Я — українець. Є у мене право на рідну мову та свою державу, на гордий прапор золотисто-синій, на щастя жити у такій країні. Я — українець. Право знати маю про тих, кого героями вважаю, що людство рятували від руїни, — синів і дочок, гідних України. Я — українець. Хочу право мати завжди усе, що думаю, казати, на незалежну та міцну державу, на все, що гарантовано по праву. Я — українець. І моє це право любити землю горду й величаву, та дух свободи набирати в груди. Я — українець. Був ним, є, і буду!
Буває мить якогось потрясіння: побачеш світ, як вперше у житті. Звичайна хмара, сіра і осіння, пропише раптом барви золоті. Стоїш, як стогін, під склепінням казки. Душа прозріє всесвітом очей. Кричить гілля. З облич спадають маски. Зі всього світить суть усіх речей. І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж відти згадуєш себе. © Ліна Костенко
Піду під вечір В осінню мряку. Це буде втеча Або подяка. Я вийду в осінь – В листопад, мабуть… Душа попросить Цікавих фабул. Зроблю зупинку В нічному парку – Чи на хвилинку, Або до ранку. Зів’яла осінь Згубила барви. А я ще й досі Люблю смак кави І осінь пізню, І прохолоду, І запах лісу, І насолоду… Гортає вітер Листки осінні, А скоро рисом Сніг світ засіє… автор:Людмила Пуляєва
У часо-просторі для нас Так мало простору і часу. Нас обкрадає знову час На півдорозі до Парнасу. І не кажіть, що час лікує, І не кажіть, що все мине… Ми знову згадуємо всує Про Бога й небо голубе… На час і простір нарікаєм, Шукаєм тисяча причин, На потім зустріч відкладаєм, Але настане день один, Коли ні простору, ні часу Ні слів, ні снів, ні почуттів… Згорає все й усі відразу Останнім спалахом в житті. Тоді – пітьма і безконечність, А, може, зорі чи глибінь… Ніхто не знає доконечно, Що буде там, де часу плин Уже нікого не лякає, Бо час для Вічності –зеро. Нехай біжить він чи минає – Його нема і не було… У часо-просторі живемо Лиш тут і зараз, далі – сон. До Вічності поволі йдемо – Такий – бо Вічності закон. автор:Людмила Пуляєва
Коли не маєш, не втрачаєш, Бо твоя знахідка – Для когось втрата. Загубив-не смутись, Знайшов – не веселись, Лиш філософськи посміхнись: Усе ще збудеться колись. І кожен має по заслузі: Хтось кілька вірних друзів, Хтось безліч щирих ворогів… Чого найбільше ти хотів? І хто ти був у цім житті? Багач, бідняк Чи середняк? Але ти всюди і ніде, Бо хто шукає, той знайде – Тебе, мене, його, її… Або нікого, або всіх… Усе так складно і банально, І розважально, і печально. А на загал – усе о’кей. Бо без розлук нема побачень І дня без ночі теж нема. Уже закінчилась зима – Все набуває інших значень. Тому і смерті теж нема, Лише життя, в якому смерть. Така от вийшла круговерть. автор:Людмила Пуляева
Ця осінь з очима кольору вишні, Це листя, що падає золотом вниз, Це місто, де ходить дахами Всевишній, Цей дощ, наче осені вічний каприз... Цей жовтень не жовтий і не зелений, Він кольору щастя і теплих дощів. Блукає кохання між гілками клена І слухає осені лагідний спів. Ця осінь чомусь загадково-печальна, Ця осінь замріяно дивиться ввись.. В очах - нерозгадана вічная тайна Про те, що ще збудеться, може, колись... Ця осінь, це листя, це місто, цей дощ... Цей жовтень з коханням заплутались в клені. Бруківка, будинки і гамір всіх площ Співають цій осені гімни шалені. Ця осінь з очима кольору смутку Так довго не хоче тепло відпускати, Кидає під ноги ніжності жмутки І мріє про те, що ще буде кохати... Людмила Пуляєва
Після багатьох невдалих спроб, врешті-решт, мені вдалося зареструватись на ДП. Ура!
