Чекати дива.
Published by marife in the blog Блог marife. Перегляди: 323
От буває іноді, що день сам по собі виходить присвяченим якійсь певній темі. Ось так, не з примусу, не плановано. Просто протягом дня тобі в інтернеті попадається цікаве обговорення. Якийсь час ти присвячуєш тому, що п'єш вранішню каву, радієш останнім теплим променям пізнього, осіннього сонця, і чомусь мрієш про дощ. Але приходить час зайнятися поточними справами, і ти добровільно примусово тягнеш свій марно опірний організм в офіс. А там часом на вулиці вже падає такий бажаний, осінній дощ. І цей дощ знову повертає тебе до залишеної на моніторі домашнього комп'ютера темі. І всі 50 хвилин шляху ти відчужено дивишся у вікно і думаєш, думаєш про віртуальному розмові, про те, що тема обговорення не всім близька. Для когось безглуздо, хтось її просто назве черговими віртуальними «соплями», а хтось принесе туди свій сарказм. Іноді мені щиро шкода таких людей. Але частіше вони для мене байдужі. Просто аватари на моніторі, без душі, думок і почуттів. Яких вони самі себе позбавили. Але ось дорога привела тебе туди, куди і повинна була. І ти вже крокуєш по вузенькому тротуарчіку ведучому твоє тлінне тіло до постійного місця праці. Йдеш,вдихаєш такий смачний дим, дивно, чому це він раптом став таким? І намагаєшся налаштувати свій мозок на виконання поточної роботи. Віртуальні дебати почекають до вечора. Але переступивши поріг офісу, і ляпнув чергове «доброго ранку» ти раптом розумієш, що тема розмов і є розпочата тобою тема ранкових, віртуальних дебатів, нехай і трошки в іншому контексті, але основна нитка розмови одна і та ж. І ти вже на автоматі виконуєш свої обов'язки,продовжуєш брати участь вже в живому обговоренні. Потім мотаючись по місту, вона попадається знову і знову. У такі моменти починаєш замислюватися. Можливо, це прийшла пора просто прийняти рішення, таке важке, довго відкладали, але все ж вже прийняте далеко в душі рішення. Адже роки йдуть, життя минає, а ти вічно продовжуєш чекати дива.
You need to be logged in to comment