+ Нас двоє в батьків, брат старший на сім років- я не бачу свого життя без нього(думаю, він без мене також). Його діти , то для мене я навіть не можу пояснити, бо словами таке не розкажеш. Я лише за це батькам цілую руки і вклоняюсь, що дали мені можливість мати його і навчили бути рідними. В чоловіка їх троє дітей- мене просто вбиває, роз"їдає зсередини , що рідні люди можуть дзвонити одини до одного раз в пів року, рік і, то так аби... Коли я кажу про це його мамі, вона розуміє, що її вина втому є але вже тепер важко щось змінити, тим більше, якщо хоче лише хтось один(
Та ми теж з сестрою бились, мирились, сварились. А тепер ми згадуємо це з посмішкою, але то так класно мати що згадати! Згадати як ми прокрадались одна до одної в коридор з різних кімнат ввечір, так щоб батьки не почули, що ми не спимо. Як ми придумували, що ми в королівстві і по черзі приміряли мамину весільну суконку. При тому в нас різниця не така мала-5 років і звичайно був час, коли ми зовсім були віддалені, бо вона вже стала підлітком, я ще мала, вона подорослішала, я ще підліток. А зараз ми обоє страшенно тішимось, що наші доні вже мають одне одного, вона хресна мама моєї лялі, я хресна її малечі. Це так круто, бо я ще не мала доці, а мені стала доцею Юстинка, така мені рідна. Але наша мама дуже багато працювала над нашими відносинами, дуже багато говорила про те, як важливо те, що ми маємо одна одну, бр в житті було різне, стільки разів ми сперечались , злились одна на одну, це все забулось, воно і далі буде забуватись, бо і далі будуть ті суперечки, таке життя . І взагалі в моїй родині фактично всі мають сестер братів, тільки в татиної сестри дочка одна, бо її тато помер дуже давно і так вже склалося. Ну і чесно кажучи дуже шкода мені мою сестру двоюрідну, що вона не має тої рідної людини, хоч ми ясно, стараємось бути сестрами близькими і з нею, і в підлітковому віці моя сестра з нею дружила більше, бо в них різниця в кілька місяців, але всерівно те, що є між нами з сестрою зараз, то не до порівняння. І так у всіх в моїй родині, ми всі підтримуємо відносини, сестри брати двоюрідні, троюрідні, але рідні всі між собою мають таку дуже дуже близкість, свої секрети, підтримку.
я не знаю, в чому проблема, що деякі рідні сестри-брати не є ріднимим. я би таки не спихала лише на виховання. можливо більше на приклад батьків, як вони ставляться до своїх рідних. моя родина ДУЖЕ велика: тато має 5 рідних, мама - 3 рідних, кожен з них має 2-4 своїх дітей, багато з яких вже мають своїх. тому двоюрідних у мене купа. з усіма спілкуюся по можливості, очевидно, що з деким тісніше, з деким більш формально (ну це ще і від віку залежить). Мій чоловік дивиться на нашу родину і дуже хоче мати 5 дітей, щоб вони мали багато близьких, бо чоловікова родина зовсім маленька. Чоловік всім каже, що у нього є сестра і брат, хоча брат то в нього двоюрідний, тобто хотілося б йому мати ще рідних. оце, що люди говорять, що народили "щоб старший не був сам", "бо так треба", "щоб подав склянку води" - мені так видається, що це причина, яку кажуть назовні, для посторонніх, а для себе батьки мають якусь більш сокровеннішу причину мати дітей (наприклад, просто дуже їх люблять, як Цьомцьомка))). (я тут не говорю про випадки непланованої вагітності)
То вже рохи жорстко звучить)) Тим більше ви ж мама, чи не так? Невже так все складно з дитиною? А це вже не дуже оптимістично, як то "не отримувати задоволення"? Поясніть хтось, чи це не радість - дбати про своє маленьке дитятко, тим більше якщо все з здоровям і іншими сферами в сімї гаразд? Якщо зовсім дитина не в радість, то шкода дитини. Серйозно, ще не зустрічала "покалічених життів" через наявність брата чи сестри (так само не знаю, щоб планували другу дитину "бо треба" - кому треба? Це вирішує лише подружжя) А от одинаків що хотіли б мати брата чи сестру знаю багато. І жінки, які имають одну дитину часто в старшому віці шкодують що свого часу не народили ще. Але якщо ви росли одні, то й не маєте з чим це порівняти. Я знаю досить багато жінок професорів, і успішних в іншій роботі і карєрі, що мають одну, і двох, і трьох дітей. А знайома викладачка от п'ятого хлопчика недавно народила (має вже четверо дівчаток), і от скоро знов на роботу виходить)) Це ніяк не завадило їхньому саморозвитку і просуванні в роботі. Та подивіться навіть на форумляночку Kandya, яка все встигає з 4-ма дітьми
для того, щоб це "не заважало", треба цього хотіти - все, що ми робимо в житті з бажанням і натхненням - те і буде получатися добре. приклад батьків - це №1 взагалі у вихованні, тому абсолютно згідна з думкою, що стосунки між братами-сестрами - творіння батьківської сім'ї. Не маю на увазі конкретно товаришування - може не всі зідзвонюються часто, чи проводять багато часу разом, а власне відчуття рідної надійної людини. І не лише в такому руслі, звичайно: А взагалі, вважаю, що основною мотивацією для народження дитини має бути бажання дати нове життя і докласти всіх зусиль, щоб виростити щасливу добру людину. Просто. Без прив'язки, що та дитина буде комусь сестрою, опорою, розрадою. Просто новою хорошою щасливою людиною, яка зможе пізнати цей чудовий світ. А те, що вона таки буде сестрою, опорою і розрадою - то це вже приємні бонуси, але аж ніяк не мотиви. Якщо люди надихаються такою справою і почуваються в силах це реалізувати - то будуть прекрасними батьками. В когось таке натхнення є на одну дитину, а в когось на п'ятьох. І це чудово, бо це люблені, потрібні діти. Печально, коли діти є, а натхнення - нема.
Ну дитину я люблю, але сам процес перебування з дитиною постійно мене дуже напрягає. Годину-дві побавитися і поговорити я можу. Але далі це для мене тяжко. Якщо дитина весь день зі мною - то ввечері я мертва, нічого не хочу, депресую і сплю-сплю-сплю. І це при тому, що в мене малий ще доволі спокійний, я його не виловлюю на плиті, з чи розбираючого посудомийку Але оце постійне його втручання в мій простір мене дуже виснажує. Я розумію все це - дитина, мала, хоче поговорити, хоче бути з мамою. Розум розуміє, але свідомість протестує. В результаті я неймовірно виснажена. Я розумію, що все відбивається на дитині, тому намагаюсь якось собі той особистий простір влаштовувати таки, ну але що я можу зробити як я така є? А ще говорять, що дитині треба брата/сестру. Хоче мама, не хоче, а пофіг бджоли - ну бо як же одненьке? Ну серйозно, якщо мені одної дитини, як десять, то я ще маю одну народити, щоб старший один не був? Я думаю в такому варіанті таки дійсно покалічу обох дітей. Бо дітям від батьків насправді нічого так не треба, як спокій і радість (батьків). Серйозно? Ну брат/сестра - то образно. Ніде і ніколи не чули: я для тебе все, а ти? Ну от, наприклад, хтось хто не хоче двох діток робить подвиг - народжує ще старшому когось. І потім, якщо щось в тих дітей не складається батьки підсвідомо звинувачують тих самих дітей. Бо ми хату збудували, ми вас родили, кормили, а ви невдячні (.... і по тексту). Та багато чого. А хто винен? Батьки що робили якісь невідомо кому потрібні подвиги, чи діти? Я не кажу про кар"єру - тут діти не завада. Я більше про психологічний стан. Мені, щоб щось якісно робити треба бути в спокої і радості. А якщо я постійно задьоргана, зла і депресивна, я далеко заїду? Ні. Та всі ми різні. І ніхто ніколи не зможе зрозуміти мотивів іншого. Та і нащо. Краще себе зрозуміти, щоб не робити болісних помилок.
Тому, що важко людям визнавати свої помилки/ неспроможність і т.д, при тому, як батькам, так і дітям. Легше сказати, що хтось винен, тільки не я.
Не розумію чому так роздули тему швидше за все тут переховуються від перед св"ятковим прибиранням Хтось має одну дитину , хтось дві, а хтось багато. Звичайно, що всі люблять своїх дітей, але когось пре декрет, а для когось це Я 6 років в декреті, до того я працювала дуже багато, постійно була в русі, мені подобається постійно кудись йти-бігти, бо я така є. З одною дитиною легше мандрувати, подорожувати, їздити, ба, ми навіть з другим, коли йому було 4 місяці, полетіли в Єгипет. Звичайно можливо все, якщо захотіти. але мені то коштувало дуже дорого( морально і фізично) Я оптиміст- закривала очі і гребла на світло, зараз згадую і дивуюсь-де я брала сили? Чоловік вже готовий мені заживо поставити пам"ятник. Він хоч і супермен, але всеодно не розуміє як я з тими "бандитами" справляюсь
Та звичайно шо будуть любити. Я ,напркилад, не планована друга дитина, і мене і мама і тато дуже любили і люблять і ніколи я себе не відчувала обділеною чи ше якоюсь. Якби так сталося шо я завагітніла знову, то народжувала б і любила б ту дитину так як і старшу, бо свою старшу просто обожнюю. Та дитину виховати - це ж не траву насіяти. Дитина потребує уваги, розвитку, часу. Виховувати дітей - це важка робота. І чи готова я зараз на це взяти ше одну таку важку роботу(всі жінки різні, одні можуть витянути виховання і 5 дітей, а комусь і 1 важко дається) Ну я б потянула звичайно, нікуда би не ділася, але чи вона мені треба? Ніхто не може казати батькам скільки дітей в них повинно бути. І мій чоловік теж не рветься до другої дитини то в чому проблема може бути? Чому суспільство повинне навязувати нам шо нам робити і скільки дітей мати?
Ви прийшли в тему питати, чого люди не планують другу дитину, вам написали, а ви шукаєте у відповіді жорстокість Я от хоч і не поділяю позицію Неверленд, але вона чи не єдина пише відверто про свої відчуття. Думаю, є досить жінок, які мають подібні думки, але всі говорять "гарними відмазками", бо як так можна про свою дитину. Нащо приміряти на себе чужі демотиватори? Хочете дитину - народжуйте. Яка різниця, чи старшій дитині 2 роки, чи вона йде в садок, чи в школу, чи заміж виходить? Все то є буденний дріб’язок, про який за пару місяців забудете. А дитина буде бажана і люблена і того досить.
а я колись "не хотіла другої дитини" після того, як ми з Дми потрапили в лікарню в його 2 міс. Ті дві доби, що робили аналізи, ставили діагноз і не давали прогнозів, я все думала, що я не зможу більше цього винести. Не зможу витримати відповідальності за крихітний страждаючий і неймовірно любимий клубочок. Я думала про те, що буду хухати-дмухати на Дми і він виросте і не буде більше такий безпорадний і зможе хоч сказати, що його болить. Але більше я такого не хочу. Сусідка по палаті в лікарні (з подібною ситуацією з дитиною) мала ідентичні думки. Наразі в неї так і є один син, і я не можу сказати, що зовсім її не розумію.
@Neverland, я думаю, що справа не в тому, що дитина не дає вам місця у вашому особистому просторі. Проблема в чомусь іншому. Ви підсвідомо самі собою незадоволені.
Мені теж на це схоже. І то "діагноз" не Вам, а швидше собі) Нашому малому майже 4 роки, чоловік говорить про другу дитину, а я.. Не те, що в принципі не хочу другої дитини, але зараз-ні. Є багато об"єктивних, і суб"єктивних причин. Ми живемо за містом, малий не садковий (наразі, сподіваюсь), тут компанії в нього нема, тому цілими днями ми вдвох, я працюю, але це мінімальна зайнятість(1 день в тиждень) і це мене не влаштовує. І так, теж інколи я є виснажена в кінці дня, хоч син не є аж надто збитошним, але потребує 100% уваги. Я б хотіла більше часу на себе+професійної реалізації, але на разі це важко втілити в життя. І так, коли читаю "треба лише захотіти" і в тому дусі, незадоволення собою ще більше зростає, бо виходу з ситуації не бачу на разі. Тому дуже хочу в ідеалі змінити ситуацію, в гіршому випадку - хоча б тарганів своїх загнати далеко) +100 А взагалі, кількість дітей- то є справа подружжя. В нас люблять пхати носа в чужі справи. Багато дітей - зле (випадок в родині, всі дуже дивуються-обурюються четвертій дитині), нема дітей - відразу жалість, подив в кращому випадку (подруга не може завагітніти, то їй періодично "добрі" знайомі, які не в курсі, розказують, що треба дітей родити, а не кар"єру робити) --- дописи об"єднано, 6 Квітень 2015 --- Писала Сюзі про чоловіків і демо-версію) Воно ніби так, але дієво у випадку, коли чоловік стабільно займається дітьми на вихідних чи коли має можливість. Мій муж каже, що я цілими днями нічого не роблю, але якщо на вихідних я собі десь-колись щось запланую без своїх хлопців, то страшенно обурюється
А хіба не всі мами втомлені поки дітки не підростуть і стануть самостійними? Думаю всі втомлюються бути круглодобово мамою. Материнство це, звісно, радість велика, але й важка праця.
Не всі. Є хронічно втомлені, а є періодично. То як на роботі - бувають завали навіть на найкращій і найулюбленішій. Ну і чекати, поки діти підростуть, щоб відпочити чи щось робити, не найкраща ідея. З дітьми треба просто жити, то не є кара небесна і підростання не вирішить всіх проблем. Так, буде фізично більше часу, але не завжди той час буде використовуватися на користь. Дуже часто мами кажуть, що діти підростуть і я яяяк забабахаю собі професійний ріст і кар’єру, а виходить повний бжик. От з дитиною 4 роки вже можна робити кар’єру, але ж все одно знаходяться причини, щоб відтягнути зоряний час То не так просто - робити кар’єру, коли не бачиш цілі, а бачиш тільки перешкоди.
Згідна. Основне, щоб чоловік розумів, що жінці такий особистий простір потрібен. Мій -вряд чи розуміє. І то, так, вже в іншу тему (накипіло, останньо я вже така-сяка і серіал дивлюсь (то нічо, що паралельно працюю), і коліжанок пильную (ага, раз в місяць максимум), ще й хочу на тренінг піти чи щось в неті почитати) Але для мене це теж одна з причин
Так, роздуми....: Не хочеш другої дитини -- немаєш.... І немаєш не тому, що добре застерігаєшся, а тому, що тобі просто наразі НЕ ДАНО. Чого про це стільки писати?... А дівчині Неверленд справді потрібно може відпочити, а може і до спеціаліста звернутись. бо там серйозною депресією і комплексами попахує а судячи із побудови речень, із граматики -- дівчина розумна. То мусить собі давати раду, бо так не можна
так, але згідна, от власне тому і не хочу ще другої дитини. бо наразі не знаю, як це реалізувати (живемо в селі, де нема ні садка, ні школи, про няню мовчу) Хоча може то я така неорганізована, але на сьогодні поєднати дім-сад-город-дітей-саморозвиток для мене особисто складно)
А я теж згідна з Неверленд, й не погоджуюсь, що їй щось бракує й з цим твердженням також. Бо сама те саме відчуваю.
Може тому шо тема така?НУ якось дивно якби я зайшла в тему про багатодітні сімї і написала ну то маєте собі дітей то чого стільки писати.Нормальна темаЮ де люди діляться думками. І якшо по темі, то те про шо пише @Neverland, я особисто зустрічала не раз, от тільки в тих випадках жінки не годні признатися собі і навколишнім і народжують дітей і ті діти потім мучаться, бо мамі лінь за ними дивитися, з ними бавитися, і говорити і ше всяке інше.
