Психологічна готовність дитини до школи

​В топ звертань батьків по допомогу входить питання, коли давати дитину до школи. Реформи системи шкільної освіти останніх років тільки ще більше заплутали батьків. Якщо так довго вчитись у школі, то нехай краше раніше дитина почне, щоб не у 20 років отримала атестат? Якщо оцінок не ставлять в першому класі та й офіційно домашніх завдань немає (чомусь стоси обов'язкових розмальовок не враховуються), то нічого страшного, якщо дитина у неповних шість років сяде за парту? Якщо дитина відвідувала "розвивалки" з двох років і вміє читати та рахувати, то чого чекати ще?
​Визнаю чесно, хоч це і типове питання, але розмова кожного разу є складною.Тому що батьки зазвичай хочуть конкретноі відповіді - давати дитину до школи чи ні. А я викладаю їм багато різної інформації, задаю питання, розповідаю, як буває і залишаю їх з усім цим багажем приймати рішення самостійно. Не беру я чужу відповідальність на себе...
​Але дуже стараюсь допомогти зрозуміти, що ні вміння читати, ні паспортний вік, ні досвід родичів-знайомих не мають жодного значення, коли вирішуєш, чи готова дитина стати школярем.
​У цій статті я викладаю власну точку зору, на що потрібно зважувати. А ви, можливо, замислитесь над тими питаннями, на які раніше не звертали увагу. Принаймні мені б цього дуже хотілось.
​Отже, готовність до школи - це, в першу чергу, готовність бути учнем. Учень, на відміну від вихованця дитячого садочку чи розвиваючого центру, готовий висидіти півгодини на одному місці. Тобто м'язи спини готові витримати таке навантаження. Адже в школі не прийнято бігати посеред уроку, бо не сила більше сидіти.
​Учень займається навіть тоді, коли нецікаво, тому що так сказав Вчитель. Він здатний зосередитись на навчанні (а не тільки на грі).
​Учень сприймає Вчителя як безумовний авторитет. Слова Вчителя важать не менше батьківських. До речі, це природній процес, тому не дивуйтесь, коли одного дня від свого першачка почуєте: "Ні, мамо, ти помиляєшся. Марія Іванівна сказала, що має бути так".
​Учень готовий адекватно оцінити свою роботу. Він ВЖЕ усвідомлює недоліки і переваги результатів власної діяльності у порівнянні з результатми інших учнів. Пам'ятаєте, раніше він кожний свій витвір називав найкращим серед усіх?
​Учень готовий залишитись наодинці із різноманітними життєвими ситуаціями. Він знає свою адресу, як повністю називаються його батьки і номери їніх телефонів. Він знає номер школи та ім'я вчительки. Він знає, як вчинити, коли до нього на вулиці підійде незнайома людина. Він знає, що робити, якщо хтось із учнів вимагає в нього будь-що або просить гроші, телефон. А ще він здатний відмовитись від апельсина, якщо він має алергію. А ще, а ще.... Я можу продовжувати довго. Але я думаю, ви вже зрозуміли, що я маю на увазі. Ваша дитина має вміти приймати рішення, спираючись на досвід, знання, ваші поради та враховуючи наслідки власних вчинків. І це означає, що якщо ваша дитина не відвідувала садочок, проаналізувати її вміння та поведінку вам потрібно ще ретельніше. І не рідко буває, що зміни спочатку мають відбутися у вашому ставленні до нащадка, а потім слід чекати на паростки самостійності у дитини.
​На всяк випадок додам, що я не дорівнюю досвід відвідування розвиваючих центрів і дитячого садку, тому що у розвиваючих центрах діти " не живуть" декілька годин у групі однолітків. Вони займаються. І часто мама є поруч, хоч і за дверима. І навіть, якщо і є чаювання, то воно відрізняється за процесом від харчування у садочку. Я не порівнюю ці форми зайнятості дошкільнятка задля визначення, що краще. Я звертаю увагу, що "несадочкові" діти лишаються "несадочковими", навіть якщо відвідували дитячі центри розвитку. І тому в них може бути відсутній досвід самостійного налагодження стосунків як із дорослим, так із дітьми. В них може бути відсутній досвід самостійної організації гри та запрошення до неї інших учасників. В них може бути відсутній досвід прийняття рішення, з ким і чим зараз зайнятись. В них може бути відсутній досвід, який каже "моя поведінка визначає ставлення до мене". Тобто якщо я буду битись, можу отримати по чолі так само, а ще зі мною не будуть дружити. Або якщо я постійно бігаю жалітись до дорослого, мене зневажають. Або якщо я не дотримуюсь правил гри, мене наступний раз не візьмуть грати.
Так, як бачите, навчитись швидко читати — далеко не найскладніше завдання у першому класі. Тому важливо відповісти собі на запитання, а чи справиться моя дитина із дійсно складними завданнями:
 Зрозуміти “правила гри” у школі та дотримуватись їх;
 Слухати, що говорить Вчитель, та приймати його особливу позицію;
 Пристосуватись до великої кількості нових “друзів” та взаємодіяти з ними;
 Самому приймати рішення, як вчинити у нетиповій ситуації;
 Адекватно оцінювати власні можливості.
​Наостанок я ще хочу згадати про важливу роль бажання йти до школи. Я маю на увазі, внутрішнє бажання дитини, а не мотивування батьками по типу “підеш до школи — отримаєш...”, “будеш добре вчитися — буде дозволено...”. Звичайно, одного бажання недостатньо, але без нього готовність до школи стає очікуваним, а не наявним станом речей. Так от підтримувати природнє бажання дитини перейти у новий статус школяра — завдання батьків. А от перетворити його на стійке бажання вчитись та відвідувати школу — завдання першого вчителя. Тому вибір останнього є необхідним продовженням питання, чи давати дитину до школи.
Нехай діти ростуть щасливими!