А я собі римую... (поезія форумлян)

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Височіє над тілом душа,
В образі зосередженості.
Намагаюсь їй не заважати.
Та їй і так вистачає впевненості...

Я не знаю що в Ваших думках
І до чого є заохочення.
Ваша мудрість надбанням в роках,
Чи у лекціях наших, скороченням.

Я нічого не знаю про Вас,
Та цікаве все те, в що вслухаюсь.
І задумавшись знову не раз,
Я від висловів мудрих жахаюся.

Височіє над тілом душа,
Особистість мене зачепила.
Коли інші не стоять й гроша,
Я у Вас флюїд миті вловила.

Ірина Чорній

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Як прикро загубити у пошуках!

Ирина Чорний​

Час минає, не вистачає лише долі секунди…
Щоб погляд затримався на віконному склі…
Щоб закрилися двері вагона…
Щоб.., щоб.., щоб..
Біжиш…, не встигаєш, шукаєш «щастя»
Мацаєш навпомацки, намагаєшся відчути…
Пролітаючи з … у…
не бачиш …
Та і як його побачити… коли очі…
коли звуки не доносяться,
… не хочеш щоб доносились.
Загубилося… просковзнуло дотиком долоні,
Дружніми обіймами, застигло на фото і…
і залишилося в пам’яті…
прекрасним букетом поглядів і зустрічей,
мелодійним звуком на задньому плані…
Так, так, це і є Твоїм щастям,
Та коротка мить,
Яка допомагає коли важко,
Яка дарує надію…
Надто ідеалізована,
змушує жити!

Як гірко не шукати,
Як прикро загубити у пошуках!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Не намагайся лізти мені в душу
Заблудишся й себе вже не знайдеш
Я попіл з мрій лиш зачекай но струшу
І замалюю серце в коліж беж.
Не називай приречення останнім
Програний бій це ще не вся війна
Збинтую сни, залижу сміхом рани
І якось вирвусь з клятого ярма.
Ще буде радість і ще будуть квіти
Серце забуде що таке "болить"
Не ліз у душу бо там зараз вітер
там не на довго, але ще дощить...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

знак зодіаку у тілі

вищипує клешнями щастя

я б жити ще дуже хотіла

але не знаю чи вдасться

я б може іще посміхалась

я народила б сина

...розкраяне яблуко впало...

розпорена мрій перина

по кімнаті літає пір*я

такі білі пухнасті мухи

і прискотчена в небо зірка

обпікає холодні руки

я не піду... мені зарано...

знак зодіаку в тілі

для коханого я кохання

залишу... ці пір*їнки білі

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Замальовки з минулого
(..на клаптику..)

Я – тепла.
Мене зігріває багато людей.
Ти маєш навчитися дарувати тепло тим,
хто навколо тебе.
Вчуся.
- Усміхнися мені!

Я – окремо.
Самій мені не самотньо.
Просто треба
економити тепло,
щоб не розтратити не на тих людей,
кому холодно.
- Не економте на усмішках!

***
Я – це усмішка, тихий шепіт...
Сміх лункий відлунює луною!..
Знову усмішка.
Примруживши очі,
ти вперто намагаєшся розгледіти сонце,
хоч і знаєш, що це тобі не під силу.
Знаєш, але не віриш.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Вірш не мій. Подруга якось дала почитати,Я не втрималась і переписала
Ти пахнеш кавою, так,так
не смійся
Це солодко звучить, вібрує серця ритм
Поклич мене в своє п'янке обійстя
Ми вирішили неоднозначний алгоритм
Я ароматом кавовим впиваюсь
Ні, розсипаюсь в мелене зерно,
Я іменем твоїм не називаюсь
Але,повір, мені це всеодно
Ти обійми і пригорни устами
На них залишу крапельку добра
Я розливаюсь під ніжними руками
І кавовим вином впиваюся одна

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

а зайва в цій хаті, а ймовірно і в цьому світі
вітер знімає й жбурляє у мене каміння
а я у них бачу, наївна, розтоптані квіти
які вже не мають ні дому, ні свого коріння...
болить не болить, це навіть уже не суттєво
картонний будинок розмокне і впаде до долу
самотнє дівча в минулому - королева
збирає каміння і квіти для нового дому...
ілюзії, мрії... як треба кому - приходьте
я надто багата на віру і сподівання
це королівство щедре на воду й простір
вода по обличчю в безмежжя з самого рання...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Вічне коло...
Вічне коло споминів
Отруює душу.
І, здається, знавіснів
Байдужий місяць
в стужу.
І линуть одинокі дні,
Зникають у безодні
На серці тяжко так
Мені –
Світ болем переповню.
Та скину швидше цей
Тягар,
Він зникне у надії
І заіскриться, мов янтар,
Мого життя подія.


Осіння ніч

Листя жовте кружляє,
Молочні тумани лежать.
Останній журавель відлітає,
А трави посохлі мовчать.
Уже не шепотяться, замовкли
В чеканні нового дня
Росою умились, помокли,
Навколо вночі – ні вогня.
Посумніли гаї, долини,
Зажурилась верба стара.
Ледь видно старі стежини,
Вітер пісню тихеньку гра.
Тікають доріжки вдаль –
Шукають забуті шляхи.
Огортає берізку жаль –
Золотяться її верхи.
Ні звуку, ні шороху ... Нічого
Лиш безодня нічна пустоти.
І зорі сяють уночі...Нікого,
Та осінь пише листи.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Вибачайте що на російські, ну так мені пишеться

Глаза твои я помню до сих пор,
И руки нежные, что мне тепло дарили.
Но ты ушел, обидел, и с тех пор,
В моей душе метут холодные метели.

Любовь отдала я тебе как дар,
Жила тобою все эти недели,
А ты развеял все мечты как прах,
Сказал, что разлюбил. Но я не верю!

Любовь уйти так быстро не могла,
Мы ведь с тобою вместе быть хотели,
Наивною наверно я была,
Тебе наверно чувства наши надоели.

Хотя постой, наверно все не так,
Влюбиться толком мы в друг друга не успели,
Все шуткой было, все пустяк,
Мы поигрались в чувства и забыли.

Точнее ты забыл, откинул прочь,
Меня и дни, что были вместе.
И я закончу пару строк,
И выкину тебя из мыслей.

Осень и мы

Золотые листья упали,
Осень тихо прошлась по земле,
Мы друг друга с тобою не знали,
Жили словно мы в сказочном сне.

Но ведь жизнь это сложная штука,
Ты не знаешь, что будет с тобой.
Мы увидели поздно друг друга,
Потеряли обое покой.

Ты прошол, оглянулся, подумал.
Я прошла уловивши твой взгляд.
Словно кто-то на небе задумал,
Что ты мой и я тоже твоя.

Вот приходит вечернее время,
Осень гасит ночные огни.
Ты заходишь домой очень тихо,
Ночь проводишь с женой и детьми.

Я домой захожу очень поздно,
И конечно вернусь не одна.
Но всю ночь не дают мне покоя,
Твои нежно-родные глаза.

Я теперь не могу жить спокойно,
Я ищу везде нежный твой взгляд.
Ты меня вспоминаешь с тревогой,
Понимая, что я не твоя.

Наши семьи для нас всеж важнее,
Наши ж чувства всего лишь игра,
Но наверно забыть не смогу я,
Твои нежно-родные глаза.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Признание

Зачем в глаза смотрел так нежно,
Зачем красиво говорил.
Зачем сердечко так небрежно,
Мое на части разломил.

Зачем потом прошел ты мимо,
Не оглянулся, не сказал.
Что рассказал о нас любимой,
Точнее даже не о нас.

А про случайность, про ошибку,
Про наш вечерний разговор.
Про ту чуть пьяную улыбку,
Про наш дурацкий уговор.

И больше нету дружбы нашей,
Она исчезла словно дым.
Ты назовешь меня Наташей,
Хоть называл меня Малыш.

Ведь поздно я понять успела,
Как сладок вкус твоей любви.
Я лишь сказать смогла несмело:
"Признанья миг длиною в жизнь".

Любовь

Солнца лучик золотой,
Опустился мне на руку.
И пришла ко мне любовь -
Белокурая подруга.
Руки нежные свои,
Протянув ко мне, сказала:
"Ты люби, надейся, жди,
Ведь он рядом" - прошептала,
И взлетела словно птица,
Растворяясь в высоте,
Как вечерняя зарница,
Освещая путь во тьме.
Вот он рядом, сердце знает,
Что любовь была права.
И в тепле его объятий,
Вспоминаю те года.
Что подруга нагадала,
Как-то солнечным деньком.
Что любовь моя нагрянет,
Словно гром средь облоков.
Ты пришел, и солнце с тучек,
Улыбнулось мне в ответ.
И прислало мне тот лучек,
Что согреет нас от бед.

***

Есть город один,
Он стоит в далеке,
И так сложно туда мне попасть.
Я мечтаю все дни,
Я летаю во мгле.
И боюсь без него я пропасть.
Там на площади храм из невидемых снов,
Из несказаныз слов и железных оков.
А над речкой туман,
От заженных костров.
И исходит дурман,
От машин и мостов.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

мій старий вірш, йому аже десять років...

***
Коли життя врачає кольори,
рятують букви і дахи шпилясті
вірші рятують і безглузді сни
тяжіння вгору збороняє впасти

криві рядки, недосконалість схем
а хочеться сягнути ідеалу
моє життя - поріз руки до вен
на тих руках що крила відрубали...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Завіяні вітрами…

Завіяні вітрами
Спогади давнешні,
Покриті снами
Стиглії черешні.
І ніч надворі
Музику грає,
сни кольорові
руками збирає.
А я не сплю,
Заснуть не можу,
То Богу помолюсь…
То далі тривожусь.
Та буде ранок.
Сонця зійде
Червоний серпанок.
Спокій мій надійде.
***
Такі закохані і голі...

Горіли дерева цвітом
У ночі дивні ті.
Було це майже літом,
А ти казав: «То місяць світе».
Мене обманював мій зір,
Слух відмовлявся інших чути,
Віддавшись почуттям – я падала із гір.
Своє б імення не забути
Я падала на ніжні руки,
Бо ноги мені не підкорялись,
До голови не долинали звуки,
то мною боги грались.
Ми в небі втопились
Такі закохані і голі,
Любові й досі не напились-
Такі ж закохані і голі.
***

Життя

Вітер повіває
Сонце червоно - полум’яне,
Після дощу п’яне – п’яне,
Забрівши в хмарах, гуляє,
І сміються долини,
Аж земля гуде.
Наречену щасливий клен зве
І біжать хвилини.
Вода ж тихо плине,
Несе сьогодення буття,
А саме життя
Потоком буйним рине.

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Ты уходишь тихо, незаметно,
Забирая жизнь мою с собой.
Затерялись чувства наши где-то,
Нет! Не так, ты сам убил любовь.

Ты сказал: "Я не люблю, не надо.
Отпусти меня, не надо нежных слов.
Больно мне, обидеть тебя жалко,
Но один остаться я готов".

Ты любил, я думаю ... нет знаю!
Ты сказад мне столько нежных слов.
Нежный взгляд я помню, обожаю.
Боже, как убить в себе любов?!

Вот теперь в душе метут метели,
Больше я не вижу ярких снов.
Мы сначало ведь любить хотели,
А теперь любовь хладнее северных ветров.

Пролетят года, мы станем старше.
Может жизнь сведет нас где-то вновь.
Пожелаю я тебе удачи,
И продолжу путь свой ... не с тобой!

***

Кохання лиш твої слова,
Воно зникає наче дим.
І телефонні провода,
Несуть сигнал: одна, один.

В один момент зламалось все,
Моє життя, моя любов.
І замість погляду очей,
Я чую звуки в телефон.

Гудок, за ним іще один,
А потім зовсім тишина.
А серце тихо говорить:
"О Боже, з ним якась біда".

Та ні, з тобою все гаразд,
Цвітеш і пахнеш, жив, здоров.
Лиш мимохіддю пишеш СМС:
"Ми вже не разом, будь здоров".

І я пішла, поїхала і втікла,
У інше місто, що б не бачити тебе.
Я стерла в пам"яті твої відбитки.
Немає нас ... лиш фото де ми є!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Нет абортам!

Знаешь, как плачет душа,
Не рожденного младенца.
Неужели поднялась рука,
На того, кого носишь под сердцем.

Не кричит он, не плачет, не бьется,
Ждет, что вынесешь свой вердикт.
«Не решай мою жизнь за минуту,
Дай еще хоть немного пожить».

Бог не зря дарит эту возможность,
Хоть раз ощутить радость любви.
Подари себе миг материнства,
Жизнь ребенку внутри сохрани!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Шалений ритм міста захоплює мене у свої обійми..протягом дня бачу тисячі людей..серед цих постатей шукаю Твою...Твої очі....а їх нема..і не буде більше ніколи...З Тобою було добре мовчати, адже так нам було саме краще виразити свої почуття-поглядом.........погляд, який пронизував все тіло....погляд від якого ставало гаряче і хотілося жити....але не вмирати...Але доля захотіла,щоб було по іншому.....доля сильніша за людські бажання..вона егоїстична і вирішує все самостійно..не запитавши нікого...
Ти знаєш..а у мене є мрія....Так, так..мрія....Ти завжди називав мене мрійницею...Хочу ще хоч раз Тебе побачити, доторкнутися до Тебе, подивитися в Твої очі..і помовчати....притулившись до твого плеча....поклавши свою долонь у Твою...відчути тепло Твої рук...Я памятатиму Тебе таким, яким Ти пішов від мене..таким коханим і найкращим...і залишишся таким у моїй памяті...і душі...Твій погляд за який б віддала все на світі...і навіть життя...якби знала, що Там ми побачимося...

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

Мій Львів
Я живу у чарівному місті,
Центрі світла, любові, краси.
У прекрасному, вічному місті,
Що не зникне і через віки.
Тут найкращі у світі панянки, -
Мрія кожного з чоловіків
З ними зустрічей і поцілунків
Добивалися і королі.
Кращі хлопці також тут зібрались,
Вони вміють любити дівчат
В них хоробрості стільки зосталось,
Що позаздрив би і Бонапарт
На Високому Замку у Львові
Потомившись, ночують хмарини,
А на ратуші, наче у змові,
Зорі слухають денні новини.
Львівський місяць - молодик що треба,
Між зірками собі знай гуляє
Більше чистого мирного неба
Як у Львові, напевно, немає.
Тихі вулички древнього міста
Пам"ятають минулі часи:
Королі, князі, леді, міністри
Тут гуляли і пиво пили.
В Стрийськім парку, на синіх озерах
Лебедята танок починають.
З світла зіткана наречена,
Ангелята круг неї літають.
Бережуть наше місто чудове
Мужні леви, мов скелі суворі.
Я безмежно щаслива лиш з того,
Що назвала тебе рідним, Львове!

 

Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян)

холодними руками зашторена душа
актор вже не сміється, роль зіграна ... ура
кому здалися квіти... їх зрізали в смітник
дивись у моїх віршах між строфами кровить...

ти мабуть посміхнешся. ця слабість до лиця
її я зафарбую ще келихом винця
танцюйте мої мрії у нездійсненний світ...
розбилося люстерко між строфами кровить..

і не співайте пісню і на "привіт" й "па па"
пишіть у мою осінь вологого листа
стікатиме по шибах води яскравий цвіт
розмилося і знаєш між строфами кровить...