Самостійна подорож до Чорногорії - пам'ятка ч.2

http://galakavun.livejournal.com/1509.html

(за посиланням можна побачити додаткову інформацію і фото)

Аеропорт Тіват.
Будь-які тривоги і роздратування минули, коли літак опинився в повітряному просторі Чорногорії. Яка краса постала перед нашими очима! Неймовірні гори різних форм і кольорів, химерні скелі, затоки із блакитною водою і відкрите синє море.
Приземлення було більш ніж дивним і хвилюючим, адже літак сідав мало не на березі Бока-Которської затоки.
Аеропорт Тіват
Аеропорт міста Тіват дуже компактний і, так би мовити, домашній. Не заблукаєте. Біля літака туристів зустрічають працівниці аеропорту. Поводяться вони дуже розслаблено, зовсім не офіційно. Можете сміливо посміхатися – вам обов’язково посміхнуться у відповідь. Доречі, десь тут вже стає зрозуміло, наскільки чорногорці відрізняються зовнішньо від інших європейських народів. Це дуже високі люди із засмаглою шкірою та стрункою міцною статурою.
На паспортному контролі теж все спокійно. Видається, ніби до прильоту літака працівник за віконечком солодко дрімав і якнайшвидше хоче повернутися до цієї справи. Скільки відгуків не перечитала, всі дотримуються тієї ж думки.
Як дістатися з аеропорту до місця проживання.
Коли ми вийшли з приміщення аеропорту, на подвір’ї вже вибудувалися таксисти, що пропонували свої послуги. Турфірма не забезпечувала нас наземним транспортом, на відміну від пакетних туристів, які замовляли через неї цілий тур, включаючи житло. Можна було замовити трансфер у сторонньої, вже чорногорської, фірми або власників котеджу, в якому ми замовили номер, але він видався нам трохи задорогим. Точніше, я дізналась, що дешевші способи дістатись місця призначення точно є. До того ж нам кортіло розпочати справжню цікаву подорож з пригодами
Про всяк випадок, ми роззирнулись, шукаючи якийсь заклад харчування поблизу, але нічого подібного не знайшли. Хотілось вже швидше покинути територію аеропорту. Аж тут ми побачили україномовних працівників турфірми, які припрошували людей на автобуси, що мали довезти їх до готелів (цей вид трансферу входив до пакету повного туру). З цими ж людьми, ми мали право зв’язатися, аби уточнити час відльоту, замовити якусь екскурсію тощо. Ми вирішили підійти до одного з них і порадитись.
- Доброго дня! Тіват? Будва? – радісно виголосив він.
- Доброго дня. Ні... – зам’ялась я, – Ви не підкажете, як нам краще дістатися до Герцег-Нові?
Зневажливо пирхнувши, молодик махнув на нас рукою, відвернувся і відійшов на декілька кроків зустрічати інших щасливих туристів. Ми були йому не цікаві. Він не подумав, що міг би нам допомогти (всього лише порадою – нам більше не потрібно було) хоча б тому що він є а) людиною, б) нашим земляком, і, врешті решт, в) представником компанії, квитки на чартер якої ми купували.
Ну, ми не дуже сумували з того приводу. На той момент, прочитавши багато відгуків від інших туристів, я знала, що існує як мінімум три бюджетних способи дістатися з аеропорту Тіват до необхідного міста. Перший і найдешевший – вийти на трасу (знаходиться приблизно за сто метрів від аеропорту) і перейтися вздовж неї близько двох кілометрів в сторону Тівата до автобусної зупинки (деякі туристи стверджують, що до зупинки можна не йти, а спіймати транспорт просто на трасі, щоправда не факт, що кожен водій зупиниться). Автобус до необхідного міста може прийти швидко, а, можливо, доведеться зачекати годину-дві.
Другий і найдорожчий – взяти таксі. Та цей спосіб не підходив нам повністю. Справа в тому, що шлях від аеропорту до Герцег-Нові пролягає через Бока-Которську затоку. Тобто ваш транспорт повинен доїхати до пристані, переправитися паромом на інший берег, заплативши зв це певні кошти, і звідти поїхати далі. Тому водії беруть гроші не лише за пересування по дорозі, а й за переправлення машини паромом, до того ж в дві сторони. Поїздка таким чином стає значно дорожчою. Для пішохода таке переправлення коштує в декілька разів дешевше, та й платити треба, відповідно тільки за одну сторону.
Звідси випливає третій, комбінований, найприйнятніший варіант: доїхати на таксі до парому, переправитись пішки, а на тому березі знову сісти на таксі або на автобус.
От якраз цей варіант ми і вирішили спробувати. Тому підійшли до одного з таксистів і спитали, скільки буде коштувати доїхати до парому. Якщо комусь це стане в нагоді, то такою собі українсько-чорногорською говіркою питання звучало: «Кілько кошта до траєкта?» Тільки я хотіла додати, що мені потрібно до траєкта, себто парому, в місті Лєпєтані (адже саме там пароми очікують на своїх пасажирів, аби довезти їх на протилежний бік – в місто Каменарі), як виявилося, що таксист все зрозумів і, не даючи мені договорити, назвав ціну – 10 євро. Це була прийнятна сума з огляду на вичитану мною раніше інформацію. Ми погодились. І здоровенний чорногорський таксист радісно підхопив наш чемодан і попхав його до свого новенького мерседесу. Дорогою він розповів нам, що також возить туристів по різних екскурсійних місцях, варто лише йому подзвонити і домовитись. Також запропонував зателефонувати другові на тому березі, аби він докинув нас від Каменарі до Герцег-Нові. Це б коштувало нам ще 15 євро. Але ми відмовились, адже хотіли спробувати сісти на автобус там. Чоловік довіз нас до парому, витягнув чемодан і побажав гарного відпочинку. Чорногорська, як і мови інших південних слов’ян – мешканців Балканського півострову – дуже близька до української, тому порозумітися з представниками цього народу напрочуд легко. Більшість мешканців також вільно розмовляють англійською.
Як зайти на паром, ми не знали. Але трохи пороздивлявшись, побачили просто біля суден касу. Ми чесно стали в чергу, аби купити квиток (він коштував 1 євро на людину). Аж раптом два працівники парому підбігли до нас, тараторячи щось чорногорською. Контекст їх слів був приблизно таким: «Чого ви там стали, біля тої каси? Бігом на борт! Вже зараз відправлятися будемо!» Потім вони провели нас до парому і показали рукою проходити далі і ставати біля бортику. Про всяк випадок я все ж тримала на поготові декілька євро. Щоправда, вони так і не знадобилися. Разом з тим, емоцій від цієї короткої переправи ми отримали на значно більшу суму, якщо так можна висловитися. Вітер тріпає волосся і доносить ледь відчутні бризки, навколо – мальовничі гори, які, пропустивши вглиб континенту море, утворили справжній фьорд, по обидва боки затоки – рибальські селища, а вдалині видніється острів й церква Богоридиці на Рифі, які я так мріяла побачити.
Паром
Картина настільки вразила нас, що за декілька днів ми вирішили знову покататися на поромі й здійснити невеличкий похід вздовж затоки.
Бока-Которська затока (вигляд з траси)
Коли ми спустились на берег, почали шукати автобусну зупинку. До нас одразу підбіг таксист і запропонував довезти нас до Герцег-Нові за 10 євро. Не подумайте, що пан таксист, який віз нас з аеропорту, хотів надурити туристів, запропонувавши ціну 15 євро на іншому березі. Пізніше ми зрозуміли, що то їх корпоративна етика чи то пак негласне правило: «Я даю тобі клієнтів, але можу претендувати на 5 євро з поїздки, тому одразу додаю їх до звичайної ціни проїзду».
Ми ввічливо відмовили таксисту і спитали, де тут автобусна зупинка. Не сподіваючись особливо, що він відповість (йому ми мали бути більш не цікавими, ніж нашому землякові з аеропорту), я вже виглядала інших людей, у яких би можна було поцікавитися. На наш подив він закивав головою і провів нас прямісінько до зупинки, розповідаючи дорогою, що автобуси приїжджають приблизно раз на півгодини і щоб ми сідали в той, що йде до Ігало. Отож, якщо вам не трапиться цей милий мужчина, знайте, що автобусна зупинка знаходиться зліва (якщо стоїте спиною до міста Лєпєтанє, з якого відправлявся ваш водний транспорт) метрів за двадцять від парому. На той час там була якась біла будівелька, обклеєна рекламою, а на асфальті жовтою фарбою написано слово «Stop».
Автобус прибув досить швидко. Ми зайшли і купили у кондуктора квиточки до Герцег-Нові. Автобус був новим і комфортабельним, а от білети, грохочучи, видавала дивацька металева машинка з позаминулого століття з декількома ручками і багатьма кнопочками, які вправно і зі знанням справи натискав пан кондуктор.
Квитки обійшлися нам на двох близько 2-3 євро. Так, приблизно за 12-13 євро на двох ми дісталися від аеропорту Тіват до Герцег-Нові. Порівняно з 60-80, які можна було заплатити за звичайний трансфер, це більш ніж вигідно. До того ж відстань була подолана досить таки велика. Та на додачу ми ще отримали купу позитивних емоцій.
Де виходити, ми точно не знали. Я читала, що в Герцег-Нові є фортеця, тому коли ми проїхали декілька знайомих по карті міст і побачили подібну споруду, одразу вийшли з автобусу, перейшли дорогу і почали спускатися вниз по сходах повз стіни фортифікаційної будівлі. Хоча, якби ми вийшли в наступно містечку – Ігало, теж не прогадали б. Адже ніякої відстані між цими містами немає: одне перетікає в інше.
Знайти свою адресу одразу нам не вдалося. Спитали одного місцевого дідуся, куди нам йти, але він чомусь сказав, що нам треба було проїхати ще десять, а може й більше, кілометрів. Що тому старцю в голові було, я не знаю. Але лізти назад на гору дуже не хотілось. До того ж я була впевнена, що ми йдемо вірною дорогою і вийшли там, де треба. Тому ми звернулись до височезної молодої панянки, аби вона підказала нам, куди йти. Дівчина, в свою чергу, дочекалась з магазину ще вищого хлопця, і вони двоє влаштували маленький консиліум, вирішуючи, як нам краще піти. Зрештою, розгублено і винувато дивлячись на нас, вони зізнались, що не знають, де конкретно знаходиь потрібний нам будинок і скільки метрів нам ще треба пройти. Але знаходиться він на головній вулиці міста – Нєгошева, а починається вона за два квартали. Зітхнувши з полегшенням, ми подякували й попрямували туди, куди вказали чорногорці. Вже за декілька хвилин ми вийшли на потрібну вулицю, а ще через п’ятнадцять-двадцять хвилин повільної пішої прогулянки знайшли наш будинок.