Справжня любов або приклад батьків

Пам'ятаю, як одного разу на парі почалась в нас суперечка про майбутнє подружнє життя. Одна з дівчат вперто доводила, що любов є тільки до весілля, а потім буде звичка і "мус". От мені цікаво, що тоді так повпливало на її думку? Можливо, приклад подружнього життя батьків?
З власного досвіду можу впевнено сказати, що, завдяки батькам, я вірю в існування подружньої любові. А якщо не вірити, то для чого тоді взагалі заміж виходити?)) Так от, мої батьки одружені вже майже 32 роки. І до цього часу вони (люди "старої закалки") кажуть одне одному, що люблять. Проходячи мимо тата, мама нахиляється, щоб чмокнути його в майбутню лисину)) За ці роки тато ні разу не назвав маму Оксаною, а тільки Оксанкою. Одного разу, ще коли я вчилась в школі, до мене прийшли подружки. Мої батьки вчителі, тому вони звикли називати їх на ім'я, по батькові. І яким було їх здивування, коли почули, що мама назвала тата "зайчиком"!!!!
Так, вони можуть подутися одне на одного, вони обоє вперті, і виникають сварки і суперечки, але я бачу їх любов і розумію, що такі стосунки існують. Можливо, є сім'ї, в яких живуть заради дітей, спільно нажитого майна чи зі звички. Але я пишаюсь, що виросла не в такій. Тому точно знаю, якої сім'ї хочу сама.
Ще здивувало, що та сама дівчина говорила, як то гидко прати чоловікові шкарпетки. І з тим, слава Богу, в нас проблем немає, бо тато мій чистюля))) Але ж то шкарпетки не якогось чужого хлопа, а твого чоловіка, рідної людини. До того ж, в нас час потрібно лише ті шкарпетки позбирати і закинути в машинку, а потім посортувати)) Чомусь в мене виникла асоціація: як поміняти памперс дитині і повитрісати г**** з пеленок, то нормально, бо ти її любиш, а вже як випрати чоловікові шкарпетки, то фууууууу...... Хіба це нормально?