Тілесна терапія дисоціації. Розбори провалів.

Найбільшим розчаруванням для мене було те, скільки власної роботи над лікуванням потрібно зробити.
І не треба тут сміятися: "А що б ти хотіла, лінтяйко?", бо це трохи про інше.
Коли приймаєш такі препарати, які приймаю я, то багато з чим доводиться миритися.
З ризиками, з побічкою, з обмеженнями, з ціною, врешті-решт.
І логічно, що за це хочеться чогось вагомого. Наприклад, полегшення.
Коли у мене вже на ліках стався напад, то найгірше мене розбалансувала саме ця неочікуваність. Це було те, чого точно не мало бути (за моїми уявленнями).
Коли сили повністю вичерпались а діти повністю заснули, я взяла свій пакетик з таблетками і почала трусити блістери, говорячи до них:
- Навіщо ви мені взагалі, якщо не можете мене захистити?
- Ви що, підробки? Мені що, знову робити все самій?
- Чи не могли би ви справді діяти, а? Може ,варто було би почати навіть грьобану накопичувальну дію, за ті тисячі гривень, які я на вас витратила?
Таблетки у блістерах сухо і гладенько стукали.
По мені стікав липкий холодний піт.
В горлі було те неприємне відчуття, якого я так хотіла позбавитись.
Я розуміла, що роботи не те що непочатий край. Що я просто не розуміла, наскільки мені доведеться впрягтися.

З іншого боку, до скількох років я би хотіла прожити?
Я замислилась. Останнім часом кожен прожитий рік виглядав мені на бонус. Я зовсім не думала про старість, про те, якою колись буду я і яким буде світ. Згадала одну жіночку - лікаря з поліклініки, якій 65 чи то 67 і в неї модельна зовнішність та крутий стиль. Подумала собі, що маю хороші шанси бути такою в її віці. Моїм дітям тоді буде... 45, 41, 39 і 35, ого! А може, вони таки виростуть гідними людьми? Четверо дорослих гідних людей! Чому я ніколи всерйоз про це не думала?
Чому я припинила думати про майбутнє, щось планувати, щось купляти наперед? Чому з пристойного зимового одягу в мене лише слінгокуртка, а кількарічний в хвіст і в гриву ношений пуховик виглядає вже геть страшненько? Не тому, що я економила на собі. Я просто не уявляла собі майбутнього. Не планувала його зовсім.
А добре було би... Одужати, налагодити справи в роботі. Купити новий одяг, більш радісно користатись з нагод кудись піти. Можливо, за кілька років намріяти собі ще одного малюка. Ну можна ж помріяти? Я чомусь ще дуже давно думала, що в 42 народжу. А що, як і справді? Не як плани, а як мрія. Якою я тоді буду? Яке у мене буде волосся? Я буду дуже гарна. Куплю для тієї дитинки дорогий розкішний слінг. Або - зараз куплю для Лідії і лишиться на потім. І коли мене будуть бачити з тією дитинкою, то будуть дуже дивуватись, що мені 42. А що то, хіба вік? От коханому зараз 40. Щодо нього у мене також є плани, якщо вже мріяти Уявляю, як всі здивуються, коли в мої 42 з тією дитинкою у гарному слінгу гулятиме він, якому буде... 51..

Просто уявити, що майбутнє існує... Яка це розкіш.
Так, заради цього я готова працювати. Звісно, ще не раз впаду, ще не раз розплачусь від втоми і розпачу, ще не раз збиратиму себе докупи. Можливо, це головна справа в моєму житті, без якої подальшого життя попросту не буде. Можливо, зараз не потрібно планувати того, про що я не маю уявлення. Але дозволити собі майбутнє я маю. І вже дозволяю. І це точно добре.