Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Адріясю, перейменувала тему, бо не бачу сенсу мішати докупи поезію й прозу. Плутанина буде. Тим паче, що прози завжди менше. Ну, і щоб не аж такий оффтоп... ---- зі щойно написаного ---- коли кицька муркоче не поспішай тулитись так вона кігтики гострить
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Тобі Дивись закохано мені у вічі, Міцно обіймай мене, голуб. Відчувай стукіт серця мого серед тихої ночі, І лагідно торкайся гарячих губ. Шепчи мені ніжно про кохання і лаcку, Блукай вустами серед моїх чорних вій. Даруй мені щастя, даруй мені казку, І потопай у хвилях спокусливих мрій.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) а я напишу вірші,які я "придумала" ще до школи,але досі пам"ятаю, не судіть строго Йшла свиня навмання,продавати порося, Порося маленьке, хрюкає тихенько.... Ось підходить якйсь пан: - скільки коштує кабан??? - не кабан,а поросятко, - каже свинка мати, - це ж малесеньке дитятко,це потрібно знати... В нашій хаті жив козел, зовсім зовсім як осел, їв і сіно,пив водичку, ходив пастись на травичку
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) А коментувати можна? Лілю, Ви ще й хокку пишете? Моя Вам уважуха, чи як то кажуть:bazar:!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) А я не писала вже більше двох років. Мені пишеться, коли погано, коли добре - ні. Останній вірш присвятила свому коханому (тепер він мій чоловік). Це тепло найрідніших очей, Цю усмішку, до болі знайому, І вогні наших літніх очей Впізнаю я у погляді твому. Губ твоїх поцілунковий цвіт Черешневим пянить ароматом... Наш маленький намріяний світ Став для мене в житті справжнім святом. Я так хочу сказати: ти мій, І тебе не віддам я нікому, Бо без тебе цей Всесвіт - чужий, І одній мені холодно в ньому. Бо без тебе не прийде весна, А мелодія буде без звуку, Я боюся без тебе, одна, Милий мій, не впусти мою руку....
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) То була імпровізація. У вас така аватарка класна, що вона мене й надихнула, мабуть. Не хотілося вірші тут свої постити, бо я щось останнім часом закрилася й не пишу, але спокуса велика. *** без тебе мить – лише мить день – просто день розмова – пусті слова і штучні жести з тобою було так само нічого незвичного іншого то за чим так сумую?
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Адріасю, як це я пропустила "борщ з наваром на Амурі"? Ну і що мені сказати... Ти мене тішиш, от і все. І ростеш у своїх поезіях. Це я можу сказати впевнено (не перший рік читаю, все-таки). Одне зауваження - є ще в них лишня крапля крові. Це образно і дослівно. Коли стане менше це означатиме, що ти стала ще менше дівчинкою. Ясі привіт і цьом від тьоті Олі.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Олю, дякую. Цьом. трохи "старих віршів" *** Кидала осінь у обличчя Обривки фраз, краплини сліз Холодний вітер, бліки світла І за стандартом падолист. Всі ліхтарі розбились з горя Цілуючи холодний брук Їм теж хотілося любові Чиїхось теплих, ніжних рук… Трамваї містом вже не їздять У міста закінчився струм Смердять обпісяні під’їзди І виють пси про втому й сум Не зачіпай мене словами Вони вже більше не болять Не реагую, чуєш хаме? І я тобі не була блядь … Кидала осінь жовте листя Під ноги, в душу, у життя Ти вже залишився колишнім Лише «Колишнім» - це ім’я… *** Не дозволь розплакатись у тебе на очах Я хочу бути сильною і буду! Синдром дощів зцілує на дахах Інакшого когось без перелЮбу Я буду дуже сильною. Без слів Своє прощання поглядом не скажу Бо ти мене любити не зумів Хоч й розлюбити зможеш не відразу. А завтра сніг вже ляже на асфальт На новий аркуш ми почнемо жити Не застосуєш ти моїх порад Бо може і не вмієш ти любити… Тож не дозволь розплакатись… мені Вже не до сліз. Життя міняє колір Візьми на згадку хоч мої вірші Якщо вже не судилося любові… *** розбити годинник, перевести час у майбутнє... коли уже все що тепер пережито й забуто очі промиті сльозами - не каламутні і мій абонент вже інакший в режимі «присутньо» змінити усе. Колір стелі, гардини і небо перекроїти себе на горду й красиву розбити годинник й навчитися жити без тебе я вірю, я знаю, навчитися всьому можливо… і вилити дощ у канаву до втрачених чисел минуле прожите в режимі експрес-перемотки про тебе я знаю тепер лише з своїх віршів й на вигляд можливо впізнаю… розірвані фотки *** Ти мабуть спиш й тобі не сниться осінь Не сниться дощ, туман, холодний ліс Твоя любов заплуталась в волоссі Свою любов ти гордо не зберіг. Ти мабуть спиш і сни твої солодкі як ота вата що гривень п*ять А в мене мокрий комір від сорочки І мої сни мене чомусь болять. Ти мабуть спиш. Сьогодні вчора завтра ти просто спиш і дивишся кіно а моя ніч - подерте чорне шмаття з якого сон зіткати не дано. Ти мабуть спиш. І спи. Не заваджаю до твоїх сновидінь не увірвусь Спи мій коханий... баю баю баю я вітром лиш до посмішки торкнусь...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) У першому вірші я б "обпісяні" замінила на "обсцикані" - "обпісяні" звучить майже ніжно і не пасують до наступної неніжної лексики. Але тому, що "обсцикані" зруйнують ритм пропоную зробити під"їзди облюраними. Зауваження, Адріасько. Вірші твої сильні - передусім сильними емоціями. Саме оця підбірка рясниться сльозами. Спробуй колись говорити про сльози не вживаючи цього слова - від цього ще підсилиться образність.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Трохи рубаїв... Із дня у день іди життям, Й нехай натерло вже взуття - Іди вперед, не оглядайся, Бо у минуле більш немає вороття. Знову одна додому пішки, І знов одна, сама у ліжку. Самотність лиш обіймає її, Маленьку добру сіру мишку.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Дівчата, я просто вражена Все хочеться читати, а дещо і перечитувати, особливо з Адріясиного Але ж, сумно тут у вас тому... Сонця промінь пустотливий Зазира в шпаринку. Наче зайченя, грайливий, Скаче на перинку. По маленькій зовсім хвильці Стрибне на подушку І погладить по голівці, Залоскоче вушко. "Гратися вже, - дума, - досить." Й дріботить на личко: поцілує теплий носик, Зарум*янить щічки. А тоді у оченяти Підійме повіки. Задзвенить: "Пора вставати! Спати можна скільки?"
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Deidra такий позитивний вірш. Мені аж свої "Колихасі для Йоасі" захотілося показати (шоправда тут не поезія, а так жиб дитині для вух було приємно) *** Ніч прийшла стемніло в хаті Значить треба засинати Сновидіння кольорові Борви різні пречудові споглядати Котик спить вже дві годину Щож не спиш моя дитино? Поцілую тебе в носик Поцілую нозі босі Беззупинно Ніч прийшла стемніло в хаті Значить треба засинати Сновидіння кольорові Борви різні пречудові споглядати Спи маленьке янголятко Щастя мамине дитятко Мама знає колихасі Для маленької Йоасі Ще багато Ніч прийшла стемніло в хаті Значить треба засинати Сновидіння кольорові Борви різні пречудові споглядати
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Дякую Олю. А вот таке зараз... *** тарган у душі, мухи у серці... болить голова і втікати запізно я, мабуть слабка, бо хотілося смерті а люди говорять "чому не залізна?" вітер в обличчя, слова у клубочки нагострено нігті, шліфована зброя а жити потрібно хоча би для дочки пишатися нею,, якщо не собою... коли Ти прийдеш то зовидиш руїни щоб їх перейти вже потрібна надвіза і вже не поможе "пробач" на колінах я - вільна, я - сильна... для тебе - залізна
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Дуже сподобалось!!! Давайте ще! Adriasia, вам треба знайти спонсора і видавати книжку!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Адріасю, прочитала колиханку для Йоасі і сльози навернулись, не знаю чому, така гарна колисанка, сповнена материнської любові і ласки
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Дівчата, ці ваші вірші - це просто чудо. Так гарно й тепло на серці. Свіжого вітру вдихнути, Легені наповнити світлом, Й одразу за себе забути, А стати частинкою світу: Маленьким зеленим листочком, Краплиною дощику в хмарі, Жаринкою в згаслому вогнищі, Брикливим ягнятком в отарі. Впритул підійти до мовчання, Тишу ввібрати у себе, Крильми наповнити душу, Очі наповнити небом. Прошу Лілю розібратися зі знаками, бо я вічно щось наплутаю!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Пасибки за гарні коментарі Вот ше одна "Колихася для Йоасі" (загалом їх двадцять штук є написано, пра не до всіх мелодія вже є... струна на гітарі трісла) *** Маленьке вежмежатко закриває очка Слухається маму, в ніч гуляє снами Чемне ведмежатко дало мамі лапку Воно хоче знати мама буде спати Приспів мамине ведмежатко також буде спатки гуляти снами, посміхатись мамі баїньки маленька Яночка гарненька Люлі моє серце, зранку буде сонце Маленьке ведмежатко, ковдру скине - жарко мама все поправить, поцьомає погладить Соняє гарнюньо маминя Ясюня Раненько проснеться, мамі посміхнеться Приспів мамине ведмежатко також буде спатки гуляти снами, посміхатись мамі баїньки маленька Яночка гарненька Люлі моє серце, зранку буде сонце (це з ряду примітивної поезії, згодом буду вчити малу, коли вона говорити навчиться віришики такого примітивного типу на память) А це вже просто вірш... не колисанка, а плаканка (прикольна назва ггг) Вірш написаний моїм батькам. *** Ти зробиш мені холодної кави чи вона оходоне, як і почуття Це вже без різниці, бо ми і не знали Кохання - ілюзія, в серці - зола. Вже все догоріло. попереду будні тримай, не тримай... не втечу бо дарма в твоєму житті я всього лиш приблуда з тобою, без тебе, все рівно - САМА поцілуєш мене на прощання як мертву я мовчки зітру твою слину з чола це вже не любов, ми обоє тут жертви обов*язку перед священним "сім*я"
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Аналогічна ситуація. Просто, коли погано на душі, то не завжди можеш комусь виговоритись, а емоції так і пруть, от тоді вони і лягають віршованими рядками на папері і стає легше. А я не писала вже десь 3 роки і останній вірш теж для коханого, теперішнього чоловіка. А тепер не пишу віршів, бо все що хочу йому сказати про свої почуття кажу прямо і відкрито. І це так класно! а це з серії "давно то діялось, не вчора..." *** Довірливий погляд і мрії наївні, Невинне стискання в долонях долонь. І музики ніжної звуки чарівні, І досі незнаний кохання вогонь. Слова, що в напруженій тиші тонули, Тепло твого подиху. Ще тільки мить... І губи твої моїх губ доторкнулись, Цей дотик і досі у серці бринить. В обіймах твоїх я стояла завмерши, Не в силі від щастя відкрити очей. Це був поцілунок, він просто був першим. Початком чарівних, безсонних ночей. *** Розгублений погляд і мрії розбиті, Замерзли долоньки без твого тепла, Кохання вогонь довелось загасити, Його я сама зберегти не змогла. Ти щось там говориш, а я вже не чую, Я знаю і так ,чим закінчиться все. Навіщо ж мене тоді знову цілуєш? Нас більше з тобою ніщо не спасе. Ти ще раз обіймеш мене на прощання, Я сльози сховаю в куточках очей. А той поцілунок - він буде останній, Як символ безсонних, чарівних ночей.
