Я вже якийсь час (місяців так..7 ) себе ловлю на думці, що добре б десь викласти "на папері" список маленьких хитрощів і ноухау, які дають змогу крутитися в дієвому темпі навколо моїх двох маленьких орбіт . А от щойно прочитала замітку про те, як воно - бути мамою двійні: - наразі мої дітки ще значно менші, тому багато чим скористатись прямо зараз не вийде ....а скоріше за все, не вийде взагалі. Адже мамські лайфхаки процентів так на 90 є суто індивідуальними. Хтось знає саме ту, єдину колискову, яка швиденько вкладає малюка спати, хтось має особливу подушечку-іграшку-ложечку, хтось точно знає, що саме означає кожен інший вид плачу власної дитинки. Звісно, є якісь універсальні речі....чи хоча б частково універсальні. Абсолютно універсальні речі - це щось таке, що стосується нашої природи і глибинних інстинктів - як от тонко відчувати, що малюку хочеться зараз обіймів мами і все тут. Це як давати цицю, коли ріжуться зубки (знаю з теорії), як гладити по голівці і цьомати випадково отриману гулю чи подряпинку, як знати, що можливість поголопопити завжди подобається малюкам - а отже, дає мамі змогу поруч спокійно попити каву . Частково універсальні - це вироблені вдалі інструменти типу класичного "чшшшшшшш", яке заспокоює маленьких людей , типу теплої ванни перед засинанням, тощо. Індивідуальні засоби встигання виробляються паралельно із пізнанням одне одного. А особливо важливими, я так гадаю, стають для мам двійнят. Хоча припускаю, що бувають дітки, які соло є настільки активними чи неспокійними, що не зрівняються з врівноваженим дуетом. Цитуючи вище згадану авторку, я ніколи в житті вже не знатиму, що це таке - бути мамою лише однієї дитини, тому можу лише здогадуватись. А з досвіду знаю, що кожні "зекономлені" 5 хвилин є безкінечно цінні. В перші місяці чи тижні - щоб моментально зліпити повіки і провалитись в сон , а вже пізніше - щоб перевірити пошту, написати кусок посту в блозі, почистити картоплю до зупи.... Відразу тут жиж напишу зізнання-переживання, що не один раз думалось, що виходить економія за рахунок дитини (дітей). Бо ж ці самі 5 хвилин не були потрачені на обійми, гру чи ще щось. Але це теж треба якось знайти баланс між часом на діток і часом на себе. Це не егоїзм, а механізм виживання. Звісно, утрую, але якщо поставити "виживання" в лапкИ, розуміючи в сенсі залишитись собою, яка собі подобається (бо потратила ці 5 хвилин на те, щоб покачати прес/почистити нігті/помити голову), яка собою задоволена (бо за 5 зайвих хвилин встигла помити підлогу в кімнаті/прочитати главу з книги по вихованню/обробити фотографію діток), яка таки реалізується (бо встигла прорецензувати статтю/розширити свій кругозір на ще одне ім'я суперського художника/написати вірша).... Ще раз звернусь до цитованої авторки, яка десь в іншому місці свого блогу говорить про маму-восьминога чи маму-супергероя, яка умудряється однією рукою бавитись з малечею, іншою рукою міксерити тісто на мафіни, а в перервах (поки одне печеться, а інше - гризе хвоста іграшкового лева) мити підлогу в кухні. Дуже знайоме відчуття, еге ж? На жаль, жодні лайфхаки це відчуття не приберуть із нашого життя . Така натура мамська, що економить десь в одному місці і в цей час починає новий "проект" . Отже, першим моїм...навіть не "хаком", а вдалим рішенням був добрий...вибір чоловіка :D - такого, який а) може з'їсти морожені куповані хінкалі, коли вже геть ніц не встиглось, б) помити попку від каків і ще й запрати вимащений бодік... ну і на всі решту букви алфавіту вистачить . Якщо ж безпосередньо про мамування... Ще за пузатих часів я співала колискові і не тільки колискові, навіть прикладала динаміки - в результаті (ну або просто за співпадінням) мої дітки дуже чутливі до музики. Пам'ятаю, як у одну з перших супер-божевільних ночей вдома, коли ми всі четверо тільки звикали одне до одного...і часто мама з татом носили кожен по штуці кричучої невтішної дитинки...., наш тато ввімкнув на мобілці "Highway to hell" :D. Власне, то байдуже, що то ACDC (начебто спеціально оброблене для дитячих вух) - головне, що звуки музики відразу подіяли магічно. Я вже мовчу про співані колискові... З часом я переспівала своїм дітям все що знала і все, що хотіла вивчити (от і нагода з'явилась ). А потім побачила, що вони не тільки добре засинають під музику, але й власне сплять. При цьому музика не мус бути вже зовсім лірична - добре йшли як Квітка Цісик, так і Піккардіська Терція чи Скрябін. Можна щось і більш тусовочне включати - треба пробувати експериментально. Але факт залишається фактом - заснувши під музику, і далі продовжуючи спати під неї, дітки не будяться значно довше. Додатковий виграш - можна не боятись заголосно покласти на тарілку ложку, стукати шафками-посудом, клацати на клаві, навіть збивати щось у комбайні! До групи засинальних лайфхаків відношу і відкриття, що малюки краще засинають, коли завісити перед личком тонесеньку пеленочку. Я так думаю, що відкритий огляд їх відволікає всякими цікавими деталями, які можна розглядати. З цієї ж причини (щоб не відволікались від засинання) не кладу жодних забавок до спання. Може то прозвучить не дуже по-мамськи, але коли лягаю поруч, то теж стараюсь відсунутись трохи - бо інакше півгодини в темряві ближня пара рученят буде досліджувати моє обличчя, пхати пальці в носа, щипати за губи і т.д . Тому я їх стараюсь погладити по голівках і спинках, обцьомати і всіляко заспокоїти перед основним вкладанням, а тоді просто співаю. Натомість заспокійливо для них мати коло личок якусь пеленочку, щоб тримати її в ручці чи посмоктати крайчик. В такому затишному кубельці вони дуже швидко втихомирюються. Не "прийомчик", а просто вдале спостереження - дуже чітко дають мої птахи зрозуміти, що хочуть спатки. Часом це буває несподівано рано відносно звичного графіка, але завжди означає, що треба вкладатись. Якщо не хочуть бавитись, не заспокоюються ні на животику, ні на спинці, не зацікавлюються хвостами-вухами іграшок - треба їх люляти, і вони за хвилин 5 вже будуть сопіти. Місяців так з 5-ти виявилось, що зовсім не потрібно їсти нашвидкуруч чи поки дівчатка сплять (ну хіба так вийшло). Навпаки - дуже добре викликати "дорослий харчовий інтерес" і паралельно займати увагу діток. Сідаєш коло них і демонстративно, із насолодою смакуєш - вони слідкують за кожним шматочком, відклавши усі свої важливі справи типу посваритись, вимагаючи уваги . Десь з тих самих п'яти місяців у нас з'явилось спільне заняття, яке, з одного боку, припиняє БУДЬ-ЯКИЙ плач, по-друге, викликає чарівні посмішки, по-третє є для мами більш комфортним психологічно способом спільного проведення часу (бо просто бавитись із немовлям іграшками з часом добре набридає) - читання книжечок. Почалось все із одного віршика про сімейство жучків-сонечок, а тепер у нас щодня відбувається зачитування 5-6 книжечок. По кілька віршиків із ілюстрованої абетки (не з метою вчити букви - скоріше це привнесення різноманіття інтонацій та слів плюс картинки), віршики з маленьких картонних книжечок, навіть пара англомовних. До слова, читаю власне англійською - так думаю, що їм подобається трохи інше звучання мого голосу і більш гортанні звуки , а після прочитання час від часу ще все повторюю українською, називаю нашими словами жабок-черепашок-качечок. ... І якщо вже говорити про приємні спільні заняття, то ще одним способом ненудного проведення часу (+ гарантований регіт) є потанцювати (швидко), ще й підспівуючи, знову ж таки під музику . Не "хак" - а моє особисте внутрішнє відкриття. Всупереч тому, що завжди і у всьому я намагаюсь розподіляти все супер-однаково (увагу, носіння на ручках, їжу, цьоми....), важливо не пропускати моменти, коли окрема, саме ця конкретна дитинка в саме цей момент потребує більше мене. Треба взяти на ручки, обійняти, заколихати - все "поза чергою", хоча потім можна дообнімати і іншу - обіймів же забагато не буває . Ну і ще дещо схоже на написане, але трошки інше. Буває, що додаткової уваги ніхто не вимагає, але внутрішній голос каже, що от вже треба поніжитись із Ясею, чи з Ксенею - треба завжди послухатись . Хтозна, чи то вже моя потреба в увазі, чи передчування їхньої.... Ну і потім доніжитись з іншою! Аякже , у нас все справедливо. Щось так перестрибує пам'ять з однієї сфери на іншу..але пригадався ще один прийомчик, пов'язаний із спанням. Дуже часто замість того, щоб вставати вночі і заколисувати маля стоячи, від маленьких клала їх собі на коліна (ноги випростані на ліжку або зручно напівзігнуті) і колихала так. Дуже швидко заколисувались - і не треба вставати. Часом засинали обидвоє, але то небезпечно, щоб раптом малеча не випала, тому краще пильнувати і не засинати, а тоді перекласти під бочок собі і вже сопіти. Звичайно, набагато еефктивнішим до певного віку було засинання пташеняти на маминому/татовому животі, але відколи навчились "пасти коні" - то ту голівку вже неможливо було змусити лягти - так і лежав маленький "сфінкс", похитуючи головою :D. Гм. Подивилась на написане - а такого, що пасує до теми, яку задумала - про те, як все встигати із двійнятами - не так і багато. Що ж за хитрощі встигання? Ну стосовно приготування їжі це, звичайно, багато мороження - як тільки є десь надлишок вільного часу (такого не буває :D....але все ж)і є змога потерти моркву на комбайні - тру і морожу порціями "на одну зупу". Потім як знаходжу в момент цейтноту. То, звісно, зовсім не мій винахід , але користаюсь. Ще на початкАх мала запас заморожених страв, які завбачливо приготувала за часів вагітності - потім дууже знадобились, але швидко виїлись . Щоб встигати все - треба робити не все . Просто варто переглянути щось у своїй голові і відійти від звичного перфекціонізму. Це, певно, стосується батьківства взагалі. Ну не конче вже як прибирати, то прибирати в один день усе - достатнім успіхом вже є вимитий умивальник. А підлогу залишу на завтра. Недолік - часом так здається, що прибиранню нема кінця і краю , тому що це коло не має кінця: те, потім тамте, потім се і знову "перше " те. Але із цим можна змиритись, якщо винагородою є відсутність внутрішнього цензора. Якщо вже подивитись геть дотошно, то насправді "встигати ВСЕ" - це просто встигати скінченний перелік речей. Це розуміння якось так заспокоює . Самі по собі відкидаються надмірності типу прасувати одяг чи пелюшки. І купати діток не треба щодня - це навіть некорисно! І є купа кулінарних рецептів, наче спеціально створених для мами з нестачею часу. От цей супер-геніальний рецепт мафінів став моїм фаворитом ....особливо тішать слова про те, що не треба навіть міксера ( і мити менше!). Деякі речі "спрощуються" тимчасово (сподіваюсь ) - нігті обрізані і якщо нафарбовані, то більш нейтральним кольором (щоб можна було десь підмалювати облуплений манікюр), волосся запущене до довжини недовгого хвостика (довге важко доглядати, коротке погано заколюється)...ну і так далі за списком. Головне не перейти у цьому межу. Захаращувати дім, садити на голодну дієту коханого або перетворюватись на безбарвну нехлюю не можна нізащо. Моя сестричка мені якось сказала, що головне - вранці вибрати вдалі сережки, зачесатись і почати бадьоро свій день. Ця порада діє - тож теж запишу до лайфхаків . А зворотній шлях до ...ні не ускладнення , а до більшої витонченості ми будемо проходити разом з моїми маленькими красунями. А на цьому шляху ще стільки всього попереду...як подумаю про дитячі зачіски, чищення зубенят, гуляння ніжками.... називається "to be continued" .
З одного боку, це наша історія пологів... з іншого - про самі пологи не розповім ані слова, бо просто нічого не пам"ятаю. Як то кажуть "шел, упал, очнулся - гипс". Так і в мене вийшло - черговий раз розплющивши очі, вже була мамою. Проте з іншого боку, для мене наші післяпологові напружені 2 тижні стали природнім продовженям пологів, точніше їх особливою варіацією. В їх результаті народилися не лише дві дівчинки-зозульки - за словами оточуючих, важкенькі і величенькі як на двійнят, і крихітні та тендітні на мій погляд. Тривалістю у два тижні (а може, довше) народжувалась у мені мама - в тому сенсі, що я крапля за краплею щодня набиралась віри, що так є і тепер так буде завжди; народжувався татко у чоловікові - хоча, здається, у нього ця трансформація відбувалася набагато швидше; народжувалися ми як оновлена сім'я. Але спочатку хотілося б трошки порефлексувати на тему, так би мовити, допологову. Ця, четверта за рахунком, наша вагітність не була важкою у класичному розумінні. Були нюанси (це тепер вони мені здаються нюансами, а тоді - справжнісіньким "фсьо пропало, шеф" ) на самих початках, а тоді вже - "як книжка пише". Проте ця вагітність була мегаскладною у психологічному плані. Кожен день відраховувався, кожен тиждень, що минув, сприймався як маленька перемога. І хоч від самого початку була якась така віра, що "ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ" - як я усім кажу, це моя теперішня мантра на усі випадки життя - проте бували моменти, коли я собі казала "як має бути, так буде, від мене залежить зараз лише не хвилюватися і приймати все, що мені дається". Так день за днем ми просувалися через весну, парке літо і холодну осінь у напрямку до дати ікс - 25 грудня 2015 року (саме католицьке Різдво!). Хочеться пригадати перше планове УЗД у 12 тижнів - воно нам принесло звістку про наше подвійне очікування. Памэятаю, як лікар так буденно каже "ну Ви ж в курсі, що у Вас двоє діток", на що я підсміхуюсь і кажу "це Ви так жартуєте?" . Пізніше я все намагалась пригадати вираз обличчя чоловіка при цьому . А ще ... коли ми йшли з обстеження додому через місцевий ринок, то якраз продавали трускавки, а одна тітонька припрошувала "купуйте, вони чисті, домашні, можна дітям давати". Ми з посмішками на вустах купили у неї тих ягід, які "можна давати дітям". Напевно, в ту мить я вперше відчула якесь дивне нове відчуття - що у мене є хтось (навіть кілька), хто потребує моєї опіки . Далі було ще чимало обстежень, аналізів і буденних обліково-вагітних дурниць. Кожне УЗД ми сприймали, як свято - ішли з надією ще раз побачити наших зозульок . Не потрібно було ні фото, ані відео...просто черговий раз почути "у вас все добре, гарно ростуть... однаково... в нормі". На тижні, здається, 33 чи 34 сказали, що дітки величенькі, одна малеча прямо таки "повненька" . Якщо на знимці з 12-го тижня видно щось подібне до двох квасольок поруч в стручку, то після 30 тижня можна роздивитися вже губки бантиком і щічки кожної з дівчаток. Одна і направду виглядала пампулястою. Після того ще пару тижнів у нас із чоловіком своїм таємним посміхайком був вираз обличчя з надутими щічками . Загалом вагітність проходила спокійно і без зауважень, але моя готовність до всяких новин нагадувала стан стисненої пружинки. Нарешті минув і ТОЙ тиждень.... власне "the week", якого я страшенно боялась. І на диво та на радість все далі було гаразд. Ще від дня, коли ми дізналися про двійню, я почала просвіщатись на цю тему у мережі - тож знала, що подвійні пташки часто народжуються раніше, ну але якщо вже після 34 тижня...то це добре. Просила своїх сидіти в пузику до кінця листопада - а вже після цієї критичної цифри 34 хай вирішують самі, коли з"явитися. І дітки послухалися. Хоч все одно не дуже очікувано, але "постукались" вони в неповні 35 - точніше у 34 тижні і 5 днів. Ми з чоловіком якраз увечері переглянули чергову серію детективу, як майже на титрах я відчула "щось не те" - якось тягнуло не так, щось загалом було не як звично. Пішла до ванни, а там вже у нас почали відходити води - чистенька водичка тонким, але впевненим струменем. Памєятаю, що з одного боку була трохи шокована, що вже таке відбувається, з іншого боку - десь трохи рада, що очікування скінчилось, а ще - здивована з власної незворушності. Адже я стільки разів прокручувала всі наші минулі історії і завжди приходила до думки, що я завжди занадто панікую, що "от якби зараз - я би повелась по-іншому". І от настало це "зараз" і дійсно, я спокійна, як удав. Йду до пакетів з недоскладаними речима, даю вказівки чоловікові... Ще думалось, що скоріш за все просто полежу в патології з крапельницею, ще почекаю пару тижнів . На огляді у ПБ сказали, що то безсумнівно таки води і що почалось маленьке відкриття. Потім я вперше у житті відчула перейми - періодичне оперізування напруженим болем - і якось відчула себе дійсно жінкою, яка народжує. А поза тим вже писались списки медикаментів на операцію, заходили якісь лікарі, ставили якісь питання... Мені не вірилось, що це дійсно вже фініш, що за якісь дві години це станеться. А вже ось я лежу на столі під лампою, руки розведені у сторони - вставляють катетери, копошаться медсестри, намазують живіт чимось холодним. І ще мені дуже страшно. Наче вже й не вперше, але страшно так, що я вже не знаю, чи зуби цокотять від зимноти, чи від страху. Останній спогад - до лиця наближаться маска і щось там жартує поруч анестезіолог (Вони всі такі жартуни? Першого разу теж такий був ).Потім вже виявилось, що під анестезією я розповіла лікарю все, що він питався - і імена рідних.. і навіть назвала своїх донечок (хоча доти ми ще не дійшли до єдиного рішення стосовно імен). Прокидаючись, я чую голос чоловіка "Олеся, Олеся..."- кличе він мене. А очі відкрити так важко... а сфокусувати картинку вагалі не виходить - обходжуся одним оком, щоб роздивитись, де я. І цей момент, коли чую, що наші доні величенькі - 2500 і 2250, що вони жваві і красиві, народилися з різницею в 1 хвилинку (в 2:34 "перша" - як їх потім і кликатимуть лікарі, а у 2:35 "друга") .... цей момент полегшення і умиротворення. Тим же одним функціональним оком намагаюсь роздивитись фото на телефоні - невже це МОЇ ДІТИ?? Думка про близькість рідних крихіток - хоча і таку далеку, розділенням аж в два поверхи! - допомагає мені по-діловому виконувати всі післяопераційні вказівки типу спочатку крутитись у ліжку, а тоді же й встати і самій пройтись. Ще за трошки везе мене наш новоспечений татко на кріслі-каталці вниз, у віддлення, де зберігають найдорожчі скарби - новонароджених найменших маляток. НЕВЖЕ ЦЕ МОЇ ДІТИ!??? А вони величенькі.... а вушка мої, а губки твої.... Пізніше чоловік згадував: "стоїть вона над тими дітьми, плаче, кров по нозі стікає". Наступний день згадую із холодком по плечах, бо після таких багатообіцяючих новин і подій раптом "у вас животики здуті", "покличемо хірурга із Орлика на консультацію" і т.д. . Моторошне де-жа-вю...страшно і ще раз страшно. Не забуду вираз безпорадності на обличчі чоловіка. І раптом починає все боліти - шви, серце, голова. А поруч цілу добу плачуть чиїсь здорові немовлята і цямають циці... Пригадую стан емоційного затерпання після того - не хотілось ані читати, ані розмовляти, ані ..нічого. Найпростіше було просто перечікувати хвилинка за хвилинкою і робити буденні речі, а це у нашому випадку були снування коридорами (профілактика післяопераційних ускладнень і емоційних ям), сніданок-обід-вечеря і слідкування за грудьми, які почали "прокидатися". У палаті дівчата догодовували малят із пляшечок, а я собі говорила, що хотіла б, аби мої "висіли на грудях", як то стільки раз читала від бувалих мам на форумі. Добре, що анабіоз тривав добі - вже наступний ранок виявився красивим - білим-білим від першого цьогорічного снігу. "Михайло приїхав на білому коні" - і привіз нам першу добру новину. Цікаво було спостерігати сама за собою - я себе почувала як дозріла брунька навесні: звідкись взялись сили і бажання щось робити, з кимось побалакати і навіть посміятись. Скільки то треба для щастя . Ще за пару днів ми із чоловіком знову виписувались із пологового без згорточків, проте із надією в серці. На форумі дали мені пораду помолитися дев"ятницю до Юди-Тадея про допомогу у безпорадній ситуації... І тут дійсно почалося ДИВО - фактично кожного дня від початку молитовного ланцюжка ставалися приємні грандіозні несподіванки. Пам'ятаю, як я у понеділок вранці вирішила випити доброї кави - вперше за багато місяців...адже нам виразно дали зрозуміти, що моє молоко ще не скоро підійде малятам у кувезиках... а про спільне перебування наразі тільки можна мріяти. І тут ...не встигла я задмухати стрітенську свічку, як дзвонить чоловік із Орлика і каже - "терміново готуй молочко - одна манюня готова!". В мене шок і приємна паніка...а ще - переживання з приводу клятої кави (ще й по мережі довелось поповзати, щоб довідатись півперіод виведеня ). А тоді дорогоцінний згорток із термосом, де серед холодильних елементів перевозилась малюсінька баночка із якимись 30 мілілітрами молочка, поїхав у реанімацію - із обережністю та урочитсістю, з якою перевозять хіба що серця для трансплантації . На другий день знову звістка - вже друга манюня готова...правда наразі лише до 5!!!!! мілілітрів (спробуйте відміряти цю мізерну кількість, аби зрозуміти!). На третій день мене застала новина, що можна лягати на Орлика у палату до малят. "Що означає до малят?" - думали ми, - "це, мабуть, можбна відвідувати і цідити молочко!?". Приїжджаємо у лікарню, а там серед палати вже стоїть маленький лоточок із найсолодший згорточком - привезли нашу "другу" манюню! Перші секунди розгубленості, коли ти не вмієш ні взяти, ні переодягти дитинку, а тобі кажуть ще й пробувати відразу прикласти до грудей...Але ми всього вчились у лічені секунди. Тато з мамою у прискореному ритмі проходили "бойове хрещення" із підгузками, годуваннями (на жаль, зондом) і милувалися-милувалися-милувалися тим крихітним личком серед покривалець. Вночі спати, залишивши зозульку в лотку я не могла - хоітлось притиснутись до неї всіма кліточками тіла. Так і спали ми обнявшись ...правда недовго, бо виявилось, що дітки вміють не лише безпробудно спати цілий день, але й невтішно плакати цілу ніч . Так день за днем Небо посилало нам добрі новини. Буквально за кілька днів привезли і жругий згорточок. Знову безпорадність і шок - як то справитись з обома!? Перша ніч, після якої о 8 ранку я дзвонила нашому татові із питанням "ти коли приїдеш, чому так довго??" здавалась чимось жахливим - плакали обидвоє і одночасно, а ті мізерні мілілітри, яких вони так вимагали, ніяк не витискались і маленьки грудей. Аже тепер ці проблеми видаються розв'язуваними...і то часом паніка перемагає мамську (точніше татську...бо мамська у нас зовсім крихка) незворушність . Отака у нас вийшла історія про перші тижні нашого нового життя. Після неї розпочалась інша - з не меншими труднощами і плачами (усіх трьох дівчат - двох маленьких і їх великої мами), з думками "я нагірша мама в світі", але і з втіхою від можливості понюхати діток за шийкою і поцьомати у дрібну дупцю. Словом....звичайні (лише помножені на два...я б сказала ще із певним коефіцієнтом ) батьківські будні новонароджених малих впертюшок-красунь.
Подружечки-дівчаточка! Вчора відбулася нахабна і цинічна демонстрація "ФЕ" нашої влади до усіх нас. Треба відреагувати і то на усіх фронтах. Львівський Євромайдан збирається поборотись здоровим сміхом, "показавши язика". Цитую повідомлення ще тут: "Львівський Євромайдан відреагує на псевдозакони прийняті сьогодні!!! Оголошуємо офіційний дрес-код Львівського Євромайдану - все, що заборонено псевдозаконами - каска або пов'язка!!! На завтрашньому традиційному віче, яке відбудеться о 18:00 запрошуємо усіх прийти в спецодязі, з шарфами, масками, касками тощо, щоб висвітлити позицію протесту проти цинічних законів влади! Найяскравіший "прикид" буде обрано на конкурсі шляхом голосування, а найкраща каска буде прикрашати сцену нашого Майдану!!" Приєднуймося! Коли нас буде багато, то навіть злочинні закони нам не страшні!
У нас вже третій рік традиція - сестринський день. Це день, коли ми буваємо лиш утрьох із сестрами..хоча часом приємність зростає, бо приєднуються ще й двоюрідні.... Ну і племінничка тепер з нами дівує . Але часто мені доводиться пропускати ці кайфові, відривні і дуже душевні години з ріднуськами через роботу. Так от чергова моя "енка" повернулась мені несподіваним подаруночком - ходили мої дівки на концерт Vivienne Mort , і принесли мені (може, як таке собі нагадування "а як нам було файно" ) диск + автограф солістки. Ділюсь маленьким відкриттям - реально якщо під настрій, то класна така музика! Насолоджуюсь під каву зі спеціями, під чорнослив у шоколаді та "під ДП" . Добраніч!
Буквально вчора зробила для себе дивовижне відкритя....Все життя думала, що я не люблю осінь за те, що вона витісняє літо, а вчора йшла коло стрийського парку, якось так запаморочливо пахло листя... і я раптом чітко усвідомила, що з усім навколо просто резоную! Може, то вже вік? Може, з часом ми внутрішньо змінюємось у такому ж, тільки більш інертному циклі, як і природа? От і я "дорослА" до осені. Мені з нею так комфортно...Вона навіть "плаче" зі мною в унісон, вчасно-вчасно. Навіть важко передати це на словах....усно ще важче, ніж на словах клавіатурних. Найголовніше, що цей настрій так гріє зсередини, ніби десь там нарешті знайшовся маленький вогник. І хочеться кави з корицею, а ще ніяк не набридає той простесенький яблучний пляцок. Ще б гарячого пахучого вина . Так добре!
Вдруге перечитую "теплі історії до кави", але вже не із нейтрального екрану, а тримаючи в руках книжку - свіжу, з шурхітливими аркушами, що пахнуть обіцянками... І знову знайшлось мені (пам"ятаю, що же одного разу просила себе не забувати цю знахідку): "...Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх - і простір начебто починає "знаками". Хоч ніякі то не знаки, просто падають слоїки з полиць - стояли ж рівно, а тут їх так перехилили..." (© Надійка Гербіш) Не впевнена, що сама вже осягнула всі варіації значень цих слів. Може ще колись над цим подумаю. Дівчаткам із теми "як нарешті...." присвячую цей допис.
Може здатися, що темрява - це просто відсутність світла, завжди однакова...Так само із пусткою - наче пусте не буває пустішим... Але чомусь у мене таке враження, що чорна смуга стає не просто смертельно-чорною, але й розпачливо-широкою та ще й високою не просто як бар"єр - наче Велика Китайська Стіна. Цей хижий мур відділяє мене від щастя. Або це я себе від нього відділяю!? Прочитала колись у дописі однієї форумлнки дуже гарну (та й не нову) думку про те, що не можна покладатись у своєму щасті на когось. Бо ніхто не відповідальний за це - тільки ми самі. Тоді виходить, що я тупо облажалась... Моя чорна смуга почала згущуватись трошки більше двох років тому. Тіні якось так раптово сповзлись у одне чорне тло, що ніхто не встиг мені сказати: "згрупуйся". Так застана зненацька, я довго не могла повірити у те, що сталось, не могла прити до тями. Порожня кімнатка із жовтими стінами та поличкою дитячих лашок. Ще більш порожньо у грудях. На автопілоті проживались декретні дні і все здавалось фарсом. А тоді потрошки, повзком, кожну секунду я змушувала себе надіятись. Треба було чекати не рік, хоча б два...але це дарувало крихту віри. Адже "блискавка не б"є двічі у те саме місце", тому "все буде добре" (моя мантра). А ще почались поїздки по роботі, день став коротшим за справами...І от я підійшла до наступного старту - стояла коло уявної лінії із товстою папкою медичних довідок та аналізів, а ще - із готовністю довго чекати і дочекатись! А ще у мене були Посиденьки - такий собі куточок, де можна було пожалітись, понадіятись на підтримку і "попідглядати" за чужим щастям. А ще...ще мені здавалось, що я фізично відчуваю благословенний омофор, яким мене укриває Божа Матір, а десь коло неї притулився і мій маленький ангелик.... І ось минуло півроку.... Друга вагітність завмерла так скоро, що я не встигла потішитись. Пам"ятаю лише чергування надії і розпачу, а тоді - ТУ процедуру, яка вигризла по кусочку тіла і душі. Після уколу пам"ятаю кольорові барви перед очима і чомусь зАмки...зАмки....Такі, як перед початком діснеївських мультфільмів. А потім - кольорові коридори-лабіринти...І на фоні - приглушене відчуття, ніби десь із моїх нутрощів скатали шнура і смикають, і тягнууууууть. Потім вже все. Третю вагітність ми привезли із моря - сподівано-несподівана (хіба так раптово це стається!?), обнадійливо-позитивна і така неймовірна! Цю приємну підозру я везла додому, наче перлинку - вона змушувала внутрішньо посміхатися (часом та посмішка прослизала і нагору). Я знала, що цього разу все буде якнайкраще. А ще трошки боялась починати любити, хоча вже відчувала, як чарівне світло мене заливає....У мене була маленька таємниця. ХГЧ почав падати за 4 дні.... Зараз хочеться абстрагуватися, знову відшукати свій високий чорний мур і спертись на нього. Я вже зрослась із ним - він став рідним...Він єдиний залишається зі мною увесь цей час. Я не можу більше молитися. Я тільки хочу зрозуміти - куди нарешті повернути голову, щоб можна було хоч здалеку роздивитись те щастя!? Якщо дійсно воно починатися має із мене, то надії немає - хіба може вирости щось із порожнечі?
Вночі для мене розкривається інша реальність: дивні, кольорові, динамічні і часто навіть драматичні видіння затягують у вир якихось фантасмагорій. Вранці розплющую очі і ще раз перебираю в пам"яті усі нічні пригоди....які забуваються вже за годину. Колись пробувала записувати - то досі страшнувато відкривати той зошит . А є такі видіння, які без жодних записів врізаються у пам"ять назавжди. Вони наповнені двозначними символами і схожі на якісь гадання. Декілька з таких реально лякають мене вже років десять: чомусь не забуваються і не пом"якшуються, а навпаки, стають все контраснішими і вражаючими.... Сьогодні снилося мені, що я собі випекла п"ятеро діточок: три дівчинки і два хлопчики. І такі всі гарненькі: один в один. Личенька такі смішні.....Досі пам"ятаю, як "витягую" (певно, з печі??) найменьшенького - ще червонястий такий, ноженятка тонесенькі.... І ростуть діточки так швидко-швидко. Перший вже майже школярик... І все б чудово, але чоловік каже, що він хоче СПРАВЖНІХ дітей. І думаю я собі: "хіба можуть вони бути справжнішими, он навіть схожі на нього?". Не знаю, як закінчити допис. Не знаю навіть, що за відчуття викликало сьогоднішнє видиво: суміш щастя і якогось розпачу. Певно, поставлю знов трикрапку....
Вчора мені відкрився новий вид щастя . Примотали до мене мою птасю-племінничку - пахучий, теплий клубочок. Спочатку боялася, що буде їй коло мене не дуже зручно: чужі парфуми, незвичний голос - і все так близько-близько. Але зайчик лиш трошки пововтузився, вклав свої лапки зручніше і почав солодко посапувати! Нові відчуття мене накрили: така мінусова дистанція, така неймовірна близькість. Я відчувала себе навіть ближчою до самого Бога - бо ж його частинка помістилася в мене на грудях. Одночасно хотілося і понюхати чорняву маківку голівки, і побачити, як воно так склало свого дзьобка....Зрештою, стояла коло дзеркала . Які зворушливі дві маленькі ніжки! І так мирно спить! Хочу сказати: дівчатка, носіть своїх ляль!! Це таке щастя ....
Два тижні тому ми зустрічали коло пологового скруцьочок, який зробив мене тіткою...Розгублена, щаслива, глибоко збуджена і зворушена. Просто розпирає від суперечливих відчуттів. Серед купи покривалець заховалось личко, Тихо щось собі сопе носик-невеличко. І такі маленькі щічки, дзьобком губенятка, А вже брівками – у маму, личеньком – у татка. Так зворушує усеньке: вушко, лобик, пальчик, І маленький кулачок, що сховавсь в рукавчик... Ще малесенька-маленька наша мила пташка, Ще згубитися могла б в кольорових лашках. Не торкались ще землі дві рожеві ніжки, Нерозтрачені іще перші ті усмішки. Пахне той клубочок Небом, ангеляток сміхом, Пахне теплим молочком мамина утіха. Всі навколо метушаться, а маляті спиться: Сниться мами серця стукіт і солодка циця.
В повітрі пахне святом і хвоєю, а ще - передчуттями....Передчуттями чогось світлого і радісного, коляди і меду. Хочеться бачити рідні обличчя, хочеться простої домашньої втіхи. ... А ми збираємось до тебе в гості. Там коло тебе сніжно і тихо. Може саме через оцей такий всеохопний спокій я часом тобі заздрю, моя пташко... Я принесу тобі теплого вогника і може якусь новорічну цяцьку. А від тебе також очікую на подарунка - приснися мені, добре? ... Вже минуло два роки і я все частіше відчуваю якийсь сором. Бо з цоканням хвилин я все менш гостро можу відтворити тодішні емоції, не можу пригадати, як ти виглядаєш. Раніше я собі могла уявляти навіть твій запах - тепер це все здається швидше згадуванням якогось сну. Хоча у мене є секретик - заховані файлики на моєму комп'ютері. Один - з коротким відео, зацілованим ще у пологовому, а інший - з моїми словами до тебе (куди ж їх ще подіти?). ... Вражає якийсь сюрреалізм власних відчуттів, я неначе цукерка з гіркою начинкою: ззовні огорнута передсвятковою метушнею, а всередині наповнена смутком.
Подивишся на тебе збоку: Це ніби ти, та водночас не ти, В очах тепер такий незвичний спокій.... Здається, що ти й думаєш інакше, Торкаєшся, говориш і мовчиш, І навіть дихаєш якось ти м’якше... Ти – все та сама, та однак – свята! І величання «ЖІНКА» так тобі пасує, У своїй глибині зворушливо проста.... Це таїнство в тобі. І ним ти оповита, Знайшовся всьому сенс, наповнив кожну мить, І в кожнім русі – радість неприкрита.... Животика торкаєшся рукою: Тепер ніколи ти не лишишся одна. Себе довершено відчула ти собою... Сьогодні ти сама на Сонце схожа, У тобі нині центр галактик і світів, А навколо – планети, люди й зоряна пороша.... Ще місяць-два – і щось таке важливе Назавжди впишеться в життя, Огорне почуття – нестримне, особливе.... Люблю тебе новою і люблю тою самою, З захопленням слідкую кожен крок: Бо ти прекрасна й скоро станеш МАМОЮ 10 травня 2008 р. Перечитуючи тему "для майбутніх мам", згадала оте своє співпереживання щастя , співвідчуття таємниці...
Недавно у якомусь фільмі звучала фраза про те, що у деяких випадках людський мозок може вигадувати собі спогади. Якщо дуже болить, якщо ніяк не вдається спинити той нескінченний внутрішній діалог ("чому я?", "а якби все було інакше", "може я не додивилася якоїсь причини")... Якщо всупереч всім законам природи дуже ТИСНЕ ПУСТКА... Якщо усі ці "якщо" зібрати докупи, то наша підсвідомість може збунтуватися і почати лікувати нас своєрідним "плацебо", створюючи неіснуючі спогади. Здається, що мій випадок ще гірший , я ж свідомо хочу того ліку. Така пересичена відчуттям тривоги, я б з радістю тішилась навіть вигаданим радощам. Починаю сама уявляти якийсь звичайний день, рутинну працю, і свій настрій: такий, коли хочеться посміхатися і мугикати якусь мелодію, коли вкотре із собою погоджуєшся: "а мені таки щастить у житті". Одна половинка мене якось так іронічно на це все реагує, а інша - насолоджується ілюзією. А може такий метод виявиться дієвим? Читала ж про метод візуалізації. Якщо вперто уявляти бажане - воно матеріалізується! Хочеться повірити...А взагалі я про це не думаю, просто іноді роблю собі приємність помріяти. В якості постскриптуму. На днях зустріла одногрупницю. Вона очікує малюка: кругленька, як гарбузик і така спокійна... Я фізично вбирала у себе якісь хвилі гармонії і такої собі життєвої сатисфакції. Дивовижно. Не можу забути цей солодкий стан співпереживання щастя
