Я ніколи не думала, що дитячі забавки з папером можуть приносити таке задоволення. Медитативно-релаксуюче заняття. Клопоти, проблеми, важливі справи і сіра буденність відрізуються ножицями і зникають. Є ті тільки клаптики паперу, інструменти і голова повна ідей. Коли побачила як форум "поїхав" на тому скрапі то тихенько посміхувалася собі. Допосміхувалася, а вірніше заразилася. За вчора і нині маю дві листівочки (якщо ту з квіткую ше знаю куди подіти, то та з ґудзіком просто милуватиме мені вочі). А квартира потроху дозахламлюється папером і всяким таким... Мої паперові дітища:
Я ніколи і нічого не придумала сама. Все, що мною робиться, пишеться і живеться, це лише візуальне продовження моїх снів. Чи то перед тим як заснути я так заварюю каву емоцій, що приходять вони... сни. Такі, які приходять. Я дуже люблю спати. Там моя інша реальність, там я не закована у 24-ри години, а лише до пробудження... Жоден з моїх чоловіків не розумів як то можна підірватися о п*ятій ранку, взяти огризок паперу і дуже скоро щось замалювати чи записати і знов бухнутися на подушку. Я почасти навіть не можу пригадати, що таке мало місце... лише огризок папері викриває мої нічні діяння. Як ж я люблю свої сни. Такі різні, такі кольорові і водночас короткі, але такі потрібні мені. Без них я відчуваю що ніч пройшла даремно, відчуваю що збідніла на сон, відчуваю, що спорожніла на ідею... Мої сни... Якщо говорити про реальні приклади, то банальні реалізації будь чого мені сняться. Одній форумляночці захотілося кавового горнятка на подарунок. Я мурдувалася в методах і варилася у власній безідейності поки не заснула. І о чудо... Ось воно моє кавове горнятко, моя філіжаночка... я прокинулася і ... ось вона Опісля філіжаночки була гурма думок про весняні мильця і о чудо... Мені наснилось три штуки різних і як їх зробити. Люблю свої сни... Ось результат снобачення: Вже чекаю ночі, аби мати можливість заснути і наповнитись ідеями.
Це погане слово “завтра”. Я люблю себе обманювати. Це моя щодення справа і починається вона коли я собі говорю одне єдине слово. Слово “завтра”. Сотню раз забороняючи собі його і вкотре до нього повертаючись. Кожного наступного “завтра” говорячи собі що без самоорганізації і самодисципліни жодна з моїх мрій не сягне свого здійснення і постійно палячи крила власному Ікару цим нездоланним “завтра”. Кожного ранку збороняючи собі і щовечора повертаючись до нього. Я вже попросила свою подругу телефонувати мені і запитувати, що я роблю... І якщо я сиджу біля компа/задивляюсь на небо/зависла у думках/страждаю дурнею то негайно на мене сварити... бо моє сидіння у собі закінчується “завтра зліплю/намалюю/напишу/зварю/приберу/поживу... завтра”. А ще появилось дурнувате відчуття часу. Тобто його відсутності. Відчуття страху... жахливого всеохоплюючого страху щось не встигнути... запізнитися і не відбутися. Хоча я ж відбуватимусь “завтра”... неодмінно. Я щоранку прокидаючись складаю список справ на день і більша половина їх перекочовує “на завтра” тобто у ніколи. Бо в мому завтра є нові ідеї... і так мало часу. Може я забагато хочу? Запиталося мені колись у голові. І так, я дійсно хочу чимало. Тобто я хочу забагато як на одне мізерне коротке життя. Власне ця дивна і якась абсолютно не логічна тривалість життя і давить на мене стрілками годинника впираючись у груди наче лезами. Я боюсь помирати. Це так безглуздо звучить говорити коли мені ще навіть не 30-ть. Але ж можна покинути цей світ так чогось і не зробивши... не встигнувши.. не... В мене вдома є лише один годинник на кухні і ще один відтікує моє життя в правому куточку монітора... Я боюсь дивитись на годинник. Я боюся засинати... я... Так починається якась стадія шизухи, певні. А, може, просто це лише страхи – монстри, що живуть під шафами нездійснених ідей. Як ж воно тисне на мізки... наче стіни, що поволі звужуються... наче крила, що все ближче до асфальту. Тиша... Вкотре майже ранок. Я малювала... Це так безглуздо... Мені скоро 30-ть. А я не вмію навчитися жити без своїх малюнків, без своїх віршів, без всього іншого “свого”. Я нікому, з маловідомих мені причин, не показую своїх фарбових пацьканин. Це ще з дитинства. Вони складаються під диван і там живуть своїм життям. А я не можу наважитись перейти на масло... Хоч акварель і повітряна, але мені хочеться тієї важкості мазка з його текстурою й можливістю відчути дотик, що залишить пензель... А я боюся... Страх. Багато не дає мені зробити страх зіпсувати щось. Навіть малюючи у фотошопі я мало не кожну лінію малюю на новому слої, аби можна було виправити “якщо щось”. А що може бути. Вимкнути комп і піти врешті спати... витерти все до біса і піти спати... Але ж страх. Я не можу навчитися забути того відчуття, коли боїшся зіпсувати. А як можна зіпсувати те чого ще нема? Його можна створити і най хто як хоче так розуміє. Це витвір деміурга, що так зобачив на даний момент. Створене не може бути зіпсованим. Інакше позакриваються всі двері для експериментів і залишиться лише зализана консервація і біг довкола. Але страх... Скільки всього я не зробила і вже ніколи не зроблю через нього. Приведу банальний приклад. Подарувала мені Оксанка шматочок пластики для ляльок. Я хутко за 15 хвилин зліпила личко, за годину скрутила тільце... і... я боюся робити йому руки. Тобто я роблю їх, вони мені виглядають граблями і я дальше їх зминаю. Хоча граблями вони виглядають мені, бо я прагну досконалості (а її банально не буває як такої). А біля страху живе це кляте слово “завтра”... Певні годі роздумів як на “майже ранок”. Тра йти поспати своїх законних три-чотири години, а зранку знову наскладати міх ідей і добивати себе за відсутність їх реалізації. Шановні пан Страшко та пан Завтра, наполегливо Вас прошу покинути мене, бо за наявності Вас я не можу повноцінно функціонувати та насолоджуватися життям... А всім хто осилив мій допис бажаю гарного настрою та поменше справ відкладених у скриню пана Завтра.
Коли мені особливо паскудно, мене не бере сон. Хоч на стелю клади подушку і себе мотай скотчем, а толку нуль... Падаю до долу і вкотре розбиваюсь об власні амбіції творчої людини. Мене багато... мені мене забагато. Я не розумію нашо мені вділили таку мене, що мені замало доби і певні, та яке там певні, однозначно, не вистарчить життя аби зробити все, що хочу. Ось вже третій місяць ношу у собі дитячу книжку. А лишилось лише нічого: всістися і намалювати (благо вірші позаписувала і зараз їх і сюди закину). А наліпити? Катастрофа з тим ліпленням. Мене розпирають ідеї, сюжети і т.д. На творчість залишається ніч, бо вдень дітьо мою облюбовану пластику перетворює у комок сміття. Писанина... Пишу тільки якісь коротенькі віршики, написання яких не вимагає у мене багато часу... але хіба Музі можна встановлювати ліміти? Бо як тільки Муза... то зразу дітьові шось тра і то терміново... Так губляться десь між словами "мама" і "давай бавитися" рештки моїх ненароджених поезій... Про прозу і статті навіть не буду починати мови... Вони абортуються ще на перших абзацах. Маляляння... І що з того, що десь там самотнім начерком підпираючи стіну плаче мольберт? Плаче то най си плаче. Я проходжу мимо... І нашо я його привозила, питається? Най би собі дальше жив у мами в підвалі... а то якось незручно перед ним трохи. Стоїть такий красень одинак, а я боюся шо дітьо фарби наїсться (гуаш і акварелька їй уже засмакували якось і я не в захваті від її боді-артів, зрештою). Добре шо хоч іноді вдається помалювати на компі... Але векторна графіка і кохання пензля з папером - то то саме шо їсти і їсти через панчоху. Мило... Моє запашне, красивюще і таке приємне до шкіри... Так і сидить в ідейних закапелках звивин. Мені страшно шо дітьо на себе переверне його гарячим... А мому дітю ж всьо треба. Вона собі не возьме ляльку і плестиме їй коси... вона помагатиме (читати заважатиме) мамі. А ше каустична сода, яку взагалі в присутності дітя в руки брати нізьо... От ак і живуть мої не народжені милка у моїй голові... Вночі гупати, стукати і ше шось таке робити якось не пасує перед чоловіком... Куроче, капєц повний... Знимки... А з тим взагалі завал. Фоткаю хіба свої вироби з полімерки, мило і іноді дітьо... Інше шось просто нема коли... Дурію... Ледь не забула... Я ж ще мама. І мені дуже хочеться аби моє дітьо було най-най-найліпшим... Тому купи купезні хвилин з мого годинника витікають саме на віршики, буквочки, циферки, танці, маляляння, казочки, пластилін, ляльки, конструктори, машинки і ше купу всякого такого... Я ж - мама... І як подалати конфлікт творчої себе і себе-мами я не знаю. Половину мене аж калатає від того шо я нічого не можу робити, а друга половина мене тішить кожній намальованій дітьом каракулі... Капець повний у квадраті. І як з тим жити... ХЗ... О... а ше у мене є дироколи, папір і бажання зробити дітьові класний скрап-альбомчик... От тільки би хтось добі ше з паро годин доточив і зроблю... А ще є робота дизайнером. Остання дуже страждає... То у мене натхнення нема і я цілу ніч ліплю якусь фігню, то мені просто лінь шось там верстати... то я собі думаю най чоловік працює, а мені нашо? Про чоловіка. Як той нещасний чіловєк вживається зі мною я навіть не уявляю. Я б з собою однозначно не жила. Холєра я ж - жінка. А жінка в хаті має і зварити, і прибрати, і попрати, і попрасувати... і... і... Куроче робити хатню роботу якщо їй так, як мені, почало бути лінь працювати. Але я то є я... Я ще жодного разу з часу як у мене є коханий не мила підлоги, як зрештою і не знаю де і як вмикається пилесос (стидно, дуже стидно, але ніц не зміню). Я обнагліла і перестала прасувати постільну білизну, виправдовуючись тим, що і так зіжмакається, штани й сорочки я не прасую бо "не вмію" (і нашо коли сам вміє)... А ще посуд мию раз у три-чотири дні. Єдине, що їсти мушу готувати, бо сама з повітря жити не можу і дітьо іноді згадує шо бузьо є не тільки для балачок і пальців. Певні мене тра дуже любити, аби зі мною жити. БО в результаті моїх хоббі і в створенні дітьом вигляду що воно бавилося, а не допомагало (заважало) мамі у хаті утворюється просто королівство Хаосу, де звичайні маніюк*юрні ножиці можуть тиждень перебувати у розшуку... Та мені навіть сон снився, де я у ангелів вимагала збільшення доби, або надвання мені бодай трьох життів поспіль, аби все встигнути... Ну як можна отак ділити час і шоб всім і всьому вистарчало? Не уявляю. так... я тут віршики обіцяла... Дитячі. Ними я мотивую своє дітьо одягатися (а то у нас глобально велика проблема) У малого Мишеняти Простудились ноженята Бо шкарпетки Мишеняті Не хотілось одягати. Зайчик вушка простудив Бо без шапки він ходив Буде Зайчик тепер знати: Осінь, шапку слід вдягати. А у Білочки біда - Простудилася рука В рукавичках не ходила От тому і простудила. Без чобіт у лісі вовк Ходить по сніжку крок в крок Та простудить всі суглоби Без чобіт в таку погоду... А Лисичка йде у гості І без светра рудохвоста Захворіла на ангіну Тепер ледь ковтає слину А Ведмедик он без куртки Поспішає кудись хутко Але кашель лиш зловив Як без куртки він ходив. Похворіли всі звірята Не хотіли одягатись Та тепер звірята знають Теплий одяг одягають Коли осінь на дворі Маму слухають малі Шапки, светри одягають І здоровими гуляють. Якийсь прям карантинний звіринець у мене получився, але на дітьо діє і з того тішуся.
Привіт, чи пак доброго часу доби. Розгрібши гурми життєвих завалів, нарешті маю час, силу, бажання і потребу повернутися на Посиденьки. Минуло більш як два роки з часу мого останнього допису. Яся за цей час підросла, стає справжньою розумничкою і ще більшою моєю радістю. Появилося у житті багато нових захоплень, улюблена робота і коханий чоловік. Я второпала що все буде погано поки про то будеться говорити. Найважливіше повірити... в Бога, в себе і в справжність своєї віри. Нема більше розбитої, прибитої і вічнониючої істоти... Є Я, та якою була майже завши: творча, впевнена у собі і троха кумедна жінка (то так знайомі кажуть). Дякую Посиденькам, за те, що Ви є
Залізти у себе і зачинитися. Апатія. Цілковите небажання комусь щось розказувати. І ця втома, така тягуча і липка. Привітність і посмішка... дістало. Хочеться викричатися, вибухнути. Тримання всього у собі зводить з розуму. А життя ж то прекрасне...
