Оповідь друга: «Дарма я наївся цибулі»

Оповідь друга: «Дарма я наївся цибулі»

Вагітність і нас була легкою, і веселою. До активного способу життя доня звикала ще з утроби. Бл ми з нею і по горах лазили, і в далекі хащі рівненського полісся забиралися. Я вже не кажу про 10-денний наметовий табір у лісі й так одвічні мамині походеньки (частенько чоловіка вмовляла додому пішки ходити вечорами; хв. 40-50). І що мусив зі мною вагітною робити – йшов. А поки працювала, теж пішки на роботу ходила. Крім того, ще було постійне а активне спілкування: то до нас гості, то ми кудись йдемо. Доня проти такої активності нічого не мала.
А от мама, як на диво, за ці 9-ть місяців сама стала дуже спокійна. Не було «вагітних забаганок», а відтак і вибухів гормонів, і мама потроху вчилася думати за двох, а не їсти, як декому хотілося. Хоча і наїли ми солідно + 20 кг.
Мабуть, як і всі майбутні матусі, я перечитала-передивилася купу інформації про мій «цікавий стан» і його ще цікавіші наслідки. Передивлялась, але свідомо уникала (пропускала повз) інформації про патології і ускладнення. Зате багато молилася і за дитину, і за пологи.
На родини нас випровадили ще 22 лютого. Дівчата влаштували нам сюрприз – Babyshower (вечірка типу наших родин, але до народження дитини). Серед купи незаміжніх й невагітних була там і пара мамочок. Взяли вони на себе відповідальність провести лікнеп з мамства для неосвічених умів. Трошки і жахалок було, але в основному все з гумором і позитивним настроєм. Звісно ж, була і «пузата» фото сесія, і купа сюрпризних подарунків, і лист «в майбутнє» для малечі… Перечитувала потім той колективний твір вдома – сміялася… думаю Христині років в 16-ть буде цікаво його почитати (бо до 16-ти планую назбирати їй коробку особливих речей «з дитинства». А ще веду щоденник, чи то пак нотатник, бо щоденником і не пахне, де записую особливі моменти, думки. Така собі «мамина спадщина» буде для доні)…


Але повернімося до тієї ночі. Вона й справді була особливою. За всіма показниками, доня мала б пакувати валізи вже 5 березня, але мені ще так кортіло побувати на суботній ранковій молитві (з молоддю нашої церкви збираємося щосуботи о 7-й, спілкуємося і молимося за потреби один одного. До речі, за легкі пологи вони щосуботи молились місяців зо три =)). Побували і в суботу, і в неділю в церкві. А потім надумали моїх батьків провідати. Поїхали. Погралися з племінниками, поспілкувалися з батьками і нагамалися (я, принаймні) всяких смакот. Мама на нашу честь ще салатик з зеленої домашньої цибульки з яйцем приготувала. Смакота! (особливо після зимових «безвітамінних дієт»). Дорогою ще й до бабусі заїхали (такий собі круїз перед пологовий, бо хто зна, коли наступного разу).
Потім майбутня мама надумала дитячий пральний порошок купувати. Поїхали у Фозі за покупками. Гуляємо ми супермаркетом, а мені ногу як почало віднімати. Ледь рухаюсь. А ми ще ж до друзів заїхати збирались. Наче пройшло – їдемо далі гостювати. Там мої недільні «поїденьки» поповнились хурмою і таранькою. Смачнюща була! =)
23.00 – нарешті дістались додому. Там мене ще пробували спокусити яблучком (улюблена їжа всієї моєї вагітності), але мозок вже зреагував на надмірне різноманіття відмовою.
23.30 – пора вкладатись спати, але організм починає висувати претензії вагітному апетиту. Чи то болить шлунок, чи ниє, як при місячних – вже не розумію. Спираю на шлунок. А в голові крутиться Отвінтівська «Дарма я наївся цибулі». Похід у туалет. І з наспівуванням «даремної цибулі» таки засинаю.
Прокидаюсь від спазматичних болів. На годиннику 3.40. Шукаю записник з типами правильного дихання. Пробую передихувати їх. Минає. Ще за кілька хвилин прокидається чоловік. Я з дурнуватою посмішкою співаю «дарма я наївся цибулі» і кажу, що, мабуть, останню ніч ми спимо вдвох =) (Якось, коли жартувала, то легше самій було).
- Ти впевнена? – питає. – Може тренувальні?
Кажу, що є певний інтервал. Шукаю ручку. Так і є – періодичність 8 хв. по 25-30 секунд. Невже і не посплю? Так не хочу вночі їхати. Найлегше передихувати навкарачки чи опираючись на бильце ліжка.
Бачу, чоловіка недільні подорожі зморили – заснув знову. Й сама не проти поспати, якби ж не ті перейми. Інтервал скаче в різні боки. За 10-15 хв. між переймами ще встигаю поспати. Біля 6-ї години від моїх «передихувань» і постійних крутінь прокидається чоловік. Питає, чи вже збиратися. Кажу, що почекаємо ще. Не залишає думка про тренувальні. Йду шукати но-шпу. Протермінована. «Переймаючись» далі, чекаємо людського ранку.
7.30 – інтервал 3-4 хв. Збираємось в лікарню. Дзвоню своїй лікарці. Каширіна Наталія Євгенівна – і вагітність мою вела, і домовилась, що пологи прийматиме. Відійшла пробка. Народжувати ми збиралися не в Рівному, а в Дядьковичах. Їдемо туди. Заповнюють якісь папери. Переодяглися, пішли в палату. Оглянула акушерка.
- Розкриття 3 пальці. Сьогодні народиш. –От, дякую, я до завтра й сама чекати не збиралася =)
Чекаю свою лікарку. Аж легше стало, як її побачила (второпати не могла зразу, хто акушерка, хто санітарка і в кого що спитати). Розповіла, як правильно дихати. Чоловікові дала завдання записувати перейми.
Перейми мало не щохвилини. Пробувала і спиратись, і ходити, і на м’ячі скакати… щогодини-дві – в туалет. Поки скакала на м’ячі – відійшли води. Трохи мутнуваті. Втомилась вже ходити. Молюсь, щоб поспати. Дивовижно, але один проміжок таки затягнувся аж на 5 хв. – задрімала.
12.30 – повторний огляд. «Надихала» розкриття на 9 пальців (хоч зі школи батьківства пам’ятаю середню швидкість розкриття 1 см/год. Добре, що забула це тоді, бо думка про 7 годин точно не додала б радості).
Попередили, що останні перейми перед потугами найболючіші. Ще й питають: «що ти так тихо себе ведеш, не чути, що в нас породілля є?!». Після таких попереджень почули. Боляче неймовірно. А ще хтось ну мусить подзвонити і спитати, як ми. Просила мам не дзвонити кожні 20 хв., але не втерпіли. Добре, що чоловік був зв’язковою ланкою – і їм пояснював, і мене заспокоював. Ще відіслав смс друзям, щоб молилися. В такий момент – це найкраща допомога!
13.15 – ми в родзалі. На перших потугах вчуся правильно дихати. Пробую різні пози, але сил на потуги недостатньо. Наталія Євгенівна час від часу слухає серцебиття малечі. Трохи непокоїться, але підбадьорює мене. Потуги стають менш інтенсивними, а я наче геть безсила (напевно, позначилась майже безсонна ніч). Добре, що коханий поряд; тримає за руку і своїм: «Танюшка, ти зможеш» додає мені наснаги. Ми з самого початку планували народжувати разом. Хоч і чула багато негативу на цей рахунок, мовляв, він побачить мене у неприглядному стані, неконтрольовану і, взагалі, мало чого там приємного. Стосовно контролю, то стан афекту при пологах не наступає. На що ви здібні в повсякденному житті (крики, сльози чи їх відсутність) – таке ж буде і тут. Щодо вигляду, то я не ставлю собі за мету завжди бути королевою перед чоловіком. Хто-хто, а він точно бачив і знає мене всяку, і це запорука того, що любить він справжню мене, а не вигаданий образ.
… Час ніби не рухається. Потуга за потугою, а доня все ще залишається в животі. В голові думки, що будуть мене, мабуть різати, але жену їх геть. Ісусе, допоможи мені, благаю! Знаходжу зручну позу – обпершись об ліжко, а на потузі присідаючи. Це трохи допомогло проштовхнути донечку. Ще кілька спроб і починається якась метушня.
- Подвійне обвиття.
Акушерка розмотує наше сонечко і цей маленький крикливий клубочок вже за хвилину опиняється на моїх грудях. Невже це правда? Виявляється народжувати не так і боляче, в порівнянні з переймами. Зате, як каже моя лікарка – як вагон розвантажити.

7 березня 2011 року о 14.00 годинник на мить зупинився, щоб з новою силою почати рахувати хвилини нового життя. Життя, нашого подарунка від Бога: маминої і таткової дон; найціннішого скарбу у всьому світі.
Перше, що пам’ятаю про нашу крихітку – це щічки-хом’ячки. Міцно стулені очки і такі кумедні нагамані щоки з червонуватими плямками. Це у доні від маминих гастрономічних забаганок еритема була. Лежу, розглядаю це мале чудо й досі наче не вірю, що вона вже з нами.
Далі все за відпрацьованим роками планом. Вкололи окситоцин. Відійшла плацента. Один невеличкий внутрішній шов. Не думати про це допоміг спрей лідокаїну (хоч і коштує він трохи ~120 грн., але раджу перед пологами купити, щоб до зашивань «по живому» справа не дійшла).
І наступні 2 години наша новонароджена сім’я залишилась сама. Доня, трошки похникавши, взялась їсти. Татко наш увімкнув телефон і довелося всім радісно повторювати: «Так. Народились. 3 300, 50 см. Слава Богу, все добре. Дякуємо!»
А я лежу, дивлюся на оцих моїх чуд і розумію, що тепер у моєму житті два безмежно коханих Божих подарунка!!!