Вчора для мене грала Кейко... Дарма, що у залі театру було ще кілька сотень глядачів, окрім мене, я знала - вона грає для мене. Божественна мелодія, що линула із нутрощів білосніжного роялю, змушувала народжуватись та помирати, плакати та втішатися, злітати та падати водночас... Мелодії космосу, сльози океану, ніжність матері - все було... Дивно, але мені вчувався і кришталь карпатських джерел, і велич Фудзіями, і тьохкання українського соловейка, і миготіння барвистих крилець якогось японського колібрика. Відкрийте для себе Кейко Матсуї і ви переконаєтесь, що серце жінки від любові і страждань тріпоче однаково - чи під шовковим кімоно, а чи під лляною вишиванкою...
Сьогодні, але кілька років тому, народилося моє щастя. Воно не плакало, як-то я вичитала тоді була в якомусь мудрому журналі, а лише пхинькало собі. Сопіло в манюній носик і не дуже хотіло їсти мамину цицю (ота нелюбов залишилась і донині, я вже мало не закомплексувала, але синулька, що народився кілька років потому, вселив у мене віру, що таки моє монько не гірке...) Той день - 12 листопада народив і мене - як маму. Я стала зовсім іншою, бо я принесла оте маленьке сонце у світ. Усі її люблять, з її нестримним скорпіонським характером, всі милуються її неймовірно гарними очиськами, втішаються вмінням і талантам... А я собі тихо радію: це моє... щастячко... квіточка... донечка...
Листопад прийшов до мене у мякеньких тапцях... Він чапав по сухому листю, а воно навіть не шурхотіло, набравшись осінньої вологи. Пустив дощ слізьми, хмари втопив у волоссі, не даючи йому пухнаститись. Але сонця не прогнав, воно щедро сяяло з низького листопадового неба і переконувало мене: все так не буде, тримайся, дурепко, тобі ще багато треба зробити у житті...
