історія про... стіл

У вітальні одного будинку стояв великий дубовий обідній стіл. Вся сім"я щовечора збиралася за цим столом за спільну вечерю, і тоді кімната наповнялась приємним шумом і смачним ароматом. Всі любили ці вечори, вони зміцняли родину, давали можливість побути разом, поспілкуватися... іноді за цим столом сиділи гості- тоді його накривали святковою скатертиною і ставили красивий посуд. У деякі дні діти гралися за столом або робили домашні завдання, тоді він ставав схожим на бібліотечний стіл з горою книг і паперів. А іноді на столі мама місила тісто для вареників чи булочок- і потім в будинку пахло якось по-особливому смачно і по-домашньому затишно... Ніхто вже і не пригадував коли у їхньому домі з"явився стіл- здається, він був тут завжди, на цьому місці, у цій кімнаті- такий звичайний і такий зручний. А колись давно, коли батьки були ще молодятами, цей стіл був їх весільним подарунком від батьків нареченої, тоді вони бажали їм домашнього затишку і довгих щасливих років сімейного життя... Так і було,- життя проходило, підростали діти, літо змінювала осінь, зима... а стіл - він просто стояв у вітальні, бо що таке стіл? - просто меблі, яка кому до нього справа. Чи любили його? Смішне запитання, меблі-це меблі, ними просто користуються, до них звикають, їх протирають, переставляють, і аж ніяк не можна сказати, що їх люблять...
Але одного вечора щось сталося... ніхто з домашніх спочатку не міг зрозуміти, що змінилося, але коли прийшов час вечеряти - повечеряти не зміг ніхто, - посред вітальні лежав чистий новий килим, стояло крісло, накрите мяким пледом але чогось- таки бракувало. Діти зніяковіло переглядалися- щось змінилося, але що? Стало якось не так, зовсім не затишно, пусто, навіть вечеряти перехотілося... Що ж сталося? Просто не стало стола у вітальні. Здавалося б- нічого особливого, а виявляється річ, яку щодня не помічаєш є частиною тебе, твого життя, такою частиною, без якої ти, наче без останньої частинки пазлу- якийсь неповний, незакінчений...
До чого це все я? Зловила сьогодні себе на думці, що я зовсім як отой стіл- діти звикли, що я є, є приготована їжа, випраний одяг, чистий посуд, прибрана кімната... звикли, що я сварюся на них, коли вони залишають безлад і не цінують мою працю... звикли, що можуть щоранку взяти кошти на обід ... ми живемо у тому ж будинку але ніби кожен сам по собі... але може колись не стати стола у вітальні....
Цінуймо тих, хто поряд з нами...