Як нарешті стати мамою? (4)

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Не можна так казати. Це є дуже помилково. Ви навпаки мусите ще більше Йому довіряти. Моліться, і до того ж багато. Сповідайтесь і ходіть до Причастя. Коли Бог стане для Вас Найголовнішим, у Вас обов'язково все получиться і усе налагодиться.

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Пройшло замало часу. В мене теж таке було: ніби все добре, таке враження то все було страшним сном, а потім знову вити хочеться...
Не картайте себе, що значить "розчарувалася в собі"? Ви не всесильна, і багато речей не залежить від нас. Ніхто від вас не вимагає бути "супервумен". Поплачте, викричіться, побийте посуд, що завгодно. То все нормально, треба відпустити той біль, а то теж великий шмат роботи. Як то жити не хочеться? Не треба бути егоїсткою, ви потрібні своєму чоловікові, рідним, близьким, майбутнім дітях, кінець-кінцем. Ні для кого не секрет, що народжували жінки з такими проблемами, що лікарям і не снилось...
Стосовно Бога - з часом прийде розуміння, повірте. Не вимагайте від себе всього і зразу...

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

я думаю, що потрібно відпустити ситуацію і жити далі, думати про майбутнє, знаю, що це важко, але чим швидше це зробите, тим краще для вас самих, а саме основне не втрачати віри.
Повірте, все у вас буде,тільки потрібен час і терпіння.

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Дійсно, пройшло ще дуже мало часу... мене попустило вже десь після першого триместру поточної вагітності, а до того часу були постійні картання, звинувачення самої себе, боязнь найменшого чогось "не так", якоїсь мінімальної болі чи якогось мінімального відхилення в аналізах, постійне звинувачення чоловіка, що все через нього, бо він мене постійно нервує, тощо. Після першого триместру поточної вагітності - нарешті я заспокоїлась і розслабилась, якщо порахувати - то пройшло півтора роки з часу першої ЗВ...
Але це неправильно, дівчата. Особливо картати себе і звинувачувати у всьому себе чи чоловіка - це величезна помилка, треба намагатись тримати себе в руках, вірити, що все буде добре і не зневірюватись в Богові, бо сам Бог вирішує долю майбутньої дитинки - як має бути, так і буде... Я коли завагітніла вдруге, то мені мама купила книжечку з молитвами для вагітних жінок, я кожен день по раз 10, мабуть, молилась Богові і просила здоров*ячка і виносити цю вагітність... впевнена, що Бог мені допомагає, навіть якщо я деколи забуваю молитись...
Тому, постарайтеся якось взяти себе в руки, знаю, це важко, але мусите...

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Delfy і інші дівчата з подібними ситуаціями. Не втрачайте віри. Хоч трішечки, а вона повинна бути.
В мене був один викидень, після якого цілий рік був як в тумані. Жила на автоматі. Через півтора року - знов вагітність і знов викидень. А тепер гляньте на мою лінійку. Я мала ті самі думки і відчуття, що ви описали. Той самий страх, розпач і зневіру. Думаю, Бог нас розуміє і в такі моменти.
І скажу одне - це жах припинився через півроку після того, як ми з чоловіком просто почали щовечора і щоранку молитися спеціальну молитву про батьківство. При тому я покинула лікарів і всякі процедури, бо розуміла, що це тупік - можна зіпсувати собі здоров'я намагаючись досягнути мети. І скажу ще таке - в душі я змирилася з тим, що дітей в нас може і не бути ніколи. Спочатку це страшно про таке думати. А з іншого боку, хто сказав, що ми повинні їх мати? Є люди, що не мають дітей , є такі, що не одружуються. В кожного своє призначення. Так що ми просто просили, але я була готова, що дітей не буде. І от.. потім сталося таке чудо. Так що направду, хто вже втратив віру в лікарів, то просто моліться і чекайте. Ми ж терплячі, правда?

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Я часом сама себе намагаюсь підвести до думки, що може таке бути, що я просто не зможу мати своїх дітей. Це такий аут...Це просто лягти і померти, коли я собі це уявляю. Але повертаючись до цієї думки, я свідомо намагаюсь себе підготувати до всякого. З іншого боку, кажуть же, що думки матеріалізуються....З тієї точки зору треба думати лише про хороше. Отак і розриває навпіл.

А ще я дійсно думаю, що ми все ж таки маємо всі знаряддя для щастя у своїх руках. Їх нам Бог дав. Якщо наше призначення дійсно бути мамами - то може колись ми і прийдемо до точки, звідки раптом відкриється нова і дуже проста можливість -взяти собі дитинку, яка чекає на всиновлення. Тут дуже багато страхів....Мій найбільший - те, що я не зможу віддавати себе максимально, що буде підсвідоме відчуження. Хоча я не можу повірити, що так буде, якщо до грудей притиснути малятко...таке беззахисне, таке ТВОЄ. І взагалі, страх ніколи не зреалізувати своє материнське начало, не віддати те, що назбиралося в душі.....- є сильнішим. Другий страх пов"язаний із першим - якщо я за себе не впевнена, то як мені знати. що зможе абсолютно прийняти дитинку чоловік?? Вони ще по-іншому люблять.. Дуже важко. Але все ж таки це є можливість!

Я знаю одного чоловіка, що усиновив двох дітей (він француз). Діти у нього стовідсотково на 1 місці! Він навіть робочі плани будує так, щоб залишити час, аби побути з сином і доцею. І він прямо про це каже. І дивлячись на фото його з дітками - я бачу повноцінну, більше, ніж кровну сім"ю

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Можливо когось зацікавить: Навчальний курс "Методи розпізнавання плідності".

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Привіт, дівчата може хтось чув про лікарку з батальної Москвитин чи (Моствитин) Галина Володимирівна?

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Delfy, не відчаюйтесь. Багато випадків є, коли жінка втрачає першу, другу, а дитинку, а потім таки стає щасливою мамою.
Віри і надії додає наступна історія. Ця історія довга, але дуже вражаюча і варто потратити час на її прочитання. Це історія звичайної жінки львівянки, в журналі (“Діти Непорочної” №1, №2,2012), звідки я копіювала, є всіх їх фото. Вона молилась, молились довго, а хвороба не відступала, і як вона прийла до того, як треба молитись, щоб Бог чув нас.

Наперекір усьому
Маріанна Іванець Війна проти раку...

Того літнього дня вперше прийшло болюче усвідомлення людської безпорадності перед
страхом. Страхом, який закрадається в душу, поселяється в серці й опановує тебе. А потім
кожного разу змушує твоє серце часто битися від однієї думки про нього.

Страшний вирок
Мати мого чоловіка перенесла операцію на кишківнику. Операція пройшла успішно.
Але оскільки це була онкологія, їй призначили 4 курси хіміотерапії. Ми по черзі возили її в онкологічну лікарню на крапельниці. Відразу хочу зізнатися, що коли мамі поставили цей страшний діагноз, я подумала, що це кінець. Так як вірила в твердиню, що рак – це смерть.
А набагато пізніше Господь відкриє мені Своє слово, Слово Боже, яке насправді і є Божою
зброєю для зруйнування ось таких страшних твердинь. Але це все було потім… А сьогодні я привезла маму на крапельницю.
На великій, гарно озелененій території онкологічної лікарні, я була вперше. Це місце у
красивому Львові я вважала темним острівцем страху, болю та приреченості. Тому, коли мама вийшла з автомобіля, я, намагаючись навіть не “дихати тим повітрям”, швиденько втікала з лікарні. Тоді ще не знала, що сьогодні, провівши 5 хв. на території цієї лікарні, рівно за рік, я “оселюся” в ній поряд з коханим чоловіком на дуже довгих та неймовірно важких три місяці.
Ось тоді й оселився в мені страх перед хворобою, яка начебто і не розбирає кого забирає.
поду, за рік одужала і набралася сил. Проте мій чоловік почав скаржитися на біль з лівого боку грудей. Після відповідних обстежень лікарі спочатку поставили діагноз – виразка шлунка. А пізніше нам винесли цей жахливий вирок – рак шлунку. Зволікати не було часу. Операція булла необхідною та терміновою, доки метастази не поширилися на інші органи.
Що відчувала я? Що відчував мій чоловік? Це мабуть важко описати. Молоді, успішні,
щасливі люди з двома синочками опинились на краю прірви. Але водночас – на початку
нашої дороги до істинного пізнання Господа, до пізнання безмежної Його любові до нас, до пізнання живої молитви і твердої віри. Але на той час, наче перелякані кошенята, ми пішли на операцію, яка тривала 7 годин, в результаті якої чоловікові забрали весь шлунок.

Усі ці 7 годин ми молились. І не тільки я та наші. Молилась вся велика родина, наші друзі, знайомі та близькі за кордоном. Усі, хто знав нас – молились до Бога, до Господа нашого Ісуса Христа, до заступниці Діви Марії за успішне проведення операції. В кінці операції Тарасові зробили внутрішньо-черевну хіміотерапію. Тому необхідності в подальших курсах хіміотерапії не було. Але були інші питання. Гарантувати, звичайно, ніхто не
міг, що хвороба не повернеться, і що на нас чекає далі.

Плачучи в молитві…
Через два тижні Тарас був вдома. Усвідомлення, що це справді відбувається з нами, так
і не було. Але був страх перед невідомим, і навіть, якийсь сором. Особисто я відчувала, наче мітку нам обом на чолі поставили – “прокажені”. Не хотіла, щоб навіть у родині знали, що саме було. Здавалося, ми ніколи не будем такі, як були. Ніколи друзі не будуть нас сприймати
як раніше.

Ще через два тижні ми повернулися в лікарню, тому що температура не спадала, були
постійні спазми після вживання їжі. Без знеболювальних та жарознижувальних препаратів
Тарас просто не міг. Причиною цих проявів стали підпечінковий абсцес та спайкова хвороба кишок. А все це було ускладненням першої операції, через три тижні після якої, всередині літа, чоловікові зробили другу операцію. Вдруге ми відправили Тараса в операційну, молячи Господа, щоб керував руками хірурга в часі операції.
Гною під печінкою здренували близько 200 мл. Кишки роз’єднали від спайок. Після операції в Тараса було 6 дренажів у животі. Йому дуже боліло. Насправді, з цього моменту й пішла серйозна втрата ваги.

Це був надзвичайно важкий час і для мене
також. Я страждала і фізично, і духовно. Не залишала його одного ні на хвильку. Він був
настільки немічний, що нічого практично не міг робити сам. На ніч батьки Тараса виганяли мене додому, щоб я виспалась і набралась сил. Але це було нереально. Ні спати, ні їсти я не могла. У нашій великій, а тепер порожній квартирі, ставало неможливо перебувати самій. Дітей мої батьки забрали в село.
Єдиним місцем для мене була наша відкрита тераса з диванчиком, яка стала свідком такої кількості пролитих сліз, якої я за все своє життя, мабуть не пролила. Кожної ночі біля опівночі я ставила автомобіль на стоянку. Поряд другий місяць підряд стояла самотня машина мого чоловіка. Дивлячись на неї, я ще довго плакала на стоянці. Потім, по дорозі додому молилась Матінці Божій біля ювелірного заводу, щоб оберігала мене, поки йтиму додому. Гаманець та документи залишала в машині. Темною вулицею виходила на Наукову, де вже не так страшно. Прийшовши о 12 ночі додому, вкорочувала час на терасі до 4-5 ранку, аж поки не засинала від перевтоми на 2-3 години. Знову сідала за кермо і їхала в лікарню. Ті нічні години проводила плачучи в молитві, але разом з тим, бувало і вино, і сигарети. А потім – знову молитва. Це не пов’язувалось.

Але заспокоєння, якого шукала на той час, не знаходила ні в першому, ні в другому. Зранку часто ще бігла до церкви на сповідь. Тоді ше не знала, що саме до цієї церкви прийду на першу зустріч з отцем, якому всім завдячую. Але потім все повторювалось знову, аж поки мій Тарас не повернувся вдруге додому.
Пишу це для того, щоб усі розуміли, що шлях до Господа в кожного свій. У мене був важкий, тернистий шлях. Але я дійшла й отримала в результаті перемогу. А все те інше, в чому шукала розради – покаявшись, залишила позаду.

Вкладаючи Слово Боже в серце…
Мушу сказати, що після першої операції, чоловік почувався набагато краще, аніж після
другої. Ми навіть подумали: ”І це все? Це вся боротьба з раком? За два тижні?” Тоді й не здогадувались як ще багато доведеться пережити. Проте, повернувся на цей раз мій чоловік уже іншою людиною як ззовні, так і всередині. Виглядало, що врешті – решт, це його зламало. Хвороба скалічила тіло, а потім, наче і душу. Не знаю, чи зламала його та неміч тоді, але стало ще важче.

Власне в цьому часі, коли я вже не знала де і як мені стати, що і як мені робити – Господь почав діяти. Причому хочу зауважити, що ми з чоловіком належимо до Греко – Католицької Церкви. Але для Господа, насправді, це не має жодного значення. Всі віруючі є дітьми Божими і всіх Він однаково чує.

Отже, протягом двох місяців за Тараса кожного дня молилась величезна кількість близьких нам людей. Я теж проводила в молитві не одну годину… Аж поки коліна не затікали. Їздила з братовою на Хресну дорогу в Страдч. Були в Почаєві. Але ні я, ні всі, хто був з нами в молитві, не знали, що Господа багато разів просити не треба. Він чує нас навіть із першого разу.

Тому, просіть Господа повною віри молитвою, а потім, у кожній наступній молитві – дякуйте. Навіть, якщо нічого з того, про що просите, ще не відбувається – дякуйте!!! Навіть , якщо ваші очі не бачать ще ніяких змін – дякуйте і славте нашого Господа! І тоді Дух Святий зійде на Вас і відкриє Вам інші очі – очі Вашого серця.
Тоді, реально ще не бачачи, Ви будете твердо знати, що Господь діє, що все, про що просите в молитві і з вірою, – дасть Він Вам.
“Тому й кажу вам: усе, чого будете просити у молитві, віруйте і одержите, і буде вам так.” (Мт.11:23). Над цим і над багато чим іншим працював зі мною священик, якого Господь послав мені на допомогу. І ще допомагала дівчина Мар’яна, яка й познайомила мене з ним. Сама ж, зі сім’єю вже 12 років живе життям, повним віри, спокою і любові до Господа. Отець навчав мене. Вкладав у серце мені Слово Боже, пояснював суть Божого діяння. Молився за Тараса, молився в Ім’я Ісуса, щоб Господь дарував йому новий шлунок. Молився за мене, щоб Господь зіслав на мене Духа Святого.

Я зрозуміла, що незліченна кількість молитов за Тараса – це хмизинки, з яких складається
велике багаття. Але щоб багаття запалало – треба запалити. Щоб молитви почали діяти –
потрібен вогонь. А вогнем мала бути моя молитва, моя віра, як другої половинки Тараса.
Віра йде від слухання, а слухання – від Слова Божого (Рм. 10:17). Годинами спілкуючись із Мар’яною по телефоні, а з отцем при зустрічі, вдома вивчаючи Біблію, я наповнювалась Словом Божим. Як хворий приймає таблетки, так і я лікувалась, вкладаючи Слово Боже в своє серце. Тепер знаю, що шукала Бога всюди. І тому знайшла. Знайшла його в свому серці, де він оселився. “І Я вам кажу: просіть, – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам! Бо кожен хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а тому, хто стукає – відчинять” (Лк. 11:9-10). Я телефонувала – мене вислуховували, приходила до церкви – мені розказували.

Господь діє там, де ми Йому
щиро і повно віримо
Отець говорив, що якщо хвороба таки не відступає, то треба нам самим з нею боротися.
Треба виганяти її. І що це теж можу зробити я. Тому що ми одне тіло перед Богом. І я можу перебрати контроль над хворобою на себе. А Тарас у недузі, тому не може сам боротися.

І що задумуватися ”За що нам таке?” – немає сенсу. І що Господь насправді не карає Своїх
дітей, і не Він посилає такі хвороби та випробування. ”Любий, бажаю, щоб тобі в усьому
добре велося і щоб ти був здоровим, так, як і душі твоїй ведеться добре”. (ІІІ Йо. 2). Не
ВІН! А протилежний Йому… Злий і лукавий, який завжди поряд і не спить. Сатана обманом нав’язує хворобу. Так, вона дійсно реальна. І якщо ти дозволяєш їй оволодіти собою на рівні своєї свідомості, вона починає руйнувати твоє тіло. Так само вірою в те, що ми давно зцілені Ісусом (Мт. 8:17), вірою в Божу ласку, ти даєш можливість діяти Богу. Якщо тобі кажуть: ”У тебе рак і ти помреш.” А ти собі думаєш : “Так, справді, в мене рак… Отже, я помру.” В результаті, навіть якщо молишся – ти можеш і померти. Чому??? Тому що немає живої молитви, наповненої досконалою вірою Господу, абсолютним спокоєм та миром в серці. Тому що серце бентежать страх та сумніви, через які сатана краде віру.

А без повної віри Господь не може діяти. Це ми не створюємо Йому умов для
його діяння. Ми!!! Справді, я й сама не розуміла, як це ”стати спиною до хвороби?”, як це ”твердо стояти в вірі?” Я питала отця: ”До кого і до чого я маю стати спиною?”, коли я зрозумію, “що я твердо в вірі?” Коли? А тоді, коли ці питання самі собою відпадуть. І ти відчуєш, що наповнена Духом Святим і впевнена в тому, що Ісус вірний, і все що Він обіцяв – виконає. Саме так я відчуваю і розумію тепер. До цього дійти не просто. Я дуже добре знаю. Але це саме так. І цей непростий шлях до пізнання Господа для
кожного різний. Для кожного тією чи іншою мірою важкий. Дехто іде роками. В мене не
було часу. Мій шлях був завдовжки 3 тижні. Від першої зустрічі зі священиком до відчуття того, що я вже не сама. Що Дух Святий у мені перебуває і ми все разом переможемо. “І коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у
вас, то Той, Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, що живе у вас...”(Рм. 8:11).

На тлі ще не одного ускладнення протягом цих трьох тижнів, відбувалось становлення
моєї віри. Віри, яка взяла ще початок з першого супротиву в моїй душі.

Світ похитнувся під моїми ногами …
Пробувши вдома після другої операції два тижні, ми знову опинилися в лікарні. Спазма-
тичний біль у животі, гостра непрохідність загрожували третьою операцією. Через те, що
це були вихідні дні (23 серпня), Тараса поклали ургентно в медінститут. Наш хірург з онкологічної лікарні був за кордоном, але про все за нас домовився телефоном. Після обстеження нам сказали, якщо кишківник не запрацює, то 24 серпня буде третя операція. Операція “з відчаю”, як говорив наш хірург в медінституті. Операція, після якої його наймовірніше вивезуть … Саме так відчувало моє серце. Окрім цього, лікар, котрий робив Тарасові УЗД, реально “добив” мене своїм висновком.

Я пам’ятатиму цей день все своє життя. Ми стояли з ним на вулиці. Було дуже тепло та сонячно, коли він, палячи сигарету, мені сказав: “Дитино, готуйся, йому кінець. Навіть, якщо прохідність відновиться, це нічого не змінить. У нього повно рідини в черевній порожнині гія прогресує. Я таке бачив сотні раз. Нічого не вдієш. Йому поступово почне все відмовляти. Причому – дуже скоро. Готуйся. На жаль, він приречений.”

Навіть не хочу описувати, що в тій хвилі відчувала. Але світ вперше похитнувся в мене під ногами, коли поставили діагноз “рак”, тепер – він просто розколовся під моїми ногами. В очах потемніло. Лікар пішов, а я стояла якийсь час на вулиці. Здавалося, що є весь світ, в ньому є люди, а є – я…. Одна-однісінька. Постала карти- на “життя без Тараса”, життя молодої самотньої мами двох синів. Життя, в якому кожної ночі лягатиму спати одна, а кожен ранок зустріча- тиму теж одна. Це все не вміщувалось у моїй голові. Я подумки кричала: “Ні!!!!!!!”. І нічого з того, що почула, на цей раз розповісти Тарасу
не могла.

Помолившись до Господа, попросила втихомирити моє серце. А тоді подумала, що
Він мусить мені допомогти. Бо хто ж тоді, як не ВІН? Я все життя вірила в Нього. Власне, що в Нього, а не Йому…

Трохи оговтавшись, зателефонувала до священика. Він невдовзі приїхав. Як завжди спокійний, веселий і впевнений. Коли спілкувались, відчула, що в очах мого серця
таки не стало темно… Слова лікаря звучали в моїй голові, але вже десь далеко і навіть нерозбірливо. Отець говорив: “Ти що, плакала? Навіщо? Заспокойся, нехай лікарі говорять. Справді, треба мати реальну картину, щоб чітко знати з чим саме треба боротись. Але ти не приймай її в серці. Вір Господу, він вірний і вже діє! Стій
твердо у вірі й повернись спиною до хвороби.”
Ще до кінця було незрозуміло, як це можна зробити, якщо прямо в очі кажуть, що помре!?
В очі… Але не в очі мого серця. Там уже було посіяне добре зерно, яке починало проростати. Слово Боже в серці починало давати плоди.
Тому що повірила усьому, що каже воно.

Віруючі – це воїни
Коли повернулася додому, де на мене чекали батьки та діти, ніби з запізненням, але стався
нервовий зрив. Не знаю, що саме, але я плакала, не володіла ні язиком, ні тілом. Усе, що хотіла сказати або показати, – не виходило. Просила маму вдарити мене, але вона чомусь не чула. Тато плакав. Діти стояли мов закам’янілі. І я подумала: “Боже!!! Та що ж це таке!? Батько наших дітей помре, а маму…. заберуть на Кульпарківську???
Допоможи мені, Господи!!!” Все це тривало секунди, але для мене час зупинився. Забігла
до ванної кімнати, облилася холодною водою. Подихавши свіжим повітрям – стало легше.

Ніч була жахлива. Прокинувшись о 6 ранку, відчула як тривога, страх сковують розум і тіло. Думала, а якщо він помер? А якщо я буду йому дзвонити, а він вже ніколи не відповість? Промучившись дві години, близько 8 ранку я зателефонувала. Дзво-
нила 6-7 разів – трубку Тарас не брав…. Через 20 хв. була в лікарні. Тарас щойно прокинувся, а дзвінка не чув, телефон був у віброрежимі. Подякувавши Богу, що чоловік ще живий, що бачу, чую та можу торкнутись його, я заспокоїлась.
Уперше заспокоїлась. Невдовзі в Тараса запрацював кишківник. Питання третьої операції перестало бути актутальним. Проте хірург покликав нас із братом і ще раз наголосив, що це, насправді, загальної картини не міняє, а лише відтягує в часі. Попереду – жодної перспективи, онкологія прогресує. І що нам звідси пряма дорога знову в онкоцентр. Тоді я твердо вирішила, що це не-
можливо.

Подумала, що так просто не може бути. Це занадто. Тарас хоче додому. І ми звідси підемо
тільки додому. З цією думкою я поїхала додому. Діти обнімали мене й казали, що дуже люблять. Увечері зателефонувала нашому священику та Мар’яні, і ми одночасно гаряче молились. Уже тоді відчувала, що вони – моя “команда”. І нас щонайменше троє, які істинно вірять Богу.
Ісус казав: “Істинно кажу вам ще раз: коли двоє або троє з вас згодиться на землі просити щоб там не було, воно буде дано їм Моїм Отцем Небесним. Бо де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я серед них”. (Мт. 18,18-19.)
Пізніше я називатиму їх своїми воїнами. Тому, що віруючі – це воїни. Попри всі закони та твердині цього земного світу, у нас є Божа зброя – це віра, Слово Боже та Ім’я Ісуса Христа.

Моя перша перемога
25 серпня 2010 р. ми були в лікарні. Насправді, це день моєї першої перемоги над собою. Хірург сказав, що випише нас через один-два дні. Але знову ж таки став описувати нашу сумну перспективу, чи то радше сумний кінець. Казав: “Ну не виростуть у нього крила, як у рекламі “Red Bull”. Реальність диктує інші правила. Ми, лікарі, і ви, близькі, пови-
нні створити для нього оптимальні умови, щоб він якомога спокійніше дожив свої дні”.Свідчу всім, що в тій хвилі, у мене не відреагувала жодна нервова
клітиночка. Жоден м’яз на обличчі не сіпнувся. Відчувала абсолютний спокій і мир в серці. Посміхнувшись, я відповіла: “Нічого з того, що ви говорите, не
буде. Абсолютно нічого!” Я запитала, чи вірить він в Бога? Сказала, що є сильніший Лікар від усіх на світі. На що хірург відповів, що я маю право вірити, але так як я кажу – не може бути. Я сказала, що не тільки вірю, але й знаю що кажу, бо Господь - Лікар
мій. “А Ісус же їй: “Дочко, тебе спасла віра твоя.
Іди в мирі й будь здорова від своєї недуги” (Мр. 5:34).
Він здивовано подивився мені вслід. А я подумала: “Нехай буде мені, Господи, по вірі моїй.”
Це був той момент, коли питання “як повернутися спиною до хвороби” чи “як твердо стояти в вірі” – відпали. З тієї хвилини, з 25 серпня 2010 р. моя віра стала непохитною.

Мій старший син каже, що віра моя в татове одужання була наче молоток. Можливо, і так.
Дякую за це і славлю Господа кожного дня. А в той день Дух Святий зійшов і оселився в мені. Я відчувала Його присутність. Сама б ніколи не пережила це і не поборола. Я лише дозволила Ісусові діяти через мене.
Ми дякуємо Господу за нашого священика кожного дня та молимося за нього. Через два дні Тарас був удома, важив 50 кг. Проте живий і вдома… Відвернувшись спиною до
хвороби – стій твердо в вірі! Живий, але ще не цілий.
Віра була сильна, проте лукавий теж не дрімає. А лише ще більше атакує, коли ми на дорозі до пізнання Бога. Через тиждень виникла друга непрохідність, яка перебігала ще
агресивніше. Ми вчетверте повернулись до лікарні, в якій нас уже всі знали. Була страшна рвота і спазми. Причому я чула, що рвати він не зможе, адже блювотні рефлекси йдуть від шлунка, якого в Тараса, за земними мірками немає. Ледве тримаючись на ногах, чоловік дійшов до палати. Наш хірург сам вже не знав, що нам втішного сказати. Питання тре-
тьої операції він навіть не піднімав. Тарас просто не витримав би. Сил абсолютно не було. Вени сколоті настільки, що кров на аналіз взяти було неможливо. Очі запали так, здавалося пів’яйця туди покласти можна. З 78 кг Тарас схуд до 48. Обидві мами впали
у відчай. Але не я … Господь допомагав і тримав мене у вірі. Тепер, думаю, людині дійсно своїм розумом не осягнути такого. Це тільки Дух Святий тримав мене в спокої. Тепер вже я заспокоювала маму. Ніхто не розумів, яким чином я стала така впевнена.

А я була переконана, що Тарас – вже зцілений. Просто наші очі ще того не бачать. І не сумніваючись, твердо стояла у вірі й дякувала Богу. Неіснуюче мало стати існуючим (Рм. 4:17).

“Ім’ям Моїм виганятимуть демонів...”
Проте дійсність поки що не відступала. До пізньої ночі ми з братом були в лікарні. Всі друзі наполягали на тому, щоб терміново забирати Тараса або в Київ, або в Австрію. Що тут йому ніхто вже не допоможе. Вперше Тарас вирішив сказати і своє слово. Він однозначно був проти. Казав, що нікуди не поїде. Практично не вагаючись,
я підтримала чоловіка і сказала друзям, щоб не піднімали більше цю тему. Ставало зрозуміло, що маємо самі справитись з цією хворобою, що лікарі, вже дійсно нічого не можуть зробити ні тут, ні в Австрії, ані деінде. Молячись біля Тараса, ми
просили Бога не залишати нас, бути поруч, і дати зрозуміти, що маємо робити далі. Лише на Нього покладались, лише Йому вірили. З цією думкою я поїхала додому.

Наступного дня зранку я зателефонувала отцю Олегу. Розповіла про останні невеселі наші події. Просила приїхати до нас у лікарню. Але він не міг, так як їхав на весь день у Зарваницю. Сказав, що буде там молитися за Тараса, щойно повернеться –
обов’язково приїде. А ще сказав, що вже “впав в нерви”. Священик? В нерви? Саме так. Я лежала на ліжку з заплющеними очима і весь час думала над цим. І здається, почала розуміти. Отець давно в молитвах наказував тій хворобі забиратися геть,
а вона ніяк не залишала мого чоловіка. Ці думки не давали мені спокою. І якоїсь миті в голові виразно прозвучало: “Вставай! Вставай! Вcтавай і йди сама! Борися за нього!”

Схопившись з ліжка, відчула, як наповнююся неймовірною фізичною силою, навіть агресією, та злістю. В голові тепер лунало: “Ах ти, нечисть! Я не віддам тобі чоловіка!” Хотілося це кричати на всю квартиру, але я лише пошепки це повторювала раз
у раз. Відчуття було таке, наче в обох руках по мечу і я вся озброєна з ніг до голови. Залишивши дітей самих удома, через десять хвилин я була біля лікарні.
Вже тоді, чітко усвідомлюючи те, з чим іду боротись, відчула, що готова битися на смерть. Страшно не було зовсім. “Бо не дав нам Бог духа страху, але
сили, і любові, і здорового розуму”(2Тм. 1:7).Тому, правдиво люблячи свого чоловіка, отримавши неймовірну силу та чітку послідовність від Святого Духа, я впевнено йшла боротись за чоловікове життя. За наше життя… Я дійсно кріпилась
в Господі та в могутності Його сили. Проекцією своєї віри озброїлась з ніг до голови Словом Божим, щоб дати відсіч хитрощам диявола. Господь почув мене і дав зрозуміти, що “треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти
правителів цього світу темряви, проти духів злоби в небесних просторах” (Еф. 10:12).
Поки лікарі боролися з тілом, з коренем хвороби і всіма проблемами, що звідси випливали, прийшло розуміння, що боротися треба не так, не з тим, і не
лікарям. Боротися треба мені… Тому, міцно взявши в руки меч духовний, тобто Слово Боже, а також будучи впевненою, що це не я дію, а Бог в мені,- я зайшла до лікарні. “Бо то Бог діє у вас і хотіння і діяння за Своїм благоволінням” (Фл. 2:13). Мої кулаки були стиснені так, що здавалось, я б могла метал в тій хвилі зігнути.
Підійшовши до палати, де лежав чоловік, ще раз попросила Ісуса, щоб був зі мною. Мені не вдавалось навіть глибоко вдихнути. Таке враження, що я все це робила на одному подиху. Ввійшовши, попросила сусіда по палаті вийти. А сама розклала на столі шість-сім книг. Це були духовні книги, молитовник та Біблія, які тепер завжди носила з
собою. Мовчки поклала на живіт чоловікові вервичку і попросила нічого не питати. Тоді я глибоко вдихнула, хоч говорити було важко, сльози застилали очі. Але я кріпилась, і ….. розпочала! В той момент дійсно відчувала неймовірну злість на ту хворобу, на ту нечисть, яка не відпускала чоловіка, а міцно сиділа в ньому. Тому, я стала проголошувати і наказувати хворобі в Ім’я Ісуса Христа: “Забирайся геть від мого чоловіка!
Він тобі не належить! Він Богом даний мені чоловік! Він давно зцілений Ісусом Христом та омитий Його святою Кров’ю!” В Ім’я Ісуса Христа я наказувала забиратися геть і вказувала пальцем на двері. Чоловік дивився на мене здивованими очима і плакав. А я
продовжувала: “З цієї хвилі я зв’язую себе кожною клітинкою з чоловіком. Відтепер мого здоров’я, віри і сили вистарчатиме на нас двох. В Ім’я Ісуса Христа я розв’язую цю проблему, цю хворобу.”
Вже на той час, знаючи майже всі місця в Святому Письмі про зцілення, я зсилалась на них (Мт.8:17, 18:18-19, Мр. 11:23, Рм. 8:11, 1Кор. 10:4-5, Еф. 6:10-17, і т.д.). Наостанок, сказала, щоб демон раку забирався геть і що з моєю вірою він не поборе нас. Потім видихнувши нарешті, опустилась на ліжко біля чоловіка і вже спокійно продовжувала. Але моя розмова була вже з Богом… Взявши чоловіка за руки, щиро дякувала в молитві Богу запідтримку, сміливість та безмірну велич Його сили в мені (Еф. 1:19). Через два дні я забрала Тараса додому. Прохідність вдруге відновилася.

“...на хворих кластимуть руки і стане їм добре”Проте хірург не поспішав виписувати Тараса, тому що існувала ще одна нерозв’язана проблема. Була дірка в животі після дренажної трубки, з якої відходили залишки гною з підпечінкового абсцесу. Понад два місяці з неї текло. В ті часи, як були вдома, постійно їздили на перев’язування. А потім я робила їх сама. З невідомих для лікарів причин
дірка розміром як десять копійок не затягувалась. З неї текло і вдень, і вночі, причому навіть більше, ніж раніше. Я змінювала постіль практично кожного дня. Наш хірург схилявся до думки, що, найімовірніше, онкологія таки прогресує. Після першої операції минуло три місяці, метастази могли вже проявитися. Тому він відправив нас на
томографію. Півгодини очікування я з посмішкою повторювала сотні разів: “Тарас зцілений”, “Господь мій помічник і я не злякаюся поганих новин.” І я не злякалася. Тому що їх не було! Нічого підозрілого томографіст не побачив. Питання онкології
відпало. Тому наш хірург вирішив відправити нас на консультацію до професора, що в лікарні швидкої допомоги по вулиці Мазепи. Спочатку там зробили УЗД: з’ясувалося, що
збільшених лімфовузлів вже теж немає. А може, й не було? Рідина була. Але її при мені відсмоктали великим шприцом безпосереднього крізь живіт.
Аналіз якої нічого особливого теж не показав. Звідти ми вийшли без всіх тих смертельних висновків, про які мені говорив лікар УЗД в медінституті. Слава Богу!!!

Професор порадив нашим лікарям запустити в дірку контрастний розчин. Водночас,
треба було ще його й випити. Та рідина, пройшовши по всіх кишках, та через дірку ззовні – буде світитися на рентгені яскравою лінією. Це мало дати відповідь на питання, де саме відбувається нагноєння і який його шлях до дірки на ззовні. Рентген показав, що рідина, яку Тарас випив, з’єдналась суцільною лінією з тією, яку запустили крізь живіт ззовні. Це означало, що в Тараса в кишці з’явилась дірочка, через яку просочується неперетравлена їжа в черевну порожнину. Там вона нагноюється і витікає крізь дірку на ззовні. Для того
щоб мати чіткішу картину, лікарі попросили приїхати на другий день і ще раз зробити рентген. Ніхто нам не озвучував, чим це загрожує. І так все було зрозуміло – без операції дірка не затягнеться. Проте мене це вже не турбувало. Я подякувала Господу, що показав нам ту дірочку. Тепер знатиму, до чого саме мені треба звертатися в молитві. А ще подумала, що в даній ситуації, це мабуть остання спроба лукавого похитнути мою віру. Остання спроба таки ввести мене в паніку та страх, посіяти сумнів, завдяки чому він зможе вкрасти здобуту мною віру.
Раніше це йому дуже добре вдавалося.
По суті, страх має руйнівну дію, тому що є по тужною духовною силою сатани. Натомість
вірою – ми робимо нереальне реальним. Це велика духовна дія самого Бога. Отже, страх – руйнує, а віра – будує. “Істинно кажу вам, коли матимете віру й не завагаєтесь, зробите не тільки з смоковицею, але коли й горі цій скажете : двигнись і кинься в море! – воно станеться. І все, чого проситимете в молитві з вірою, – одержите” (Мт. 21:21). Тому
й не сумнівалась, що вогненну стрілу лукавого ми згасимо щитом віри (Еф. 6:10-17). Що дірку в кишці, яку він зробив – ми “заштопаємо” Словом Божим. Чітко розуміла, що тепер – це виключно наша з ним боротьба. Лікарі, родина, ніхто не розумів що насправді відбувається. А в мене було відчуття абсолютної перемоги. Ввечері ми з чоловіком молились. Ні агресії, ні злості я вже не відчувала. Лише спокій та мир в
серці, безмежна вдячність Богу та любов, яку важко описати. Я ніколи не була така спокійна. В молитві я зачитала слова з Євангелія від Марка 16:17-18:“І ось
знаки, що будуть супроводжувати тих, які увірують: Ім’ям Моїм виганятимуть демонів, говоритимуть новими мовами, братимуть гадюк руками і хоч би випили що смертельне, не пошкодить їм, на хворих кластимуть руки, і їм стане добре.”
Тому я поклала свої руки Тарасові на живіт і попросила Бога, щоб вилив через них на нього свою Божу ласку. Я вірю, що це Дух Святий в мені діє. Тому що ми з чоловіком віримо Господу і кожному Його слову, яке написане в Біблії. Іменем Ісуса Христа я наказувала тій дірочці затягнутися. В Ім'я Ісуса Христа просила Бога дати Тарасу но-
вий шлунок.

Потім ми дякували Ісусу за те, що пролив за нас Свою Святу Кров, за те, що відкупив нас від гріха, за те, що ми тепер усі праведні в Ньому. Дякували Богу, що відпустив Свого Сина на Хрест, на такі тяжкі Муки заради нас. За те, що зійшов мені допомагати
силою Святого Духа. Іменем Ісуса ми вже гнали духа хвороби. “Істинно, істинно говорю вам: Хто в Мене вірує, той так само діла робитиме, що їх Я роблю. А й більші від них робитиме, – бо Я вже йду до Отця Мого. І все , що попросите в Моє Ім’я, те вчиню,
щоб Отець у Сині прославився” (Ів. 14:12-13). Навіть не сумнівалася, що на завтрашньому рентгені лікарі дірки в кишці вже не побачать. На повторний рентген Тарас пішов сам, а я поїхала купувати йому новий спортивний костюм - на два розміри менший.
Через годину зателефонував Тарас і сказав, що лікарі нічого не розуміють. Кажуть, що це не “по-медичному», але лінія на рентгені не з’єдналася і дірки немає. А я, подякувавши Богу, прославила Його ще раз за те, що Він вірний. Ми повернулись додому,
щоб більше не повертатись назад.

Період з першого червня по 15 вересня 2010 р. Ми провели в лікарнях. У нас на руках п’ять виписок. Для мене цей час, напевно, був тією “пустелею”, про яку йдеться в Біблії. На другий день дірка повністю затягнулася, на її місці утворився струп. Ще через день струп відпав. За три дні дірка, яка не гоїлася два місяці, з якої витік не один літр рідини,
чудом затягнулася і повністю зажила. Тарас почав гігантськими кроками одужувати.
Не все навіть потім було легко. Але ми і надалі стоїмо у вірі. Перемігши, стоїмо. Лукавий може намагатися знову нав’язати хворобу, і якщо віра слабне – з цим важко буде боротися.
Тому треба вірити, і ні я в якому разі не приймати в серці сумніви і страх, що йде від лукавого.
Тарас вже набрав 15 кг. До осені, впевнені, з Божою поміччю він буде у своїй звичній ваговій категорії.

Молитвою ти з люблячим Батьком розмовляєш…
Тепер ми з чоловіком спільно молимося ввечері і дякуємо Богу за Його присутність в нашій сім'ї, за наше зцілення, за новий шлунок, який Господь дарував Тарасу, за нове життя, яке тепер маємо. За те, що мітку «прокажені» – Він переписав в
моєму серці на «Богом вибрані». «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і настановив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб ваш плід тривав, і щоб усе , що б ви не просили у Отця в Моє Ім’я, дав вам» (Ів. 15:16). Дякую Господу, що загоїв мої душевні
рани, не залишивши жодного рубця. Ні болю, ні сумніву, ні тим паче страху чи невпевненості після пережитого немає. Тому, при потребі, ми долучаємось до спільної молитви з отцем чи Мар’яною. Так само і вони приєднуються до нас.

Як молитись, щоб Господь нас чув? А немає чіткої формули, немає стандартної молитви. Тобто вони є, в багатьох молитвенниках є тексти молитов на всі випадки життя. Це можуть бути і такі молитви. А може бути молитва до Господа своїми словами. В обох випадках це має бути вголос проголошена молитва від душі, від серця. Так, наче ти
з люблячим Батьком своїм говориш. Я, наприклад, дійсно говорю з Батьком, який мене дуже любить і все може зробити для мене. Така молитва торкається кожної клітинки мого тіла, кожного сантиметра моєї душі. Інколи уявляю, що Ісус поруч зі мною і
все чує,навіть тут, у нашій кімнаті.
Недавно їхала на обстеження в жіночу клініку, – тоді за мене молився вже Тарас. Мені попередньо поставили діагноз фіброматоз, що загрожувало в майбутньому фібромою (доброякісна пухлина). Чоловік став на коліна і просив Бога про моє зцілення, про те,
щоб в мене нічого виявили. Коли я заплющила очі, то побачила Ісуса, який стояв над ним, поклавши Свою руку чоловікові на голову. Він був дуже високий. Це робить молитву реальною. Обстеження показали, що я абсолютно здорова.
Все, що Бог обіцяв – Він виконує. Ми свідчимо всім, кому це потрібно, про
наше зцілення, про те, що Ісус подарував чоловікові новий шлунок і нове життя.
Отець Олег давно просив написати свідчення. Та мої думки ніяк не складались в одне ціле. Не знала з чого почати і як саме донести все пережите до людей. Згодом, священик познайомив мене з паном Михайлом, який запропонував надрукувати моє свідчення в газеті. Тому й пишу, відкриваю свою душу… для прослави Господа нашого і для того, щоб люди почули, і, може, для когось, кому вкрай потрібно, це буде першою
зерниною Божої правди, посіяною в його серці.

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

дякую, Галичанко.. дуже гарна розповідь, вона мені допомогла трохи переглянути все, що відбувалось. Важко уявити, що прийшлось пережити тій жінці. І дуже важко так щиро вірити, коли дійсно опускаються руки і земля йде з-під ніг..

я здала вже цілу гору аналізів, усі торчі, гормони, пройшла обтеження гінеколога, грудей, щитовидки..
Усі мої аналізи в нормі. жодних відхилень. В чому ж тоді проблема? не зважаючи на те, що лікарі кажуть, що це лишнє, вирішили з чоловіком, що йому теж потрібно обстежитись..
Ще не знаю, з чого (кого з лікарів) почнемо, але настрій рішучий.
Лікарі в заключенні написали "здорова, рек.вагітніти в стані фізичного та психологічного спокою".. Таке заключення маю вже друге..
Але відчуваю, що можу вже втретє стати на граблі.. тому вирішили йти від протилежного..

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Колись і ми пережили сташне горе. Але скажу вам що життя продовжується. Час лікує все. Але ніколи не треба впадати у відчай і опускати руки. Моліться, просіть Бога і вірте. Все у вас буде добре тільки трішки почекайте. Відпочиньте психологічно. Подивіться на мою лінієчку і повірте що після чорної смуги завжди приходить біла.

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

А до того ви що чоловіка не обстежували?

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

ні. причому я кожного разу наголошую про це лікарям, і кожного разу чую у відповідь, що це - зайве.

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Нічого собі, це нереально. То в першу чергу треба було зробити. А в кого ви лікуєтесь?

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

багато читала що колять хорагон чи прегніл для стимуляції овуляції, підтримки лютеїнової фази, а вот не розумію для чого його колоти вже на 18 д після овуляції, він якось підтримує вагітність на перших тижнях , хтось колов той хгч ?
коштує 500 грн три укола незнаю чи вартує купувати і яку воно користь дає ,здавала хгч відповідає 4 тижні вагітності ,але попередні рази були невдалі, можливо тому лікар перестраховується

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

прегніл чи хорагон колять щоб тріс фолікул і вийшла яйцеклітина....для чого це вам?? ( почитали б інструкцію спочатку...ще нашкодите собі самі)
а прогестерон здавали?

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

так вот я і читала інструкцію і в легкому шоці від призначеного, прогестерон в нормі по мірках синево
нерозумію тогоо лікаря для якої перестраховки цей препарат мені

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

нічого собі перестраховка...
а не простіше зателефонувати до лікаря і щоб він аргументував свої дії, це ж ваше здоров`я

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

Торчі мав би з Вами одночасно здавати чоловік. Так мені лікарка казала, щоб одночасно пролікувати проблему, якщо така є.

 

Відповідь: Як нарешті стати мамою? (4)

була в багатьох - Філіпюк, Гельнер, Слобода - це - найпопулярніші та ті, в яких була довший час.. до того часу, поки це все не закінчувалось словами "Все добре. Все буде добре, у вас все вийде. Це були нещасні випадки, які більше не повторяться." От коли чула ті слова - йшла до наступного лікаря. Коли він дивився аналізи і ствердно махав головою, що все зрозуміло і що все ок, для перестраховки призначав ще 1-2 аналізи і вони теж були в нормі - знову "У вас все вийде"... Так пройшло 1.5 роки після 1 вагітності і продовжується вже 3 майже місяці після другої ЗВ. Слова лікарів практично у всіх однакові - якщо ви вагітнієте, то з чоловіком все добре...

---------- Додано в 12:25 ---------- Попередній допис був написаний в 12:24 ----------

Торчі в мене ок. Я питала, чи не потрібно обом то здавати. Світила медицини сказали, що раз їх нема в мене - нема в нього.