О майн год). Я ніц не заробляю, ні копієчки!!! Вмерти тепер мені від хатніх обов’язків. Ну бо витрачаю я багато: на їжу, на одяг для всіх, на комуналку, на гуртки, і грішним ділом на перукаря та манікюр. А ще, лише уявіть мою наглість, на власні хобі, з яких вигоди жодної. Пішла драяти унітаз...
Айяйяй! То ви, ніц не заробляючи, ще й манікюр робите і до перукаря ходите? І небось хобі теж потребують якихось витрат! А як же природня краса - руса коса до пояса, а ви лиш заплітайте, можна ше олійкою пригладити, щоб ніде нічого не стирчало. А якщо серйозно, то я вважаю, що розподіл обов'язків все-таки має первинно виходити із наявності вільного часу у кожного. Бо, незважаючи чи зарплата 1000 чи 10000 чи 100000 - часу в добі у кожного всерівно тільки 24 год., кожен мусить нормально виспатись, а весь решта час можна розподіляти між сім'єю, роботою, домом і т. д.
Нічо-нічо, ше може статися, що чоловік за пару літ буде менше заробляти (ну бо молодші завше продвинутіші, старшим важче вчитися і змінюватися ітп) от тоді йому і домашніх обов'язків можна підсипати [sarcasm] Надіслано із мого iPhone за допомогою Tapatalk
Такими фільмами тільки в депресію вганяти Ох, я думала, що там є світло в кінці тунелю, а от воно як... Я себе трохи впізнала в головній героїні, в отій відстороненості і втомі. Так, і в її чоловікові теж є дещо знайоме... А потім трохи пораділа, що я вже капельку інакша. Живіша. Не залежно від того, що робить чи не робить мій чоловік. Для себе. Маленькими кроками намагаюся впорядкувати своє життя так, як мені хочеться. Так, це гірше ніж "так, як хочеться нам", але ж краще коли хоч хтось щось хоче І точно краще за вічне чекання "прекрасного дале"ка" і злості на те, що все складеться не так, як би мало бути. Не знаю чи за кілька років в мене будуть МИ, зате точно буде Я, за яке мені не буде соромно і не шкода "втраченої молодості"
Я прросто з того фільму зрозуміла, що кожна людина, насправді, має інше відчуття щастя. На стільки кардинально інше (проте не протизаконенне), що для нас воно може бути чужим.
Бачиш, знов різне сприйняття бо мені той фільм зовсім не про щастя, а дуже навіть навпаки.Для мене не було там щастя. Хіба трохи закоханості у спогадах.
Прочитала це все і жахнулася, 11 березня написала, 8 місяців тому. Майже рік. За цей час було багато чого, психів, неврозів, непорозумінь. Розуміла, що мені потрібен лікар, психотерапевт, або звичайний невролог, який вкотив би мені конячу дозу магнію і життя стало яскравим. Ні до кого не зверталась. Останні два місяці я заспокоїлась, але не тому, що мені перестало боліти - просто нарешті усвідомила, що я поводжу себе ненормально, і недостойно, як для дружини, що мій чоловік бачить перед собою постійно якусь психічку. Я намагалась працювати над собою. Так, я стала спокійнішою і перестала заговорювати про дитину, але це зовні. Іноді місячні затримуються на 1-2 дні а коли вони починаються, або коли я бачу 1 смужку - я плачу. Бо розумію, що у нас ніколи не буде "сприятливих обставин", господи, я не розумію, навіщо ця ситуація, що я маю з неї винести. Розумію лише те, що мені потрібні гроші, аби закрити власні фінансові питання, і, мабуть, антидепресанти, бо мене затягує. Хоча я до останнього опираюсь таблеткам. Полікуй нерви, полікуй гормони - та йопт, найкращі ліки - це розумне вирішення ситуації, але поки що я не можу її вирішити. Поради змиритись з тим, що я, молода ще жінка, повинна змиритись з неможливістю більше стати мамою, бо не ті обставини в країні і не той фінансовий стан в родині, викликають одне бажання - послати під три чорти. Жінки інколи бувають такі жорстокі. Хоча самі вже матері, і не одної дитини. Мабуть, треба стати на паузу, щоб вирішити реально проблеми, не розпорошуватись. Моя люба колєжанка з цього форуму надіслала мені в книжковому осінньому обміні чудову книгу "Як бути усвідомленим", вчора гортала її, цікава раза: "Пауза - це те, що дає вам силу". **** Фільм про Валентина подивлюсь, зацікавили. Цікаво, чи побачу я в ньому щастя, чи інше щось.
Я зараз дуже непросто лікуюся від кількох захворювань, зокрема і неврологічного. І дуже хочу Вас застерегти. Адже Ваша хронологія, як і оцей стан: це все ще шлях на дно. З досвіду кажу. Зараз себе утиснете, на деякий час втишиться. Плануєте дитину, на вагітних гормонах настрій і самопочуття може покращитися. А от потім - наприкінці вагітності, або одразу після пологів, - Ви можете провалитись у депресію. А оскільки невротичні стани вже були, то депресію можете проскочити - і одразу впасти у психоз. Це дуже небезпечно і страшенно неприємно, як для Вас так і для оточуючих. Я це пройшла, нажаль. Ви поводитесь не недостойно, а нездорово. Тому, що нездорові. Я би радила і психотерапевта, бо Ви маєте зараз можливість його відвідувати, і консультацію психіатра щодо медикаментів, які допомогли би зняти гострий стан. Психіатра боятися не потрібно, ніхто Вас насилу не покладе в лікарню. Принаймні, зараз. Значно гірше потім, якщо виснажений Вашими нервами чоловік вже силою притягне до лікарні, і зрив у Вас станеться там. А таке, нажаль, теж досить можливо. Переконливо Вам раджу вирішити це питання до вагітності. Всі ми маємо якийсь досвід, який нас виснажив. Хтось справляється сам, хтось ні. Це не про "краще-гірше", це про те, що треба в першу чергу продовжувати жити. А не "триматись, триматись" а потім вийти у вікно. 8 місяців - це якраз час спонтанної ремісії у тих, хто утискає свої переживання. Але ця ремісія може бути стійкою, а може і не бути, і душевне здоров'я - це те, з чим краще перебдіти.
Щиро подякувала. Бачте, я чудово розумію, що у такому стані у вагітність заходити не є добре. І я собі взяла на замітку варіант сходити проконсульуватись у поліклінку інститута неврології. Дякую. На мене тисне думка, що він взагалі не захоче. Навіть якщо у мене будуть ідеальні нерви. Що він для себе вже закрив питання з дітьми на це життя, хоча прямо мені про це не говорив ніколи. Також тисне думка, що вже запізно, конкретно для мене - не той вік, не те здоров*я,що я бездарно побудувала своє життя, що у мене немає грошей і хорошої оплачуваної роботи. Хоча я працювала все життя, лише останні три роки у мене віддалена робота, поки син адаптувався до школи, водила його скрізь сама. Немає ресурсу для другої вагітності. Це мене гнітить. Я лаю себе як останню дуру. Але що більше всього мене непокоїть - пройшло більше року, як ми заговорили про спільну дитину і вперше прозвучало "якщо все буде добре", але якихось подвижок в сторону цього добре - немає. По нашим фінансовим показникам ми на тому самому місці, де й рік тому. І я сама, я, яка так хоче - я ж теж не прусь з штанів, щоб заробити більше, і ще більше. Мене міцно тримає зона комфортику. Щось в цьому не те, якийсь дисбаланс в мені. Хочу, але нічого не роблю для того. Можливо, я підсвідомо боюсь, що якщо я буду наполягати/заробляти/дуже хотіти, він просто погодиться, щоб зробити мені приємне - а потім при нагоді буде лунати "це ж ти хотіла". А я так не хочу. Я хочу міцну люблячу родину для дитинки, спокійну маму. Я вирішила десь близько року не піднімати цю тему. Дала собі обіцянку, поки не влаштую свої власні фінансові справи - не буду починати з ним розмову про дитину. Хоча наразі є проблема по гінекології, при якій не варто затягувати з дітьми, тим більше вік, у грудні мені 36. Але це єдиний варіант, бо наполегливість моя лише на шкоду. І в першу чергу - самій мені. ** Ото я розібрала себе тут, прямо детальний аналіз. Психо.)))
шось забагато всього ви собі навалили в голову. вибачте. мені 41 два тижні тому виповнилось. моєму другому синочку 5 місяців. старшому 4 роки з хвостиком. вік тут сама остання інстанція..
Я не хотіла зволікати з другою дитиною, щоб мати змогу до своїх 40 років її підростити і потім повністю віддаватись роботі. Об'єктивно можливість зараз є. Є дах над головою, є якесь здоров'я. Що буде далі - невідомо. Мої батьки не молодіють і потребують все більше підтримки, і через кілька років я можу просто не наважитись, бо треба буде працювати, допомагати їм і синові, не відволікаючись на дитячі клопоти. Такий, суто практичний момент.
ну та він в усіх плюс мінус такий самий. в когось вже і батьків немає.. а чому б просто не спробувати жити і не грузитись? робити, що робиться . не робити що не виходить? сьогоднішній день завтра вже не вернеш...такий філософський момент..
Проблема не в думці, а в тому, як вона на Вас впливає Уявіть собі, що з такою самою силою може тиснути якась інша думка. А вона може. І з тим потрібно розібратись, а все решта буде у Вас добре --- дописи об"єднано, Nov 16, 2019 --- тут завжди нюанси. Ми передбачаємо ,Бог вирішує. Звісно, треба від чогось відштовхуватись, але не доходити до нав'язливих думок. --- дописи об"єднано, Nov 16, 2019 --- без спокійної мами нічого з того не буде.
Цей Ваш допис наштовхнув мене на думку, що Ви знаходитесь в мисленнєвій пастці, яку самі собі збудували. Те, що можливість є зараз - не означає, що її не буде потім. Дивіться, є аргумент, що потім батьки стануть старші, син, робота, і Ви вже будете надто цим всім обтяжені, що не матимете ресурсу для ще однієї дитини, і в той же час, якщо народите зараз, Ви ж не думаєте про те, що за кілька років Ви не матимете ресурсу на це все: на батьків, роботу і вже двох дітей - помічаєте, наскільки Ви зараз дивитесь на ситуацію лише з однієї точки? Ви можете з'ясувати з чоловіком це відверто? Чи те, що він апелює до незадовільного фінансового стану - це справжня причина (не кажу, що об'єктивно вагома, бо, можливо, це більше про страхи і перфекціонізм), чи це таки окозамилювання, бо він бачить, як Ви хочете, і тому не наважується напряму сказати своє ні. А Ви знаєте для себе відповідь, чому Ви хочете народити цю дитину? І чи ця відповідь має термін дії, тобто я про те, чому на зараз вона актуальна, а за кілька років втратить актуальність, і це не про вік, старіючих батьків, роботу і гроші.
Та я ніколи не вміла йти легко по життю. Дуже серйозна, мені складно ставитись до життєвих ситуацій з гумором. І підгружаюсь частенько, не від одного, так від другого. Хочеться вимкнути груз, що крутиться в голові. Пробувала за допомогою транквілізатора, дійсно допомогло - я на той груз стала дивитись відсторонено, але ж і сама по собі тормознута стала. Не варіант. Настільки відверто я ніде не пишу, сміливості бракує. Але ви все таке моє і рідне пишете. Оххххх. Після того, як я стала поводити себе нервово з цією темою, він перестав мене і мої слова сприймати. Закривається від моїх емоцій. Кілька останніх місяців абсолютно всі розмови на цю тему закінчувались сварками. Тому наразі я точно не можу і не хочу з ним нічого з'ясовувати. У нас тільки все потрошку почало налагоджуватись. Я заспокоїлась, і він потеплішав.
Про пастку - влучно. Просто коли воно вже є - то ти йдеш вперед, вже не роздумуючи про ресурси, бо вибору немає - тільки йти вперед. А коли нема - то страшно. Якщо б мені в 2009 сказали, що через кілька років батько моєї майбутньої дитини покине нас, а зовсім поруч почнеться війна і робота стане надто стресовою - я б мабуть подумала і цілком ймовірно, що стало б лячно мені народжувати, подумала б - звідки я, рафінована дівчинка, ресурс брати буду на той головняк. Але взявся ж. І син мене радує. Так то мені 25 було. Зараз я старша і консервативніша. Тому і є побоювання, що потім не наважусь і буду (як же без цього)) себе їсти за те, що не наважилась раніше, не доклала якихось зусиль. В будь-якому разі зараз пріоритет мій - це таки мистецтво бути дружиною.
