Відповідь: Просто вірші... Ты рядом – и всё прекрасно И дождь, и холодный ветер. Спасибо тебе мой, ясный, За то, что ты есть на свете. Спасибо за эти губи, Спасибо за руки эти, Спасибо тебе, мой милый, За то, что ты есть на свете. Ми – рядом, а ведь могли бы Друг друга совсем не встретить. Единственный мой, спасибо За то, что ты есть на свете.
Відповідь: Просто вірші... Я благодарна Вам за все: За то, что Вы - частица рая, За то, что жизнь меня несет, Дорог почти не разбирая. За то, что Бог послал мне Вас, Как кладезь правды абсолютной, За то, что омут Ваших глаз Меня влечет ежеминутно. За то, что больше не страшны Мне ни паденья, ни кошмары, Что так отчетливо слышны Мне сердца Вашего удары. Спасибо Вам за то, что Вы Со мной мягки и терпеливы, Что гладь ромашек луговых Теперь особенно красива. Что я сильней люблю зарю, Что мир мой стал добрей и шире. От всей души благодарю За то, что есть Вы в этом мире...
Відповідь: Просто вірші... "Я дивлюся в небо і хочу до Тебе А небо блакиттю малює Тебе Я знаю Ти також хочеш до мене І дивлячись вверх бачиш мене. * * * Сьогодні я бачив, як небо ранкове Прорізує перший промінь зорі Він стрімко прямує, дивлячись вгору Дарує надію спраглій душі. * * * Тобі, лиш одне, я прагну сказати Це серце схвильовано мовить Тобі Дивися щодня, високо у небо Я бачити буду там очі Твої!".
Відповідь: Просто вірші... Cумна осiння погода надихнула мене на написання цього невеличкого вiрша: Осiння мелодiя Падає з дерев пожовкле листя, В`януть квiти, лiто засинає, Йдуть дощi, неначе сльози чистi, А у серцi туга не минає. А у серцi бiль якийсь не гасне, За провини давнi бiль глибокий... Сивина на скронях передчасна- Недешевий кошт життя урокiв. А вiтри шепочуть щось печальне, Хмари закривають низьке небо. Треба слiв гiрких знайти, прощальних, Все одно, душа летить до тебе.
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко Не говори печальними очима... Не говори печальними очима те, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова. Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола... Яка між нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла! Я не скажу і в пам’яті — коханий. І все-таки, згадай мене колись. Ішли дві долі різними шляхами. На роздоріжжі долі обнялись. ---------- Додано в 00:35 ---------- Попередній допис був написаний в 00:30 ---------- ЕКЗОТИКА Якби це було просто щастя, то це було б просто щастя. А все, що зверх того, це вже — поезія. Слухай, милий, ти захищайся! Я стала дика, я — Полінезія. Колись Ґоґен тікав на Таїті, лишались тут і модерн, і ґотика. У цьому черствому скрипучому світі тільки любити — тепер екзотика. Я порушила всі табу. Нарвані квіти мої у Нірвані. Пасеться обов’язків цілий табун, а я цілую тебе у вігвамі. Що з того, що туфлі у мене на шпильках? Я в джунглях була і насилу вибрела. Душі предків приходять навшпиньках, щоб подивитись, кого я вибрала. Очі у них великі і круглі. Скелі голі, як Голіафи. Птиця тюльпан п’є воду із кухля, птиця бузок п’є воду з карафи. Оце таке у мене Таїті — руки твої, золоті ліани. Аж дивно мені, що ходять на світі якісь пошляки, немов павіани. Дві зірки у хату мені влетіло. Сади стоять буддійськими храмами. Люблю твоє тіло, смагляве тіло, тіло твоє, татуйоване шрамами.
Відповідь: Просто вірші... сигареты заканчиваются в полночь, и он выходит под фонари май мерцает и плещет у самой его двери третий месяц одна и та же суббота, - парализует календари, - пустота снаружи него пустота у него внутри он идет не быстрее, чем шли бы они вдвоём через светофоры, дворы, балконы с цветным тряпьём но её отсутствие сообщает пространству резкость другой объём белая сирень ограды перекипает, пруд длит огни, отливает алым и золотым тридцать первый год как не удаётся подохнуть пьяным и молодым он стучится в киоск, просит мальборо и вдыхает горячий дым, выдыхает холодный дым (с) Вера Полозкова В свежих ранах крупинки соли. Ночью снятся колосья ржи. Никогда не боялась боли - Только лжи. Индекс Вечности на конверте. Две цыганки в лихой арбе. Никому не желала смерти. Лишь себе. Выбиваясь из сил, дремала В пальцах Господа. Слог дробя, Я прошу у небес так мало... Да, тебя. (с) Вера Полозкова
Відповідь: Просто вірші... Когда за окнами зима И скована земля морозом - Нам всем так хочется тепла И чтоб цвели от счастья розы . Чтоб взгляд во взгляде расцветал Романтикам даря влюблённость . И чтоб душа в седой январь Весны дарила окрылённость . Чтоб даже тот , кто не писал , Вдруг сочинил любимой песню . И так слова в ней подобрал , Чтоб навсегда остаться вместе . Чтоб музыка сердечных струн Звучала вальсом вместо вьюги . А люди , даже в холода , Добро дарили бы друг другу...
Відповідь: Просто вірші... Моя улюблена Ліна Костенко Розпусна вдовиця Вечір-мисливець підстрелене сонце несе у сірому ягдташі. Тягнуться хмари – скривавлені крила – по травах, по обрію, по душі... Уже сутеніє. Туман каламутно клубочиться в синіх ярах... В такі хвилини мандрівникам смутно. Здається далеким шлях. І роси холодні. І втома нестерпна. І стежка в село не пряма. І плечі від ноші найлегшої терпнуть. І на ніч притулку нема. Заводить в село степова дорога. Ні краю їй, ні межі. Над нею – тини, перелази, пороги. Та все чужі і чужі. Іде Мандрівник. Іде, обминає... І раптом спинився як стій. У нього нічого свого немає. Та він уже й сам не свій. Ішов, не спіткнувся, по цілому світу, та й тут не спіткнеться, ачей... Стоїть молодиця, як тихе літо, не зводить з нього очей. А очі у неї – такі тривожні, і голос бринить – як струна: – Скажи мені, хто ти, чудний подорожній? – питає зненацька вона. – Ти здалеку йдеш, ти, напевно, втомився, ти ноги об камінь побив. Зайшов би в хату, води напився. Зайшов би в хату, спочив. – Спасибі за ласку, за слово гостинне. Я й справді йду вже давно. А жінка стелить лляну скатертину і ставить на стіл вино. А брови у неї – такі шовкові! Вуста у неї – такі малинові! Руки у неї – такі тендітні! Очі у неї – такі привітні! І вся вона – як жаринка, глянув – і обпікся. Е-е-е, поки не пізно, пора прощатись. А то тут можна навіки зостатись. Шапку узяв, почав її м'яти: – Що ж, на добраніч, пора вирушати... Пильно вона йому глянула в очі: – Куди ж ти підеш супроти ночі? – Куди завгодно, аби із двору. Хіба не боїшся ти поговору? – Сказати правду – вже не боюся. Люди говорять – а я сміюся. Бо в тому правди нема і крихти. Як мені легко, щоб їм так дихати! Рано я, рано зосталась вдовою, та й попливла, як лист за водою. Живу одна, живу, як черниця. А люди кажуть – розпусна вдовиця. Кажуть, гуляю, кажуть, чаклую, кажуть, чужих чоловіків чарую. Кажуть, хлопців з розуму зводжу. Кажуть, любити щиро не можу. Кажуть, горілку я п'ю, як воду. Кажуть, я маю відьомську вроду. Трохи до мене чорти не літають... Все вони бачать! Все вони знають! Тільки не бачать моєї муки, як в самотині ламаю руки. Що ж ти притих? Будеш спати на сіні. Між нами будуть двері та сіни. Та два пороги. Та клямка й засув. Щоб я й тебе не зачарувала часом. І засміялася гірко, невесело. Вийшла у клуню Свічку світила. Постіль на сіні пахучім стелила. Чистим ряденцем її накривала, білу подушку на сон підбивала... Та й побажала спокійно спати. Та й повернулась – пішла до хати. Грюкнули двері. І зачинились. ... зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: – Холодно в ночі у сім одиноким! Холодно... Холодно... Холодно... Холодно... Ніч проминула. Нічого не снилось. Ледве на світ благословилось, – встала вдова, пирогів напекла, Мандрівника до воріт провела. До оболоні, до шляху у поле. Ще й уклонилась: – Щасти тобі, доле! А сусідки на неї дивилися, і плювалися, і хрестилися: – Безсоромниця і розпутниця, вже й не криється, шалапутниця. Бач, відплив від берега човник... Що не ніч, то новий полюбовник! ---------- Додано в 01:17 ---------- Попередній допис був написаний в 01:17 ---------- ЛІНА КОСТЕНКО І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі...
Відповідь: Просто вірші... * * * Не говори печальними очима те, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова. Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола... Яка між нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла! * * * Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон. Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі. Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя. * * * Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.
Відповідь: Просто вірші... Знайшла декілька симпатичних дитячих віршиків, а тема "Мої улюблені дитячі вірші" зачинена викладу тут. Вірші для дітей Андрія Тугая Герой Коли я виросту, то вивчусь на героя! Відважним лицарем я стану на коні. І людожер тоді не справиться зі мною, Й дракони всі підкоряться мені! І добрих всіх я буду захищати, А всіх поганих розтопчу ногами! Ніхто мене не зможе налякати!!! Я може навіть спатиму без мами! *** Мамуля учить синеня: - Як тато двері прочиня І входить стомлений до хати Не слід в цю ж мить його питати: “А що купив?! А що приніс?!”… Син, рукавом утерши ніс, Кивнув. Аж ось бринить дзвінок… Вмить стрімголов помчав синок! І тато чує голосне: Ну, чим порадуєш мене?! Вірші для дітей Богдани Бойко Неприбрана постіль В Марійки мама запитала: - Чому ти постіль не прибрала? Давненько встала ти, дитино! Уже дванадцята година! - Так,згодна, встала я давненько... - То постіль прибирай хутенько! - Але ж ведмедик, мамо, спить... Не хочу я його будить! Марійці мовили матуся: - Будь ласка, доню, не лінуйся, Бо, відчуваю, до весни Ведмедик буде бачить сни... За сніданком Для Марійки та Іванка На столі готова манка. Почали! За маму, тата... Але манки ще багато! За бабусю, дідуся... На тарілках каша вся... Тато каже: - Треба їсти За відомих футболістів! Молодець, поснідав син! Доню, їж за балерин! – Доня ж мовила похмуро: - Бережуть вони фігуру! Особисті речі У Іванка та Марйки Не дійшло ледь-ледь до бійки: Пише братик щось... Сестра В нього зошит відбира. - Як до мене лізти смієш? Ти ж читати ще не вмієш! Що пишу – моя лиш справа! – А сестра: - Мені цікаво! [/LEFT] Добре, замість штурханця Дам папір і олівця. Що напишеш – те й читай. А мій зошит не чіпай! Вірші для дітей Мар’яни Крамар Зрання у віконце Посміхнулось сонце. Треба швидко нам вставати І на вулицю тікати. “Гойда” – лечу у вишину. “Гойда” – я вітер дожену. “Гойда” – сміються малюки. “Гойда” – все бачу навкруги. “Гойда” – я хочу так літать, “Гойда” – щоб з неба зірочку дістать. Зараз я покину плач І піду ганяти м'яч. М'яч – веселий стрибунець: Горю і сльозам – кінець. В домі виросла ялинка. За вікном летить сніжинка. Все вкриває білий сніг… Я скоріш у ліжко ліг: Я чекаю Миколая, Що дарунки підкладає. Тому іграшки збираю І швиденько засинаю.
Відповідь: Просто вірші... Берегите своих детей, Их за шалости не ругайте. Зло своих неудачных дней Никогда на них не срывайте. Не сердитесь на них всерьез, Даже если они провинились, Ничего нет дороже слез, Что с ресничек родных скатились. Если валит усталость с ног Совладать с нею нету мочи, Ну а к Вам подойдет сынок Или руки протянет дочка. Обнимите покрепче их, Детской ласкою дорожите Это счастье - короткий миг, Быть счастливыми поспешите. Ведь растают как снег весной, Промелькнут дни златые эти И покинут очаг родной Повзрослевшие Ваши дети. Перелистывая альбом С фотографиями детства, С грустью вспомните о былом О тех днях, когда были вместе. Как же будете Вы хотеть В это время опять вернуться Чтоб им маленьким песню спеть, Щечки нежной губами коснуться. И пока в доме детский смех, От игрушек некуда деться, Вы на свете счастливей всех, Берегите ж, пожалуйста, детство! ************************** Что такое счастье? Таким простым вопросом Пожалуй, задавался Не один философ. А на самом деле Счастье это просто. Начинается оно С полуметра роста. Это распашонки, Пинетки и слюнявчик, Новенький описанный Мамин сарафанчик. Рваные колготки, Сбитые коленки, Это разрисованные В коридоре стенки. Счастье это мягкие Теплые ладошки, За диваном фантики, На диване крошки. Это целый ворох Сломанных игрушек, Это постоянный Грохот погремушек Счастье это пяточки Босиком по полу. Градусник под мышкой, Слезы и уколы. Ссадины и раны, Синяки на лбу, Это постоянное Что? да почему? Счастье это санки, Снеговик и горка. Маленькая свечка На огромном торте. Это бесконечное «Почитай мне сказку», Это ежедневные Хрюша со Степашкой. Это теплый носик Из-под одеяла, Заяц на подушке, Синяя пижама. Брызги по всей ванной, Пена на полу. Кукольный театр, Утренник в саду. Что такое счастье? Проще нет ответа. Оно есть у каждого – Это наши дети! ********************** Что – самая сладкая сладость на свете? Сахар – могла я когда-то ответить. Мед, мармелад, пастила.. и щербет.. Только теперь поняла я ответ - Родного ребеночка – запах макушки, Что остается на нашей подушке, Пальчики нежные.. и ноготки– Попка, коленочки…и локотки… Что – самая горькая горечь на свете? Горчица – могла я когда-то ответить… Редька и уксус… полынь и хинин.. Ну а теперь – мой ответ – лишь один: Губки дрожащие - плач на подходе Вот от чего мое сердце заходит Самая горечь – родного ребенка – Полные слез и обиды глазенки… ******************************
Відповідь: Просто вірші... Жінка в світ приходить для любові ! Любити маму, поки ще мала, Любити ляльку – поки підросла, А коли вперше вийшла за поріг – Любити небо і м’який моріг, Дім батьківський і квіти чорноброві, Бо жінка в світ приходить для любові. ]Я – жінка! Ви чуєте, люди, я – свічка, Запалена Господом на віки. Неправда, що я – ребро чоловіче. Цю казку придумали чоловіки. Я – жінка. Я – річка бурхлива й неспинна, Що в повінь зриває верхи берегів. Хто каже, що я підкорятись повинна? Це ще одна вигадка чоловіків. Я – жінка. Природою створена пісня, Яку чоловік заспівать не зумів. Я – мрія і спогад. Майбутнє й колишнє. Я – щось незбагненне для чоловіків. Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна. На думку не можна надіть кайдани. Це ти мене в рабство продав, чоловіче! І грішна я стала з твоєї вини. Та я – лише жінка. Я прагну кохання І все пробачаю тобі наперед. З твоєї криниці я – крапля остання. Для вуст твоїх згірклих я – липовий мед. Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля І гоїти рани візьмуся тобі. Я – непередбачена, незрозуміла, Я плачу від щастя, сміюся в журбі. Я – жінка. Я, дійсно, слабка половина. Нехай переможцям – лаврові вінки! Історію творять, звичайно, мужчини, Але лише так, як захочуть жінки. (К.Сенченко)
Відповідь: Просто вірші... Я нині думала, думала і надумала таке привітання англійською з нагоди міжнародного жіночого дня. Мо трохи коряве. I praise the Lord for making me a woman, for giving me a choice to choose my path. I wish for all of you to understand your calling and be admired by the millions, not just few.
Відповідь: Просто вірші... История про Кошку и ее Человека В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка Он был построен в какой-то там –надцатый век. Рядом жила ослепительно-черная Кошка Кошка, которую очень любил Человек. Нет, не друзья. Кошка просто его замечала –. Чуточку щурилась, будто смотрела на свет Сердце стучало… Ах, как ее сердце мурчало! Если, при встрече, он тихо шептал ей: «Привет» Нет, не друзья. Кошка просто ему позволяла Гладить себя. На колени садилась сама. В парке однажды она с Человеком гуляла Он вдруг упал. Ну а Кошка сошла вдруг с ума. Выла соседка, сирена… Неслась неотложка. Что же такое творилось у всех в голове? Кошка молчала. Она не была его кошкой. Просто так вышло, что… то был ее Человек. Кошка ждала. Не спала, не пила и не ела. Кротко ждала, когда в окнах появится свет. Просто сидела. И даже слегка поседела. Он ведь вернется, и тихо шепнет ей: «Привет» В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка Минус семь жизней. И минус еще один век. Он улыбнулся: «Ты правда ждала меня, Кошка?» «Кошки не ждут…Глупый, глупый ты мой Человек»
Відповідь: Просто вірші... Химерно все в житті переплелось... - Раптова осінь - як раптова старість. - Пробач мені! - Не треба... Все забулось. Ми за велінням долі попрощались. - Листок торкнувся до твоїх плечей... - На жаль, листки, як люди, помирають. - Я не вберіг тебе від злих очей... - Нічого, до самотності звикають. - Як важко... - Не сумуй в останню мить. - Давай усе повернемо! - Вже пізно... - У тебе сльози? - Ні, це дощ тремтить... - Ми - як чужі... - Ми просто дуже різні. - Ти в серці тільки сонце збережи! - Життя було б занадто променистим... - Сяйни ще раз очима, не спіши! ... Все заглушив прощальний шепіт листя.
Відповідь: Просто вірші... Вы сердцем пробовали жить ? Смеяться, говорить и плакать. Мечтой пространство оживить Забыв, что дождь идёт и слякоть. Забыв про боль, про темноту, Лететь одним порывом ветра Собой разрушить пустоту И отыскать Любви приметы. И как ребёнок сделать шаг Свой первый, искренне волнуясь. Преодолев сердечный мрак Поверить снова в свою юность. Вы сердцем пробовали жить, Паря над волнами рассвета ? Черпая ложкой - воздух пить И звёздам сочинять сонеты. Лететь, лететь к своей мечте, Отбросив все свои сомненья. И на безбрежной высоте Увидеть нежности мгновенья. Пройти по млечному пути, Где россыпью играют звёзды. И знать, что счастье впереди И быть счастливыми не поздно.
Відповідь: Просто вірші... Любовь, весна и сердца стук… Узнать ,что станешь мамой вдруг… Тревоги, роды, первый крик… И эти слёзы на двоих… И тысячи ночей бессонных, И слово МАМА…это слово!.. . И первый шаг, и первый «шмяк» И снова встать! И снова так!… Тепло ладошек на щеках… Игрушку в маленьких руках… И детский сад…и платье в блестках… И танец маленьких березок… Разбитый нос…понурый взгляд… «Ма, это Васька виноват!» Хотеть расплакаться, стерпеть… И плакать запретить хотеть… И первый класс, бассейн, кино… На нашу улицу окно… И вновь лечение зубов… И снова на коленках кровь… Опять жалеть, любить… любить… И самой лучшей мамой быть… Уроки, книги, чудеса… В окно влетевшая оса… Сомненья…первая любовь… И снова рядом…вновь и вновь… Найти дневник случайно… спрятать… Опять понять, опять не плакать… Звонок последний, выпускной, И нос украшенный «весной»... Друзья, работа, Интернет… И времени на маму нет… Однажды вдруг услышать это: «мне не нужны твои советы»… Обидеться, принять, заплакать… И вновь стелить на праздник скатерть… И жить...И ждать издалека ...Звук телефонного звонка...
Відповідь: Просто вірші... Батькам! В житті у нас Є дві людини Нема й не буде Їм заміни. Бо це вони… Це мама й тато. Така в них доля - Нас чекати… На кожну звісточку І слово, Вони - Це втілення любові. Вони нас приймуть І зігріють… Їм тяжко. Та в очах – надія. На те, що ми Щасливі будем. І найріднішим в світі людям Дамо ми радості хоч трохи. За їх тяжкі батьківські роки… Тож пам’ятайте, Що десь там Матуся молиться, Щоб Вам В житті не так як їй жилося. Хоч вкрила сивина волосся І в тата сили теж не ті, Батьки не вічні… Тож в житті, Рідненьких їх не забувайте Пишіть, дзвоніть і приїжайте… Марина Кузьменко
Відповідь: Просто вірші... Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш... Леся Українка Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш під білим покривом несправджених надій, кришталі сліз над ним порозсипаєш, убрані в іскри любих, марних мрій; І буде спати щастя, мов царівна, що на скляній горі знайшла труну, життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна, протягнеться кудись удалину. І часто ти безсонними ночами до любої труни шукатимеш стежок і сльози литимеш старечими очами, – від них сріблом горітиме сніжок. Коли ж, утомлена блуканням одиноким, на сніговій постелі ляжеш ти, щоб більш не встати, перед сном глибоким останню мрію вгледиш: Ось іти зібрався лицар молодий в дорогу, на гору ту скляну, де щастя спить, в душі несе і віру, і тривогу, пустеля перед ним, як жар, горить. Холодні іскри – то роса для нього, біленький сніг – то пелюстки лілей, палкий мороз – пал сонця весняного, неясний винокол – привада для очей. Він без дороги йде все цілиною, з усмішкою твої стежки мина, і бачиш ти, що він вже під горою, де спить твоя царівна чарівна. Він на горі єдиним поцілунком розбив труну і щастя оживив, отим єдиним, легким подарунком навік царівну горду покорив, І взяв її на руки, мов дитину, і весело у замок свій поніс, за ними йшла весна, і всю долину покрив квіток весняних цілий ліс. Квітки цвітуть, і золотом багряним, немов огнем, долина пойнялась, співає щастя над своїм коханим, і ні одна сльоза не пролилась. А ти лежиш, і тіло одиноке смертельний сон і холод обійма, і мрія та про щастя яснооке іде в туман, мов загадка німа…
Відповідь: Просто вірші... "Хоч ненавидьте мене вічність, - любитиму цей світ завжди! Хоча прикуйте ланцюгами, - я йтиму в пошуках слідів Того, чого не осягнули у порожнечі спілих днів... Про що ми солодко забули, ховаючись в лавинах снів. Так необхідно вже вдихнути хоча б частинку прабуття... Згадати, бігти, знов забути - повторюєм з життя в життя... А я не хочу більше спати! Ліплю по атому знання... Ні, не здавати! Не здаватись! Ліпити власне Всевчення!" Так думала мала комаха, вслухаючись в небесний спів, Відрощуючи крила птахи... і знаючи - Він так хотів.
