Записки твоєї(?)екс(?).3.

Пішов другий день іншого життяюююЩе позавчора я була щасливою і безтурботною.Коханою...
Вечір.Питання.Тепер у мене суцільні знаки питання...
Мій організм не перестає мене дивувати.Зазвичай я плачу від найменшої дрібнички.А в стресових ситуаціях у мене вмикається моє інше Я.
Свіжа голова.Сухий і чіткий план дій.Маса ідей і головне - сили на їх втілення.

Я зараз всього боюсь.Боюсь.Боюсь...Боюсь реакції мами,знайомих,друзів.Боюся співчуття...

У мене атрофувалися основні інстинкти.Я випадково згадую,що треба пити - п,ю.Згадую про їжу - їм. Навіть про потребу піти в туалет я згадую відсторонено...Я нічого не хочу...Тільки поговорити з тобою.І дуже цього боюсь.Мені так страшно подивитися тобі в очі.Я бачила їх позавчора...І мені дуже не сподобалося побачене. В них були розгубленість і злість... А мій чоловік не боягуз! Коли я помилилася? Позавчора?Чи багато років тому,коли сказала тобі "так"?

У нас зараз мали б бути емоції навпаки: я б мала злитися,ображатися.А ти мав би відчувати сором,збентеженість,розгубленість.Нонсенс.

А ще думаю: чи зможу я пробачити,забути,не стати мстивою і злою...Воно мені треба?
Як я зможу вірити,довіряти тобі?Деякі жінки живуть з цим з корисливих міркувань.Зрадливі чоловіки забезпечують їм певний рівень життя,купують свій спокій. Що б мало спокусити мене: машина,квартира?І кожного разу,коли ти затримуєшся, малювати в уяві картини маслом? Ні! Я так не хочу!Боятися відкрити твою шафу,бардачок в машині,витягнути все з кишень перед пранням,підняти трубку мобільного,коли дзвонить невідомий номер...Я не хочу жити з людиною,котрій не довіряю на 100000000000%. А ти нічого не робиш для того,щоб я тобі вірила.Я вже майже дві доби в пеклі...

Ти подзвонив. У мене нарешті хлинули сльози...