.
5 далеких років тому я марно намагалась собі уявити життя з малюком. Та і які вони - малюки? Дивилась фото в неті. Чомусь не хотілось, щоб малюк був лисий. Переживала, як виглядатиму після пологів. Нервувала через свою фізичну безпорадність і величезний живіт.
Пам'ятаю день, коли нам з чоловіком лишили півторарічного племінника. Чоловікова сестра пішла на День народження, а ми мали "побавити маля і повчитись поводитись з дітьми". За день ми втомились так, що чоловік ледь не заснув за кермом. Увечері зясували, що варити манку в пляшечку ми не вміємо категорично. А о 22.30, через годину спроб вкласти малюка плакали всі троє: ми, дорослі, лежачи на підлозі і марно вдаючи із себе сплячих і малий Максим, дивлячись на тих придурків, які чомусь все ніяк не приведуть його до мами.
Пару наступних днів ми думали, як же ми впораємось... ми ж нічого не вміємо... а ще і свекруха олії у вогонь підлила: ну-ну, а самі казали, що мінімум трьох плануєте.

Як то все зараз смішно. Зараз, коли я вже здогадуюсь, що лисе немовлятко - таке з солодке, а його голівка, напевно, подібна на дотик на рожевий оксамит. Зараз, коли зовсім не страшно народжувати і тільки шукаю і розкладаю по місцях крихітні штанішки. Так, оці - ще добрі на Сергійка, а оці - вже лялі. Зараз, коли переходимо дорогу: Дмитро - за руку, Сергій - у візку, а візок попихаю рукою і животом водночас.
Про повернення колишньої форми - мій чоловік сказав так: "Дивно, що на форумах обговорюють, як схуднути після пологів і ніхто не пише, *як не впасти з сил після пологів*" Думаю, з трьома дітьми в мене буде такий фітнес, що все те набране зійде за півроку-рік. А навіть якщо і ні - цей округлий жіночний образ так мені пасує, залишилось тільки зачісок побільше навчитись, бо "колосок" і "французьке коса" трохи надоїли.
Я - така нецікава вагітна. Не те що 5 років тому... і за одне переживала, і про друге шукала інформацію...
а зараз - ну чисто нема про що зі мною говорити. "Ой, друга дитина була поза 4 кг, ця ж може бути більше!" -"Угу, напевно, гарненькі немовлята 4.500" Про УЗД і аналізи теж не переживаю... "Ой, а як же ти впораєшся з трьома, напевно, шукаєш няню?" "Та були би всі здорові - впораюсь". І багато, багато чого іншого.
Цяточко, ми тебе чекаємо. 5 років тому у цей час я якось підсвідомо хотіла цілий подальший рік якось проскочити, щоб отак прокинутись - і готова дитина, я знову струнка, життя налагоджене. А тепер мені такий цікавий і незабутній кожен день очікування (хоч, зізнаюсь, летять ці дні так, що я в шоці), таке очікуване свято - твоє народження, так хочу побільше запамятати і відчути з того першого багатодітного року... приходь, малюся. У нас тут така хороша компанія, не пошкодуєш
чекаємо

6 років тому, коли ми з коханим садили у землю тоненькі саджанці і крихітні кущики, то земля була чисто гола, трохи сумнувата, і аж не вірилось, що так скоро щось буде з тих рослин.
а ось тепер приїжджаємо на дачу, а там... вишеньки на сонці виблискують, тоненькі яблуньки і грушки обвішані плодами, аж згинаються; малинки-ожинки дозрівають. Чорна смородина подібна на агати, агруси подібні на опали, порічки - на рубіни, а газонна травичка - на пропилосошений килим. А ще у нашому саду росте білий тутовник, розкішний кизил і особлива гордість нашого татка-садівника - персик. Тоненький персик цьогоріч вже має майже сотню оксамитових плодів! Хай дозрівають, я тамую тягу до всього зелепушного агрусами
Ви колись стригли газон електрокосаркою? цікаве таке відчуття - наче пилососиш дитячим возиком Ой, обережно... сунички! Вимикаю косарку, присідаю і роздивляюсь. Кущик сунички насіявся між травою, ягідки наче пластмасові, 5 штук на кущі. Збираю у жменю і несу малюкам. Хм... а де ж малюки? Так одразу і не побачиш... Дмитрику! Сергійчику!
Кущ порічки заворушився. Заїждені хрумкаючі Бджілка і Їжачочок визирають між гронами ягід. Я розгортаю долоню - ось, дивіться, що маю. Дмитрух порахував, взяв собі три - і побіг бавитись м'ячиком. Рука у нього - на 2 третини моєї. Сюня повільно дрібними крочками підійшов - і нахилив голівку, роздивляючись, що воно таке. Тихенько кажу: "Сунички... їсти... смачно і корисно" - і рожевий ротик торкається моєї долоні, збираючи ягідки всередину. Розкусило, скривилось. Ага, а порічки кілограмами нямати - ніхто не кривиться? Пожувало. Пішло далі до порічок.
Як то - чоловік має посадити сад, збудувати будинок, виростити сина.... в нас чудовий сад, вирощений дбайливими руками нашого татка. І наші двоє (троє?) синів ростуть за прикладом мого чудового чоловіка. А я щаслива коло них.

Топ-топ-топ босими лапками по лінолеуму... очка заплющені, війки довжелезні, рожеву щічку відлежав на подушці. Заходить навпомацки на кухню. Я, щоб виграти пару секунд часу на миття рук, починаю примовляти: "А хто ж це прийшов, а чи не мамин солодкий їжачий колобочок? А може, це Сергійчик?" Лялюх привідкриває одне око, розуміє, що скоро вже півхвилини як мамка сміє не брати свого солоденького на ручки - і вдихає побільше повітря, щоб чимголосніше заплакати. Скривилось... Хапаю його швидесенько, воно прилипає до мене голим животиком - і сопе, віддихує образу. Його тримати так зручно, наче на моєму тілі спеціально передбачено місце для Їжачка - і він входить туди як маленький пазлик. Ручки мнуть моє волосся. тихенько перетягую його за спину, примотую слінгом, накидаю халат - і продовжую готувати нашому таткові обід на роботу. А на спині гаряче тулиться, возить туди-сюди зефірним носиком, робить бу! в єдину тверду частину маминого тіла солодке, мале щастя.
Коли ночуємо десь в гостях, всі починають відмовляти мене від того ранкового носіння - "Тобі ж тяжко, тобі ж не можна". А воно прокинулось - і хоче на ручки. І мало кому можна пояснити, як сильно я теж хочу його взяти і притулити такого запашного зі сну, наче свіжовипечена здоба. Так, це я, я я я я хочу його носити! Воно ж зовсім вже недовго буде таке мале. От стане як Дмитро - хитромудре, без дулі не підходь. "Як тебе звати?" "Дмитро. Ігорович" . Хоча, Дмитро Ігорович зранку теж каже: "Хочу під халатик" - і тоді я сідаю на підлогу, худенька тверда дупця Дми плюхається мені на коліна, і тут же, незадоволено бурмочучи, підповзає Ї - і теж втискається мені на коліна коло брата. А ляля в животі скаче, мені вона уявляється з тих рухів маленьким гумовим м'ячиком-пострибунчиком, який літає по животі і тлумить куди попаде. Мій халат зранку - то точно рукавичка з казки
Сьогоні зранку ходили на процедури з Дми в поліклініку. Слінг за спиною, Дмитрух за ручку. І каже бабця в ліфті: діти, бідна ваша мама... А я кажу: та чого ж бідна, коли багата Чи є краще життя, ніж отак скрізь з ними лазити, вдома бавитись купою машинок і спати під їхнє сонне сопіння-бурмотіння? А потім - ранок знов починається зі щастя. Щастя прокинулось - і хоче на ручки...

вночі чоловіча частина нашої вже не маленької сім'ї спить. Тихо, спокійно у хаті. Хтось посопує, хтось крутиться. Сонний шурхіт ковдри. Я розклала одну партію чистої білизни по шафах, розвісила іншу сушитись, помила підлогу, ванну, умивальники... пахне чистотою. Чистотою і хлібними дріжджами - у хлібопічці вже піднявся удвічі цільнозерновий хлібчик з волоськими горіхами.
Вночі старенький холодильник здригається при кожному увімкненні. Зверху на ньому щоразу співчутливо тремтить мікрохвильовка. Здалось би і її протерти, тоді взагалі сяюче чисто стало би на кухні. От завтра і протру, а сьогодні вже щось втомилась.
У шафці коло чаю і кави лежить купка хороших чорних шоколадок. А мені їх зовсім не хочеться. І то так дивно - сидіти собі і не хотіти шоколадок, зовсім-зовсім.
Вночі з вулиці ледь чути машини і нетверезі співи. Та сьогодні дощ, і місцеві пиячки перенесли концерт до ліпших погодних умов. А от машини їздять, швидко-швидко. Небезпечно так швидко їздити по слизькій мокрій дорозі...
Вночі мимоволі думається. Чи то в сні, чи то наяву... і стараєшся не надумати зайвого. А водночас, більше і нема нагоди отак просто сісти - і подумати. Про все - про дурниці і про важливе. Зрештою, що для одного - дурниці, для іншого може бути дуже важливо... і навпаки... Пані Марта з кіоску на зупинці дала мені на вигляд 32 роки. Чи я справді виглядаю на 32? ... Сергійко вже дуже гарно бігає і проходить пішки суттєві відстані. Цікаво, як воно буде - гуляти з ними трьома через 4-5 місяців?... Дмитрик попросив спекти йому пиріг з суничками. І я чіхала-чіхала ріпку, який же то має бути пиріг, щоб не попсути термічною обробкою цінні плоди. І вирішила, що зроблю якийсь сирно-сметанно-желатиновий тортик з суничками. А якби могла - то зробила би йому тортик з зірочками з неба.
Взагалі то мав би бути цілий запис про Дмитрика, але якщо довго писати про Дмитрика, то я буду дуже сильно плакати, а того нікому не треба. Мій маленький солодкий Дмитрик. Як же я хочу, щоб він був здоровенький, добре чув і щоби все, що я щодо нього вирішую, пішло йому на користь.

Вночі все якось гостріше. Тому якщо ще вночі втримаєшся на плаву і переконаєш себе, що все буде добре, то зранку воно точно так і буде. Надобраніч! Гарних усім снів.