Попід стіною

Може здатися, що темрява - це просто відсутність світла, завжди однакова...Так само із пусткою - наче пусте не буває пустішим... Але чомусь у мене таке враження, що чорна смуга стає не просто смертельно-чорною, але й розпачливо-широкою та ще й високою не просто як бар"єр - наче Велика Китайська Стіна. Цей хижий мур відділяє мене від щастя. Або це я себе від нього відділяю!?

Прочитала колись у дописі однієї форумлнки дуже гарну (та й не нову) думку про те, що не можна покладатись у своєму щасті на когось. Бо ніхто не відповідальний за це - тільки ми самі. Тоді виходить, що я тупо облажалась... Моя чорна смуга почала згущуватись трошки більше двох років тому. Тіні якось так раптово сповзлись у одне чорне тло, що ніхто не встиг мені сказати: "згрупуйся". Так застана зненацька, я довго не могла повірити у те, що сталось, не могла прити до тями. Порожня кімнатка із жовтими стінами та поличкою дитячих лашок. Ще більш порожньо у грудях. На автопілоті проживались декретні дні і все здавалось фарсом.

А тоді потрошки, повзком, кожну секунду я змушувала себе надіятись. Треба було чекати не рік, хоча б два...але це дарувало крихту віри. Адже "блискавка не б"є двічі у те саме місце", тому "все буде добре" (моя мантра). А ще почались поїздки по роботі, день став коротшим за справами...І от я підійшла до наступного старту - стояла коло уявної лінії із товстою папкою медичних довідок та аналізів, а ще - із готовністю довго чекати і дочекатись! А ще у мене були Посиденьки - такий собі куточок, де можна було пожалітись, понадіятись на підтримку і "попідглядати" за чужим щастям. А ще...ще мені здавалось, що я фізично відчуваю благословенний омофор, яким мене укриває Божа Матір, а десь коло неї притулився і мій маленький ангелик....

І ось минуло півроку.... Друга вагітність завмерла так скоро, що я не встигла потішитись. Пам"ятаю лише чергування надії і розпачу, а тоді - ТУ процедуру, яка вигризла по кусочку тіла і душі. Після уколу пам"ятаю кольорові барви перед очима і чомусь зАмки...зАмки....Такі, як перед початком діснеївських мультфільмів. А потім - кольорові коридори-лабіринти...І на фоні - приглушене відчуття, ніби десь із моїх нутрощів скатали шнура і смикають, і тягнууууууть. Потім вже все.

Третю вагітність ми привезли із моря - сподівано-несподівана (хіба так раптово це стається!?), обнадійливо-позитивна і така неймовірна! Цю приємну підозру я везла додому, наче перлинку - вона змушувала внутрішньо посміхатися (часом та посмішка прослизала і нагору). Я знала, що цього разу все буде якнайкраще. А ще трошки боялась починати любити, хоча вже відчувала, як чарівне світло мене заливає....У мене була маленька таємниця.

ХГЧ почав падати за 4 дні....

Зараз хочеться абстрагуватися, знову відшукати свій високий чорний мур і спертись на нього. Я вже зрослась із ним - він став рідним...Він єдиний залишається зі мною увесь цей час. Я не можу більше молитися. Я тільки хочу зрозуміти - куди нарешті повернути голову, щоб можна було хоч здалеку роздивитись те щастя!? Якщо дійсно воно починатися має із мене, то надії немає - хіба може вирости щось із порожнечі?