Складна розмова
Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 1848
Так сталось, що вчора мої сини пропустили шкільний День Пам'яті Голодомору. Донька в садочку брала участь у флешмобі "жменька зерна", але я не впевнена, котре з зерен проросло в її свідомості, - тому вирішила посадити і своє.
А садити його непросто.
Насправді, так сталось, що це перша в моєму житті така розмова з дітьми - від А до Я про голодомор. Раніше я старалась "підшивати" і "допояснювати" інформацію, яку вони отримували з більш централізованих джерел. Згодом розповім, чому так. Та сьогодні все мусило змінитися.
Кожна мама знає і відчуває, наскільки можна додавати подробиці, підсилювати враження чи навпаки - згладжувати його для дитячої психіки. Тому мені не хотілося починати розмови з "Жовтого князя" чи іншої шокотерапії: з того, як я відчуваю сучасне юнацтво, воно в кращому разі сприйме це як якісний жахливчик. В думаючу частину душі всі ці подробиці наразі не пустить підсвідомість. Там ще нема "полички" для цієї інформації, і саме цю поличку ми і маємо створити як батьки, вчителі, покоління. Сучасним дітям взагалі треба чимпоменше готової інформації і чимпобільше "поличок" та міцні цінності, через які фільтруватиметься інформація при подальшому її зборі.
Думаю, про жахи голодомору говорити з маленькими та юними можна буде лише тоді, коли буде визначене і закріплене основне. А от це основне я зобов'язана вкласти їм як мама, як носій та передавач у спадок їхньої генетичної свідомості. Зрештою, саме здатність передати правду і є тим вистражданим правом, яким я дорожу найбільше в нинішньому контексті. І саме для того, щоб правда, мова, віра і нація померли, - було влаштовано геноцид. Сьогодні я наголошую на цьому слові собі і своїм дітям. І впевнена, що дитина, яка знає слова "інтернет", "пошуковик", "програма", може і має знати слово "геноцид" та його значення для нашого народу.
Отже, сьогодні - день, в який всі українці мають згадати, дати визначення і об'єднатись в розумінні історичної правди. Та передати цю правду наступному поколінню. Правду про злочин проти людства.
Багато хто говорить про особисте, і мені також є що сказати. Я - етнічна росіянка, вчилась у російській школі і вивчала історію - цілком зрозуміло, ким переписану. Досі пам'ятаю, як нам пояснювали про "неврожайний рік" та "збіг обставин". І як ми протягом вивчення теми голодомору не спілкувались з українськими класами в паралелі. Нам не забороняли, просто якось не клеїлось спілкування. А спогади росіян з прикордонних територій, які також постраждали як у 1932-33, так і в 1946-47, використовували як доказ того, що "нічого особистого до українців не було: це просто неврожай". Знаєте, воно було логічно та переконливо. І говорили це люди, яким ми довіряли. Тому змінювати свою думку було дуже боляче. І все ж цей досвід перепрограмування свідомості я вважаю безцінним. Бо зсередини знаю, які аргументи треба упередити, щоб зберегти правильне розуміння речей.
Голод в селах моєї бабці та дідуся - насправді це було "за компанію". Тим страшніше виглядає знищення народу голодом, що заради нього і "своїх під роздачу" не шкода. Мені навіть писати про це тремтять руки. Що вже і говорити про те, що провести виховну бесіду для своїх дітей я... почувалась не вправі, буквально донедавна. А потім зрозуміла: "демографічна ситуація" може покращуватись лише тоді, коли народжені діти виростають свідомими. Самої лише народжуваності та "вирощування" дітей недостатньо, і час включатись в складні теми на повну - для мене настав.
Починаючи цю розмову, я дуже хвилювалась. Дітям моїм 10, майже 7, 5 і півроку. Тож організувати належну увагу непросто, а мені було б важко продовжувати говорити про голодомор вперше під сміх чи підстрибування когось з них. Та вони сіли і слухали. А потім питались. Слухали знов. І з кожним питанням я хвилювалась ще більше, але ми виходили до все конструктивніших та все практичніших висновків.
Висновків про те, що ми (як сім'я) - нащадки і спадкоємці великого народу, який не вдалося знищити.
Про те, що визначення голодомору як "злочин", "геноцид" не мають бути затерті, перетягнуті і викривлені, і саме для цього ми щороку влаштовуємо дні пам'яті.
Про те, що нам потрібно працювати над відновленням України. Як нікому іншому. Що зараз нас хочуть послабити іншим шляхом - сприяючи отупінню і перетворенню громадян в "населення". А ми не маємо цього допустити. Що своїм розумом, твердістю, правильною позицією маємо горою стояти за себе і за всіх, кого знищили.
Про те, що пам'ять про геноцид українців імперіалістичними амбіціями Росії не має бути підставою для агресії до сучасних росіян як народу, а тим більше - національної меншини в Україні.
В нас є з ким воювати. Є що будувати. І є обов'язок пам'яті.
Сьогодні, вже менш ніж за годину наша свічка буде у вікні. Це буде вияв нашого суму за загиблими від голоду. Та знак поповнення народу ще декількома маленькими розуміючими громадянами.
shemely, Ripka, podolyanochka та 14 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment