Я -пізня мама. Деякі мої ровесниці вже готують діток до ВУЗів, а я наново вчуся міняти підгузки, варити кашки і таке інше. І цього разу це зовсім по-інакшому. Не тому, що забулося за 9 років. Змінилось. Тоді дитина це була радість. Тепер це відверта, щира радість. Я радію навіть тоді, коли серед ночі просинаюсь погодувати, а часом і побавитись. Тоді я відчувала відповідальність і повязані з нею переживання, тепер - більш спокійно і виважено, я знаю, що все зроблю як слід. Тоді - постійно було якесь напруження - не доїдає, не поправився! Купатися- та це ж ціла процедура! Тихо всім - дитина спить! Ой, плаче! Стерильність, замість чистоти. Тепер - все якось легенько, без напруження - їмо скільки захочимо, важимось - дуже рідко. Купати? З радістю! І можна без тата, і можна зранку. А якщо сил нема - завтра. Головне, щоб і мамі і доці було добре разом, приємно і радісно...
Багато років я не планувала народження другої дитини. Зі старшеньким вистарчило мороки, як за трьох. Адже він був надзвичайно непосидючим малюком, далі дуже часто хворів, тепер - школяр, що вперто не хоче вчитися. Про другу дитину, я навіть думати боялась.Боялась, аж до гріха і болі... Але якось я подумала, що ще трішечки - і він остаточно виросте, і мені нікого буде потульцяти-поцьомкати. А потім - знайде дівчину, відсторониться, піде... А мені залишиться самотність та хатні турботи. І мені дуже захотілося мати ДОНЕЧКУ! Дуже. Чесно кажу - планувала, вираховувала, загадувала, молилась. Так -ПОЛУЧИЛОСЬ. У мене тепер є доця. Саме наймиліше дитятко у світі.
