Тату... подзвони...

В мені надмір думок. Вони як завше не дають мені заснути. Рояться, клубляться, змотуються і заплутуються. Як ж іноді хочеться тиші у голові. Як ж хочеться внутрішнього спокою і гармонії. Як ж... Сьогодні я палила свій страх. Згідно всіх рекомендацій психологів та інших божевільних. Написала "страх" і підпалила. Гарно горів.
Почала малювати картину і домінантність червоного мені не подобається. Я хотіла шось бузкове... а тут знову ця революція. Я не вмію кривити душею Що на ній є, те у неї народжується. За три-чотири дні написала 123 (спеціяльно рахувала) вірші. Гарні і не дуже. Я їх просто пишу не правлячи, навіть знаків розділових не розставляючи. Сідаю і пишу. Не вмію писати їх на клавіатурі. Мені потрібен мій безолаберний почерк, мені потрібен папір і гарна ручка. Відчуваю себе морально виснаженою Добитою. Такий стан буває коли я перестаю хотіти кави, а у холодильнику закінчується пиво.
З мене поганий філософ. Я дописалася до того, що вже і зараз треба зносити у підвал дошки і сушити їх. Смерть Віктора перевернула щось у моїй голові. В мені поселився тотальний страх щось не встигнути. Я його вже і палила, і на клапті рвала, і ногами по ньому топтала. Живучий зараза. Знаю одне. Місяць тепер не писатиму. Маю мозоль на середньому пальці правої руки від ручки. Згадались студентські роки. Коли на пари не ходилося, а потім за ніч мусово тра було переписати конспект бо у викладача бджоли в голові. Якщо б душа мала здавати якісь екзамени, я б здавала їх у форматі поезії. Я так люблю бути собою. Без масок, без дибілкуватого напарфумленого позитиву... Я навчилась бути іншою собою. Я щаслива, що мені були дані уроки з яких я могла це зробити.
Я дедалі частіше думаю про свого рідного батька. останній раз я з ним спілкувалася три роки тому. В мені живе образа. Я хочу йому вибачити. Мене то гризе. То така собі міль, що поїдає светри мого внутрішнього комфорту. Він єдина на планеті людина на яку я маю образу. Якій я не вибачила. Хочу і не знаю як. Я молю в Бога аби дав мені мудрості, а йому смирення зателефонувати і сказати одне єдине "вибач", В мені на тонну стане легше.
Я не розумію його. Може в мені і мешкає нарцисизм, але мрію аби моя дитина бодай на 10% була такою як я. Я не ідеальна, але я щаслива від того якою я є. Я нині врятувала людину.

Це так цікаво трапилося: Мамі нині було дуже треба аби я приїхала. І попри гидотну погоду я мусіла заставити себе вийти на вулицю. Спочатку від мене втекла маршрутка. Я дуже розізлилася. Наступна банально не зупинилася. Я змерзла. Неймовірно змерзла. Коли нарешті приїхала моя то з неабиякими зусиллями впресувалсь в неї і поїхала. Потім виходила тітонька і я сіла на її бокове місце. На сидінні навпроти сиділа жіночка. Вона мені видалась надмір блідою. Рука щось заміцно стискала ручку на сусідньому сидінні. Я спочатку шось боялася до неї заговорити. Але потім я попросила її... посміхнутися. Я знаю, що то дурацько виглядало. Але вона не змогла. Я сказала, що викликаю швидку, бо на мій погляд у неї інсульт. Мене сприйняли за студенку меду, 1 курс і дурепу. (мене здивувало, що деякі люди не знають того, що відбувається під час інсульту) Вирішила робити своє. Швидку чекала вже на перехресті Стрийська-Наукова. Тітоньці казала, що я дуже хочу помилятися. Маршрутка також чекала. Всім було цікаво чи я справді дура. Ідійоти. Але в тітоньки таки був інсульт. Швидка то підтвердила. Потім мені дзвонила та тітонька ( я впхала їй свій номер телу аби вона сказала мені колись як вона) і дуже дякувала. Якби вона не звернулась вчасно, то наслідки були б такими як зазвичай при інсульті, якого вчасно не помітили. Я така вдячна Богу, що попередні маршрутки поїхали без мене. В мами нічого нагального не виявилося... але я сіла саме в ту маршрутку в якій була саме та жіночка.

Але я про батька. Я не розумію його. Як можна відмовитись від такої дитини (людини), як я? А від онуки? Яська, моя Яся, то ж така радість, таке щастя. Як можна у самого себе це забрати? Мені дивно. Якийсь душевний мазохізм.
Я часто думаю аби написати батькові листа. Ні, я пишу йому листи... але не знаю його адреси. Складаю листи до віршів. Потім додумую ще щось дописати і пишу нового. На випадок як знайду, як йому його передати. Мій лист до батька вже має 51 сторінку. НЕ знаю чи захоче він його читати. Але я б дуже хотіла. Саме дякуючи йому в мене металевий характер, сталеві нерви і холодна кров. Коли часто бити в одне і те ж місце воно втрачає чутливість. А він бив у серце, а він гамселив душу. Я така йому вдячна. Я є така як є. Хочу йому подякувати... Але не знаю адреси.
А ще мій батько ніколи не звертався до мене по імені. Для нього я завжди була "дибілом", або "рагулем" (були й інші слова, але вони матерні). Прийшов час, коли я почала звертатись до нього Михайло Іванович, а не "тато". Якось до нас прийшли гості і він хотів перед ними вимахнутися то сказав "доця принеси... (щось там)". Я не зреагувала. Навіть подумати не могла, що то до мене і лиш коли він мене штурхнув і повторив... Стало так шкода. Його шкода. Мені чомусь завжди було його шкода. Він не вмів любити. Та і зара, певні, не вміє. Я співчуваю його катастрофі і готова віддати йому шматок свого серця. В ньому любові вистачить не на одне життя, в шматку серця. Треба просто прийти і взяти. Це так прекрасно любити. Це так прекрасно мати серце, яке можеш віддати, не вимагаючи взамін. Просто віддати. Це так прекрасно зуміти прийняти чийсь шматок серця. Мені так шкода, що він цього не розуміє. НЕ відчуває... не потребує. Я б стільки йому сказала... стільки... Так шкода, що він не хоче чути...
А може я справді дуже погана дитина була?
Тату... подзвони...