Конфлікт творчої особистості і мами у творчій особистості

Коли мені особливо паскудно, мене не бере сон. Хоч на стелю клади подушку і себе мотай скотчем, а толку нуль... Падаю до долу і вкотре розбиваюсь об власні амбіції творчої людини. Мене багато... мені мене забагато. Я не розумію нашо мені вділили таку мене, що мені замало доби і певні, та яке там певні, однозначно, не вистарчить життя аби зробити все, що хочу. Ось вже третій місяць ношу у собі дитячу книжку. А лишилось лише нічого: всістися і намалювати (благо вірші позаписувала і зараз їх і сюди закину).
А наліпити? Катастрофа з тим ліпленням. Мене розпирають ідеї, сюжети і т.д. На творчість залишається ніч, бо вдень дітьо мою облюбовану пластику перетворює у комок сміття.
Писанина... Пишу тільки якісь коротенькі віршики, написання яких не вимагає у мене багато часу... але хіба Музі можна встановлювати ліміти? Бо як тільки Муза... то зразу дітьові шось тра і то терміново... Так губляться десь між словами "мама" і "давай бавитися" рештки моїх ненароджених поезій... Про прозу і статті навіть не буду починати мови... Вони абортуються ще на перших абзацах.
Маляляння... І що з того, що десь там самотнім начерком підпираючи стіну плаче мольберт? Плаче то най си плаче. Я проходжу мимо... І нашо я його привозила, питається? Най би собі дальше жив у мами в підвалі... а то якось незручно перед ним трохи. Стоїть такий красень одинак, а я боюся шо дітьо фарби наїсться (гуаш і акварелька їй уже засмакували якось і я не в захваті від її боді-артів, зрештою). Добре шо хоч іноді вдається помалювати на компі... Але векторна графіка і кохання пензля з папером - то то саме шо їсти і їсти через панчоху.
Мило... Моє запашне, красивюще і таке приємне до шкіри... Так і сидить в ідейних закапелках звивин. Мені страшно шо дітьо на себе переверне його гарячим... А мому дітю ж всьо треба. Вона собі не возьме ляльку і плестиме їй коси... вона помагатиме (читати заважатиме) мамі. А ше каустична сода, яку взагалі в присутності дітя в руки брати нізьо... От ак і живуть мої не народжені милка у моїй голові... Вночі гупати, стукати і ше шось таке робити якось не пасує перед чоловіком... Куроче, капєц повний...
Знимки... А з тим взагалі завал. Фоткаю хіба свої вироби з полімерки, мило і іноді дітьо... Інше шось просто нема коли... Дурію...
Ледь не забула... Я ж ще мама. І мені дуже хочеться аби моє дітьо було най-най-найліпшим... Тому купи купезні хвилин з мого годинника витікають саме на віршики, буквочки, циферки, танці, маляляння, казочки, пластилін, ляльки, конструктори, машинки і ше купу всякого такого... Я ж - мама... І як подалати конфлікт творчої себе і себе-мами я не знаю. Половину мене аж калатає від того шо я нічого не можу робити, а друга половина мене тішить кожній намальованій дітьом каракулі... Капець повний у квадраті. І як з тим жити... ХЗ...
О... а ше у мене є дироколи, папір і бажання зробити дітьові класний скрап-альбомчик... От тільки би хтось добі ше з паро годин доточив і зроблю...
А ще є робота дизайнером. Остання дуже страждає... То у мене натхнення нема і я цілу ніч ліплю якусь фігню, то мені просто лінь шось там верстати... то я собі думаю най чоловік працює, а мені нашо?
Про чоловіка. Як той нещасний чіловєк вживається зі мною я навіть не уявляю. Я б з собою однозначно не жила. Холєра я ж - жінка. А жінка в хаті має і зварити, і прибрати, і попрати, і попрасувати... і... і... Куроче робити хатню роботу якщо їй так, як мені, почало бути лінь працювати. Але я то є я... Я ще жодного разу з часу як у мене є коханий не мила підлоги, як зрештою і не знаю де і як вмикається пилесос (стидно, дуже стидно, але ніц не зміню). Я обнагліла і перестала прасувати постільну білизну, виправдовуючись тим, що і так зіжмакається, штани й сорочки я не прасую бо "не вмію" (і нашо коли сам вміє)... А ще посуд мию раз у три-чотири дні. Єдине, що їсти мушу готувати, бо сама з повітря жити не можу і дітьо іноді згадує шо бузьо є не тільки для балачок і пальців. Певні мене тра дуже любити, аби зі мною жити. БО в результаті моїх хоббі і в створенні дітьом вигляду що воно бавилося, а не допомагало (заважало) мамі у хаті утворюється просто королівство Хаосу, де звичайні маніюк*юрні ножиці можуть тиждень перебувати у розшуку...
Та мені навіть сон снився, де я у ангелів вимагала збільшення доби, або надвання мені бодай трьох життів поспіль, аби все встигнути... Ну як можна отак ділити час і шоб всім і всьому вистарчало? Не уявляю.
так... я тут віршики обіцяла... Дитячі. Ними я мотивую своє дітьо одягатися (а то у нас глобально велика проблема)

У малого Мишеняти
Простудились ноженята
Бо шкарпетки Мишеняті
Не хотілось одягати.

Зайчик вушка простудив
Бо без шапки він ходив
Буде Зайчик тепер знати:
Осінь, шапку слід вдягати.

А у Білочки біда -
Простудилася рука
В рукавичках не ходила
От тому і простудила.

Без чобіт у лісі вовк
Ходить по сніжку крок в крок
Та простудить всі суглоби
Без чобіт в таку погоду...

А Лисичка йде у гості
І без светра рудохвоста
Захворіла на ангіну
Тепер ледь ковтає слину

А Ведмедик он без куртки
Поспішає кудись хутко
Але кашель лиш зловив
Як без куртки він ходив.

Похворіли всі звірята
Не хотіли одягатись
Та тепер звірята знають
Теплий одяг одягають
Коли осінь на дворі
Маму слухають малі
Шапки, светри одягають
І здоровими гуляють.

Якийсь прям карантинний звіринець у мене получився, але на дітьо діє і з того тішуся.