День, який навчив любити дощ…

Сьогодні рівно 6 років, як я познайомилась із коханим. Ця зустріч повністю перевернула моє життя. І в ній були саме ті дорогі моменти, які я пам’ятатиму завжди…
…Я іду до нього!!! Бачу розкішного чоловіка з МЕГАвеличезним букетом троянд. Я ще не впевнена, що це той, кого я шукаю в натовпі. Але в голові вперто повторюється лише одна думка: «Боже, нехай це буде він! Я так хочу, щоб це був він!». А тоді розумію, що це справді він! І ці троянди мені! І я не знаю куди подіти руки, куди сховати очі, і ноги перестають слухати. Він посміхається і впевнено іде на зустріч! А мені раптово стає страшенно ніяково… Це відчуття дивне, нове і воно трохи лякає…
А далі пам’ятаю дощ … Небо починають закривати чорні хмари. Люди навколо метушаться, поспішають. Зривається сильний вітер. На площі самотньо кружляє сміття, залишене групою студентів. А ми завмерли в очікуванні... Так ніби в той момент час зупинився і світ почав існувати лише тут, навколо нас, під цим старим дубом. Ми ховаємось під величезною парасолею. Грубі краплі дощу б’ють у спину. Холодний вітер пронизує наскрізь. А я дивлюсь в очі навпроти і намагаюсь зрозуміти – вони карі чи зелені… Ще вчора я ненавиділа таку погоду. А тепер не хочу, щоб цей дощ закінчувався. Я розумію, що безмежно щаслива. І від тепер приречена любити дощ!!! Бо він може не лише наганяти сум і депресію. Він вміє об’єднувати і дарувати справжні почуття.
Я дивлюсь на цього чоловіка і розумію, що пропала… Від одного його погляду в мене мурахи по шкірі. В певний момент він намагається мене зігріти і ніжно обіймає. Ноги стають ватяні і на якусь мить я забуваю дихати… А потім відчуваю, як тремтять його руки і розумію, що він відчуває те саме. Ми обоє знаємо, що з цього дня завжди будемо разом.
В моїй пам’яті ті спогади саме такі - зворушливі і романтичні. І не важливо, що тоді я промерзла до кісток і стояла перед ним із синім носом. І не має значення, що я тоді почала гикати від холоду і готова була провалитись під землю від сорому. Коли почалась справжня злива і парасолька вже зовсім не рятувала – ми бігли вздовж порожньої вулиці, тримались за руки і реготали з того, як наше намокле взуття синхронно чвакало під час бігу. Ми вже тоді знали, що це початок чогось великого і справжного.
І це відчуття нас не зрадило. Вже 6 років ми не розлучаємось. У нас не ідеальна сім’я, кожен має своїх тарганів у голові. Але нам НІКОЛИ не буває нудно!!!
Ми вже, мабуть, не вміємо жити одне без одного. Він мій – а я його! Окрім цього чоловіка мені насправді зовсім ніхто не потрібен. Він у мене один, єдиний і неповторний! Просто найкращий!
Сьогодні наш день, бо 6 років тому він об’єднав нас в одне ціле! І напевно тільки ми одні в цілому світі страшенно хочемо, щоб в цей день падав сильний дощ…

​