Відповідь: Просто вірші... УРАГАН Ти все моє життя перевернув, Ти все змінив. А може, ти забув Як довго я цього боялась, Як довго-довго я вагалась, Як ти вмовляв себе зламати, Як ти вмовляв твоєю стати, Просив поїхати з тобою Й повірити, що я є тою, Яку полюбиш над життя? Назад ж немає вороття! Ти закохав у себе до нестями. Як можеш ти тепер Свїми же руками Ламати крила, мрію руйнувати, Посеред слова пісню обривати? Ти - ураган - в життя моє ввірвася, Все зруйнував і далі десь подався.
Відповідь: Просто вірші... Атор Уляна Гнатюк. Ще колись, на 1 курсі, потрапила до рук її книжка...і мені дуже до душі припала її творчість... Вона не знала, як прощення просять, Не знала, як спокутують гріхи. А знаєш ти, як біль з собою носять Поміж людей усі свої роки? Вона хотіла вмерти, бо не вміла жити, Вчинила зло, не знаючи добра. А ти б зумів любити і убити Людину, що дала тобі ребра? І викохала в тобі звіра, І випхала у світ на глум. І зуб за зуб -- це також віра Коли не чути на Голгофі шум. І хто тут жертва? Двоє винних є. Та не тобі гріхи чужі судити. Вона давно забрала все своє, Ну а тобі ще треба щось нажити.
Відповідь: Просто вірші... Хода качина - перевальцем, Рябе лице, спина крива... Це тіло зараз - Божі п’яльця, Де сам Всевишній вишива На цій землі свою подобу, Свій Дух змережує в життя, Щоб знову в плоть людську оздобить Космічний ритм серцебиття. Це тіло зараз - скрипка Божа, Де самий перший із музик Озвучить вміло ноту кожну В найважливіший перший крик. А жінка мрію все колише, Поклавши руки на живіт, І зна: за неї красивіше Не знав й не знатиме цей світ.
Відповідь: Просто вірші... У місячні весняні ночі Коли усе вже уві сні Я знову бачу ясні очі - Вони всміхаються мені. Такі ранкові і привітні, Як перший пролісок весни. Серед юрби вони помітні. Найкращі, над усе вони! Вони всміхаються ласкаво, А інколи такі сумні... В них відображення яскраве - Найкращі почуття твої. Мої думки в незвичнім плині Мов ноти стеляться, летять Вони сплітають павутиння Під серця стук й дихання такт Все так раптово, навіть швидко Як літній дощ в спекотний день, Так несподівано, нестримно, Та ні ж, сплапновано день в день. Зірки на небі мерехтіли Вони спадали нам до ніг Їм мабуть також нетерпілось, Щоб посміхнулись ми й до них. Я не боюсь тобі зізнатись, Можливо в котре, хоч й тремчу, Заглянь лиш в очі і побачиш - Як щиро я тебе люблю!
Відповідь: Просто вірші... ...Жизнь и смерть – от судьбы уйти нельзя, Жизнь и смерть – вечна только лишь душа, Жизнь и смерть – рядом радость и печаль, И в ночи Млечный путь уходит вдаль. И порой непонятна так судьба: Радость вмиг затмевает вдруг беда. Оглянись – и уже на склоне лет Ты поймешь, что назад возврата нет В этот мир; мир, где каждый человек Хочет жить, вечно видеть Солнца свет, Хочет жить среди мерзости и зла. Странный мир... (с)"Ты Мусульманин" » Кавказ (ці слова я зкопіювала з ЛФ і прогуглила....наболіле..вибачайте,що російською...)
Відповідь: Просто вірші... дуже люблю Василя Стуса. надзвичайна інтимна лірика: Як нам порозумітись — душа в душу і серце в серце? Тишею? Без слів? Як нам порозумніти — без жалів, без нарікань, без сліз? Невже я мушу сторч головою западати в прірву у карооку? Западати так, щоб знітитись і зникнути. Розтанути, ввійти в єдиний звук, єдину віру, в просторі очі, ніби в тятиву ввійти стрімкою пружною стрілою. І відчувати дикою бровою, що тільки мить — і дивом задивлюсь,і задимію димом. І вогнем прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро, підійдеш, візьмеш головешку з жару, і жально усміхнувшись, не збагнеш, і що, й до чого. і ще один: Коли я один-однісінькиq серед зелених снігів Приуралля, коли в казармі порожньо серед ліжок і пірамід, коли я стовбичу на цьому днювальному місточку самотній — на обидві земні півкулі, як холодна колодочка караульного ножа, Коли така далека-далека така миттєва, потойбічна майже, як спалах, вихоплений з ракетниці, швидко згасаєш на спиртовому полум'ї синюватого, майже непомітного уральського морозу, Заклинаю, немов клинок! Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні, на сімсот тридцять чотири "здрастуй", скажи, що ти мене любиш. Тільки скажи "люблю". Одне-єдине, кругле, вологе соковите, як плід біля вишневої кісточки, червоне слово. І я почую тебе. І я радісно посміхнуся тобі, нехай навіть засіпається моє підборіддя, враз розм'якле, як губи доброго притомленого коня. Скажи — тільки одне слово! Я нікому його не показуватиму. Коли ж до казарми повернуть друзі — я заховаю це слово аж під борлаком і, нахиливши голову, розглядатиму набряклу колодочку караульного ножа.
Відповідь: Просто вірші... Чого являєшся мені у сні? Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні - Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці - минаєш, Вклонюся - навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити - Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! Іван Франко
Відповідь: Просто вірші... Володимир Сосюра *** Може, ми й не друзі. На твоє «Прощай...» нахилився в тузі, облітає гай — синій, синій, синій... Тінь... день... сум... Це листи осінні на твою красу. Де летить широко в небо димний жах, там біжать дороги, вулиці біжать... Вулиці горбаті, на стіні плакат, а на тім плакаті чорная рука. Ну, а під рукою літери, як кров, не дають покою, кличуть знов і знов... Одірву я руки, губи одірву,— тільки серце стуком падає в траву... Може, ми й не друзі?.. На твоє «Прощай...» нахилився в тузі, облітає гай — синій, синій, синій... Тінь... день... сум... Це листи осінні на твою красу. Ліна Костенко(один з шедеврів) *** І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила. Такої чистої печалі, такої спраглої жаги, такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі. А це-її дочки Оксани Пахльовської *** Я люблю твої кроки у темних садах Де троянди густі, мов туман біля вікон Молодесенький місяць і срібний наш дах І неторканий смуток родинних реліквій. Може це все приснилось комусь і колись Тих садів нереальних причаєний подих, Ти забутий навіки, ти рідний наскрізь, Я люблю твої кроки у тиші по сходах. Ці троянди чекають давно не тебе Хто там знає, що їм може й сто навіть років Я люблю твої кроки ніколи й ніде, Я люблю твої кроки, люблю твої кроки. Я люблю твої кроки нізвідки вночі В тих садах, де немає ні саду, ні дому, Але є ще ті сходи і є ті ключі, Лиш дверей не відчинить ніхто і нікому.
Відповідь: Просто вірші... Які вірші! Неможливо залишитись байдужим. Не обижайте матерей, На матерей не обижайтесь. Перед разлукой у дверей Нежнее с ними попрощайтесь. И уходить за поворот Вы не спешите, не спешите, И ей, стоящей у ворот, Как можно дольше помашите. Вздыхают матери в тиши, В тиши ночей, в тиши тревожной. Для них мы вечно малыши, И с этим спорить невозможно. Так будьте чуточку добрей, Опекой их не раздражайтесь, Не обижайте матерей. На матерей не обижайтесь. Они страдают от разлук, И нам в дороге беспредельной. Без материнских добрых рук – Как малышам без колыбельной. Пишите письма им скорей. И слов высоких не стесняйтесь, Не обижайте матерей, На матерей не обижайтесь. ---------- Додано в 22:03 ---------- Попередній допис був написаний в 20:58 ---------- Забываем все-таки про мам. А они скучают вечерами, Изредка названивая нам И всегда интересуясь нами. Времени у нас, обычно, нет - Мы живем серьезными делами, Забывая часто, что в ответ Позвонить мы обещали маме. Мама, я звоню тебе, когда На душе осенние печали. Чтоб, как в те - далекие года Слушали меня и понимали. Хорошо, что есть куда звонить, Хорошо, что есть кому ответить. Пусть не рвется долго эта нить, Может быть, главнейшая на свете! Как они, что их волнует там? Далеко, а может, близко где-то... Забываем мы про наших мам. И легко себе прощаем это.
Відповідь: Просто вірші... Г. Чубач *** Нехай мені доля вготовила муки Не камінь на плечі, а цілий обвал Я буду щаслива і в смутку розлуки Я буду молитись на свій ідеал. Нехай моя доля знедолено плаче, Карає і мучить нестерпним життям Я все-таки сильна, я щось таки значу, Я світ цей дивую вродливим дитям! Накотяться біди- повинна здолати, Підкрадеться туга - повинна мовчать Немеркнуче світло: Я - Жінка, Я - Мати! Запалена Богом одвічна свіча І хто мене кине - покинутий буде Хто словом осудить - осудиться сам Земна і небесна, такою пребуду, Такою дістанусь грядущим вікам.
Відповідь: Просто вірші... Замерла от счастья я сегодня ночью... Просто мне подумалось…*у меня есть Доча* Удивляюсь каждый день, заново как будто У меня есть девочка, как так и откуда-то? Много или мало, мало или много… Просто это счастье данное мне Богом. Поцелую ручки, пяточки поглажу Остальное вроде, все не так уж важно. Длинные реснички, не мои…но все же Взгляд моей малышки мне всего дороже. Как же в этих глазках слез ее не видеть. Как бы с ней не ссориться, как бы не обидеть. Как бы мне помочь ей, улыбаться чаще Как же рассказать ей, что такое счастье. Постараюсь милая, постараюсь честно Быть тебе хранителем, ангелом небесным. Поцелую носик, поцелую глазик. Счастья тебе милая, счастья Бога ради. Замерла от счастья я сегодня ночью... Просто мне подумалось…*у меня есть Доча*
Відповідь: Просто вірші... До українців! Я запитую в себе,питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік,де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми,українці,забули,що-ми українці? І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас думка, як од Байди нам в"ється, І що ми на Вкраїні - таки український народ, А не просто населення, як це у звітах дається. І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина. І що щедрість - в серцях, а не лиш у крамничних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край - територія, а не Вкраїна. Я до себе кажу і до кожного з вас: -Говори! Говорімо усі,хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе:відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався час забуття Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога. Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як? Чи в "мочалах" і вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили забрати судилось нам наш переляк, Що розцвів нам у душух смиренністю "меншого" брата? Українці мої! Як гірчать мені власні слова... Знаю добре, що вам вони теж - не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива, Коли бачу.Як люто себе зневажають вкраїнці. Я вже й сам ладен мовить: "Воно тобі требе?...Стерпи!" Тільки ж хочу, вкраїнці,спитати у вас нелукаво: Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? Ради кого ховати свій біль за солдатську халаву? Та хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря, І хіба не зотліє на тлін українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами? Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил, Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо нахилить до наших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна... В.Баранов
Відповідь: Просто вірші... Трошки сумний, але дуже гарний, щось під настрій мені підійшов: Я не смогу к тебе прийти И не смогу сказать "прости" Я не смогу тебя позвать Чтоб быть с тобой, чтоб всё отдать В безмолвном сумраке ночей Мне никогда не быть твоей. И, радуясь или скорбя, Я встречу солнце без тебя. Я всё забуду, но во сне Ты всё равно придёшь ко мне. Задую свечи, уходя Но в тихм шорохе дождя, В сухом молчаньи летних дней, В задворках памяти моей, В холодных ветрах декабря Я буду вечно ждать тебя...
Відповідь: Просто вірші... Любовь – это нежность признания! Стон от простого касания, Душ родных прикосновение! Муза и вдохновение! Порою Она – Безответная, Но чаще – Добрая, Светлая, Ласковая, Бодрящая - Взаимная, Настоящая! Иногда Она слишком Ранимая, Страстная, Необъяснимая, Чувственная и Нежная, Как океан Безбрежная! Дорожками разными пройдена, Сердцами Она обромлена, Жизнями увековечена, Памятью не искалечена! Радостью превознесённая, Преданностью спасённая, Всевышним нам смертным данная, Вечная, Долгожданная! В судьбе лучом света названа, Хранить мы ее обязаны, Она нам - путь к очищению, И к вечному Богом прощению...
Відповідь: Просто вірші... І ще один: Я тебя ни к чему не неволю, я тебя ни о чем не молю. я люблю,вот и все,и не боле, глупо,тупо,наивно люблю. Но признанья истерлись и смялись, как трамвайный билет,как трава. я уже ничего не пытаюсь и я больше ни в чем не права. Слезы пролиты,память простыла, гаснет сердце в груди и к утру я скажу безнадежно уныло: "Знаешь,я без тебя не умру!" (Лада Лузина)
Відповідь: Просто вірші... Никогда ни о чем не жалейте вдогонку, Если то, что случилось, нельзя изменить. Как записку из прошлого, грусть свою скомкав, С этим прошлым порвите непрочную нить. Никогда не жалейте о том, что случилось. Иль о том, что случиться не может уже. Лишь бы озеро вашей души не мутилось Да надежды, как птицы, парили в душе. Не жалейте своей доброты и участья. Если даже за все вам — усмешка в ответ. Кто-то в гении выбился, кто-то в начальство... Не жалейте, что вам не досталось их бед. Никогда, никогда ни о чем не жалейте — Поздно начали вы или рано ушли. Кто-то пусть гениально играет на флейте. Но ведь песни берет он из вашей души. Никогда, никогда ни о чем не жалейте — Ни потерянных дней, ни сгоревшей любви. Пусть другой гениально играет на флейте, Но еще гениальнее слушали вы.
Відповідь: Просто вірші... Любить — это прежде всего отдавать. Любить — значит чувства свои, как реку, С весенней щедростью расплескать На радость близкому человеку. Любить — это только глаза открыть И сразу подумать еще с зарею: Ну чем бы порадовать, одарить Того, кого любишь ты всей душою?! Любить — значит страстно вести бои За верность и словом, и каждым взглядом, Чтоб были сердца до конца свои И в горе и в радости вечно рядом. А ждет ли любовь? Ну конечно, ждет! И нежности ждет и тепла, но только Подсчетов бухгалтерских не ведет: Отдано столько-то, взято столько. Любовь не копилка в зашкафной мгле. Песне не свойственно замыкаться. Любить — это с радостью откликаться На все хорошее на земле! Любить — это видеть любой предмет, Чувствуя рядом родную душу: Вот книга — читал он ее или нет? Груша... А как ему эта груша? Пустяк? Отчего? Почему пустяк?! Порой ведь и каплею жизнь спасают. Любовь — это счастья вишневый стяг, А в счастье пустячного не бывает! Любовь — не сплошной фейерверк страстей. Любовь — это верные в жизни руки, Она не страшится ни черных дней, Ни обольщений и ни разлуки. Любить — значит истину защищать, Даже восстав против всей вселенной. Любить — это в горе уметь прощать Все, кроме подлости и измены. Любить — значит сколько угодно раз С гордостью выдержать все лишенья, Но никогда, даже в смертный час, Не соглашаться на униженья! Любовь — не веселый бездумный бант И не упреки, что бьют под ребра. Любить — это значит иметь талант, Может быть, самый большой и добрый. И к черту жалкие рассужденья, Все чувства уйдут, как в песок вода. Временны только лишь увлеченья. Любовь же, как солнце, живет всегда! И мне наплевать на циничный смех Того, кому звездных высот не мерить. Ведь эти стихи мои лишь для тех, Кто сердцем способен любить и верить!
Відповідь: Просто вірші... Я НЕ ЛЮБЛЮ Я не люблю фатального исхода, От жизни никогда не устаю. Я не люблю любое время года, Когда веселых песен не пою. Я не люблю холодного цинизма, В восторженность не верю, и еще - Когда чужой мои читает письма, Заглядывая мне через плечо. Я не люблю, когда наполовину Или когда прервали разговор. Я не люблю, когда стреляют в спину, Я также против выстрелов в упор. Я ненавижу сплетни в виде версий, Червей сомненья, почестей иглу, Или - когда все время против шерсти, Или - когда железом по стеклу. Я не люблю уверенности сытой, Уж лучше пусть откажут тормоза! Досадно мне, что слово "честь" забыто, И что в чести наветы за глаза. Когда я вижу сломанные крылья - Нет жалости во мне и неспроста. Я не люблю насилье и бессилье, Вот только жаль распятого Христа. Я не люблю себя, когда я трушу, Обидно мне, когда невинных бьют, Я не люблю, когда мне лезут в душу, Тем более, когда в нее плюют. Я не люблю манежи и арены, На них мильон меняют по рублю, Пусть впереди большие перемены, Я это никогда не полюблю. 1969 В.Висоцький
Відповідь: Просто вірші... Тому що Жінка - я тобі пробачу, Тому що Жінка - я повірю знов, Бо тільки Жінці долею призначено В руїнах буднів рятувать любов Знайду і втрачу, Спалахну і згасну, Вночі на небі сонце запалю, Я зроблю все! І ти це знаєш, власне, Бо Жінка я, Бо я тебе люблю
