«А знаєш… ми як дві стихії, ми самодостатні, але разом творимо дива, тільки разом можемо сповнитись у новому, незвичному…» Питання ось у чому… чи можна одночасно так сильно ненавидіти і любити ту саму людину? Маєш знати, що усе серце переповнене тобою і за це тебе ненавиджу і за це тебе не відпускаючи люблю! Стоп, вистачить сопливості… життя диктує своє. Буде все як слід, і паритись не варто… Її полюбить інший, з ним буде пізнавати браковане щастя. Усі будуть вважати її старою дівою… поступить стандартно, прийде до нього заплакана і скаже, що вагітна. Бідака не матиме куди дітись. А він? А він буде сам… потім підчепить якусь ідіотку, закохає її у себе… Не так любитиме як вона, але жити можна… Вона напише крутий феміністичний роман, обісре там усіх хлопців. Головна героїня буде щаслива у нещасті і вона себе сповнить у житті без коханого чоловіка! Ага, а потім вона буду крута, відчує себе щасливою у материнстві, потім трішки сивини… перехідний вік у дітей, чоловік почне зраджувати. Буде побожно із хустиною на башці стояти до синяків на колінах і молитися… щоб дочка не залетіла, щоб син не розбився ганяючи на мотоциклі. А він і далі будеш її непокоїти, він і далі безсоромний не залишить її ночами. Їй подобатимуться його візити… вона житиме ними у сні… вони будуть нагадувати бувалі хвилі щастя… безтурботної молодості. Він стане фотографом, і вона пильнуватиме за твоїм життям. Випадково зустрінуться, зробить її портрет, це стане кульмінацією його професійності. Далі неї не здатний піти! Вона стала для нього межею, тільки із нею не мав межі, тільки вона його кульмінація. Його сива борода і лисина… «Ах, невже це ти?» - подумає вона… ні це не ти, але блиск очей той же, саме він дав їй поштовх до нового життя, відкрив планету МИТІ. Тоді він буде далекий і найближчий… серце рватиметься від болю її помилки, а може від далекої прив’язаності. Можливо менше її страху, більше його рішучості… і тут би був щасливий кінець. Надія є… їх діти здибляться… крізь пил років роман повториться апять! Це непевне найгірший сценарій сопливого жіночого роману, питання: «З чого почати писати свій роман?» Блін, не тупи… він уже давно пишеться…
Сьогодні, як ніколи так коряво, Із серцем вирваним з грудей, Ходьбою п'яною, тупою Вже йду навік з твоїх пісень. Іду, дорога розійшлась надвоє, Іду не бачачи мети, Іду я гордо без прокльону І крок я роблю не легкий. Не зна ніхто, як з болем до жаги, Кусаю нігті, я в куток забита. Розтерла туш, піднеслася стою, Киплю, як лань несамовита. Стою над обривом життя, Нема різниці між вином недолі, Курю сигару тиху почуття, І вже забула того ідіота.
Нехай і так, помріяти наважитись зумію Ну лиш прошу не треба більше виховань Ліміт закінчився страждань душі моєї І віддих я останній з легкістю віддам Нехай і так, помріяти наважитись зумію Нехай спочину… у твої долоні все віддам Лиш тільки присмак дай відчути миру Візьми за руку… і у тиші заведи у рай Нехай і так, помріяти наважитись зумію Одне прошу при виборі не забувай Я пробних ролей переносити не буду Одну, або ніякої уже Ти не давай…
