Колись мріяла писати новели...

Перше, що написала.. ще сім років тому
"...Привіт! Мене звати Анна, і я живу на небі. У мене великі карі очі, акуратненький маленький носик, пухкі губи кольору ніжно-рожевої троянди і довге темне волосся, заплетене за звичай в колосок. Ні, я зовсім не схожа на Анджеліну Джолі чи Джессіку Альбу. Я просто гарненький «ангел», який любить сидіти на хмарці, махаючи ніжками і спостерігати за тим, як кумедно живуть люди на землі. Колись я теж там жила. Тільки виглядала я не так, як зараз, і називалась по-іншому. Народилася я в чудовій сім’ї, у мене були тато, мама і старша сестра. Вчилася я в школі, спочатку в одній, потім в іншій, успішно поступила в університет, провчилася 5 років, отримала червоний диплом. Під час навчання закохалася у справжнього «принца», з яким почувалася найщасливішою на світі. Згодом ми одружилися, народили маленьку донечку, і одного дня все закінчилося. Мені, здається, було тоді 23. Не пам’ятаю, що зі мною трапилося і як я опинилася тут. Пам’ятаю, що йшла собі по вулиці, аж раптом стало страшенно боляче і холодно, звідкись долинув крик, якісь чужі голоси, а потім … потім я лечу, лечу в хмари з неймовірною швидкістю, не знаю куди і нащо. Я побачила руку, яка простягалася мені на зустріч. Я вхопилась за неї щосили і опинилася на чудовій галявині. П’янкий запах квітів ніжно лоскотав ніздрі, було чути приємний спів птахів, я стояла одягнена у білу сукню дуже простого крою, але й водночас досить елегантну. За руку мене тримала моя бабця, яка померла, коли я вчилась в університеті. Вона часто мені снилася, снився її запах домашнього затишку, її тепла поморщена, але така ніжна рука, її спокійний, завжди ласкавий голос. І вона, моя бабця, якої мені так бракувало, тримала мене за руку. Я почувалася такою маленькою і захищеною. Вона нічого не казала, просто тримала мою руку. Я була така щаслива, що забула про біль, холод, промоклі від хляпи чоботи, моє запізнення на роботу, забула про все на світі, і я геть Його не помітила, аж доки Він не звернувся до мене, вимовивши моє ім’я таким спокійним, трішки хриплим голосом. Це був той голос, який я була ладна слухати все життя: суміш голосу одного мого університетського викладача, соліста групи «С.К.А.Й.» і трішки моєї фантазії:
– …, радий вітати тебе у нас. Тепер ти у раю. Вибач, що забрали тебе так рано. Я знаю, ти ще хотіла залишитись поруч зі своїми рідними. Але Я хотів, аби ти була тут, поруч мене. Твоя душа така юна і ще майже не зіпсута. Ти віриш в мене, любиш мене, …
А далі я майже не пам’ятаю, що Він говорив мені. Я Його не чула, не могла збагнути, що відбувається. Це був Він. Я уявляла Його мільйон разів, коли Він посміхався, хмурився, сидів в задумі чи махав ногами, котрі втомлено звисати з хмарки. Але я ніколи не могла уявити Його обличчя. Лише світло… світло, яке зігрівало, огортало і промовляло по-батьківському добрим голосом. Я і зараз не знаю, як Він виглядає. Це був єдиний раз, коли я стояла перед Ним, пильно вдивлялась в Його обличчя і водночас була десь далеко-далеко відти.
Оце і є мої спогади. Потім я опинилася на хмарці, де було, та й досі є, велике затишне ліжко, милий косметичний столик, з гребенем та срібною шпилькою на ньому, маленький стільчик і шафка, у якій висіло 3 сукні (сніжно-біла, ніжно-рожева і ледь-ледь жовтувата). Як виявилося згодом, це був мій новий дім. Моєю сусідкою стала дуже мила китаянка Ізỳмі. Саме вона пояснила мені, що трапилося, де я і, взагалі, що відбувається.
Ось так я опинилася на небі. Зараз живу на цій затишній хмаринці, спостерігаю за моєю маленькою донечкою, якій вже 4 рочки, сумую за чоловіком (Як же я тебе кохаю, і як мені тебе бракує!), мандрую світом. Вже побувала в країнах, які завжди мріяла відвідати. Спершу я відвідала Китай. Звичайно ж, я там була з Ізỳмі. Це була моя перша подорож небесними просторами, і я дуже боялася. Я ж страшна боягузка. Я такою була ще й за життя на землі, такою і залишилась зараз. Я переживала перед кожною контрольною, на іспитах панікувала, я навіть боялася дзвонити комусь незнайомому чи просто спробувати кататися на ковзанах. Але я ніколи, ну здебільшого, не показувала цей страх. У натовпі завжди потрібні люди, які випромінюють впевненість, щоб не почалась всезагальна паніка. Про всі страхи я розказувала лише одній людині – коханому. Він розумів все, а навіть якщо й не розумів, то щиро намагався зрозуміти. Я це бачила. Бачила в його очах. Які ж в нього гарні очі! Такими ж гарненькими оченятами на мене дивилась Олександра, коли мені її вперше дали на руки. Вона тоді теж боялася. Вона потрапила в новий світ, де нікого не знала. Вона лише пам’ятала тепло і почуття захищеності, якими вона була огорнута в моєму лоні. Як я її тепер розумію! Мої перші обійми були для неї, наче та рука моєї бабусі. Ось чому ми так прив’язані до наших матерів. … Мама… за тобою я теж дуже сумую. Оце дивлюсь, як тобі важко. Моя смерть стала для тебе трагедією всього життя. Я знаю, я не мала права так з тобою чинити, але ж я не по своїй волі. Ти слабка. Всі люди з віком стають слабшими. Я бачу, що підірвала твою віру в щастя. Але дуже сподіваюся, що ти пам’ятаєш, що зараз я в кращому світі, мені тут тепло і добре, я не буваю голодною і не хворію. Не сумуй, будь ласка, я ж залишила тобі Олександру. У неї моя посмішка і моє волосся, можливо і мій характер, але це ще не помітно. Вона ж геть маленька. Я знаю, вона ніколи не розчарує тебе, завжди підтримає і втішить. Не засмучуйся. Врешті-решт ми зустрінемося з тобою тут, на хмарках…
На хмарках … Коли я жила на землі, то часто уявляла, як стрибатиму по них і провалюватимуся в їхній м’який пушок. Але я тепер дуже легенька, я ж лише душа… Я ходжу по них, майже не торкаючись їх, наче літаю.
Щодо подорожей, то я побувала ще в Домініканській республіці, поспостерігала за двоюрідним братом в Америці, покаталася в Паризькому Діснейленді на американських гірках, заблукала в туманному Лондоні (який ж там густий буває туман) і потанцювала на карнавалі в Ріо. На цьому, поки-що, закінчились мої подорожі. Я не можу і не хочу залишати своїх рідних. Мені цікаво, що в них там відбувається. На землю мені заборонено спускатися. Правила такі. Я тут ще дуже мало. Спускаються лише «старожили неба» і ангели, звичайно ж. До речі, на небі втілилась моя заповітна мрія. Я співаю в хорі. Ну, це ще не янгольський хор (щоб туди потрапити, треба бути посвяченим в янголи). Але це хор, і я співаю. Мій спів відрізняється від того, що був на землі. Ні, я співала непогано, але геть нічого не розуміла в нотах і в музиці, лише співала, як чула. А тут у мене такий гарний голос. Якби це чула мама! Вона б дуже мною пишалася.
Коли я жила на землі, дуже любила музику. Але нічого в ній не тямила. Я навіть не могла сказати, яка саме музика мені подобалася. Просто я чула пісню і відчувала, чи близька вона мені. Дуже любила пісні про щирі почуття. Мабуть, тому, що сама була безмежно закохана. Зараз я теж слухаю музику. Коли я тут трішки вже освоїлася, Ізỳмі повела мене у місцеву «крамничку». Це місце, де можна взяти речі, яких тобі бракує. Але не кожен може взяти. Там якась дуже складна система, я лише зрозуміла, що грамофон з платівками я заслужила якимись-там добрими вчинками на землі. Більше я туди не ходила. Мені вистачає моєї кімнати і всього, що мені дали у день мого «приїзду» сюди. До речі, то всѐ така цікава штука. Ізỳмі мені розповіла (оскільки вона тут уже 10 років, то знає значно більше, аніж я), що рай і Бог у кожного інші. Коли душа прибуває на небо, то навколо неї створюють «світ» згідно її думок, побажань, мрій, а вона про це й не підозрює. Я тоді потрапила на лісову галявину, мабуть, тому, що за життя дуже любила наші сімейні виїзди на природу і наші літні канікули в горах. Зустрічала мене бабця, бо в моїй свідомості, як виявилося, це найближча людина, яка вже померла. І кімнату мою оформили щодо моїх власних побажань. І тут я задумалась, а що тоді в моєму небесному гардеробі роблять сукні та ще й таких кольорів?! Після довгих роздумів я зізналась сама собі, що все земне життя встидалася носити сукні через повненькі форми, а ніжних кольорів оминала, бо боялась, що виглядатиму надто романтичною, надто тендітною, надто слабкою. А той світ, в якому я жила, вимагав сильних особистостей, стійких лідерів, тверезих умів. Геть не було часу на справжню романтику, на повне розслаблення. Ніколи і ніяк не можна було ізолюватися від оточення. Воно постійно тебе переслідувало, твій розум був запрограмований, обмежений нормами і табу, ти постійно переживав, а що ж подумаю інші. Це все таке безглуздя!!! Яка різниця, що подумають люди, лиш би ти був щасливим, не зраджував сам собі, своїй душі і почуттям, своїй вірі. Це все я зрозуміла тут. Але, мабуть, повернувшись на землю (якби була така можливість), мене б знову поглинув цей несамовитий вир обмежень та правил. Йому дуже важко протистояти. Хоча є один спосіб…
Ми частенько мріяли з коханим про безлюдний острів. «Лише ти і я» – ах, як це казково звучало. Можна спати вранці, скільки захочеш, їсти смачнючі тропічні фрукти, купатися в морі, кохатися у променях ніжного вечірнього сонця і грітися біля вогню прохолодними ночами. Це була наша мрія, наша «солодка» думка, одна на двох. Звичайно ж, вона була нездійсненною. Нічого, колись, милий, ти прилетиш до мене на цю хмаринку, я візьму тебе міцно за руку, і ми разом підемо шукати наш омріяний острів. Ти знову будеш поруч і пригорнеш мене до себе. Як я любила, коли ти обіймав мене! Я забувала про всі прикрощі і проблеми. Ти переносив мене в інший світ, світ прекрасних відчуттів, ніжних дотиків, п’янких поцілунків. Я знала, я переборю все, якщо ти будеш поруч і обійматимеш мене. Скучаю, дуже скучаю за тобою. Але я не можу просити тебе швидше прилетіти до мене. Ти повинен піклуватися про Олександру. Ти чудовий батько, ти дбаєш про неї, любиш її безмежно. Я знаю, з тобою вона виросте хорошою людиною. Тобі, мабуть, боляче і водночас радісно бачити у ній мене. Якби я хотіла бути зараз поруч з вами!
Але на все воля Божа. Колись і ви будете тут зі мною. Головне, ми будемо разом у вічності. А зараз вам потрібно пройти нелегкий шлях, прожити це життя, яке вам дано, гідно, не втратити своєї чистоти, людяності, треба повсякчас оберігати іскорку, яку у вас запалив Бог. А я буду сидіти тут у гарній ніжно-рожевій сукні зі срібною шпилькою у волоссі, кумедно махаючи ніжками, що байдуже звисатимуть з хмарки, і спостерігатиму за вами, вболіватиму за вас. Я дуже вас люблю."