Відповідь: Просто вірші... Мы ищем, встречаем, теряем, находим. Имея - не ценим, нам нужно другое. Попытки, попытки, сошлись-разбежались, Пожить не успели и снова расстались. Но где, же любовь? Чтоб навек и без края? А может быть эта? А может другая? Меняются лица, тела и улыбки, Но поиском только лишь множим ошибки. Влюбленность, привязанность, страсть - как угодно, Собой и другими играем свободно. Когда же любовь - догадаться несложно, Когда друг без друга уже невозможно.
Відповідь: Просто вірші... Моя маленька леді підступна і невинна, моя чарівна леді доросла і дитина. Між небезпечних ігор кохання ніч без краю, за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю... Моя маленька леді холодна і гаряча, моя чарівна леді то тішиться, то плаче. Летить дощу назустріч, від сонця в ніч тікає, за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю... Вона десь поруч ходить, живе он там, за рогом, своїм радіє друзям і в свого вірить бога. В юрбі за щастям черга, а в місті знову свято, мою чарівну леді так важко упізнати.
Відповідь: Просто вірші... Це все життя... Звичайно, що не ти. Я вже не та. Я вже тобі не вірю Нема уже наївного дівча, Яке колись вручало свої мрії І дарувало вогник у очах. Я вже не та. А знаєш хто тут винен? Звичайно, що не ти… Це все життя. Воно не визнає свої провини… Я вже не те усміхнене дитя, Яке колись тебе отак зустріло. Я думала, що щирість візьме верх. Проте… Я помираю… Я безсила! Бо хтось мою ту щирість взяв І стер. А разом з тим пішла моя наївність. І вогник мій… Той “хтось” його забрав… Я вже не та. Хоч може це і дивно, Але ховаюсь як завжди у сотнях справ. І маску я щодня свою вдягаю. І хочу від усіх кудись втекти. Я вже не та… А знаєш хто тут винен? Це все життя. Звичайно, що не ти… Мері
Відповідь: Просто вірші... Вера Звягинцева "Ни твоей, ни своей, ничьей" Ни твоей, ни своей, ничьей - Никакой не хочу иронии. Прятать боль под бронёй речей?! Не нуждаюсь в их обороне я. Если боль - так пускай болит, Если радость- пусть греет, радуя. Не к лицу нам, боясь обид, Жар души заменять прохладою. Снег идёт - он и бел как снег, Небо синее - значит синее. Если смех - так не полусмех, И никак уж не над святынею.
Відповідь: Просто вірші... Устала быть сильной! Устала быть мудрой! Устала спасать, побеждать, выживать… Глаз хочется добрых, рук хочется тёплых и губ, чтоб могли о любви прошептать… В объятьях укрыться, уснуть, раствориться… Подушкой пусть станет родное плечо, чтобы наговориться, как будто напиться… Чтоб всё это было ещё и ещё!
Відповідь: Просто вірші... Дуже глибокий і сильний вірш. Почитайте - не пожалкуєте! Сжала руки под тёмной вуалью... Сжала руки под тёмной вуалью... "Отчего ты сегодня бледна?" - От того, что я терпкой печалью Напоила его допьяна. Как забуду? Он вышел, шатаясь, Искривился мучительно рот... Я сбежала, перил не касаясь, Я бежала за ним до ворот. Задыхаясь, я крикнула: "Шутка Всё, что было. Уйдёшь, я умру". Улыбнулся спокойно и жутко И сказал мне: "Не стой на ветру". Анна Ахматова
Відповідь: Просто вірші... Казка життя …А вранці Її вже чекала кава. І прохолоду вранішніх годин Розвіяв поцілунок. Так ласкаво Умів Її будити тільки Він. …Вона була помітна всім відразу, Хоча і не красуня. Але втім Красу робили не якісь прикраси, А щастя, подароване лиш Ним… …Та й Він – на перший погляд все буденно: В житті нестача часу, ніжних слів, Але ж в Його очах була натхненна Її любов. Він з Нею разом жив. …Ну а Вона жила лиш для одного На це не вимагалося причин, Адже Вона була в житті у Нього. Ну, а у Неї у житті був Він. Життя - казкова річ Мері
Відповідь: Просто вірші... І день мине, і два, і вік - чий сон я розбудила? - Хто був той дивний чоловік, якого ти любила? А голос осені ламкий! А тиша світанкова! - Він просто був один такий, не схожий ні на кого. О, дивний погляд - наче дим! Чия душа озвалась? - Він просто був такий один, кому я здивувалась. - Ти теж була йому одна у щасті і в стражданні? - Була любов така чудна, як міфи стародавні. - Так хто ж він був - поет, чаклун, що вам таке зробилось? - Його ім'я на сотні лун у просторі розбилось. - А на якому віражі зустрілись дві дороги? - Це біла магія душі, Тайнопис Бога. Оксана Пахльовська
Відповідь: Просто вірші... Владимир Высоцкий "Я не люблю" Я не люблю фатального исхода. От жизни никогда не устаю. Я не люблю любое время года, Когда веселых песен не пою. Я не люблю открытого цинизма, В восторженность не верю, и еще, Когда чужой мои читает письма, Заглядывая мне через плечо. Я не люблю, когда наполовину Или когда прервали разговор. Я не люблю, когда стреляют в спину, Я также против выстрелов в упор. Я ненавижу сплетни в виде версий, Червей сомненья, почестей иглу, Или, когда все время против шерсти, Или, когда железом по стеклу. Я не люблю уверенности сытой, Уж лучше пусть откажут тормоза! Досадно мне, что слово "честь" забыто, И что в чести наветы за глаза. Когда я вижу сломанные крылья, Нет жалости во мне и неспроста - Я не люблю насилье и бессилье, Вот только жаль распятого Христа. Я не люблю себя, когда я трушу, Досадно мне, когда невинных бьют, Я не люблю, когда мне лезут в душу, Тем более, когда в нее плюют. Я не люблю манежи и арены, На них мильон меняют по рублю, Пусть впереди большие перемены, Я это никогда не полюблю. 1969
Відповідь: Просто вірші... В. Высоцкий Проложите, проложите Хоть тоннель по дну реки И без страха приходите На вино и шашлыки. И гитару приносите, Подтянув на ней колки. Но не забудьте - затупите Ваши острые клыки. А когда сообразите - Все пути приводят в Рим,- Вот тогда и приходите, Вот тогда поговорим. Нож забросьте, камень выньте Из-за пазухи своей И перебросьте, перекиньте Вы хоть жердь через ручей. За посев ли, за покос ли - Надо взяться, поспешать! А прохлопав, сами после Локти будете кусать. Сами будете не рады, Утром вставши,- вот те раз! - Все мосты через преграды Переброшены без нас. Так проложите, проложите Хоть тоннель по дну реки! Но не забудьте, затупите Ваши острые клыки!:rus: 1972
Відповідь: Просто вірші... Душа ...Душа моя обпалена, і як ти ще жива? Шукаєш, мов копалини, – слова, слова, слова! Оголеними нервами угадуєш словам нестачу мікровольта і зайвий міліграм. Душа з очима снайпера в трагічній німоті, здається, що вже знайдено. І знову – ні, не ті!.. Ліна Костенко
Відповідь: Просто вірші... Всем женщинам, которые читают эти строки – Наполненные нежностью слова, Я вас прошу – не подводить итоги, Ведь с каждым утром эта жизнь – нова. Вы, просыпаясь ранним утром, доверяйте встречам Они приносят убежденье в том, Что только вера и любовь излечат, Что счастье – близко, по дороге в дом! Вы только не грустите и не отдавайтесь страсти Неверия, отчаянья и зла. Все эти мимолетные напасти - Как от костра бессильная зола. Вы улыбайтесь – каждой женщине к лицу улыбка, Вы смейтесь, женский смех – как жизни дух. Да, в этом мире радости так зыбки… Но и сильны объятья нежных рук Ты знаешь, что ты счастливa? Не веришь? Ну и зря! Ведь у тебя есть многое: Леса, поля, моря. И дождь твой весь до капельки, И звёзды все твои, И утром распускаются Лишь для тебя цветы. И птицы заливаются, Здороваясь с тобой. Ты знаешь, что ты счастливa? Ведь этот мир весь твой!!!
Відповідь: Просто вірші... Сильний вірш. В мене мороз по шкірі пройшов. РОЗМОВА ЗІ СМЕРТТЮ Лиш вії примружила й мов провалилась, У сон неспокійний, важкий задивилась: Кімната, осяяна сонечком літнім, В дверях юна діва в вбранні тогосвітнім. - Чи знаєш хто я? – загадково спитала. - Так, ти – моя смерть, але я не чекала! У мене, поглянь, ось дитинка маленька, Потрібна ще крихітці любляча ненька. -Навіщо прийшла!? – ніби вдвох запитали. -Та я не хотіла, мене викликали. Хто викликав, рада тобі показати, Та більше нічого не можу сказати. В прочинені двері в сусідній кімнаті Я бачу застілля, знайомих багато. - Он та, що сидить за столом біля краю. Мені уже час, я тебе покидаю. Я вмить підхопилась, розплющила очі, Не спалося більше мені тії ночі. Під боком сопе янголя солоденько. -Спи, сонечко ясне, спи, доню рідненька, – Промовила стиха в фіранку відкриту, – Мені дарували життя з того світу… Інна Серьогіна
Відповідь: Просто вірші... Что – самая сладкая сладость на свете? Сахар – могла я когда-то ответить. Мед, мармелад, пастила.. и щербет.. Только теперь поняла я ответ - Родного ребеночка – запах макушки, Что остается на нашей подушке, Пальчики нежные.. и ноготки– Попка, коленочки…и локотки… Что – самая горькая горечь на свете? Горчица – могла я когда-то ответить… Редька и уксус… полынь и хинин.. Ну а теперь – мой ответ – лишь один: Губки дрожащие - плач на подходе Вот от чего мое сердце заходит Самая горечь – родного ребенка – Полные слез и обиды глазенки… ---------- Додано в 20:39 ---------- Попередній допис був написаний в 20:36 ---------- Есть в природе знак святой и вещий, Ярко обозначенный в веках: Самая прекрасная из женщин Женщина с ребенком на руках От любой напасти заклиная Ей-то уж добра не занимать Нет, не Богоматерь, а земная, Гордая, возвышенная мать Свет любви издревле ей завещан, И с тех пор живет она в веках, Самая прекрасная из женщин Женщина с ребенком на руках Все на свете мерится следами, Сколько б ты ни вышагал путей Яблоня украшена плодами, Женщина судьбой своих детей Пусть ей вечно солнце рукоплещет! Так она и будет жить в веках Самая прекрасная из женщин, Женщина с ребенком на руках!
Відповідь: Просто вірші... Одна із тихих вулиць міста Львова, Малює візерунки дощ на склі, А небо сіре та важке, бруківка мокра, Лиш видно кілька парасоль в вікні. А вийдеш на балкон – і бачиш місто: Старі будинки ніби тихо сплять, Із крапель на дахах нанизані намиста, Що по підвіконнях вниз біжать. Он хтось самотньо під дощем цим мокне, Й бруківку кроками тривожить він. Пригадують повіки дні самотні Серед вулиць міста й мокрих стін.. Як у дворах в дитинстві я губилась - Мов в лабіринтах я блукала в них, Бо там інакшими здавались час та дійсність, Шукала сходи до таємних мрій. Й краса цих вулиць від дощу не в’яне. Я серед них весну колись знайшла… І запах цей п’янкий ще пам’ятаю - Обійми, поцілунки та слова.... Похила вулиця... бруківка... мокре листя... Ще сповнена я спогадів сумних... Й закохала в це вічне дивне місто… А дощ помалу за вікном вже стих... На сонних вулицях немає вже нікого, Сховались всі, й бруківка мокра спить... Одна із тихих вулиць міста Львова Вдихає свіжий запах... і мовчить...
Відповідь: Просто вірші... Почему мы уходим, бросаем мужчин? Не уходим мы просто, без всяких причин! Не бросаем заботливых, сильных и нежных, Не бросаем горячих, веселых, мятежных... Романтичных, надежных и любящих нас, Не важна нам фигура и цвет ваших глаз... Мы уходим от тех, кто тиран и слабак, Инфантильный, зануда, тупица, дурак. Мы уходим, когда разлюбили и скучно, Когда вы изменяете нам равнодушно Не уходим мы просто, без всяких причин, Никогда не бросаем... любимых мужчин!!!!
Відповідь: Просто вірші... Дуже гарний вірш (інтимна лірика) Раїси Троянкер. Прочитайте - не пошкодуєте *** Трава прив’ялена і заніміла осінь... Сьогодні сталось. Що це? Я жива?.. В раві заплутались, розвіялися коси, В гарячці тіло й голова. Зім’ята сукня. На обличчі – мука. Червоні плями в лентах комбіне... І пада вечір у безодню круком, І кличе вечір впасти і мене. На серці якось важко і тривожно. І ти, ніяковий, не можеш приласкать... І те, що сталось, повернуть не можна. І серце холодом стиска... Ти так молив – сьогодні стань моєю. І сталось. О, закон буття! Ми у траві забули томик Гейне, – Його листки од вітру шелестять. І якось чудно. Хоч усю вже бачив – Соромлюсь при тобі панчоху підв’язать. І так іду. І ми чужі неначе, І в мене мимохіть жемчужиться сльоза. О, не вернуть! Не стать такою, як учора, Нічим не змить із уст палючих плям! А день такий звичайний і бадьорий, Така спокійна стомлена земля
Відповідь: Просто вірші... ОНА: Когда мне будет восемьдесят пять, Когда начну я тапочки терять, В бульоне размягчать кусочки хлеба, Вязать излишне длинные шарфы, Ходить, держась за стены и шкафы, И долго-долго вглядываться в небо, Когда все женское, что мне сейчас дано, Истратится, и станет все равно — Уснуть, проснуться или не проснуться, Из виданного на своем веку Я бережно твой образ извлеку, И чуть заметно губы улыбнутся… ОН : Когда мне будет восемьдесят пять, по дому буду твои тапочки искать. Ворчать на то, что трудно мне сгибаться, Носить какие-то нелепые шарфы Из тех, что для меня связала ты. А утром просыпаясь до рассвета, Прислушаюсь к дыханью твоему Вдруг улыбнусь и тихо обниму. Когда мне будет восемьдесят пять, С тебя пылинки буду я сдувать, Твои седые букли поправлять И взявшись за руки по скверику гулять. И нам не страшно будет умирать, Когда нам будет восемьдесят пять…
Відповідь: Просто вірші... Знакомства… Встречи… Секс…А что потом? Потом… Вы возвращаетесь в свой дом… Невинное лицо… Пакет с едой… И мило шепчете «единственной» - Я ТВОЙ! Она же Вам и ужин, и постель, и нежное «ждала я целый день», и тапочки с газетой, и футбол, и всяко-разно мечет Вам на стол… Щебечет что-то… Вдруг звонок простой —Вам СМС пришел. И Вы, босой, иете на балкон, и там в тиши… Читаете о том, как хороши сегодня были Вы — прям обалдеть! Как было СУПЕР! Столько «раз» успеть… За малое количество минут… За время то, пока Вас дома ждут! И все бы хорошо… Но…. Ё-ма-Ё! В руках то телефон… не ВАШ… ЕЁ !
Відповідь: Просто вірші... Ліна Костенко Суєта суєт Нехай підождуть невідкладні справи Я надивлюсь на сонце і на трави Наговорюся з добрими людьми... Не час минає, а минаєм ми. А ми минаєм. Ми минаєм. Так-то. А час - це тільки відбивання такту. Тік-так, тік-так. І в цьому - вся трагічність. Час - не хвилини, час - віки і вічність. А день, і ніч, і звечора до рання - Це тільки віхи цього проминання. Це тільки мить, уривочок, фрагмент. Остання нота ще бринить в повітрі. Дивися - час - Великий диригент Перегортає ноти на пюпітрі.