і оп'ять романтика :)

"Майже одружені", 2008

Дай мені шанс… на минуле!

Робочий день нарешті закінчився, і я зітхнула не стільки від полегшення, скільки від жахливої втоми. Про те, що сьогодні лише понеділок, думати не хотілося. Накрапав дощик. Вулицею сунула кольорова юрба, концентруючись на зупинках транспорту, вуха переповнювалися звуками клаксонів. Поміж будинками ніби сховався від негоди невеличкий кущ бузку – єдине нагадування про те, що зараз травень… І тут я побачила тебе.

Автобуси були жовті та білі, будинки – сіро-коричневі, з поодинокими плямами яскравих магазинчиків чи кав’ярень. Кіт, що сидів на балконі будинку навпроти, був полум’яно-рудий. Юрба загорталась у модні літні плащики бірюзового кольору. А ти у своїй червоній сукні була плямою на цьому тлі. Голі ноги і плечі, тобі, напевне, було холодно…

Як я впізнала тебе зі спини? Тим більше, що від часу нашої останньої зустрічі ти відпустила волосся, і тепер воно, акуратно пришпилене, відкривало шию. Але колись я до деталей запам’ятала кожну твою рису, кожну крапочку на обличчі, кожну лінію фігури. Запам’ятовувала і раз по раз питала сама себе: що він знайшов у тобі? Щось таке, чого у мене, нажаль, не було. Фігура? Ти була далека від ідеалу, хоч і трохи стрункіша за мене. Розум і досвід? Тобі було 18, мені – 25. Дитячу безпосередність? Можливо, та ти так її в собі викорінювала, що і цієї властивості позбавилась цілковито… Ні-ні, не можу сказати, що в тобі не було нічого. Та, принаймні, жодних переваг переді мною.

Але він був з тобою. Набагато більше часу, ніж зі мною. Моїх кілька незабутніх ночей проти сотень твоїх – що ж, порівнювати важко. Та можу з упевненістю сказати, що коли ми були разом, він по-справжньому любив мене. Хоч і ніколи не казав цього. Грів моє змучене серце і спрагле любові тіло; одним поглядом змушував втрачати свідомість, одним дотиком повертав життя. Не перший і не останній, але я знала, що ніколи його не забуду.

Про тебе він завжди говорив з ніжністю. Так говорять про молодших братів та сестер, про власних дітей, про милих домашніх тваринок, зрештою. Мене це дратувало, і одночасно хотілося знати більше, більше і більше. А того вечора, коли він познайомив нас, я зрозуміла, що ти мені не конкурентка, і він все рівно буде мій, ще хоч раз.

Власне це дійсно сталося лише один раз. І, ідучи додому зранку, я не уявляла собі, що зможу колись полюбити когось іншого, що інший мужчина торкнеться мого тіла. Також серце розривав нестерпний біль від однієї думки про те, що його обійматиме інша. Інша, яка розгублено лежатиме поряд, посміхаючись і не вміючи як слід зреагувати на справжню пристрасть. Цікаво, чи могла ти, недосвідчене дівчисько, оцінити всю його надзвичайність як коханця? Його поцілунки, що запалювали феєрверк святкових вогнів десь глибоко всередині, його руки, дотик яких викликав майже наркотичну залежність, його ніжність, його уважність. А сині очі – моє сьоме небо – які переслідували потім уві сні, як гаряче вони супроводжували до вершин насолоди і як обережно зустрічали знову тут, на землі, коли до мене поверталась здатність бачити! Пекучі сльози навертаються щоразу, коли згадую ці миті.

Одного дня, як і слід було очікувати, перед ним став вибір. І він обрав тебе. Ніяк не пояснивши це, продовжуючи всередині вагатись. А я вже приготувалась жаліти тебе, коли ти лишишся сама! З життя на досить тривалий час зникли смаки, кольори і запахи. Він продовжував бути поряд і одночасно так далеко… Біль? Та ні, болю вже не було. Як і нічого не було, зрештою. З тих пір ненавиджу твоє ім’я. А втім, може, назву так колись свою дочку. Щоб їй так само незрозуміло щастило в особистому житті…

Ти все не могла дочекатися автобуса. І давала можливість добре придивитися. Минуло кілька років – багато у нашому випадку. Достатньо, наприклад, щоб одружитись… думка прострілила мене, мов блискавка. Вперше я уявила, що ти могла потім вийти за нього заміж. І думка ця була настільки протиприродна для мого мозку, що він на кілька секунд вимкнувся. А коли знов увімкнувся, то захотілося лише одного: щоб ти тільки не виймала з кишені праву руку. Не треба, дозволь мені вважати, що ви давно і безболісно розійшлися, що все добре і в тебе, і в нього. Дозволь помріяти – просто помріяти, що колись він згадає про мене і запросить в кафе. Або зустріне на вулиці і обійме, як давню хорошу знайому. Або… Та будь-що, зрештою. Просто дозволь мені вірити, що він – все ще вільний. Дай мені шанс на моє минуле, лиши це минуле моїм, навіть якщо для тебе воно стало майбутнім…

І ти слухняно тримала руку в кишені. Так, телепатія все ж існує. А може, тобі просто хотілось таким чином хоча б частинку себе врятувати від холоду. Босоніжки на пласкій підошві, трошки заширока сукня… Ще одна жахлива для мене підозра вкралась у розпалений мозок. І тієї ж миті ти підтвердила її, на секунду повернувшись у профіль. М’яким повільним рухом. Провела поглядом ще одне маршрутне таксі. І великий круглий живіт не лишив сумнівів: ти була вагітна. Тому й гаряче тобі було, коли усі навколо загортались у плащі. Тому і переступала ти з ноги на ногу – щоб легше було стояти… Кругла і затишна. Заглиблена у себе і втомлена. Мені стало трохи шкода тебе, заздрість відійшла на другий план. А бажання зіштовхнути тебе на проїжджу частину за роки, що ми не бачились, минуло зовсім. Що ж, на світі так багато чоловіків – не обов’язково ж твоя дитина – від нього. Принаймні я так буду думати відтепер. А ще зроблю все, щоб ми більше не бачились. Щоби в мене лишився хоч якийсь шанс – мій маленький і примарний шанс на минуле…