Оповідь третя: «Спадковість – річ вперта» На цьому історія розпочалась тільки наполовину. Бо ж головна її героїня і досі була безіменна. Мама, тобто я, переоцінивши жіночу інтуїцію, спочатку чекала синочка. Після другого УЗО і кількох перепитувань «Точно у нас буде дівчинка?», малюк у животику різко «перетворився» на малючку. Але з іменем легше не стало: як не могли вибрати для сина, так не змогли й для доні. Ще у «животатий» період я вподобала Маргаритку, але татко наш не дуже тому імені симпатизував. А вже коли і він погодився, то моя мама зчинила опір (надивляться усяких там Маргош і роби з ними що хочеш). Щоб зберегти мир у серцях і посмішку на обличчях усіх рідних, довелося шукати компромісу. Тому перший тиждень життя наша карапузка називалася просто «доця». А вже на сімейному зборі, званому родинами, щасливі батьки оголосили, що доню величають Христиною Богданівною. Варіантів було три: Іринка, Христинка і Анна (лише вони «вижили» після таткових відборів і маминих філологічних прискіпувань). Ірина – спокійна, мирна. Анна – благодатна, милостива. Христина – християнка. Правду кажучи, давніше хотіла саме так назвати доньку. Але спочатку сумнівалася, бо забагато Христин останнім часом довкола. Але й християн теж багато, та не завжди тих. Тому має малеча почесну місію бути справжньою Христинкою-християнкою. Вона тільки починає жити, а вже має свідоцтво величезної Божої любові та опіки. Але найцікавіше у всій цій історії те, що лише кілька місяців після того на світ випливла історія про моє називання. Виявляється, у моїх батьків була та ж проблема – не знали, як назвати дитину. І тягнули з іменем доки лиш можна було. Ото вони - гени. П.С. Народження нашої донечки для мене завжди буде прикладом того, що на все у Бога є свій час. Христинку я називаю Божим чудом з багатьох причин. Перш за все тому, що кожна дитина (людина) – це досконале творіння Всевишнього. Але головно тому, що якось по-особливому її Бог благословляє. За час вагітності я ні разу не почувалась погано (крім описаного раніше моменту, але й там знайшлося місце маленькому чуду). Мене оминуло знайомство із такими «побічними ефектами» цього періоду як: токсикоз, розтяжки, судоми ніг (лише раз трапилося), часті візити в туалет (особливо вночі), закрепи, печія, перепади настрою, анемія, проблеми з зубами, тонус… Так само не стикнулася з (після-)пологовими явищами на ймення: післяпологова депресія, розриви, шви, епізіотомія, повільне розкриття, крапельниця, проблеми з грудьми, тріщини, зціджування… Я схиляю голову перед матерями, які пройшли крізь труднощі і проблеми заради посмішки своєї малечі: перед тими, хто усі ці «побічні ефекти» пережив, але й досі з радістю згадує той період народження нового життя. Порівняно з вами, матір-героїня я геть ніяка. Та, чесно кажучи, я не дуже тим засмучена. Бо героїня цієї оповіді геть інша – це наша доня. А Режисер, який зробив можливим такий чудесний початок Христинчиної історії – це Бог!!!
Оповідь друга: «Дарма я наївся цибулі» Вагітність і нас була легкою, і веселою. До активного способу життя доня звикала ще з утроби. Бл ми з нею і по горах лазили, і в далекі хащі рівненського полісся забиралися. Я вже не кажу про 10-денний наметовий табір у лісі й так одвічні мамині походеньки (частенько чоловіка вмовляла додому пішки ходити вечорами; хв. 40-50). І що мусив зі мною вагітною робити – йшов. А поки працювала, теж пішки на роботу ходила. Крім того, ще було постійне а активне спілкування: то до нас гості, то ми кудись йдемо. Доня проти такої активності нічого не мала. А от мама, як на диво, за ці 9-ть місяців сама стала дуже спокійна. Не було «вагітних забаганок», а відтак і вибухів гормонів, і мама потроху вчилася думати за двох, а не їсти, як декому хотілося. Хоча і наїли ми солідно + 20 кг. Мабуть, як і всі майбутні матусі, я перечитала-передивилася купу інформації про мій «цікавий стан» і його ще цікавіші наслідки. Передивлялась, але свідомо уникала (пропускала повз) інформації про патології і ускладнення. Зате багато молилася і за дитину, і за пологи. На родини нас випровадили ще 22 лютого. Дівчата влаштували нам сюрприз – Babyshower (вечірка типу наших родин, але до народження дитини). Серед купи незаміжніх й невагітних була там і пара мамочок. Взяли вони на себе відповідальність провести лікнеп з мамства для неосвічених умів. Трошки і жахалок було, але в основному все з гумором і позитивним настроєм. Звісно ж, була і «пузата» фото сесія, і купа сюрпризних подарунків, і лист «в майбутнє» для малечі… Перечитувала потім той колективний твір вдома – сміялася… думаю Христині років в 16-ть буде цікаво його почитати (бо до 16-ти планую назбирати їй коробку особливих речей «з дитинства». А ще веду щоденник, чи то пак нотатник, бо щоденником і не пахне, де записую особливі моменти, думки. Така собі «мамина спадщина» буде для доні)… Але повернімося до тієї ночі. Вона й справді була особливою. За всіма показниками, доня мала б пакувати валізи вже 5 березня, але мені ще так кортіло побувати на суботній ранковій молитві (з молоддю нашої церкви збираємося щосуботи о 7-й, спілкуємося і молимося за потреби один одного. До речі, за легкі пологи вони щосуботи молились місяців зо три =)). Побували і в суботу, і в неділю в церкві. А потім надумали моїх батьків провідати. Поїхали. Погралися з племінниками, поспілкувалися з батьками і нагамалися (я, принаймні) всяких смакот. Мама на нашу честь ще салатик з зеленої домашньої цибульки з яйцем приготувала. Смакота! (особливо після зимових «безвітамінних дієт»). Дорогою ще й до бабусі заїхали (такий собі круїз перед пологовий, бо хто зна, коли наступного разу). Потім майбутня мама надумала дитячий пральний порошок купувати. Поїхали у Фозі за покупками. Гуляємо ми супермаркетом, а мені ногу як почало віднімати. Ледь рухаюсь. А ми ще ж до друзів заїхати збирались. Наче пройшло – їдемо далі гостювати. Там мої недільні «поїденьки» поповнились хурмою і таранькою. Смачнюща була! =) 23.00 – нарешті дістались додому. Там мене ще пробували спокусити яблучком (улюблена їжа всієї моєї вагітності), але мозок вже зреагував на надмірне різноманіття відмовою. 23.30 – пора вкладатись спати, але організм починає висувати претензії вагітному апетиту. Чи то болить шлунок, чи ниє, як при місячних – вже не розумію. Спираю на шлунок. А в голові крутиться Отвінтівська «Дарма я наївся цибулі». Похід у туалет. І з наспівуванням «даремної цибулі» таки засинаю. Прокидаюсь від спазматичних болів. На годиннику 3.40. Шукаю записник з типами правильного дихання. Пробую передихувати їх. Минає. Ще за кілька хвилин прокидається чоловік. Я з дурнуватою посмішкою співаю «дарма я наївся цибулі» і кажу, що, мабуть, останню ніч ми спимо вдвох =) (Якось, коли жартувала, то легше самій було). - Ти впевнена? – питає. – Може тренувальні? Кажу, що є певний інтервал. Шукаю ручку. Так і є – періодичність 8 хв. по 25-30 секунд. Невже і не посплю? Так не хочу вночі їхати. Найлегше передихувати навкарачки чи опираючись на бильце ліжка. Бачу, чоловіка недільні подорожі зморили – заснув знову. Й сама не проти поспати, якби ж не ті перейми. Інтервал скаче в різні боки. За 10-15 хв. між переймами ще встигаю поспати. Біля 6-ї години від моїх «передихувань» і постійних крутінь прокидається чоловік. Питає, чи вже збиратися. Кажу, що почекаємо ще. Не залишає думка про тренувальні. Йду шукати но-шпу. Протермінована. «Переймаючись» далі, чекаємо людського ранку. 7.30 – інтервал 3-4 хв. Збираємось в лікарню. Дзвоню своїй лікарці. Каширіна Наталія Євгенівна – і вагітність мою вела, і домовилась, що пологи прийматиме. Відійшла пробка. Народжувати ми збиралися не в Рівному, а в Дядьковичах. Їдемо туди. Заповнюють якісь папери. Переодяглися, пішли в палату. Оглянула акушерка. - Розкриття 3 пальці. Сьогодні народиш. –От, дякую, я до завтра й сама чекати не збиралася =) Чекаю свою лікарку. Аж легше стало, як її побачила (второпати не могла зразу, хто акушерка, хто санітарка і в кого що спитати). Розповіла, як правильно дихати. Чоловікові дала завдання записувати перейми. Перейми мало не щохвилини. Пробувала і спиратись, і ходити, і на м’ячі скакати… щогодини-дві – в туалет. Поки скакала на м’ячі – відійшли води. Трохи мутнуваті. Втомилась вже ходити. Молюсь, щоб поспати. Дивовижно, але один проміжок таки затягнувся аж на 5 хв. – задрімала. 12.30 – повторний огляд. «Надихала» розкриття на 9 пальців (хоч зі школи батьківства пам’ятаю середню швидкість розкриття 1 см/год. Добре, що забула це тоді, бо думка про 7 годин точно не додала б радості). Попередили, що останні перейми перед потугами найболючіші. Ще й питають: «що ти так тихо себе ведеш, не чути, що в нас породілля є?!». Після таких попереджень почули. Боляче неймовірно. А ще хтось ну мусить подзвонити і спитати, як ми. Просила мам не дзвонити кожні 20 хв., але не втерпіли. Добре, що чоловік був зв’язковою ланкою – і їм пояснював, і мене заспокоював. Ще відіслав смс друзям, щоб молилися. В такий момент – це найкраща допомога! 13.15 – ми в родзалі. На перших потугах вчуся правильно дихати. Пробую різні пози, але сил на потуги недостатньо. Наталія Євгенівна час від часу слухає серцебиття малечі. Трохи непокоїться, але підбадьорює мене. Потуги стають менш інтенсивними, а я наче геть безсила (напевно, позначилась майже безсонна ніч). Добре, що коханий поряд; тримає за руку і своїм: «Танюшка, ти зможеш» додає мені наснаги. Ми з самого початку планували народжувати разом. Хоч і чула багато негативу на цей рахунок, мовляв, він побачить мене у неприглядному стані, неконтрольовану і, взагалі, мало чого там приємного. Стосовно контролю, то стан афекту при пологах не наступає. На що ви здібні в повсякденному житті (крики, сльози чи їх відсутність) – таке ж буде і тут. Щодо вигляду, то я не ставлю собі за мету завжди бути королевою перед чоловіком. Хто-хто, а він точно бачив і знає мене всяку, і це запорука того, що любить він справжню мене, а не вигаданий образ. … Час ніби не рухається. Потуга за потугою, а доня все ще залишається в животі. В голові думки, що будуть мене, мабуть різати, але жену їх геть. Ісусе, допоможи мені, благаю! Знаходжу зручну позу – обпершись об ліжко, а на потузі присідаючи. Це трохи допомогло проштовхнути донечку. Ще кілька спроб і починається якась метушня. - Подвійне обвиття. Акушерка розмотує наше сонечко і цей маленький крикливий клубочок вже за хвилину опиняється на моїх грудях. Невже це правда? Виявляється народжувати не так і боляче, в порівнянні з переймами. Зате, як каже моя лікарка – як вагон розвантажити. 7 березня 2011 року о 14.00 годинник на мить зупинився, щоб з новою силою почати рахувати хвилини нового життя. Життя, нашого подарунка від Бога: маминої і таткової дон; найціннішого скарбу у всьому світі. Перше, що пам’ятаю про нашу крихітку – це щічки-хом’ячки. Міцно стулені очки і такі кумедні нагамані щоки з червонуватими плямками. Це у доні від маминих гастрономічних забаганок еритема була. Лежу, розглядаю це мале чудо й досі наче не вірю, що вона вже з нами. Далі все за відпрацьованим роками планом. Вкололи окситоцин. Відійшла плацента. Один невеличкий внутрішній шов. Не думати про це допоміг спрей лідокаїну (хоч і коштує він трохи ~120 грн., але раджу перед пологами купити, щоб до зашивань «по живому» справа не дійшла). І наступні 2 години наша новонароджена сім’я залишилась сама. Доня, трошки похникавши, взялась їсти. Татко наш увімкнув телефон і довелося всім радісно повторювати: «Так. Народились. 3 300, 50 см. Слава Богу, все добре. Дякуємо!» А я лежу, дивлюся на оцих моїх чуд і розумію, що тепер у моєму житті два безмежно коханих Божих подарунка!!!
Оповідь перша: "В передчутті чуда, або весільний подарунок згори" Щоби все було чинно й правильно, розпочну з початку. У нашому випадку – з весілля. Відповідь на питання «чому» проста і досить банальна; бо напередодні цій святковій даті хотіли завадити «червоні монстрики». Правда, їх злобний план зірвався, бо свято таки вдалося і я аніскілечки не нервувалася (зате, досить активно і щиро дякувала Богові за людей, які придумали тампони ) (зашарілася….) Оскільки з «монстриками» ми відтоді не бачилися (то вже Христина постаралася), то знаючі люди рекомендували дату останньої зустрічі запам’ятати і від неї 40 щасливих тижнів рахувати. Причому, щасливими я їх називаю без перебільшення. Зразкова вагітність. Це якщо описувати коротко. Благословенна вагітність. – Якщо говорити про суть речей. Коли ми ще не знали, що вагітні, у мене піднялася температура. Перший раз все саме пройшло, але за день – повторилося знову. Самопочуття було не з хороших. Батьки надавали купу ліків; але ми з чоловіком противники медпрепаратів без крайньої потреби, тому вони залишилися нечіпаними. Правда, моє сонечко в ту ніч активно молився; чергував біля мене: міряв температуру, робив компреси і навіть мисочку на всяк випадок приніс (бо я натякнула, що може і «зворотнім зв’язком» все закінчитися). То він потім жартував, мовляв, якщо після цього всього ти не вагітна, то вважай на себе. Але вагітністю тоді не запахло. Температура піднялася через горло – на мигдалині залишився шматочок їжі і почав гнисти. Він і спричинив запалення. Що ми вагітні, дізналися через півмісяця. Але, дяка Богові, що тоді ніяких пігулок не пила, бо на тому терміні для донечки все могло б закінчитися, так і не розпочавшись. Другий момент, за який дуже переживала моя лікарка – фолієва кислота. Переживала, бо я стала на облік не в потрібних 12, а в 16 тижнів. Зізнаюсь, зробила це свідомо. Начиталась про тих лікарів, їхні жахалки і зайві нервові моменти, то й вирішила, що нема чого псувати собі насолоду вагітністю. Тим паче, що жодних токсикозів чи інших неприємностей у мене й близько не було (навіть ні разу не кашлянула за всі 9-ть місяців). Так от, вона переживала, що я не приймала фолієву кислоту, а на маляті це могло кепсько позначитися . Але свідомо не здаючись лікарям, я молилася за нашу манюсю. Просила, щоб Бог дав мудрості правильно харчуватися. І, як виявилось пізніше, увесь цей час ми активно сиділи на зелені у якій та ж таки фолька і була. (Тільки цього року з’ясувала, що коханий зелень любить «дуже в міру» Як він щодня салатики й «так шматочками» їв – для мене й досі загадка ). Решта місяців, днів та годин життя нашої малючки у животику протікала так само зразково. Доня вела себе чемно: щодня перестукувалася з мамою кодовими сигналами, без нагадувань робила зарядку і слухала всі мамині розповіді про татка і світ довкола. І так тривало до тієї особливої ночі…
