Короткі моменти осяяння в які розумієш, що буквально тепер, зараз стаєш зовсім іншою людиною. Кажуть, це досвід. Але це лякає. Бо у віці, коли вже здається все більш-менш зрозуміле, стабільне, визначене... починаєш змінюватися настільки несподівано, що геть незрозуміло куди це приведе. Поки інші зрозуміють, що ти вже зовсім інша, ти навчишся жити з цим. Досвід дорівнює розчаруванню. Або ж не зовсім так. Досвід - це гіркота, притлумлений сум, погляд на себе збоку - а то он яка я насправді, он що виявилося під цими всіма нашаруваннями, комплексами, помилковими уявленнями юності. Цікаво коли це помітять інші, і чи взагалі таке станеться. Коли вони зрозуміють, що однієї осені одна людина стала кардинально іншою.
Де ти забарилася, крихітко? Ми вже давно готові взяти тебе в коло наших обійм. Поруч нашого ліжка пустує площа - для твого кольорового ліжечка. Я вже зібрала величезну бібліотеку яскравих книжечок - мудрих, цікавих - в них безліч захоплюючих світів. А в одній потаємній шухлядці - ти не повіриш - я навіть складаю для тебе одяг. Ці речі якимось дивним чином потрапляють до мене - то ніжна атласна піжамка, то пухнастий кольоровий шалик. Ти будеш сміятися - ми маємо навіть для тебе мотоцикл. Кумедний маленький мотоцикл який навіщось добрі родичі передали з-за кордону. Ти мусиш поспішати, до мотоцикла треба ще рости. А як багато місця є в моєму серці - там я притримую для тебе океан тепла, зворушливих розповідей про нашу сімю і родину, багато знань, які тобі треба засвоїти, безмежну віру і оптимізм. А найголовніше - в тебе буде чудовий батько. Направду, лише заради того, щоб позайомитися з такою неймовірною людиною як він - варто народитися. Повір мені. І поспішай...
А якщо завтра війна? Ви би відпустили свого коханого, свою надію, підпору, свою зірку, свою скрипку туди, де їх використають як гарматне м’ясо? Я однозначно ні. Серед своїх патріотичних почуттів не можу знайти тих, які виправдають будь-яке вбивство. І ніщо не може мене переконати, що це правильно – віддати життя за ефемерну ідею. Ну хіба що.. ну хіба що... Може для цього треба бути менш егоїстичним, або пережити складну внутрішню драму, або просто бути нещирим із собою.
Вразило мене нині, коли одну форумлянку, в якої виявили завмерлу вагітність, втішали решта.Тобто вразила одна фраза: значить був ще не час, значить малятко чекає вас в майбутньому... Мене це дуже заболіло. Бо рік тому я теж пережила таке. І серце рвалося на шматки коли мені казали - значить був ще не час. Це був час, це настало, Бог подарував мені дитинку, і хоч їй було тільки кілька тижнів, вона БУЛА. Не могло бути не того часу, не тієї ситуації, бо вона була. Я бачила те, що від ненї залишилося. І я просто хотіла, щоб зі мною поплакали, а не переконували, що це був глевкий млинець..... Не можна ТАК втішати.
Цікаво, а якби трагічні епізоди нашого життя минали під уривки мелодій з французьких кінофільмів чи здавалися б вони від цього менш трагічними? Ці фільми несуть в собі естетику відстороненого споглядання, замилування дрібницями. І навіть горе, трансльоване під солодку мелодію, у цих фільмах виглядає як швидкоплинний епізод казки під назвою "життя"...
