А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

цю поезію написала вночі, трохи більше двох років тому…не могла заснути і слова просто полились - захотіла їх записати… присвячується першому коханню…

Ти дійсно думаєш, що я страждаю?!
Я просто граюся в любов.
Я дуже хочу досягнути раю,
Натомість в прірву викидаюсь знов…
І знов кричу, і рву своє бездушне серце,
І тіло вибухає від життя!
Як жаль, що біль на менше вже не рветься,
Як непотрібне списане сміття..!
Ти дійсно думаєш, що через тебе
Я перестала щастя відчувати в снах?
Що саме ти забрав від мене небо,
Залишивши натомість ніжний страх?
Не так, це все не так, ти зрозумієш-
У цій безглуздій битві, я і ти,
Ми довго, дуже довго йшли до мрії,
Та одне одного забули ми знайти…
Ти був для мене як солодкий вечір-
Такий ж спокійний і наповнений теплом,
З тобою я любила нічні втечі,
Де все здавалося п’янким вином.
Я довго думала, що далі не зумію жити,
Що я без тебе просто не знайду життя.
І так боялась, що ті сльози можуть вбити,
Той біль, що без початку і кінця…
Але я тут, жива, і майже вже не плачу,
Та навіть іноді в твої німих очах
Я просто знаю й непомітно бачу,
що це назавжди і в обох серцях…

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Пливе човен…

Пливе човен,
Розбурхує хвилі.
Місяць загадковості повен.
Минають відстані милі.
Човняр щосили гребе
До острова мрій.
Невидима сила зве
В самотності круговій.
Чи допливе човняр,
Остережеться перешкод?
Убережеться від спокус
Чи то все марень тихий крок?
Допливе до мети,
Чи не зійде він з шляху?
Вдасться до неї дійти,
Не поринувши в темінь глуху?

Сонце заходить

Сонце заходить
За обрій котиться.
День печально проводить
І богомільно молиться.
День пройшов –
Уже немає.
Сутінки знайшов
І півночі чекає…
Знову відімре –
Минулим стане.
Знову оживе,
Сьогоденням незнаним.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Вітаю всіх поетів і поцінувачів поезії з ЇЇ Всесвітнім днем !
Нових творінь і захоплень!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Сьогодні щось змусило взяти до рук свої щоденники, які почала писати в 12 років, також натрапила на зошит з власними віршами. Виникло бажання поділитись деякими з них.

Білий вірш. Написаний у віці 13 років. Присв'ячений першому коханню.

Я знаю:
ти кохав мене тоді,
а зараз ти мовчиш,
і тиша ця за крик страшніша.
Кайся! Покайся вже, бо потім буде пізно.
Бо потім не знайдеш в душі струни,
що нагадає давні почуття, ти ж
заховав їх вглиб, на саме дно...


Та знай!
Любов не заховаєш. Вона розквітне
навіть в білій тиші, не зронить листя
навіть восени.
Ти не сховаєшся від неї
в сірих днях.
Вона знайде тебе і там -
розквітне гілкою вишні
у вазі без води.

*** *** ***

Вірш без назви, написаний в 13 років.

Я пам'ятаю все
І ти згадай
І хай зоря по небу промайне
І все мине.
Залишиться надія
І ще любов розкраяна дощами
Буденних днів. Забута мрія,
про те як ми удвох,
удвох, і край.
Я пам'ятаю все
й ти пам'ятай.

Так дивно, що навколо сніг...

*** *** ***

Вірш без назви, 16 років.

І раптом все стало ясно.
До болю фальшивий світ
Мене по стіні розпластав
Підошвами своїх чобіт.

І ставив якусь виставу
Образливу і смішну
В останньому ряді справа
Я посмішку бачу твою.

Жовтими своїми очима,
Що були колись голубі
На мене ненависть кинув
І плескав в німій тишині.

Та ні, це лиш світ фальшивий,
А ти, титакий як усі,
Ти трішки лише посивів,
А так, ти такий як усі.

*** *** ***

Вірш без назви, 16 років.

Мої сни сумні без тебе
Але я мовчу
Падаю в безодню власного плачу.

Моє небо спить без тебе,
Вицвіло усе.
Я питаю ради в тебе:
як забути все?

Але ти мовчи.
Не треба твого жалю, ні.
Пусто так у серці в мене
Стало навесні.

*** *** ***

Це далеко не все з мого зошита, там не тільки любовна лірика, але сьогодні настрій такий, ностальгічний.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Jafera : а я нічого вартісного вже з рік не писала... все не те... не подобається...

щось і в мене останнім часом так.... Дні минають схожі один на другий, нічого бурхливого не відбувається...та й час весь для донечки тепер.... Теж, дещо з давнішого:

Я пам’ятаю, так раділа тій зимі,
замерзлим вулицям й замерзлим пальцям,
як сніг скрипів над вечір у пітьмі,
бо місяць в хмарах, як у подушках,сховався.
Я полюбила бруд розхристаних дворів,
і навіть, як собака десь завила,
я упивалась звуком навіть тим –
змінилось все, коли тебе я полюбила…
Ти, наче кошеня, мене пригрів,
і показав, як можна з часом гратись,
з клубком шерстяним ниток ночей-днів,
розмотуючи їх, тебе чекати.
Я так тебе чекала – без розмов,
без запитань ішла на компроміси,
плющем до ніг стелилась знов і знов,
і посилала стереотипи всі до біса!
Не був ти ідеалом, але я
тебе кохала… Як же я кохала!....
я розтеклась в тобі без крихти каяття,
здійнялась в небо, не згляділась й впала
на вулицю замерзлу, де лежав
зчорнілий сніг, як мої мрії бідні,
я впала, та ти руку не подав,
і геть пішов по снігу, по обіді…


******
Роздягнуся по-пояс по-мужицьки,
й збиратиму каміння, бо вже час,
далеко в полі, без води-криниці
в найбільшу спеку. І одна. Без вас.
Ви дивитесь на мене краєм ока,
ви правду мою нарекли сміттям,
і говорили ваші погляди жорстокі,
шо я живу вже не своїм життям...
Ви кажете забути свої мрії,
бо мрії голод не тамують і в нужді
за них не купиш ніц. І не зігріють,
вони – каміння зимні і тяжкі.
Я вас не чую, може божевільна?..
Навіть, як так!О-то вже радість вам...
Збираю далі мрії і каміння,
я з них збудую не для себе храм.
Збудую тому, в кого серце птахом
кричить за мною, бо не має крил,
і як вкладу у храм останній камінь,
і як впаду на землю вже без сил,
він прийде, знаю, й дасть мені напитись,
і поцілує мої руки в мозолях,
і буде довго на свій храм дивитись,
що звела я на муках і сльозах...
Ви знову скажете: дитячі жарти...
Й скептичного відтінку надасьте словам,
бо ви не знаєте – він ж цього вартий!
І навіть чогось більшого, ніж храм...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

В мене як тільки особисте життя перейшло в успішну фазу, вірші стали позитивнішими і жартівливішими. А з переходом в передвесільну фазу взагалі пропали і не повертаються вже 3 роки...
Ці віршики я писала майбутньму чоловіку на е-мейл на роботу, щоб підняти настрій:
****
Що робити сонце,
як зима настане,
і коли наступлять
дикі холоди?
Може купим острів
в Тихім океані
і від всього світу
вдвох втечем туди?

Там ростуть банани,
манго, апельсини,
і цвітуть лимони, спіє ананас.
Є луги й лісочки,
гори і рівнини
Цей чудовий острів
вже чекає нас!

В нас там буде вілла,
у ній-вентилятор
І нестерпна спека
нам не допече.
Будем в океані
кожен день купатись,
натрясем кокосів,
м"яса напечем!

Кожен день там сонце
світить й зігріває.
А вночі там зорі
падають до ніг.
Будуть в нас там море,
сонце і банани,
а у інших в Львові-
лиш мороз і сніг!

А коли в нас вдома
знов весна настане
заспівають пташки,
зацвітуть сади,
ми залишим острів
в Тихім океані,
та на другу зиму
знов втечем туди!

*****
Крик душі(ААААА!!!) biggrin.gif

Тяжко-важко в світі жити
бідолашній Каті
цілий день я сплю на парах,
а ввечері в хаті!
Вже не можу на ті пари
кожен день ходити,
щось читати, щось писати,
і деколи вчити!
Кожен день встаю я вранці-
холод неможливий!
Але мушу йти на пари,
бо це все важливо!
На автобусній зупинці
я стою і мрію,
що зустріну своє сонце,
що мне зігріє!
Та в цей час то моє сонце
у теплі ще дрихне,
і мене зігріти зранку
певно що не встигне!
І коли його побачу
в годинці четвертій-
обніму і зацілую
аж до напівсмерті!!!!
Отже, їду я на пари
і тепер я знаю-
найгустіше українці
в нас живуть в трамваях!
Після пари на перерві
йду я щось купити,
бо так сильно хочу їсти,
що можу вкусити!
А вдома причепиться
до мене сім"я,
що ніхто не знає стільки,
як не знаю я!
Що на пари я не ходжу,
що нічо не вчу,
та на ці їхні наїзди
я просто мовчу.
Бо я знаю- на цю тему
ми даремно сваримось-
яблучко від яблуньки
недалеко ... ЯБНУЛОСЬ! biggrin.gif

*****

На роботі десь сидить
моє файнятко
Як читає свій е-мейл
то не зайняте.
Я не знаю чим воно
Там займається
Та напевно в цей момент
посміхається!
Сяє посмішка його
наче сонечко
Навіть якщо дощ іде
за віконечком.
І я хочу щоб йому
усе вдалося
Щоби сонечко за хмари
не ховалося.
Нехай посмішка з лиця
не зникає ця
Ти ще більше файнятко коли
Посміхаєшся!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Я не геніальний поет...


Я не геніальний поет -
То падіння, то злет.
Хотіла закрити вуста
Та спроба...пуста.
Спалила всі твори
Не робила з того біди,
Чи горя.
Тільки душа просила; -
«Тримать все в собі несила!
Пиши, бо здурію!!!
Дихнуть вільно не смію».
Я підкорилась мимоволі
І мої думки сивочолі
Випурхнули на папір
Злетівши ввись, до гір.
І зрозуміла таке –
Все без творчості гірке.
Я пишу, отже існую –
Це моє життя – чуєш?.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Чула, що журнал Дніпро дає можливість друкуватися молодим авторам!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Багато "старих" віршів. Нових нема і вже певні не буде. Коли людина щаслива пошо їй вірші отакі як у мене?

Прийшов
Ти прийшов. А вже не чекала
І буває таке що запізно
Ти для чого? По кого?
- Не знаю
Тільки світло у вікнах потрібно...

А за мОїми вікнами --- щастя
Сміх дитячий, проміння сонця
Ти ж зміняв весь цей світ на клапті
Суєти, суєти і грошей...

Не питай а чи я багата
Мідяками не зміриш небо
В мене Світло живе у хаті
Не фірмові чи інші лейбли.

Ти прийшов... Як банально друже
(Хоч до Друга тобі далеко)
Своє небо втопив в калюжах
А з калюж сутворив болото...

Немислиме щастя
Немислиме щастя прохидить десь мимо
По-під вікном, чи попри паркани
Але не до мене в мої пантоніми
на чужі йде чаї, чужі марципани.
А я хочу щастя... такого... ТАКОГО
аби наче струмом, аби без питання
божевільного трохи і трохи п*янкого
аби аж до смерті... не просто лиш ранив

немислиме щастя скрутилось клубочком
затаїлося десь, кудись закотилось
мені полишало лиш мокрі сорочки
немислиме щастя в мені не вмістилось...
і були потужні гучні урагани
і небом кидало немов в лихоманці
але так й нічого не сталось між нами
немислиме щастя в чужій філіжанці...

Крапки зими
ми першими започаткували цю крапку в зимі
Ці цятки що білим так нагло і вперто в обличчя
І скоро вже зовсім насниться хтось інший мені
так схожий на... себе самого між іншим
І буде закінчення царства сумнівних віршів
І буде початок восьмого дня від творіння
І я щиро вірю насниться хтось інший Тобі
Так схожий на ...глибоко моє коріння
Я вірю усюди Ти будеш шукати мене
Глупі жінки так прагнуть вірити в себе
Бо "Я" неповторна... лиш снігом в обличчя сипне
І всі що зустрічні так схожими будуть на Тебе....

Ну досить... ще якось решту докину сюди.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Поділюся своїми старенькими віршатами
Ось цей колись давно присвятила хлопчині, до якого були якісь неоднозначеі почуття і часом хотілося його просто покалічити

Скотч

Милий мій, твої ніжні уста,
О, коханий, й твої ясні очі,
щоб на інших увагу ти не звертав
я заліплю коричневим скотчем.
Мотузка зв ’ язала і руки, і ноги.
Я знаю, для тебе це, любий, незвично.
Я ж хочу лише, щоб піти десь «наліво»
Не міг ти, коханий, ну просто фізично.
Чого ти злякався? Не треба кричати!
Не тупцяй ногами і скотч не гризи!
Я ж хочу лише, аби ми були разом
Віднині й довіку, ти чуєш?- завжди....
Ніхто не завадить, ніхто не розлучить,
ніхто і ніколи не стане між нас...
Щоправда, тобі так прийдеться ось жити...
Нічого, ти звикнеш, на це маєш час.
Чого засмутився? Не треба, коханий,
Ну-ну, не хвилюйся, не злися ти так,
Ти ж знаєш, в коханні нам жертви потрібні,
От ти й будеш жертва, а я- твій маньяк...
Лиш раз зніму скотч і мотузки розв ’ яжу,
Лиш раз ти відчуєш колишню свободу-
Коли ми до ЗАГСу з тобою прийдемо
Щоб міг ти сказати лиш одне слово:
ЗГОДЕН!

---------- Додано в 20:31 ---------- Попередній допис був написаний в 20:29 ----------

А ось ці вже присвячувала чоловікові, щоправда він не оцінив

Рецепт

Я страшенно голодна, я не можу терпіти,
Мені треба поїсти хоча б трохи м'ясця,
Але хочу щоб ніжне, але хочу щоб свіже,
З іще теплою кров'ю плоть смачненька твоя.

Я натру тебе перцем, посолю зовсім трішки,
За смаком дам гірчиці- ось такий мій рецепт.
Та тебе, мій коханий, та тебе, мій солодкий,
Я не з'їм всього зразу- залишу й на десерт!

---------- Додано в 20:32 ---------- Попередній допис був написаний в 20:31 ----------

Колискова

Не спи, милий мій, не ховайся у сні,
Та очі свої не заплющуй ясні
Гойдаючись в хвилях небачених снів,
Вслухаючись в шепіт моїх тихих слів...
Не бійся нічого - ні зла, ні добра,
Ні раю, ні пекла - нічого нема,
Нікого нема, тут лише я і ти,
Візьми мою руку і поряд іди.
Зроби перший крок, не дивися униз,
Забудь рани всі, що кровили колись,
Забудь всі образи, забудь чи прости...
Розправ свої крила, мій Янгол, лети!...
Світанок ввірвався у сірість кімнат,
Ти дихаєш тихо, годиннику в такт,
За вікнами ранні трамваї дзвенять,
А крила твої поруч ліжка лежать .
А я –поруч тебе, і вдень, і вночі,
Я –твій власний демон на лівім плечі.
Ти скажеш спросоння –якась чортівня.
Ти правий, мій коханий, це всього лише я.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Нагадало (може чоловік тому і не оцінив?: http://www.youtube.com/watch?v=48jydUlAoPk

Олю, я Вас боюуууусь! Сподіваюсь, то лише чоловіків стосується))))

П.С. Колискова дуже гарна...
П.П.С. Адріасю, тішусь, що ти повернулась з віршами)

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Юношеські лямури:

Ти був. Ти просто був.
Як сніг.
Як дощ за вікнами.
Як все невідворотне.
Мене ріка принесла на поріг.
На твій поріг - немов на край безодні.

Горів світанок. Марилось крізь сон.
І спокій, наче непростимий злочин,
Ховався за фортецями вікон.
А ти не розумів, чого я хочу.

Розбились навпіл келихи доріг -
і полилося зілля приворотне...
Ти був. Ти просто був.
Як сніг.
Як дощ за вікнами.
Як все безповоротне.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Цей віршик я присвятила татові.

Без тебе світ би опустів,
життя б моє постало б клином,
і подих слова б занімів
без тебе...дорога людино!

Мене без тебе не існує,
я тільки погляд пустоти...
мене любов твоя гартує
на схилах долі висоти.

я без тебе тільки подих,
закаменіла пустота,
а доля зве мене на подвиг,
вона в човні та без весла.

Життя - складний це лабіринт,
я тільки починаю йти,
без тебе, дорога людино,
і сил для кроку не знайти...

Весна в моїм життя -
цвітіння, веселка, зграї голубів,
без тебе все це лиш руїна,
і мій би голос онімів...

я без тебе тільки подих,
закаменіла пустота,
а доля зве мене на подвиг,
вона в човні та без весла.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Якщо вже не спиться...

Вірш "із ранньої творчості"

Розділене щастя на двох
Помножилося удвічі.
Мені дарував тебе Бог
Надовго, а може, на вічність.
Розділене щастя на двох -
Просте і таке безгрішне...
Мені дарував тебе Бог.
Чи варто просити щось більше?

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

А це - улюблений вірш моєї мами. Я написала його в процессі вишивання першої сорочечки для синочка (із голубими зірочками-ружами).

Вишиваю синові сорочку,
Розсипаю щедро зорі сині...
Хай йому лиш трохи більше рочку -
Козачок малий росте в родині.

Хрестиком дрібним маленька льоля -
Наче оберіг малій дитині:
Хай синочку буде світла доля,
Як оте шиття на полотнині.

А коли тужливо небокраєм
Закурличуть зграї журавлині,
Він своє дитинство пригадає,
Дивлячись на зорі - сині-сині...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Давненько я не писала в цій темі,а оце знайшла вірш,десь напевне років 2 тому написаний:

Море.Сонце.Бризкіт хвиль.
Сьогодні шторм,а завтра штиль.
Ніч.Місяць.Поцілунок.
Ця зустріч,наче порятунок.
Подих.Дотик.Жар.
І це остання ніч,на жаль.
Квиток.Колія.Перон.
І здається,що все це сон.
Сльози.Сум.Мовчання.
Прийшла хвилина нашого прощання.
Думки.Спогади.Листи.
Нам було добре.Відпусти.
Дзвінок.Розмова.Це кінець.
Бо йду я завтра під вінець.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Спада волосся - вир думок...

Спада волосся - вир думок
вітрові на широкі плечі.
Моя душа пішла в танок -
танцює на гарячій печі.
Мої вуста повні гіркотою
степового полину
Мені так важко за тобою...
бити в бетонную стіну.
Шукати такі рідні очі
і, чуєш, не знаходити, а як треба !
Печаль, журба, мої співочі,
все ходять, з самого неба,
за мною. Туляться, руки холодять?
душать мотузкою міцною.
І ще трішки. Хвилин п’ять.
Прийди, бо стану кам’яною.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Цей віршик не моє творіння, але вже дуже сподобався, от вирішила поділитись з вами

Ти до мене приходиш щоночі
В ту хвилину, як міцно я сплю,
Заглядаєш в заплакані очі
І шепочеш: "Не плач, я люблю..."
Ти так міцно мене обіймаєш,
В тих обіймах я мрію в-ві сні,
Поцілунками душу виймаєш,
Вириваєш т исерце мені.
Відкриваю заплакані очі,
А навколо німа тишина,
Ти до мене приходиш щоночі,
А насправді - нічого нема.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Вчора на площі гурт "Чорні черешні" виконував пісню, яку написав мій чоловік у передчутті народження нашої донечки.
(Він довго думав до чого б це - з"явилася ця пісня, а коли через рік я завагітніла Сашкою все стало зрозуміло).
Так що вірші пророчі, як було тут у підписі однієї форумлянки: "мрійте правильно".

Яке воно щастя
Якої подоби?
іще не на часі,
А б'ється в утробі
Вже рветья на волю
І ніжками б’ється
Яка його доля?
Питається серце

І тішиться серце
Серце горяче
Це тільки щасливі
Такі нетерплячі
А доля щасливого
Завжди крилата
Із ніжності мами
Із мужності тата

Яке воно щастя
Тепер точно знаю
Коли дві любові
В одну виливають
Приходить до тями
В небеснім горнятку
Частинка від мами
Частинка від татка...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Написала років два тому, як хворіла.

Ну знову захворіла...

Ну знову захворіла,
От що тут поробиш?
Зовсім не того хотіла,
А як тут відмовиш?

Застуда в обійми поглинула –
Пустила ломоту у тіло.
У воду болю вкинула -
Я ж опираюся несміло.

Мій голос ноткою хрипкою,
Давлячись, словами пробивається.
Та рот закриває застуда рукою.
Просто таки задихаюся.

Вогонь запалила –
Ще трохи й погасю.
Контратаку відбила –
Зараз речі твої принесу.

Іди геть. Вимітайся!
Хоч знаю ще зустрінемося ми.
Не сумуй, тримайся –
Ось все твоє – візьми.

Хвороба піде неквапною ходою
Ще оглянеться разів зо два.
Я ще раз помахаю їй рукою.
Колись повториться ще гра.