Пост для мам, які хочуть забагато - Блог Сонячного Зайчика

"Я виринаю, аби вдихнути повітря, і щоразу вдихаю все менше, і все більше ковтаю води; я ніяк не можу дати собі раду, і як тільки якась хвиля раптом виносить мене на поверхню, і я можу не лише відчайдушно гребти, а й помилуватись сяючою поверхнею води чи заходом сонця, мимо пропливає якась гігантська баржа (це я так метафорично описую свої свіжі “новинки” – як те моє запалення легенів, нежданна-негадана криза 2 (3?!) років чи поламане зчеплення, щоб йому добре було)… Так от, ця холера накочує звідкись збоку, і не лише наново топить мене, і ще й надовго оглушує ревом “мотору”, і все, я вже знову ледве вигрібаю"

Забагато від самих себе.

Як зрозуміти, що ти хочеш забагато? По-перше, ти у вічному пошуку чогось (у вічному! Ні хвилини спокою для мозку – яка там медитація). І по-друге, в якийсь момент ти відчуваєш, що тонеш. Тонеш у вічних безкінечних завданнях, які ставиш сама перед собою. Я це збагнула прямо сьогодні, на секунду рефлекснувши, і глянувши на себе збоку. Схаменули мене 200 відкритих вкладок на ноуті.

Ну як 200 – може, й не 200 – але я намагалась одночасно купити Віці босоніжки (мене цікавили саме шкіряні, по максимальних сейлах, вигідні, і ще бажано гарні, і щоб легкі, і коротше ще стодесятьякі). Так от – купити босоніжки (ви ж розумієте, що купити взуття дитині – це не така сама розвага, як купити їх собі? Задоволення тут не так багато, а більше мозгофаку). Знайти якийсь відпочинок для нас на вихідні (“відпочинок” – в лапках, бо для мене давно вже найкращий відпочинок закритися десь в комірці з книжкою).

Прочитати хоч одну статтю по веб-дизайну (мій мамоблог – ви ж помітили, скільки в ньому фейлів?!). Дописати замовлення по роботі. Впорядкувати фотки за всі сто років мого існування (судячи по кількості фоток, я існую ніяк не менше). Бо якщо я їх не приведу хоч до якогось ладу, то вони загубляться в часі і просторі, і я на старості років ніколи вже не згадаю себе молодою, але не це найгірше – найгірше, що не згадаю Віку малою (а їхнє кучеряве дитинство – хіба ж не єдина причина наважуватись на такий подвиг, як батьківство, га?!). Ну от – тепер ви в курсі, наскільки я буваю замороченою. І відвертою, це також.

Вичитати про останню вакцину, яку ми маємо зробити (ясне діло, ні по якому вже календарі щеплень), а ще про W-позу, в якій Віка чомусь так полюбляє сидіти, як може вплинути на її розвиток ранній “вивих няні”, способи, як примусити себе гратися з нею хоча б по годині в день (з задоволенням), знайти якусь систему, щоб в домі збиралось менше пилюки (блін, та пилюка – мій особистий ворог. Пилюка всюди, навіть в мене в волоссі: я вже підозрюю, може, у мене якийсь особливий прото-зір, і я рідкісний екземпляр людства, який бачить надто “потужно” і вбачає пилинки навіть там, де всі інші їх не помічають впритул?!).

А ще мені треба навчитись чогось нового – і знайти якісь нові курси, і для дитини також (бо їй вже два роки, холера! А вона досі не побувала на жодному майстер-класі!!!) Це я жартую, але насправді, не жартую.

Ну я можу перераховувати і далі свої вкладки – але ж мами всі це знають. Всім це знайомо. Ми всі хочемо встигнути все. І в результаті, я сиджу вже другий місяць застуджена і – яке чітке слово – ЗАБЕМБАНА, в моїй голові, обійнявшись, плачуть мама-невдаха, жінка-лузер і чудовисько з посіченим волоссям. І в мене враження, що я у цьому світі “ефективних мам” пливу у велетенському океані, пливу з останніх сил, і дуже погано мені це вдається.

Я виринаю, аби вдихнути повітря, і щоразу вдихаю все менше, і все більше ковтаю води; я ніяк не можу дати собі раду, і як тільки якась хвиля раптом виносить мене на поверхню, і я можу не лише відчайдушно гребти, а й помилуватись сяючою поверхнею води чи заходом сонця, мимо пропливає якась гігантська баржа (це я так метафорично описую свої свіжі “новинки” – як те моє запалення легенів, нежданна-негадана криза 2 (3?!) років чи поламане зчеплення, щоб йому добре було)… Так от, ця холера накочує звідкись збоку, і не лише наново топить мене, і ще й надовго оглушує ревом “мотору”, і все, я вже знову ледве вигрібаю.

Так, в суботу, застуджена і страша, як та смерть, везла Віку на плавання на 10 ранку (10 ранку!!! це був подвиг в суботу!) – і з останніх сил, мало не на колінах, повзала за нею, суперактивною і щасливою, в погонях за білками в парку… І сьогодні, в неділю, вирішила вже, що я зараз або потону, або катапультуюсь.

І я катапультувалась. Всю неділю я не вийду з дому. І дуже попрошу всіх, хто хоч якось дотичний до мого материнства, дати мені спокій. Я насолоджуватимусь фармацетроном і самотністю – і от, вперше за фіг знає скільки часу, напишу новий пост. А це теж мені потрібно – бо так я спілкуюсь з іншими мамами, які не тільки “а чому твоя ще не ходить на горщик” чи “ну в нас такого не було” – а й “хух, і я таке саме!” – і від цього легше “пливеться”. Чесне слово.

І ще я сьогоні зрозуміла – що мами, зарази такі, завжди хочуть БАГАТО. Більше, ніж в свої “домамські” часи. І через це бувають такими втомленими – ментально, а не лише фізично, бо бути одночасно виконавцем і менеджером проекту – це дуже важко. Навіть якщо в твоїй команді є надійне плече. “Плечу” – переважно – навіть при “максимальній татівській комплектації” – не треба, щоб дитячі босоніжки були “ще й гарні”, ну і на W-позу він швидше за все зреагує “та я так все дитинство просидів”; коротше! Може, вони й праві у цьому? І ми – жінки – і ще й мами – просто занадто заморочуємось? Та тфу. Хай ходить в минулорічних кроксах, а з мене поки що досить і того, що я трохи мама, трохи працююча мама і трохи ще може мама-блогєр

І так молодець, і гори воно все вогнем – лишаю тільки одну вкладку: з музичкою, і йду читати добру ненав’язливу книжку. Трохи соромно зізнатись, але я вже півроку мордую “Чому нації занепадають” Дарона Аджемоглу (господи, та я просто затупа для неї, чи в мене нема часу гуглити супутні факти по 400 на сторінку!), тож забила не неї, як і на свіжокуплену мудрість про дитячі кризи від 4mammas, і любенько собі кайфую під “Три бажання” Ліян Моріарті, і мене ні разу не мучить совість.

Бо я, блін, просто людина, і чого це я маю хотіти від себе забагато?! Навіть попри чудесну погоду, за кожну просиджену вдома годину якої, мене починає мучити совість. Я маю право не витрачати кожну хвилину “продуктивно”. Чи завжди бути готовою до нових мамських досвідів. Інколи я маю навіть не право – необхідність! – вигребти на берег і передихнути. А в хвилях батьківських турбот хай поборсається хтось інший (або – зрештую – ніхто). Може, все це не так важливо, як здається – поки дивишся з берега, а не захлинаючись у воді?)

Всім класного непродуктивного дня! Хай все буде добре.

Український мамаблог - Блог Сонячного Зайчика - заходьте до нас, у нас все по-чесному!