Відповідь: Просто вірші... СРІБНІ САНИ Не мусили писати віршів, спокійний мати день, спокійну ніч. Віднині смак вина мені погіршав, світ помутнів довкола віч. Не знаєте страждань поета, для нього дні — мов шпаги, ночі — гірші, кожна хвиля має гостроту стилета, переслідують і гонять ненаписані вірші. Галки, ворони, гави лопочуть крилами в ночах і днях. Рахманна лента слави за серця не заплатить жах. Галки, ворони, гави клюють усі гадки в сувоях втоми, в божевільнім гоні, без угаву їдуть серцем сріблястими саньми. Дуднить, гуде земля, лящать і свищуть батоги. О кругойдучий шлях, клятьба моєї снаги. Зайві, зайві остроги. Трійка диких бігунів гуляє й гризе остроги, бере під ноги місяця пів. Курява срібним клубом топтаний сніг несе. З рушниці гримнули їм в зуби, хай щезнуть, пропадуть на все. А може, ні… Думки несталі. Нехай стрілою грудь пробита, нехай торощать далі мене їх золоті копита. Богдан-Ігор Антонич
Відповідь: Просто вірші... Л.Костенко * * * І скаже світ: — Ти крихта у мені. Ти світлий біль в тяжкому урагані. Твоя любов — на грані маячні і віра — у наївності на грані. Що можеш ти, розгублене дитя, зробити для вселюдського прогресу? — Я можу тільки кинути життя історії кривавій під колеса. Хоч знаю: все це їй не первина. Але колись нап’ється ж до переситу! Захоче випити не крові, а вина за щастя людства, за здоров’я всесвіту!
Відповідь: Просто вірші... Не исчезай... Исчезнув из меня, развоплотясь, ты из себя исчезнешь, себе самой навеки изменя, и это будет низшая нечестность. Не исчезай... Исчезнуть — так легко. Воскреснуть друг для друга невозможно. Смерть втягивает слишком глубоко. Стать мертвым хоть на миг — неосторожно. Не исчезай... Забудь про третью тень. В любви есть только двое. Третьих нету. Чисты мы будем оба в Судный день, когда нас трубы призовут к ответу. Не исчезай... Мы искупили грех. Мы оба неподсудны, невозбранны. Достойны мы с тобой прощенья тех, кому невольно причинили раны. Не исчезай. Исчезнуть можно вмиг, но как нам после встретиться в столетьях? Возможен ли на свете твой двойник и мой двойник? Лишь только в наших детях. Не исчезай. Дай мне свою ладонь. На ней написан я — я в это верю. Тем и страшна последняя любовь, что это не любовь, а страх потери. Е. Евтушенко Последние строки не просто так. Я хочу, чтобы ЛФ вновь стал страхом потери.
Відповідь: Просто вірші... Прости меня что я жила тобой, Что без тебя не знала в жизни смысла . Прости за эту глупую любовь..... Прости ещё за сотни тысяч мыслей . За долгое молчанье в тишине..... За слабость и не удержанные слёзы. За то, что видела тебя во сне, Что может чересчур была серьёзной. Прости ,что слишком влюбчивoй была, Прости меня, что я тобой болела.. Что вовремя лекарство не нашла, Что скрыть свою любовь я не сумела. Прости, что я не уставала ждать , Что день и ночь шептала твоё имя .. Прости меня, что было мне плевать На то, что я тобою не любима. Прости за телефонные звонки, За все мои мечты ,за веру в чудо .. И за прикосновение руки ... прости .. Не бойся больше так не буду Прости ,что сразу не смогла уйти. Прости за то ,что сердце не забудет За всё ,что было я прошу прости, А я прощу за то ... чего не будет Автор….
Відповідь: Просто вірші... Віктор Неборак. Замок Прийди і заблукай в моїм саду, Моїм тюльпанам промовляй руками, І я в траву щасливий упаду; Ні погляду ні слова поміж нами. А мій двійник крадеться між вікон, Проміння крові, дзеркала уламок, Ворожить і камінним лісом замок Довкола тебе знов росте як сон. Де був мій сад, з’явився мур без меж, В його бійницях темних круки крячуть, Та зникне все це вмить, коли побачу, Твоє лице в найвищій серед веж.
Відповідь: Просто вірші... Розкажи мені, любa, як там справи у тебе? Ти така уже близька, але ти так далеко. Розкажи мені, мила, чи на мене чекаєш? Чи когось ти коханим уже називаєш? І хоч ми так далеко, почуття, як лелеки. Я до тебе літаю, уві сні обіймаю. Пролечу над горами, пропливу сім морів, Подолаю всі страхи, досягну берегів. Ніч мене не злякає: пломінь в серці палає. Я люблю, я літаю, як у сні – наяву, люблю! Розкажи мені, квітко, хто тебе доглядає? Чи на мої цілунки моя мила чекає? Розкажи мені, сонце, чи в очах твоїх посміх? Чи вуста твої щирі? Чи прийшла уже осінь? І хоч ми так далеко, почуття, як лелеки, Я до тебе літаю, уві сні обіймаю.
Відповідь: Просто вірші... Вона ховалась в сутінках кімнати, У телефонній слухавці годинами мовчала, Холодними ночами не давала спати Й осінній блюз із серцем танцювала. Туманом в душу тихо проникала, У гомоні думок заглушувала страх, В щоденнику сторінки чисті рахувала, Краплинами дощу вмирала на щоках. У дзеркалі була чужою тінню, Від поглядів щасливих очі відвертала, Розсипані уламки мрій наївних, Неначе пазли, із пісень збирала. Замість листів в поштовій скриньці, Вона торішнє листя залишала І без зворотньої адреси на старій листівці "Твоя самотність..."-підписалась.
Відповідь: Просто вірші... В дні, прожиті печально і просто, все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Марнувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору я сказала комусь: - Люблю. – Хтось підносив мене до неба, я вдихала його голубе… І не мріяла вже про тебе, щоби цим не образить тебе. А буває – спинюсь на місці, простягаю руки без слів, ніби жду чудесної вісті з невідомих нікому країв… Є для серця така покута – забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в житті не було. Л.К.
Відповідь: Просто вірші... Шекспір, сонет 115: Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши: «Моїй любові нікуди рости». Я думав — ріст її спинивсь назавше, Найбільшої сягнувши висоти. Час нищить честь, вбива красу кохану, Несучи нам мільйони перемін, І чисті душі він веде в оману, І королів веде на плаху він. Я вірив лиш у щастя нетривале, Упевнившись в несталості буття. Та як я смів казать колись зухвало: «Не може буть сильнішого чуття?» Моя любов подібна до дитяти, Тож як я міг життя її утяти?
Відповідь: Просто вірші... Анна Ахматова А ты теперь тяжелый и унылый, Отрекшийся от славы и мечты, Но для меня непоправимо милый, И чем темней, тем трогательней ты. Ты пьешь вино, твои нечисты ночи, Что наяву, не знаешь, что во сне, Но зелены мучительные очи,- Покоя, видно, не нашел в вине. И сердце только скорой смерти просит, Кляня медлительность судьбы. Всё чаще ветер западный приносит Твои упреки и твои мольбы. Но разве я к тебе вернуться смею? Под бледным небом родины моей Я только петь и вспоминать умею, А ты меня и вспоминать не смей. Так дни идут, печали умножая. Как за тебя мне Господа молить? Ты угадал: моя любовь такая, Что даже ты не смог ее убить. ---------- Додано в 12:25 ---------- Попередній допис був написаний в 12:23 ---------- *********** А ты думал - я тоже такая, Что можно забыть меня, И что брошусь, моля и рыдая, Под копыта гнедого коня. Или стану просить у знахарок В наговорной воде корешок И пришлю тебе странный подарок - Мой заветный душистый платок. Будь же проклят. Ни стоном, ни взглядом Окаянной души не коснусь, Но клянусь тебе ангельским садом, Чудотворной иконой клянусь, И ночей наших пламенным чадом - Я к тебе никогда не вернусь.
Відповідь: Просто вірші... Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер. А згорблений чумацький небопад Освітлює пахучі очі квітів. Я покажу вам сливи на сучках, Що настромились, падаючи мовчки. Затисла груша в жовтих кулачках Смачного сонця лагідні жовточки. У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову, І сонна тиша сонним язиком Шепоче саду сиву колискову. То кажани. То кажаниний ряд Заплутався у сонному волоссі ночі… Ходімте в сад. Я покажу вам сад. Його сумління покажу вам очі. Микола Вінграновський
Відповідь: Просто вірші... Найогидніші очі порожні... Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза. Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста, Найчистіша душа невразлива, Найскладніша людина проста. Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття, Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя. Василь Симоненко
Відповідь: Просто вірші... Знайди мене Знайди мене у цім шаленім світі, Хоча б на мить, що вічністю стає. Знайди мене в осіннім верховітті, Знайди мене таку, яка я є. І буду я пересипати ніжність З пожовклим листом у свою любов. І буду я благословляти вічність Збагрянених незайманих дібров. І буду я пересипати ніжність З пожовклим листом у твою любов. І будеш ти благословляти вічність, В якій мене хоча б на мить знайшов. Катерина Кособлик
Відповідь: Просто вірші... ARS РОЕТІСА Бути німим, безпристрасним, Як завжди зачинені двері. Бути забутим, як стара статуя в маленькім місті. Знати кохання каменя лиш, непрозоре каменя серце, і в чорно-білих світлотінях бачити світ. Забагато зеленого, забагато кармінно-рожевого. Синьодугасті тіні безпощадно тебе обняли. Забагато нюансів: кохання, бажання, страждання,— закрили життя вони мрякою сумів та втіх. Шукати лиш суть, лиш обрій буття шукати — суть буття. Відчувати простір: літ чорних птахів далеко, відчувати час: чіткі рисунки в чорних печерах, і абсолютним вітром розуміти свій день, поете. Богдан Рубчак
Відповідь: Просто вірші... Дощ — це дівчина, що чеше в присмерк мокрі коси. Тоді приємно бути з нею одинокому. Богдан Бойчук
Відповідь: Просто вірші... Заповіт Р.Кіплінга (Переклад М. Левіної) Спокійним будь, коли всі шаленіють І за шаленство ще й тебе клянуть; Коли ніхто тебе не розуміє – Звіряйсь на себе і спокійним будь; Чекаючи, не виснажись від втоми; Ошуканий, не вдайся до брехні; Не видавайся янголом нікому І не зважай на вигуки дурні; Свої думки завжди обстоюй тихо, В безодню марних мрій не поринай, Готовий будь зустріти Щастя й Лихо – Вони ж близнята, це ти добре знай; Тримайсь, коли твої слова злочинно Перевертають підлі брехуни; Коли ж усе, що ти створив, загине – Перепочинь і знову розпочни; Будь здатен все найкраще, що ти маєш, На стіл покласти, взятися до гри, І не шкодуй, коли ти все програєш, - Докупи сили і думки збери; Умій примусить Серце, Нерви, М’язи, Позбавлені снаги, тобі служить, Коли душа згоряє вся одразу, І тільки Воля каже: “Треба жить!”; У натовпі собою залишайся, А з королями гідність зберігай, Ні ворогу, ні другу не піддайся, Надмірної поваги не шукай; Нехай секунда кожна у хвилині Тебе веде до вірної мети – Тоді весь світ до ніг твоїх полине, І це не все – тоді Людина ти!
Відповідь: Просто вірші... КРАПЛЯ В МОРІ На світі законів немало, Я нагадаю один: Щоб море не висихало, Потрібно багато краплин. Але в штормову годину, Як море бурунить гнів, Потрібна зайва краплина, Щоб вийшло воно з берегів. В.Симоненко
Відповідь: Просто вірші... Грустное счастье брело одиноко по свету, Тяжко вздыхая от выходок глупых людей… Люди твердили, что счастья и радости нету, Не замечая его на дороге своей… Милых своих осторожно к груди прижимая, Глядя ночами на звёздное небо с луной, Новости добрые сердцем своим принимая И наслаждаясь красивою ранней весной, Тихо листая у моря любимую книжку, К старенькой маме с гостинцами в гости спеша, И улыбаясь своим на рассвете детишкам – Счастье вдыхает, как воздух, людская душа… Только мы это считаем за должное, что ли… Плачем потом, что несчастны, бедны, голодны… Ищем другой неизвестной заоблачной доли… Капельки счастья опять без очков не видны… Если сложить эти мелкие счастья мгновенья, Просто прибавить секунды, минуты, и глядь: Счастье ведь было, а нам не хватило терпенья, Чтобы его приютить, удержать и познать… Счастье ко всем заглянуло, но люди с опаской Сердце своё закрывали на сотни замков… И одевали зачем-то холодную маску, Всё не желая избавить себя от оков… Счастье – оно не в деньгах, не в покупках, не в дачах… Это уменье душой обнимать целый свет… Грустное счастье за спинами нашими плачет… Вы оглянитесь и просто скажите: «Привет…» Ирина Самарина-Лабиринт
Відповідь: Просто вірші... Я нелюд! Часто, щоб зглушить... Я нелюд! Часто, щоб зглушить У серці люту муку, Я чистий образ твій убить Здіймав проступну руку. Я з вулиці болото брав, Каміння кременисте І кидав ним у образ твій, В лице твоє пречисте. Я мов безумний лютував, Мов п’яний у нетямі, Хоч чув, що власне серце рвав Злочинними руками. Та як минув скажений дур, Я чувсь брудний, недужий, А образ твій яснів з душі, Мов сонце верх калюжі. Іван Франко
Відповідь: Просто вірші... ДЕЩО ЖОРСТОКИЙ ВІРШ (НА МОТТО З ОСИПА МАНДЕЛЬШТАМА «Мы живём, под собою не чуя страны» О.Мандельштам) Я живу й під собою не чую країни. А населення й далі так само наївне – Та велика і сильна частина держави, Яка дуже не любить, щоб її ображали, Яка важко гарує під сонцем палючим, І не дасть обнести себе дротом колючим, Та, що всім нам дає і вугілля, і хліба, Та якій на футболі скандують: «Спасіба…» Та, в якій на мотузку говорять «верьовка», Та, що з певністю знає, що Юлька – воровка! Та, яка надаремно нікого не славить Та, яку на коліна ніхто не поставить, Та, що подарувала нам пальму Мерцалова, І про другу державну питання поставила! Та, з якої в прем’єри ідуть із маркшейдерів, Та, в якій тепер люди ну дуже розсерджені, Що аж марять повстаннями, бунтами, фрондами, Й голодують тепер під пенсійними фондами… Більшість з них – рядові. Не усі ж – генерали! Їжте, очі. Бачили, що вибирали!.. Олександр Ірванець
