Відповідь: Методика виховання дитини Дякую що дали сюди посилання! Дуже цікаво, і думаю допоможе зрозуміти дитину Суджу по собі: якби мої батьки знали цю інформацію, то б знали що я була "дитиною слова", і пункт про відразу до іноземних мов, яку сформувала шкільна методика викладання - це теж про мене. Думаю, якби батьки володіли вищенаведеними знаннями, постарались би по-інакшому зацікавити мене і розкрити схильність, а так українська, російська, польська - це дуже легко, дійсно "вроджена грамотність", а на англійській я спіткнулась і ... все:confused: Так і не знаю цієї мови, хоч і вчила її і в школі, і в універі... Цікаво, напевно можна відродити це вроджене вміння, чи може, як каже Масару Ібука, "после трех уже поздно"?
Відповідь: Методика виховання дитини ну, якщо зануритесь повністю у те мовне середовище, то, мабуть, мова Вам піде легко, хоч і не відразу.. Куди поїдете занурюватись? а я от задумалась на майбутнє , бо вважаю, що граматика - це основа, але...
Відповідь: Методика виховання дитини Близька мені тема, бо я як і кожна мама займаюсь вихованням власної дитини В свій час я переглянула достатньо літератури про методи виховання і розвиток дитини і дійшла висновку: в кожної мами своя неповторна методика! І якщо вона базується на любові- то вона правильна!
Відповідь: Методика виховання дитини в Ібука є син, який відставав у розвитку і на цьому здебільшого базувалось його "после 3-х уже поздно". Тому що з таким дітками, чим раніше - тим краще. і більшість методик початково були розрахованими на діток з вадами розвитку (наприклад Монтессорі і початково заняття були не раніше ніж з півторарічного віку). а в біографії Монтессорі особисто мені дещо явно не сподобалось моя думка не далеко втекла від думки Галченя якщо дитина не має вад розвитку, то не варто перегружати її голову на той момент не потрібною інформацією. Все має бути поступово і природньо, а не накидати якомога більше софта на комп, а чи будемо ним користуватись чи тільки зберігати перегружаючи хард.... на все свій час
Відповідь: Методика виховання дитини А ще ж всі дітки такі різні!!!!!!!!! От дивлюсь по своїй дитині- ну не а в нього творчих задатків( та і по родині в нас нема митців)- малювати, пластилін- рівно 5 хвилин., зате скікати , бігати, кувирки- хоч цілий день..... Ну ніяк моя дитина нехоче повторювати віршики-тільки тільки останні слова, зате останнім часом страшенно цікавиться кольорам, прям до ужаса-постійно мене питає- а то якого кольору, а то, а двері. а ручка, а парасоля......постійно просто...ну я і відповідаю і так він вже знає всі кольори, тільки плутатись деколи з назвами може. І рахувати не хоче,тільки до двох( так смішно, намальовано в книжці чотири горобчики, а він рахує-один два, один два), хоча от підгледіла за ним, а він сам собі робив сороку-ворону і рахував пальчики до п"яти! Просто значить йому то нецікаво зараз....
Відповідь: Методика виховання дитини Дівчата, а ви читали повністю ту статтю, на яку я дала посилання? Бо там йдеться не про методики, а як раз про те, які дітки різні. Дещо допомагає зрозуміти в дитині, а дещо і в собі. Ви не пробували порівняти то до себе? чи вам би якийсь тип підійшов? зи У мене склалося враження, що дивлячись на назву теми, всі думають, що тут одразу будуть доказувати, що така методика добра, а така ще краща. Але тут вже в більшості йдеться загалом про розвиток дітей, і те як ми це сприймаємо і як до цього всього ставимось.
Відповідь: Методика виховання дитини Думаю, що "чистих" типів, які в тій статті описано, є небагато, от я свою дитину не можу чітко оприділити в якийсь із них, хоча вона ближча до "дитини слова", та має і риси з інших типів. Тому не все так однозначно.... Я от зараз зовсім заплуталася наскільки правильно я виховую малу, бо нещодавно одна знайома натякнула, що я занадто м`яка до дитини. А ця знайома якраз стала свідком жахливої поведінки Каті (істерики, плачі..), з чим мені важко іноді давати раду. От тепер копаюся в тому всьому, а може я дійсно гіперопікую дитину? Може це моє бажання постійно розуміти, підтримувати, пояснювати зайшло задалеко і може таки варто в чомусь натиснути,а деколи і хляпнути по дупі, незважаючи на почуття дитини? Хоча, з і ншого боку, моя дитина є в побуті самостійною, в нас немає вседозволеності, є чіткі правила, яких вона дотримується, у мене завжди "ні" означає "ні" до кінця, я залучаю малу до роботи (сьогодні наприклад ми садили на полі картоплю і вона весь час була поруч) і т.д. Єдине, що вона дуже прив`язана до мене, настільки, що не може навіть з дітьми бавитися, якщо я не беру участі в грі; не дає нікому себе обійняти, поцілувати, чи взяти за руку і такі інші бзіки і з таких приводів переважно починається істерика. Не можу збагнути, чи це є така особливість моєї дитини (не комунікабельність), чи моя помилка, яку ще можна виправити.. Так сумбурно описала, не знаю чи хтось щось розбере, але цікавить мене таке: чи ви завжди відчуваєте де межа між любов`ю і гіперопікою?
Відповідь: Методика виховання дитини Ірусь, на мій погляд в вас краще ніж у нас :xaxa: мені іноді хочеться бути кращою мамою аніж я є :ninja: а щодо цього: дітки дуже тонко відчувають, що від них очікують і грубо кажучи знайома сама "спровокувала" таку ситуацію. Звісно як мамі тобі це неприємно, але... відповідь моя вийшла теж сумбурною, намагалась словами викласти те, що відчуваю :ninja: спробую пізніше ще раз
Відповідь: Методика виховання дитини я таки гіперопікуюсь дитиною і забагато його розслабила. забагато оточили його увагою і, навіть, любовю. бо тепер дитина занадто щиро сприймає всіх і все. а у відповідь - по голові. Здається, своєї надмірної опіки не помічаєш до певного моменту, а потім раптом бачиш - ого! Але мені здається, що у всіх діток бувають істерики і свої "бзіки", тому на зауваження інших не дуже зважаю, та й іншим не роблю. Єдине чого не признаю - це невихованість. Тепер стала простіше і в дечому строгіше ставитись до сина. З боку побачити надмірне слідкування за всім допомагають бабуся з дідом, які вже занадто крок у крок ходять за дитиною (їм, звичайно, роблю зауваження ) Діти, з якими менше "нянчаться" самостійніші і простіші у ставленні до всього, на мою думку; але, сподіваюся, що наше велике зробить наших дітей внутрішньо щасливими і впевненими.
Відповідь: Методика виховання дитини Я завжди стараюся з дитино говорити і пояснювати що це треба робити так, а не так, так не можна, так можна і т.д. Але інколи, бачу йому всеодно що я йому говорю, може зробити мені назло, а може чемненько послухати мене і знайти собі інакше заняття. Важко мені у тому плані, що на рахунок "не можна", то це слово існує тільки у мене. Чоловік рідко з ним займається. Коли йдуть гуляти, то з татом можна все, включаючи калюжі, болото, всякий бруд, який можна скушьувати. Мама кака якась, нічого дитині не позволяє..... Коли розмова не допомогає в мене підвищується тон. Мої батьки одразу: Чому ти кричиш не чіпай його, це не правильно.....а дитина все бачить і знову мама-кака. Ну а якщо вже на нас не діє підвищення тону, то наша чарівна попка сама випрошує Я в цьому не бачу нічого поганого, мама не желізна, а нерви в аптеці не куплю. Зате на наступний раз він вже думає чи варто це робити чи ні! Можливо ви мене закидаєте капцями, але це моя стратегія, моє виховання. Кожна мама має свій метод виховання!!!
Відповідь: Методика виховання дитини Я теж це помітила, ви знаєте, я маю наглядний приклад я і сестра: сестра до тепер з мамою коліжанки, вона є дуже залежна від батьків (перша дитина) і в них відповідно взаєморозуміння, а я завжди почувалася "іншою", ніби я не з тої сім`ї, мене не розуміли і постійно критикували, а результат - я більше можу собі дати раду в житті, сама знайшла собі роботу (сетрі - батьки), у мене завжди було багато друзів, та зрештою, у мене є сім`я, а сестра ще не заміжня... не знаю чи це повністю залежить від виховання, але думаю, щось в тому є... Іноді це важко усвідомити, що дитина має мати певну свободу від батьків, наше бажання допомогти має бути дуже поміркованим, мама не повинна розчинятися в дитині і жити лише її інтересами. Але ця межа настільки тонка, що любляча мама її може не помітити.. Вчора я переконалася, що якщо з моєю дитиною бути строгішою, то вона таки прибере усі свої речі на місце!, що вона МОЖЕ зайняти себе сама, коли я маю якусь роботу і т.д. І при цьому у неї гарний настрій і вона тулиться до мене, а не ображається... Панадолка, думаю ти правильно все робиш, але, на жаль, оті всі "палки в колеса" від рідних можуть зводити нанівець усі намагання дисциплінувати дитину. І що ж з ними робити, як їм то пояснити, щоб якщо не підтримують, то нехай хоч не вмішуються?
Відповідь: Методика виховання дитини Щодо мене, то я слово "не можна" стараюся не вживати дуже часто, щоб не виробився імунітет до нього. "Не можна" - це в тому випадку, якщо є небезпека життю і здоров"ю дитини. Не можна: переходити дорогу на червоне, виглядати з відкритого вікна, забігати в ліфт без дорослих і т.д. На інші заборонені речі є купа синонімів - це шкідливо, я забороняю, тобі ще рано...Заборони потрібно пояснювати, "не можна" - не обговорюється, це ніби червоне світло, треба просто зупинитись.
Відповідь: Методика виховання дитини в нас з чоловіком домовленість, і вже з батьками теж таку виробила: чимось незадоволені - скажи мені тет-а-тет, а не при людях і тим більше не при дитині. в нас теж тато більше дозволяє аніж мама, принаймі тому, що бачаться рідше. Стараюсь чоловікові пояснювати, що і дозволеності має бути межа, тому що іншим разом не зможеш обмежити, і коли, наприклад, я скажу, що так робити не потрібно мене не послухають, бо колись було можна... але стараюсь оте "не можна" вживати вкрай рідко. частіше це небезпечно тощо, або наприклад Цього робити не варто. Хочеш? ну добре роби. Ну от бачиш, мама ж тобі радила, що так краще не робити (ну щось близько того).
Відповідь: Методика виховання дитини Згідна. Я вже намагалася пояснювати, так десь легенько натякала, щоб не вмішувалися. Якщо дали їм їхні бать виховати нас, то нехай тепер дадуть змогу виховати нам своїх дітей. Але це все напевно приходить з віком. Не думаю, що наші батьки хочуть нам чимось зашкодити, тим більше своїм онукам. Тому й стараються нам допомогти, але та допомога "вилазить одним місцем". Наприклад, сьогодні залишила дитину на 3 години то моя дитина вже на мене почала говорити не мама, а мамка :ninja:, маму звати не Таня, а Танька :confused: (це малий побув зі свекрухою) Ну і як з цим боротися я просто незнаю.... Ірусь, чесно тобі скажу, мені завжди подобалася стратегія твого виховання, але нажаль мені терпіння бракує :confused:
Відповідь: Методика виховання дитини Знайшла гарну статтю з приводу "бити чи не бити дітей". Для мене відповідь однозначна (ні) ще від народження доньки. Хоча мушу зізнатись, що саме чоловік наставив мене на "путь истинный". Він мені тоді розповів те, що написано у цій статті. http://www.psychomedia.org/index.php?page=childarticles&art=1518 Надо ли шлепать детей? Конечно, не все в отношении наших предков к детям стоит перенимать. Прошлое знало детские жертвоприношения. Древний римлянин имел право убить собственного ребенка. Прошлое знало и обязанность древних спартанцев, австралийцев и, может быть, всех народов прошлого: уничтожать детей, родившихся калеками и уродами. У австралийцев и некоторых африканских племен убивали одного из двух близнецов. В дельте Нигера вместе с ними обрекалась на смерть и их мать. (А в Уганде, наоборот, радовались рождению близнецов. Но в масштабах планеты у первобытных племен такое ликование скорее исключение, чем правило.) Впрочем, мне не хочется останавливаться на этих грустных, хотя и вполне объяснимых страницах истории. Для данной статьи важно, чтобы в бесчисленных родительских шлепках и подзатыльниках вы увидели (говоря, конечно, очень упрощенно) не оправданный педагогический прием, а прямое наследие прошлого. Причудливо проявляется в нашей жизни великая связь времен. И часто ее было бы совсем не так уж плохо порвать. Дед Максима Горького, как известно, наказывал своих внуков по расписанию. Для верности. Заслужил — так за дело, нет — так еще заслужит. У англичан совсем недавно отменили телесные наказания в школе, да и то масса их сторонников выступает с протестами и обидами устно и печатно — как же это мол: нас били, а их не будут? Да и сами мы, искренне возмущаясь шлепком, который позволит себе иная воспитательница детского сада, редко оспариваем право родителей наказать собственного дитятю. Кого люблю, того и бью — и все тут. И педагогические чтения, увы, вместе со всеми журналами и радиопередачами тут ничего не могут поделать. В житейских разговорах, конечно, все это отлично объясняется. Ребенок, мол, должен знать тяжесть родительской руки, наказание внедряет в юную душу правила приличия и всякие иные. Классическая формула дурного поведения — «драть некому». Наказания будто бы еще и закаляют человека, воспитывая в нем волю, мужество и прочие более чем важные и полезные качества. Я отнюдь не педагог (ни по образованию, ни по склонности) и не буду прибегать к педагогическим и психологическим доказательствам неверности таких суждений. Ответ будем искать… в этнографии. Вот стоит у пыточного столба юный Ункас, он же — Последний из Могикан. Ему грозят огнем и железом, нет мук, которых для него не изобретут, а он — он издевается над врагами. Ни одно движение не выдает не только страха, но и боли. Да, потрясенные путешественники не находили слов, чтобы передать спокойствие и мужество, отличающие североамериканских индейцев. Да и южноамериканских тоже. Вот что говорит Жюль Верн в «Детях капитана Гранта»: «Населяют Арауканию молуче… гордое и сильное племя, единственное из американских племен, которое никогда не попадало под иноземное владычество». А странной чертою великого писателя, почему-то называемого фантастом, была строгая верность истине всюду, где он говорит о географии и истории. В 5 лет маленький арауканец без посторонней помощи садится на коня, в 8 лет он отлично владеет боласами и прочим арсеналом, описанным тем же Жюль Верном в той же книге. Отважные воины и охотники, гордые, настойчивые, умелые — как же их воспитывают? Увы! Против арауканского метода воспитания вместе с английскими сторонниками розог возмутятся и гуманнейшие из педагогов. Потому что здесь воля ребенка — закон для родителей. То, что он попросит, ему тут же отдается. Если мальчику четырех лет не нравится местность, где живет семья, ничего не поделаешь, приходится перебираться на новое место. Мало того. Годовалому ребенку позволяют бить родителей по лицу и даже поощряют это делать. Мы считаем, что так воспитываются жестокость, грубость и тому подобное. Арауканцы настаивают на том, что эти шлепки по щекам ладошкой (и орудиями пострашнее, которые любящие родители подсовывают младенцу) — проявление отваги и способствуют развитию мужества. Понятно, что о сечении детей тут не может быть и речи. Снова вернемся к североамериканским индейцам. Там — и не в одном каком-нибудь особенном племени, а во многих — известны случаи самоубийств маленьких девочек, не говоря уж о мальчиках. Причина? Материнский выговор. Или — самое тяжелое из возможных в этих племенах наказаний — вода, брызнутая матерью в лицо. Побои и даже выговор — оскорбление. В детях прежде всего развивается чувство собственного достоинства. И в этих же племенах излюбленная игра подростков — соревнование, кто дольше продержит на ладони горящий уголь. Примерно в том же духе были и детские игры маленьких спартанцев. Их учителя, однако, придерживались той же методы, что дед Горького. В Спарте детей без обсуждения виновности раз в год секли всех подряд и обязательно до крови. Жестоко наказывали за малейший проступок в школах, в которых их с 7 лет воспитывали, начисто оторвав от «разнеживающей» семьи. Мало того, каждый встречный взрослый мог отругать и побить любого ребенка. Долгом того было вытерпеть оскорбления и побои без сопротивления, плача и жалоб. Сохранилась от тех времен фантастическая, но истинная история мальчика, спрятавшего под одеждой лисицу. Та вгрызлась ему в живот, пожирала внутренности — но мальчик не шевельнул ни одним мускулом лица, чтобы не выдать свою тайну. Да, это был блестящий результат спартанского воспитания. Но — сверхсвободное и «разнеживающее» воспитание индейских детей приводило к результатам, которым могли бы позавидовать потомки Геракла, правившие Пелопоннесом. Недаром же Паганель у Жюль Верна повторяет, говоря об арауканцах: «настоящие спартанцы». При посвящении в воины, а тем более — при вступлении в «сан» вождя индейцы во многих племенах подвергались испытаниям, среди которых лаконская лисица заняла бы почетное, но не первое место. Как вам понравилось бы несколько часов висеть в гамаке над костром, изрядно поджариваясь и дыша дымом? Или получить несколько десятков палочных ударов с тем, чтобы в кровавые рубцы был насыпан затем перец? И — ничего. Выдерживали. Вот еще несколько свидетельств об отношении так называемых нецивилизованных народов к детям. Рокуэлла Кента, долгое время жившего среди эскимосов, потрясло до глубины души их «попустительство детям». Вот те скатываются с крутого обрыва. Рядом — море. Малейшая неловкость — и ребенок в ледяной воде. Верная смерть. Кстати, иногда так и бывало уже. Но эскимосы, любящие родители, не хотят лишать своих детей знакомого им самим захватывающего удовольствия. На некоторых островах Полинезии старший сын наследственного вождя свергал своего отца… самим фактом своего рождения. Отныне счастливый отец был лишь наместником, регентом жизнерадостного младенца и являлся к нему обнаженным по пояс, как подданный. То же — в соответствующих масштабах — происходило в менее знатных семьях. Конечно, не все в отношении наших предков к детям стоит перенимать. Прошлое знало детские жертвоприношения. Древний римлянин имел право убить собственного ребенка. Прошлое знало и обязанность древних спартанцев, австралийцев и, может быть, всех народов прошлого: уничтожать детей, родившихся калеками и уродами. У австралийцев и некоторых африканских племен убивали одного из двух близнецов. В дельте Нигера вместе с ними обрекалась на смерть и их мать. (А в Уганде, наоборот, радовались рождению близнецов. Но в масштабах планеты у первобытных племен такое ликование скорее исключение, чем правило.) Впрочем, мне не хочется останавливаться на этих грустных, хотя и вполне объяснимых страницах истории. Для данной статьи важно, чтобы в бесчисленных родительских шлепках и подзатыльниках вы увидели (говоря, конечно, очень упрощенно) не оправданный педагогический прием, а прямое наследие прошлого. Причудливо проявляется в нашей жизни великая связь времен. И часто ее было бы совсем не так уж плохо порвать. (Кстати, сейчас много говорят о позднем умственном созревании молодежи, об инфантильности молодого поколения, несамостоятельности — духовной и материальной — множества юношей и девушек. Что же, такое случалось и раньше. У большинства африканских народов дети пользуются теми же привилегиями, что у ирокезов. И бывало, что двадцатидвухлетние мужчины пытались избавиться от наказания за проступки ссылкой: мы — дети. Если у древних евреев и римлян в 13 лет мальчик получал право не только носить оружие, но и играть роль в обществе, то у спартанцев, которых мы столько раз поминали, он должен был, уже став взрослым мужчиной, до 30 лет жить и учиться — в основном военному делу — в школе, не имея права вступить в брак. У инков же Перу все подданные независимо от возраста рассматривались как люди, нуждающиеся в воспитании. Словом, бывали уже общества, где люди поздно достигали — если достигали — подлинного гражданского совершеннолетия. Впрочем, эта параллель — уже из другой области. Но ведь и в ней проявляется связь времен!) Возвращаясь к чувству собственного достоинства у детей «дикарей», хочу еще добавить, что и драки между ними — вещь крайне редкая для большинства «первобытных» народов. Так что объяснить стойкость взрослых воинов детской их тренировкой в стычках невозможно. Боязнь унизить чье-либо достоинство и честь доходит у иных народов до смешного. На прекрасном острове Рароиа в Полинезии шведский исследователь Бенгт Даниельсен долго не мог понять, почему все футбольные матчи между островитянами кончаются вничью. Наконец он обратился за разъяснениями к постоянному судье этих матчей. Тот деловито объснил, что дожидается счета 2:2 или 3:3 и тогда дает финальный свисток. Ну, а если одна команда настолько сильнее другой, что такого счета быть не может? Тогда я просто перевожу игрока из сильной команды в слабую, — таков был смысл объяснений судьи. Впрочем, такое отношение к спорту скорее исключение, чем правило. Может быть, оно возникло в сравнительно «тепличных» условиях этой части Полинезии (до прихода белых), долго не знавшей вторжения врагов и войн. Однако относительные мир и покой, царящие в семьях эскимосов и бушменов, арауканцев и чукчей, поражали многих чужестранцев больше, чем любые экзотические обычаи. Русский ученый И. А. Энгельгардт написал в числе прочего книжку с названием «Прогресс как эволюция жестокости», вышедшую в конце прошлого века. В ней он, в частности, вспоминает случаи, когда чукчи или огнеземельцы, скажем, пожив среди европейцев и многому у них научившись, в конце концов покидали своих «благодетелей». «Понятно, почему дикарь — какой-нибудь ботокуд… вдруг бросает европейскую культуру и возвращается к себе. В тупоумии ли дело? Представьте себе алеута, у которого дети никогда не бранятся, не дерутся, не терпят побоев и не слышат брани — в культурной семье с культурными шлепками, визгом и прочим». Но по большей части общества, где детей не наказывают, являются, увы, нецивилизованными. Когда у индейцев в Центральной Америке возникло государство, там быстро установились правила спартанского толка, а отнюдь не ирокезского или арауканского. У ацтеков детей не наказывали лишь до восьми лет. С восьми — их начинали пугать орудиями наказания. В десять лет — связывали и кололи. В одиннадцать — заставляли держать голову в клубах дыма. В двенадцать — связывали провинившегося и выставляли голым на виду у всех. Как далеко это от тех понятий о наказании, которые были у предков ацтеков! Государство было орудием насилия одного класса над другим. Может быть, одно из следствий этого и то, что насилие стало применяться по отношению к детям. По-видимому, лишь некоторым восточным народам (вьетнамцам, японцам) удалось и сквозь «испытание государством» пронести свое прежнее мягкое, терпеливое отношение к детям, доведенное до почти полного отказа от наказаний ребенка. Нынешняя педагогика пришла к тому же выводу о вреде побоев отнюдь не на историческом материале. Но и он здесь — к месту и в строку.
Відповідь: Методика виховання дитини Якщо мене занесло не в ту тему, то будь ласка направте на правильний напрямок... Проблема наша ось в чому полягає: наш Данилко є дуже темпераментний і енергійний хлопчик (у нього це спадкове, бо і я така, і бабусі теж). От допустимо опишу одну із багатьох ситуацію, чекає в гості дітей, своїх друзів, буде вдивляться у вікно, випитувати чому вони не їдуть, і забавками він буде ділитися і цьомати буде але тільки вартує розпочати якусь рухливу гру і все, його не зупинити, він може підбігти і так сильно обійняти дитинку що в тій ейфорії може і щипнути і попхати, і нібито це з радісним і веселим обличчям, без агресії. Він і щодо мене і чоловіка може таке утнути, коли розбавиться, я жодного разу не пропустила таку поведінку мимо вух, завжди йому пояснюю що робити боляче не можна. От ще приклад який мене дуже тривожить: якщо в нього якась дитинка буде видирати чи просто забирати якусь річ чи забавку він не буде плакати, шукати поглядом мене, щоб я допомогла а мабуть через свою надтоемоційну вдачу зразу "пускає в рух кулаки", і скільки йому не пояснюю, що так конфліктні ситуації не розрішуються, що треба пояснити дитинці що це ти взяв ту річ трішки побавишся і поділишся чи т.п. але він нібито розуміє, кивне головою, все переповторить і все заново...я розумію, що багато зараз може припустити, що він ще замалий щоб гідно виходити із ситуації, або щоб умів контролювати свої емоції, але я прошу поради, можливо хтось із таким стикався і ви це успішно подолали, підкажіть будь ласка як саме. І чи взагалі можливо 3-и річну дитину навчити "збавити напору", якось пригальмовувати свої емоції і темперамент. Сім"я у нас нормальна, не б"ємося, на п"ємо, займаємося дитиною, багато гуляємо, відвідували цент раннього розвитку дитини, із дітьми спілкується кожний день, бабусі і дідуся обожнюють але без негативного впливу. Я вже наголошувала, що темпераментом мав у кого вдатися але так хочеться не пропустити щось на ранньому етапі і вихованні, якось допомогти йому стати трішки спокійнішим, він не погана дитина, вічливий, привітний, комунікабульний, але інколи може вдарити. Вибачте, що так поспіхом багацько накатала, просто "голова закіпає" І ще може то актуально, з ним багато розмовляємо, якщо якась виникає негативна ситуація то "розбираємо" її спокійно, не б"ємо (хіба може зо два рази притулила свою руку до його дупки, але його биття не пов"язано із тим, що він це наслідує від нас, бо мабуть і не пам"ятає того шльопання), ставимо в кут, але обов"язково пояснюємо за що і це не триває не надто довго.
Відповідь: Методика виховання дитини Знаєте, якби я чимось бавилася, а в мене хтось щось просто, нагло брав і видерав з рук без дозволу, то я б теж пускала в рух кулаки, щоб відбити наглого нападника. І то проблема тої іншої мами, яка не вміє пояснити своїй дитині, що чуже брати не гарно, тим більше, коли не хочуть давати. Щоб уникнути схожих конфліктів, дітей треба навчити розіміти, що таке свої речі а що таке чужі, і навчити просити чужі речі, а не просто видерати з рук, навчити миритися з тим, що хтось може не дати навіть якщо попросиш, і треба поважати його рішення. Ваша дитина самостійна і так проявляє свою самостійність, що не плаче і не чекає, поки ви постоїте за нього. А ви надто на тому акцентуєте, тому дитина й не кличе вас, бо ви приймаєте рішення "не вигідні дитині", ви працюєте на стороні інших дітей, а ваша дитина "погана", от син собі і дає раду. Дайте дитині самій зрозуміти ситуацію. Не нав"язуйте дитині готові свої рішення, дайте самостійно постояти за себе, це не погано, це нормально. Не плутайте агресію з охороною власних речей. може я й не права, але маю також двох синів і за 6 років вже різні ситуації бували, але ми виходили з них саме за такою логікою6 діти самі дадуть собі раду, а вже коли не дають -допоможіть, поясніть, підтримайте. Заохочення краще впливає на дітей, ніж постійна критика.
Відповідь: Методика виховання дитини метод виховання у мене близький до Панадолки. Тато звичайно менше спілкується з дитиною, тому й дозволяє більше, а ти сидиш з ьалим цілими днями і та вседозволеність боком лізе. І не розуміє дитина: чому тато дозволяє це робити, а мама - ні.
Відповідь: Методика виховання дитини У вас можливо росте хлопчик з певним чоловічим архітипом (не хочу тут розписувати цілу теорію з аналітичної психології), тому в жодному разі не критикуйте його і не намагайтесь заставити його приховувати свої емоції, щоб не зашкодити в майбутньому.
Відповідь: Методика виховання дитини Судячи з першого допису краще написати в цю тему. Щоб більше не оффтопити тут, хочу конкретніше пояснити, що саме я мала на увазі в цьому дописі. Отже: Все базовые идеи раннего развития строились на одном факте - мозг человека растет и развивается только в самом раннем детстве до трех, иногда пяти лет. Термин "раннее развитие ребенка" появился сравнительно недавно. В России первыми экспериментаторами была семья Никитиных. В Америке большую популярность обрела система Глена Домана, в Италии - Марии Мантессори, в Японии - Масару Ибука. Авторы различных методик исходили из постулата о том, что чем раньше начать обучение, тем гениальнее будет воспитанник. Действительно, созревание мозга проходит в три этапа. Первый этап от внутриутробного развития до 2-3 лет. На втором этапе (от 3 до 7-8 лет) формируется второй функциональный блок с преобладанием правого полушария, отвечающий за прием, переработку и хранение информации. Его основная функция - ВОСПРИЯТИЕ зрительное, слуховое, кинестетическое, восприятие телом, вкусовые и обонятельные ощущения. Третий этап до 12-15 лет – этап развития третьего функционального блока, отвечающего за формирование когнитивных стилей личности и обучения (преобладает левое полушарие), закрепление приоритетов лобных отделов левого полушария. Срок перехода от одного этапа к следующему строго ограничен объективными нейробиологическими законами, что необходимо учитывать...... Вывод прост: до 5 лет заучивать с ребёнком обозначение цифр, чисел, дробей, запоминать таблицу умножения, тренировать в счёте, заучивать большое количество геометрических фигур вредно для ребёнка. Так как такой способ обучения входит в противоречие с естественным развитием головного мозга, а точнее перегружает неокрепшее левое полушарие и тормозит развитие правого. Дети, которые получают такое "однобокое обучение" могут прекрасно его усваивать (обычно это дети с преобладанием левополушарного типа развития), или упорно не воспринимать информацию (правополушарный тип развития). Первые считаются умными, но чаще выигрывают последние, так как не утрачивают, а сохраняют свой правополушарный потенциал. такое "раннее развитие" вредно для любого ребёнка как правополушарного, так и левополушарного. Ведь ребёнок получает информацию, которую полностью переварить ещё не может, поэтому ему приходится её проглатывать как есть, не почувствовав даже вкуса, то есть не поразмыслив над ней. Как же правильно развивать ребёнка? Прежде всего, до определённого времени, до трёх лет, забудем про счёт (достаточно считать до трёх или даже двух), а про обозначение чисел цифрами - до пяти лет. И не потому, что ребёнок раньше не может, а потому что информация, для которой он ещё не созрел, не принесёт ему пользы! Всем этим в своё время "займётся" левое полушарие, а пока будем работать с правым полушарием. Что же тогда остаётся? Да очень многое! Это задания на развитие воображения и чувство пространства, любые нестандартные задачи и большой плюс любой методики раннего развития – движение! Конечно же, не забудем про сенсорное и эмоциональное развитие! Дети, которых рано научили читать, читают, не понимая смысла: они лишь складывают символы-буквы в «правильные» сочетания, не могут пересказать содержание прочитанного, не могут «переработать» информацию. При слоговом методе ребенок «заучивает» сразу слоги. Обратите внимание на то, что ребенок не анализирует слово, не раскладывает его на мельчайшие составляющие. В будущем это может вызвать дисграфию. Кроме того, у детей не развивается фонетический слух, который необходим не только для успешного обучения, но и для развития мышления в целом! Чтение само по себе требует аналитико-синтетической деятельности. До 5-6 лет (минимум!) она у ребенка не развита, и опираться на неразвитую систему невозможно. Поэтому ребенок просто заучивает слоги, как попугай. Что же должно происходить на самом деле: ребенок видит символ (визуальная система), идентифицирует его (зрительная память), соотносит с соответствующим звуком (аудиальная система, оперативная память), и произносит (моторная память). Это мыслительный процесс, а не тупое заучивание! восприятие символов формируется у детей после 5 лет, если интенсивно развивать его раньше, то страдают другие функции (память, наблюдательность, воображение, эмоциональная сфера). В отличие от умения распознавать буковки, этого развития не вернешь!
