А я трошечки задумалась... Раніше я писала про свого діда (чи в цій, чи в сусідній темі, - не памятаю), якого зі сторони назвати гарним чоловіком - цілком ок, а зі сторони бабулі - були в неї певні претензії до чоловіка, причому часто . Та, зрештою, пройшло майже 12 років з дня її смерті, а діду через пару тижнів виповнюється 80. Останні 8 років він живе з жіночкою, вже якби дружиною (дійсно нормальна з легкими причудами (типу, використовує мінімум побутової хімії, посуд миє гірчицею, лікується всілякими напівнародними методами... Та не пропагандує свої вподобання) жінка, чимось схожа навіть на бабулю, фінансово незалежна від діда, має дорослого сина ... ой, яка жіночка?! Бабулька насправді , їй за 70. І разом вони господарять зараз в селі, хоча мають квартири в місті, нормальні умови, але ж... "все найкраще з городу - дітям, онукам, правнукам"). Ми збираємось поїхати до діда на його День народження всім сімейством, питаємось, може він має якісь конкретні побажання щодо подарунків... І, вислухавши від нього, що може з дітьми не варто їхати_зима_небезпечна_довга_дорога_він_не_образиться, він каже, що дуже б хотів щоб ми його звозили до бабулі на кладовище, в його рідне село. Сам він вже рік не сідає за кермо, бо став неуважним, і вже пару раз потрапляв в незначні аварії. Сам момент, що дружина для нього залишається вагомою частиною не тільки життя, але й думок, його свідомості - це дещо і є результатом мистецтва бабулі в їх подружньому житті.
Добре, якщо і при житті дружини він виявляв це, показував їй. Бо якщо це тільки у думках і після смерті, то таке мистецтво не дуже надихає ((
погоджуюся з @Jusi бо, чесно, знаю десятки прикладів, коли чоловік за життя жінку за ніщо мав. А після смерті кожен тиждень ганяє як зварйований на цвинтар свічечки світити і квіточки ставити. кому ті свічки і квіти тепер потрібні, якщо він все життя жінку шпиняв? тоді треба було людину любити, поки вона жива була. а свічечки-квіточки - то так, про людське око, бо по смерті зрозумів, що ніхто його такого "мудрого" терпіти більше не хоче. запізніле каяття, так би мовити. я не кажу, що всі такі. але на своєму шляху я знаю чимало таких прикладів. а є такі, які жили все життя душа в душу, і навіть через багато років не можуть оговтатися що чоловік/дружина померли.
1. Мені, як би з середини своєї сімї, видно, що дід він просто не навчений любити, показувати, балувати... Він в сімї по-дитячому добрий (і по-дитячому безтурботний в багатьох питаннях), та основні моменти забезпечував. Я знаю теж сімЇ, де чоловіки за ніщо мають жінок. Дід мій не такий. Це, можливо, зовсім інакше покоління. Дід та бабуля сироти з раннього дитинства. Познайомились. Двічі прогулялись вечором по селу. Далі дід поїхав, бо закінчилась відпустка - на службу в Ленінград. Через місяць телеграмою попросив свою двоюрідну сестру з села привезти "майбутню дружину" щоб розписатися. Бабуля погодилась і поїхала. Розписались. Півжиття провели у військових містечках. Тобто, з розповідей обох - не було того кохання, романтики, зустрічань, сумнівів та переживань... Було розуміння, що в цьому світі вони не мають на кого покластися, то краще вже двом бути. Дід не дуже був пристосований до господарства, що йому бабуля казала - робив. А казала вона часто (і, знову ж таки, то більше чула моя мама в своїй юності, ніж я - в дитинстві. Ось з другою бабулею - була сантабарбара в її житті, крики, скандали. А ця бабуля якось вміла не показувати мені свої відносини з дідом. Була в цілому врівноважена та спокійна людина. Це вже після її смерті ми зрозуміли, що дід якби не взмозі наготувати, зашити, прибрати толком, бо все життя це робила бабуля і його до хатніх завдань не прилучала. А дід, як гарний виконавець (військовий) - будь-яку задачу виконував. Проблема з ініціативою чи що в нього... З вираженням почуттів взагалі до всіх... І таке дещо дитяче відношення до життя: простота, захват, радість, тихо перетравлює обрАзи, якщо вони є). Тобто нема в мене відчуття *ось померла жінка - і зрозумів що він втратив. Та пізно*. Ні. Просто це приємно, що він, в своїй манері, памятає і причому це не на показ. Він і так двічі-тричі на рік їздив сам в село, доглядає все життя за могилою своєї мами, тіток, бабулі, жінки. Але рік не був. "Здає" позиції по здоровю трохи. 2. Продовжу за старше покоління роздумувати . Дід та бабуля чоловіка. Я ще застала їх разом (діда нема 4 роки). І це так душевно було, коли ми чули їх домовленність: "Бабо, сьогодні на здоровля жалієшся ти, а завтра - я. Дотримуйся черги" - і обнімав її. Та потім я з нею спілкувалась і дізналась, що практично вона сама все життя живе. Народила-виховала 6 дітей. Чоловік постійно місяцями був на заробітках, на будовах. Вдома, коли він був - все господарство ладнав, золоті руки і все при ньому... Тільки дуже рідко бував вдома. Навіть ще в свої 60 років їздив в Москву на заробітки. Тож, з однієї сторони "душа в душу", а з іншої - не зовсім було все легко. При всьому цьому, мені ці два приклади сімейних відносин подобаються тим, що жінка та чоловік мали повагу один до одного, після смерті сумують. Ніхто з них не спився, не згулявся. Це, для мене, міцні союзи. Це ті покоління, ще не "навчені" психологіями сімейних відносин . А те, що за життя не встигли зробити-сказати - то, чесно кажучи, я і зараз не все аж так роблю на 100% в шлюбі, щоб не жалкувати через років 50 за моменти, які пропустила .
вибачте, я не мала на меті образити чи зачепити Вашого дідуся. я просто сказала те, свідком чого була. може, невдало якось висловилася і то негарно виглядало. я не мала на увазі, що це стосується Вашого дідуся. знову повторюся, я знаю багато і гарних таких прикладів, де і за життя душа в душу жили і після смерті дорога людине не покидає серце чоловіка чи жінки, котрі залишилися живі.
Цитата "Незнаю чи вибрала відповідну тему, але напишу тут. Одружені з чоловіком 6 років, з тих 6-ти років тільки з чоловіком їздила відпочивати 2 рази. Всі решта - з його батьками і це коли в нас вже була дитина. Цього літа, ми знову були з батьками, бо вони мають машину, а в нас ще не було. Але в кінці літа нарешті придбали вже і ми машину, відповідно я сподівалася, що наступного літа я з чоловіком і з сином самі кудись поїдемо, але не тут то було... І пояснюю чоловікові, що нічого не маю проти твоїх батьків, але хочу окремо (бо ми ще й з батьками живемо). Просто хочу морально відпочити із своєю сім'єю. Крім того чоловік має рідного брата з дружиною (без дітей). Кажу якщо не хочуть самі батьки їхати кудись, то нехай запропонують іншому синові... Чесно не знаю як донести ту інформацію чоловікові, бо говорю, але він мене не розуміє" І так, сьогодні ситуація загострилася: з чоловіком домовилися, в останні рази як розмовляли за відпочинок, що відпочивати будемо без батьків. Вчора я почула розмову чоловіка і свекра, що ми їдемо за кордон( збираємося). Потім підходить до мене чоловік і питається чи я не проти на море з батьками? Я йому знову пояснюю що ні. (Сам боїться ще далеко їхати, 1700 км в одну сторону, в Україні не хоче на море, і по грошах з батьками дешевше). Сьогодні чоловік знову підняв тему із закрити дверима, але батьки все чули: вони зрозуміли що я не хочу з батьками. Виходити з кімнати, я почула як вони говорять між собою з образою на мене: їм батьки заважають, то нехай платять хоч в 2 рази дорожче. Мене фраза вбила, я стала винною. Я почала пояснювати батькам, що у нас були плани інші... Свекор давай мене переконувати, що так дешевше, вони самі не хочуть їхати, бо не знають мови, не мають навігатора... Короче, я не хочу надалі з батьками на відпочинок, але бачу що ми можемо посваритися...Я розгублена
Є ситуації, де без чиїхось образ, на жаль, не вийде. Але сказати свекрам - це друга справа. Хоч з їхнього боку це нетактовність, нав'язуватись на відпочинок, але - це пропонує їм син, і виходячи з цього, вони можуть не помічати меж і потреб вашої сім'ї. Насправді вам це треба вирішити з чоловіком в першу чергу. Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk
@smilechyk значить мусять один раз образитися, щоб зрозуміти, що ви окрема сім'я. Якщо не зробити це зараз, то далі буде гірше. Нехай звикнуть до думки, що один раз в рік ви відпочиваєте сім'єю (наприклад).
@smilechyk оскільки до того все було, як свекри хотіли і це влаштовувало всіх, то тепер людям важче зрозуміти, чому раптом). Як вище написали- без образ ,нажаль, навряд чи вийде,бо немає розуміння. Варіант- без агресії сказати їм, щоб запропонувались до другого сина. Бо, я не виключаю, що справді старшим людям трохи самим в далекі дороги їхати не комфортно.
@smilechyk а варіант, що їдете разом до точки відпочинку, а там розходитесь по різних готелях-пляжах і т.д? І пересікаєтесь раз чи два за вечерею. ну і назад разом. Ну і я думаю, що ваших батьків зачепило більше оте "за закритими дверима". Може якби з самого початку була відкрита розмова між всіма учасниками, було б більше розуміння. Бо спочатку чоловік щось там обговорює з батьками, потім переказує вам, потім "за закритими дверима" вони щось там почули-недочули-не так зрозуміли і т.д. Та напряму скажіть, що ви молода сім'я і хочете побути з чоловіком і дитиною. Ну і так виглядає, що вам з чоловіком все ж треба обговорити питання першочерговості інтересів СВОЄЇ сім'ї.
@smilechyk В мене вже давно склалося враження, що ваш чоловік дуже, я б навіть сказала надто прив'язаний до батьків. Такий собі "мамин син". Мені навіть дивно, що в нього є бажання відпочивати разом з батьками. Я ще будучи студенткою вже категорично відмовлялась від такого відпочинку) Йому справді треба зрозуміти, що батьки це рідні люди, але ви з ним і дитиною, то вже нова, окрема сім'я. Недавно чула думку одного священика, що це дуже неправильно, чоловік має зрозуміти, що батьки важливі, але на першому місці тепер дружина і діти. Як то кажуть, треба відрізати пуповину. Думаю варто спробувати пожити окремо. Можливо, якщо чоловік релігійний, то піти до мудрого духівника або сімейного психолога, який теж поділяє цю думку. Може від іншої, сторонньої людини він легше сприйме цю інформацію. Або спробуйте піти з чоловіком на каву, без дитини і батьків, і просто в приємній, затишній атмосфері, лагідними словами, без претензій пояснити свою позицію і плюси від неї для вашої пари. Може це допоможе йому зрозуміти вас.
@smilechyk, мені здається, що конкретно з цією поїздкою ситуацію вже не вдасться розрулити без образ. Ви мусите стратегічно оцінити можливі плюси і втрати, і вирішити: наполягати на своєму чи пожертвувати комфортом цього разу. В першому випадку, проблема зі спільними подорожами вирішиться раз і назавжди. В другому - мусите попрацювати над стосунками з чоловіком і тоді на наступні рази все вирішиться малою кров'ю.
Чисто зі своєї дзвінниці. На каву - хороша ідея. Але без розмов про " як добре відпочивати окремо". Просто йдете на каву, легко і без напряжних розмов проводите час. Потім ще раз ( тут таки на щастя, що є з ким дитину залишити), на каву, потім на піцу, потім на вечерю (якась справжня або "пригадана" річниця - першого побачення або освідчення ітд) потім - похід з дитиною на мультик (свекрам, скоріш за все, оці сучасні мульти можуть бути не цікавими), потім похід з дитиною на ДН до однокласника- друга з садочку (одним словом до тих, хто не є родина чи "дружать сім'ями" ще з молодості свекрів), потім знайти тур вихідного дня і "відпроситися" в батьків на романтичний weekend (сподіваюся, батьки вже не будуть напршуватися "свічку тримати" - вибачте за прямолінійність)тощо. Але водночас пропонувати якісь вилазки-екскурсії разом з батьками. Задум в тому, щоб чоловіку сподобалося відпочивати без батьків час від часу. І ще одночасно в тому, що й батьки звикнуть, що не завжди мусять бути з дітьми. Розмовляти з батьками, доводити щось - то справді важко і не знати, до чого можна договоритися. А тут, так би мовити, не словом, а ділом. Якщо що , я знаю про що говорю)) Єдина дитина в мами, яка " все для тебе старалася, а ти тепер йдеш з чоловіком в гості, а мене одну в чотирьох стінах лишаєш". Доходило до абсурду. Коли я казала мамі "ми йдем в гості", маючи на увазі себе і чоловіка ( ще тоді без дітей були), а вона через 15 хв виходила зі своєї кімнати зі словами "я готова. Коли виходим?" Тепер смішно, а тоді було не дуже.) П.С. мені, правда, трохи простіше було. Бо то була моя мама, а не свекри. Та й жили ми одразу окремо. Вище згадані ситуації траплялись, коли ми приїжджали на вихідні. Але все одно варто пробувати. А раптом спрацює!
Давно не ворушили тему)) скажіть мені шось поки варите зупку В отих всіх порадниках жінкам про планування часу на сім’ю і себе часто є пункт «приділити час чоловікові». Просто недавно вилізло мені знов перед очі і я мушу спитати чого воно так (або може зовсім і не так має бути?). Виділити час на хату, їжу, дітей ітп... це я ще розумію, але чому чоловік в ролі когось такого, кому треба запланувати окремо час і назвати це «приділити увагу чоловіку»? Чому мене таке дивує? Бо я уявляю собі , що відносини двох дорослих то власне є завдання їх обох , разом знаходити вільний час для обох. Тобто він теж має якось резервувати той час для мене. Але якось ніколи не кажуть - заплануйте час для двох і притримуйтеся свого графіка , а власне отаке - час на чоловіка. Мені це звучить як щось ресурсозатратне - типу треба йти йому проводити розвантажувальну психотерапію в кінці дня, а я зазвичай на кінець дня сама «в мінусі» емоційному. Надіслано із мого iPhone за допомогою Tapatalk
та ви для нього виділяєте час - він для вас. Я так це розумію. Хоча я ніяк особливо романтику не організовую. Єдиний час який ми можемо приділити один одному в нас співпадає - коли діти засинають. Інколи (о ужас!), ми навіть тоді його не приділяємо, а кожен (чоловік) доробляє свою роботу, а інший (я) бавиться на телефоні/читає книжку/вишиває/п'є чай, але територіально ми разом на кухні. Чоловіку не треба проводити ніяку терапію (ніхто ніби і не казав), він вам може провести, якщо треба.
Просто це формулювання мені звучить якось зобов’язуюче - ще одне завдання для мене, а не спільний час чи виділення уваги один одному. І так, ми часто теж сидимо в кухні обоє (фізично), але не разом. І часом воно так затягується, тобто багацько днів поспіль отак нарізно і сидимо, тоді мене це починає турбувати... Надіслано із мого iPhone за допомогою Tapatalk
Якщо Вам погано звучить - то ігноруйте, і робіть як Вам зручно. Я не дуже розумію суть проблеми, напевно.
