колись, коли я була ще зовсім малою, в мене була гра, яку я грала тільки зі своїми найкращими подружками... Так і називалась "Щастячко". Суть полягала в тому щоб зловити маленьке зернятко, пухнасте таке... вони завжди літали влітку... маленькі пушинки... і ми троє маленьких (але крикливих) пушиночок літали за ними... хто зловив - тому щастячко, можна навіть бажання задумувати... Хто зловив і пом'яв чи потоптав той сам вбив своє щастя, і для загадування бажання наступне зловлене "правильно" "щастячко" треба було берегти ще більше (інакше щастячко не захоче збуватись )... Хто зловив чуже щастячко просто ставав "жадіною ее.. корівкою"=) І так ми тішились з того всього... Зараз просто мало не плачу від радості... До мене в офіс залетіло щастячко... красиве, пухнасте... Спочатку спробувала посадити його на одному місці, потім тримала одною рукою, поки друга працювала... (щоб вже напевне не втекло!!) Зловила себе на думці, що ще трішки і покалічу цю маленьку зернинку і вона так і не знайде місце де посіятись... Я так боялась щоб перетяг не відніс його від мене що робила йому різні "клітки"... А потім все таки відпустила... Яке ж було моє здивування коли я побачила його в себе на клавіатурі... Його відносило вітром і повертало назад... Життя...не перестаю дивуватись.. Не знаю як описати всі ці емоції, але все таки Творець неймовірно добрий до мене... Нехай це буде маленьке зернятко-щастячко, але я точно знаю, воно від Нього для мене, як запевнення в тому, що моє щастя, мого Коханого, наше щастя можна повернути... Цікаво чому я маленькою дівчинкою берегла зернинку більше ніж дорослою дівчиною бережу, те що насправді важить? "Будьте як діти..." Вся правда в трьох словах
тиха музика твого серця заскочила зненацька мою душу... як вітер тихий, теплий подув, котрому покоритись мушу ти не наказував чекати і снити щастя кожну ніч та все ж я вибрала кохати забувши сумнів протиріч це все неправильно... і пофіг! для чого ж жити як нема кого кохати, і для кого віддати повністю життя
Все почалось в самому кінці, коли останній промінь сонця, в принципі як і надії, уже заховав своє тепло... Останній листок на дереві за вікном впав на темну, вологу, нікому не потрібну землю. Коли останній лікар покинув лікарню, а остання краплина дощу стукнула об шибу. І врешті останнім поштовхом серце викинуло з себе теж останні частинки попереднього життя. Все закінчилось. Чи почалось? Серце стукало, розганяючи кров по жилах, а разом з нею роздрібнюючи і буквально знищуючи все попереднє, все що минуло (чи ні?)... Здається минулося... Ось іще тільки болить.. це остання крапелька... іще серце працює, тук-тук... ось знову... 90 ударів за хвилину.. ще трішечки і не залишиться нічого. А пустка?? А що пустка?! Хіба в неї не можна чогось запхнути? Легко. За вікном, десь біля того листка, прошкуючи дорогою назустріч новому променю (чи в протилежний бік) можна знайти досить щоб вгамувати гул в порожнечі, всередині, де колись було життя, а тепер нічого - чорна діра, що дісталась уже до розуму. Він тьмяніє, все забуває, і пам’ятає тільки що сам собі це вибрав, добровільно, без примусу... Не болить... Невже? Нарешті.. не болить... нічого...!!! Чи це вже просто параліч? Страшно... вільна воля - не рятівник від рабства... Свобідна воля це добровільно вибрана самотність... Це – неправда, але все одно Страшно... Все починається з самого кінця... Коли останній промінь Сонця вже сховався.. Але Місяць все ще світить, дає надію... Сонця нема, але життя...
В городе тихом, где вечная тьма Нету веселья и смеха Люди страдают, царюет Чума Здесь не бывает рассвета! Замок находиться в городе том в нем обитает колдунья Мир погружается в мрак, вечный сон скоро уснет даже буря... Сколько несчатсливых лиц, сколько слез, сколько измученых горем. Раны открытые мерзко гниют- улицы залиты кровью... Им не известны надежда, любовь, врятли они в что-то верят смерть за десятками приходит вновь плывет за потерей потеря.. И только девица спасет этот мир закрытая в проклятом замке Глаза ее ярче чем солнечный свет горят в темноте словно рампа. Душа молит Бога проклятие снять но он не спешит делать это и только ЕЕ смерть не может обнять она в ожидании ответа...
часом здається ніби все, кінець... та, хоч банально, це лише початок забули ми чому йшли під вінець... чи, може, то поганий був завдаток? ми, інколи, здається, мов чужі, хоча знаменник маємо вже спільний... ти навіть як зробив щось від душі не ображайся, я тобі не вірю. Та ми пробачимо всю цю фігню забудемо до завтра, і щасливі будемо прошкувати по вогню такі як були - дивні і грайливі.
