Просто думки

У нашому будинку нові сусіди і в них є фортепіано. Як божественно на ньому грає сусідка. Я просто завмираю і ... і не насмілюся напроситися в гості, так і слухаю припавши вухом до підлоги. Вигляд з цікавих і неоднозначних. А я просто слухаю музику. В кожного свій спосіб, різняться лише методи оригінальності.
Дощ і у мене якась хандра. Як ж мені лячно. І це бажання з кимось поговорити, виговоритися. Перегортала контакти всіх (двох) скайпів, аську, телефон... І всілася перечитувати свої вірші. Наговорилася... Як ж іноді бракує підтримки. Як ж просто хочеться побути без потреб бути такою, якою хочуть бачити. На світі є лише одна людина, яка мене знає і яку я абсолютно не ціную... Я буваю такою дурепою...
Я не вмію вірити у себе. Я вмію вчити цьому людей. Відчуваю себе лисим продавцем засобів від облисіння. Зараз коли в мене є можливість нарешті мати власну справу, я боюся що мені не вийде. Боюся, що щось піде не так... А насправді там у душі я так і не виросла. Мені просто страшно, що мене будуть сварити за те, що я зроблю щось не так. Так і не виросла. Так хочеться аби хтось просто штовхнув уперед. А натомість мама каже що треба шукати роботу продавця на базарі, що з моїх мрій та ілюзій ніц не вийде, що ми живемо в країні де багатії багатіють, а бідні йдуть все нижче, що... та є купа тих “що”. Так, є люди які шукають відмазок чому навіть не спробувати, але я так довго шукала можливостей і знайшла... Але... як я боюся, що мене будуть сварити коли я щось зроблю не так.
Сумбурно написано, якось наплутано.
Не можу писати віршів. Не можу, хоч головою в стіну. Відчуваю вакуум всередині. А може переросла?