Мовою дотиків

Вони починають говорити, коли я ще не прокинулась. Пальці ніг доторкаються до ковдри. І великий палець накритий, а інші відчувають прохолоду повітря. Вікно - навпроти, кажуть мені очі, з яких одне сигналізує про тінь, а інше - про джерело ранкового світла. Відчуття пробудження в незвичному місці - вони такі особливі, що не хочеться розплющувати очі. Для початку - увібрати всі дотики, вдихнути всі запахи. Запах постелі, запах рідини для прибирання пластикових поверхонь... Приглушені звуки міста за вікном...

Моя рука прохолодніша від твоєї, бо я вже прокинулася, а ти - ні. А поки ти спиш, твої судини розширені і щедро дарують тепло. Я не ворушу навіть пальцем, і лише відчуваю мою руку під твоєю, які лишилися так поряд, ще зі сну. В твоїй руці - сильний пульс. Ударів 60 на хвилину, не більше. Ритмічно, розмірено. Я не хочу рахувати, ще рано для цифр і для логіки. Мені печуть кінчики твоїх пальців. Заглиблююся в спогади відчуттів, і чую ці пальці на своєму тілі. Цікаво, чи лишилися синці? Ні, для цього треба остаточно прокинутися. Потім, потім. Котра ж зараз година? це також потім. Зараз тільки напівсон, напівреальність і мова дотиків. Може, поговориш до мене знов? Я так погано пам'ятаю людей візуально. Трохи краще пам'ятаю голоси. Але з ким привіталася за руку чи танцювала - запам'ятовую на все життя, хочу того чи ні. Поговори зі мною. Хочу тебе запам'ятати. Але щоб звернутися до тебе дотиком, треба поворушити рукою. Не хочу. Порушувати. Втручатися. Цей пульс 60... 65... 70... що тобі сниться? Почни розмову сам...

Часом здається, що я пам'ятаю забагато відчуттів. Відчуття і цифри. Пам'ятаю все. Хотіла би забути, як болить вухо чи зуб. Як сильно може боліти те, від чого в інших обставинах отримуєш насолоду. Деякі відчуття ніби відсунулися "за скло", але вони дуже реальні. Вони існують для мене, щоб я могла розпізнати, діагностувати, порозумітися з собою.
Мені буває страшно хворіти. Деякі хвороби відчуваються як непорозуміння з тілом. З моїм тілом, яке стільки знає і так чудово мені про все розповідає. Не хочу бути з ним в поганих стосунках. Не хочу засипати його ліками, засобами для схуднення чи протизаплідними таблетками. Воно ж образиться і перестане зі мною розмовляти. А я не можу без розмов. Особливо - без тих мовчазних.

Якби ти був героєм мого оповідання, то прокинувся би тієї миті, і твоє тіло не говорило б, а кричало до мене. Та гучні дотики залишилися в темряві ночі, у світлі нічника. Ще одна важлива річ - я не хочу повертатись в минуле. Навіть на кілька годин - не хочу. Хай все буде тепер нове.
Якби це було життя якихось інших людей, то вони були би п'яні. Точніше, з похмілля, бо світлого ранку алкоголь виходить з центрів задоволення і молотком падає на всі інші центри. Але я ще років 15 тому зрозуміла, що п'яний стан не відкриває, а розмазує. Часом потрібні і такі картини - наляпано, кольорово, незрозуміло, видерли аркуш з альбому, пішли далі. Та дотики мало пам'ятають про це. Менше, ніж про рукостискання навіть.

Деколи пам'ять дотиків - безцінна. Там де не зняли відео, не зробили фото. Де очі не пам'ятають образів - там збереглися торкання. І вони говорять. Про дуже багато різного, але - і про вірність своєму тілу - чи не єдина справжня вірність в цьому світі, - і про запах сирої землі, коли входиш у потойбіччя по своє маля, і про м'яку безмежно чудову голівку в долоні та про "сьоме небо", з якого повертаєшся не одразу. "Ти - вже тут? Не поспішай. Тут все гаразд. Чекаємо на тебе"... Минає час, і здається, що все це було не зі мною. Як і усе, що торкалося, проходило крізь, огортало, було приємним...

Я все ще слухала твій пульс, і думала про те, наскільки дивовижно зараз згадувати народження своїх малят. Ніби і зовсім недоречно. А ніби і дуже пов'язано. Не можу бачити себе збоку, але всі сліди, які лишили на мені діти - це вдосконалення. І ця пам'ять набагато більша за дотики. Цей неідеальний живіт чотири рази був затишною домівкою. Спогади про це є в ньому, від шкіри до самої глибини, і це наповнює мене, трохи врівноважуючи спраглість дотиків. Тому мені не страшно поєднуватись, знаючи, що це ненадовго. Нема страху самотності. А щойно стаєш самодостатньою - привабливість зростає в рази. Так є - приваблюють ті, хто виглядає цілим, а не частиною від цілого.

Тому я люблю прикраси - вони торкаються до мене. Я пам'ятаю всі їхні лінії та деталі. Я люблю їх, коли вони теплі. Я люблю їх, коли вони подаровані і у них - хвилювання, мікрочастинки поту зі спітнілих пальців пристрасного дарувальника. Або - беззадрісне тепло і мікрочастинки крему для рук щасливої жінки-дарувальниці.
Тому я люблю і парфуми. Люблю підняти флакон і спитати в цілої своєї шкіри, котрий квадратний міліметр її хоче отримати цей запах та поєднати його зі своїм? І той, який хоче - теплішає або навпаки, терпне, гостро сигналізуючи про своє бажання. А яке розчарування, коли придбаєш не той запах - щойно в крамниці він тішив, а вже надвечір чи наступного дня не можеш вдихати його без огиди. А найгірше - коли перший вдих запаху такий смачний, а далі нестерпний післясмак, і хочеться одразу в душ...

А троянди я люблю не за запах (дивні співпадіння: найкращі букети з троянд я отримувала хворою на нежить або з нападом алергії) і навіть не за вигляд (хоча, ніжно-рожеві та найтемніші червоні притягують погляд, як магніт). Я люблю доторкатися до їхніх пелюсток. Нюхаючи, зачепити їх губами. Оксамитові, налиті квітковим соком, свіжі і чарівні. Троянди для мене - зовсім не про урочистість. "Урочисті" вони не говорять, лише прикрашають. А ті, що говорять мовою дотиків - я радо їм відповідаю...

Якби це все ще було оповідання, то я би спустила свої тонкі засмаглі ноги в туфлі-човники на височезних підборах. Але мої ноги білі, як сметана, після чудової весни в рідному місті І взула я їх у босоніжки з багатьма переплетеними пасками, на зовсім пласкій підошві. А тоді встала, підійшла до вікна. Взяла з підвіконня свою сукню (люблю одягнутися в одну досконалу річ). Підхопила сумку, зробила два нечутні кроки. Зачинила двері за собою. Якби так зробив ти - ні в оповіданні, ні в реальності я б цього тобі не пробачила.
Ручка дверей гладка, але тепла. Речі, не говоріть до мене. Я хочу трохи тиші.