Років з 10 тому, ми з чоловіком натрапляли на сторінку цієї книги. Він дотепер сміється, уявляючи мене у чистому "переднику" і з бантом. А інтимним епілогом буває фраза: "А тобі не треба поплакати?"
Чомусь бувають миті, коли здається, що життя сидить на тобі верхи і ти не уявляєш, куди рухатися далі, і "б"єш копитом", стоячи непорушно... Саме тоді хочеться писати, мабуть спрацьовує закон "вагонного співбесідника". А хай і так... Аби почати дорогу...
