Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Помер колега молодий-дружину і двох діток залишив. Ще писав повідомлення у соц мережах... а через три години помер..обірвався тромб....

 

Моя мама так мучилась 3.5 року. Останній, то був просто жах. Все, як ви пишете: швидка(правда без виклику), просто 3 рази на день, бо це було невелике містечко. Чоловікові доводилось шалено вкалувати, бо ті препарати ще потрібно було дістати, а я цілодобово була біля мами. Ті болі такі, що розуміє лише той, хто бачив. Я прсила Бога щоб забрав ту біль або її. Попри все я щаслива, що мама була вдома- так їй було легше. Так, мені важче, бо кинула універ, влаштували на фізичну роботу і т.п. Але МАМІ було легше дома
Чоловіку безмежно вдячна, за те що він тоді робив, виконував всі примхи хворої людини, як рідний(ми тільки недавно зійшлися -пів року до хвороби). Пообіцяла собі, що щоб він не зробив поганого-препоганого у нашому подальшому житті, завжди пам*ятати його самопожертву. Як він гарував, ще й інколи мене вночі біля неї підміняв...
І хай він не носить мені кави до ліжка, і не пам*ятає, що я її п*ю нецукровану, але він носив-доглядав-втішав мою маму..
Все, харе. Бо щось мене не туди занесло.
Вже минуло 17.7 міс. а в мене досі серце розривається від того, що мами нема і від того, як вона, бідна, мучилась. Але я щаслива, що змогла віддати їй свою любов. Часто в пам*ті виринає картинка: мама мене посадила на кухонний стіл і одягає швидко, бо бере мене на роботу і примовляє(не памятаю слів, тільки суть), що їй важко тягнути мене з собою і я, як то вміють лише діти, відповідаю їй: щось там...., а тоді(пам*ятаю ту фразу, як нині) я тебе ніколи не залишу... Мені було 4роки з хвостиком і вбирала вона мене у червоний з білим брючний костюмчик...

 

Я цілу ніч не спала від того. В голові не вкладається. Немає слів щоб висловити біль і співчуття. Одне "ЯК???" Як як як так....

 

У моєму випадку вкалувала я, і була тоді ще незаміжня. Робота була у Львові, тому все й лягло на плечі мами. Тато вже став нетранспольтабельним, а якусь підмогу найняти було нереально в тому містечку, ще й сести робили там собі рекламу, що вони дуже допомагають.
За нормальних обставин ви б мали мати можливість далі навчатися, а враховуючи вкалуванння вашого чоловіка, ще б мали мати змогу найняти когось у підмогу. Думаю, ваша мама з того ще б більше тішилася - вашим успіхам. Але ж то наші реалії.

 

Грошей вистачало на ліки і прожиття, і ще на чоловікове заочне(мусів перевестися) навчання. Це були ті 90 роки. І ще- мама хотіла щоб лише я "обслуговувала" її. Колись я цьго не дуже розуміла, бо фізично було важко мені, але з часом я зрозуміла, як це, бути безпорадною і при пам*яті. Мама, справді, дуже хотіла щоб я навчалась далі, потім...

.

 

Читаю- волосся дибом.
ЯК, як ми живемо з такими ... в одному місті(в одній країні?)...

 

Дівчата, я не ідеалізую свого чоловіка. В нього повно "мінусів", і далека від думки, що я була ідеальною донькою(мама мала чого плакати через мене). І змучувало мене те доглядання, і сердилась я, і плакала, і хотіла просто радіти життю... Але так склалась ситуація, і я не єдина дитина в сім*ї- я третя. Просто життя таке, і Бог просто знав, що нам то підсилу. Все дуже просто. але розумієш це з часом. І це чудово.
І в жодному разі я не закликаю доглядати хворих дома. Люди різні, ситуації різні, часи інші.... Тим і прекрасне життя, що воно "інше" і "різне".

 

Вибачте за такий офтоп, але насправді ми ще далеко всього не знаємо, і насправді загадкою залишається те, що в нас ще не повний завал.
З останнього - почула про те, що мають бути серйозні скорочення ліжок у тубдиспансерах. А ще ліки, які безкоштовно дарував фонд Ахметова для хворих на туберкульоз, уже ніким не виділяються. А у нас наче ж епідемія туберкульозу. І принаймні якась частина неблагополучних верств населення принаймні не заражала інших.

 

З останнього, що почула я- перестають фінансувати ДЮСШ. Не дуже вкурила коли саме і чи повністю всі, та це мене вишибло надовго.
Недавно тільки на ДП була дискусія про те що і в скрутні часи дитину можна десь водити. Так на тобі- і то відберуть грр.

 

то ще не точно. То поки у планах, але... хочуть зробити всі групи платними і щоб тренер собі таким чином заробляв на зарплату. І хочуть клубну систему ввести. Враховуючи нинішню фінансову ситуацію в Україні (багато дітей у спортивних школах із неблагополучних та малозабезпечених сімей), стан спортивних споруд та деякі інші фактори, на спорті можна буде поставити хрест

 

Ой дівчатонька, як мені зле... Так аж помлосніло зсередини... Мамина підтримка, друг, людина, яка була їй опорою, захистом, всім.. Це не була прям любов, то не той вік, але вже багато років вони жили під одним дахом, подорожуавали разо, влітку він таки її вмовив розписатись, кілька днів тому мама дзвонила, що назначили дату, 25те липня. Він її давно переконував, що життя воно таке хитке і одруження з ним дасть їй захист в чужій країні, а мама моя надто чесна завжди казала, що вона не хоче користатися з нього, бо вона просто з ним, щоб бути компанією одне одному. Але таки вмовив... І вчора раптово помер.... П'єро, такий добрий, світлий, спокійний... Він так якось щиро любив маму, так хтів її опікати, захищати від всього... Ми з сестрою завжди були спокійні, бо вони разом, а значить мама не сама і має опору. А що буде тепер? Моя мама сама лишилась там, зовсім сама... А я повірити не можу, він хоч був старший вже, та такий завжди в силі, трекінги постійні, постійно в русі, ми все казали, що він всіх переживе, такий був жвавий.... Щойно сестра подзвонила в сльозах і мені наче земля з під ніг втікла....

 

Я не знаю, що мені робити, сиджу і не можу , бо мама там одна. Вже до неї ідуть їхні друзі з трекінгу . Завтра її коліжанка приїде, говорила щойно по скайпу з нею, вона так плаче, так гірко, і все повторює, що хоче проснутись з того страшного сну і шо він там лежав цілу ніч сам, а вона нічого не знала ( вінн поїхав вчора до себе в кампанію, сьогодні приїхав зранку майстр, а він лежить коло тракторця) , плаче і каже, що не вберегла його.... Мене всю розриває, що ми так далеко, що то все так страшно, а його родина трубки не піднімає, уявляєте? Людина ж померла, горе страшне, а вони раптом різко її відокремили, наче чужі, хоч багато років спілкувались, вгості одне до одного ходили.(родина то брат, племінники, жінка його померла ще дуже давно, в молодості відносно, дітей вони не мали) Не дзвонить ніхто з них моїй мамі і ще й трубки не бере.... А мама в такому стані, що її хочеться пригорнути, якось прихистити, бо вона в якомусь розпачі, так несподівано, так раптово....

 

Співчуваю Вам і вашому горю! Намагаюся зрозуміти, як то важко вашій мамі там самій, без нікого... Це так жахливо! Хочеться знайти якісь слова піддтримки Вам, але не можу нічого дібрати-... Єдине, то тримайтеся, на все воля Божа.....Не нервуйте, щоб молоко не пропало, дитинка буде неспокійна, вони ж все відчувають, ті малі....

 

мене добило те, що його дружина дізналась про те з повідомлень на його сторінці....

 

Це його дружина писала, чому їй ніхто не задзвонив на фб? Я думала може то сестра....

 

Косив траву і не зауважив обриву, бо була висока трава...... Ну чому так? Чому як тільки подали заяви на одруження в четвер, в пятницю він помер... Він так тішився, стільуи планів було, як зроблять сюрприз свято для друзів, якісь ці дні були особливо легкі і радісні... Мама така весела в четвер дзвонила, розповідала про дату, про обручки, про те, як в серпні вони разом приїдуть до нас.. А тепер така пустка, прірва і невідомість, як буде далі?? Як мама дасть раду там сама? Що нам робити? Мені від тих думок серце крається... Чому смерть так раптово забирає? Так якось прикро, така помилкова смерть...

 

їй перед тим дзвонили і подружка і вона додзвонилась на його мобільний і їй лікарі швидкої сказали, що її чоловік помер, чекати дзвінка міліції...
А на фб вона написала, бо не знала ніяких подробиць, що сталось.
просто чекала його з вечерею додому (((

 

у мене підозра,що лікарі прогнозують смерть...тому швиденько виписують,щоб не мати зайвих клопотів...писанини.

 

Не стало Викладача. Найкращого за весь час мого навчання... Він був нам і наставником, і дідусем, і другом.. Єдиний викладач, до якого я ходила просити пробачення за прогул моєї групи. До Нього було соромно просто запізнитися. Викладач, який не визнавав читання лекцій з листочка чи ноута. Викладач, який для кожної групи окремо креслив на дошці розрізи обладання. По пам'яті. Його поважали і любили всі. Ми були його останнім випуском - пішов на пенсію, бо знав, що хвороба вже не відпускає.. Запрошував нас в гості, а ми так і не знайшли часу. Ось завтра вже підемо всі до нього... Біль втрати і несказаного перемішується з спокоєм, що він вже в кращому світі. Він точно там, з Богом. Йому не боляче.. А нам трішки поболить і перестане. Ми не забудемо Його. Спочивайте в мирі, наш Богудар Васильович. Любимо і пам'ятаємо...