Емігранти, повертайтеся!

Відповідь: Емігранти, повертайтеся!

тут частково погоджуюся
але тітка моя рідна медик, вона не виживає, а заробляє, вона практикує приватно, за гроші, до неї черги стоять

тут держава ні до чого, тут людей лікувати треба, і гнати грубим дрином такого вчителя, аби дітей не псував (жиб не виростали описані вище "маршрутчики")

шоколадка...
1.хіба не самі навчили?
2.нащо їм ті шоколадки? хіба то компенсовує низькі зарплати? хіба їм на тій плитці світ зійшовся? багатші стануть? для мене така поведінка - то НИЗЬКО, і первно лише від людини залежить зможе вона до такого опуститися чи ні

А ще мене дивує, всі обурюються на вулицях брудно, а хто смітить (то ж всім відомо, чисто не там, де прибирають)? в мене буває кілька раз за день "мозги на вулицях всталяю", коли не в смітних викидають, можу зупинити, попросити підняти, пристидати, бо мовчки пройти для мене-це те ж, що й самій викинути, де попало

Вітторія про маршрутку написала на Брюховичі, протестувати не пробували?
я пробувала-помагає
тільки чомусь ждемо якоїсь сили зверху

вибірка

 

Відповідь: Емігранти, повертайтеся!

знаю, в сумку складаю, викидаю вдома, так мене батьки навчили, держава тут ні до чого

 

Відповідь: Емігранти, повертайтеся!

власне вона практикує в містечку, тис 20-30 населення.

Багато років тому, вона звільнилася з роботи в держ поліклініці, просто НЕ МОГЛА вона там ПРАЦЮВАТИ, не давали їй її є "колєги", "з"їли"-одним словом, бо до неї як до толкового лікаря завжди купа народу, їх і жаба задушила.
А вона в таких умовах працювати не хотіла, хоча могла і жалітися, як же тяжко їй живеться.
Всі її пацієнти перейшли до неї лікуватися

Захист прав споживачів?

 

Відповідь: Емігранти, повертайтеся!

ще такий приклад наведу-щодо ролі держави і ролі кожного громадянина окремо:
зараз я гостюю на Дніпропетровщині, місто за кількістю населення +-Львів, і держава одна, а люди-різні, навіть здається, що з різних країн ми, в них брудніше, ніж в нас, все кидається нід ноги (може двірник отримує меншу зп?), малесенькі діти на вулицях говорять між собою благим матом (бо так говорять і спілкуються з ними батьки), дорослі незнайомі люди "ти"-кають один до одного, у Львові все культурно і на "Ви"

в нас теж таке може проскакувати, але повірте, не в таких масштабах, а країна одна, тільки світогляд різний і виховння теж

і приїжджали у Львів перший раз тутешні підлітки (спорткоманда) , очі викочували, роти відкривали, казали-в Європу попали, українською заговорили
тільки приїхали назад додому, і все по-старому, ніц міняти не хочуть, їх і так влаштовує,

так і в нас тепер в цій дискусії-тільки планки вищі
далі ахів-вздохів, на жаль, не дійде

 

Відповідь: Емігранти, повертайтеся!

Ого, дівчатиська, скільки ви тут понаписували за кілька годин!!!

Відповідати на дописи, що зачепили не буду, просто зауважу певні речі, про які хочеться написати.
Критика - це позитив, завжди. Навіть якщо виходу нема чи не дають. Не мусять критики вирішувати проблему, але якщо бачать її, то вказати можуть.
Треба розрізняти, що таке критика і "гон" (потік нарікань).

Аби припинити оцінювання "твоє, моє", напишу з власної точки сидження.
Для мене не має значення, де я живу (до певної міри). Я бачу і плюси, і мінуси. І я не боюся мінусів, бо без них неможливо. Мінуси є ЗАВЖДИ. Моя мама постійно дивується з того, що ми говоримо про мінуси, які є в Канаді, бо решта, хто виїхали, тільки хвалять і захоплюються. А я проти рожевих окулярів в принципі.
Мінуси допомагають твердо стояти на ногах, а плюси - не зашиватися в негатив. Зосередження на виключно одному чи другому дає відповідні результати: або грузнеш у болоті, яке сам і поглиблюєш, або витаєш в хмарах і ніц не робиш, аби спуститися на землю.
Тому обпльовувати ні рідну державу, ні ту в якій зараз живу не схильна. А от мінуси бачу й можу про них говорити. І не боюся говорити про них. Страх говорити про мінуси чи надмірне ідеалізування свідчить про одне - невміння дивитися правді в очі. Таким чином ми хочемо себе переконати в чомусь неіснуючому. А нащо шукати того неіснуючого, якщо те, що можна цінувати, вже є, бо плюси є завжди.

Згідна із Капучінкою, що бардак таки починається в головах, а на ширшому колі вже відбивається результат. Мені легко було прийняти канадські правила, бо я й в Україні їх не переступала. Я теж носила сміття в торбі додому, або йшла до смітника, який виставляли коло бару на Дорошенка (по дорозі до чи з універу). Я завжди платила за проїзд, навіть за одну зупинку, або повний, якщо студентський забула вдома. Я чемно вибачалася в транспорті, навіть якщо ненароком когось штуркнула, чи стала на ногу. Я не купувала вдруге в магазині, де мені нахамили. Я не мовчала на несправедливість в університеті. Я посміхалася людям просто так і багатьох навчила дивитися на небо й хмари, а не під ного (самвидавна збірка віршів так і називалася "закохана у хмари"), а коли мені було сумно, то мені нагадували про те, що я не дивилася ще нині на небо, а воно чудове завжди! Я переходила дорогу на зелене світло і на переходах, кажучи тим, хто не розумів моєї позиції, що "як переїдуть, то хоч матиму задоволення з того, що я таки мала рацію". І якщо обрахували, повертала те, що дали забагато. І дитину ми возили в кріселку з народження, і я ніколи не сиділа з ним на колінах позаду. Та багато можна продовжувати... І мені не тисне то й тут, бо я хоч не люблю чітких розкладів дня, але в правила вписуюся легко.

Я свідома того, що так роблять не всі. Мене вразило те, наскільки впала особиста культура у Львові (під час поїздок за два минулі роки). Я бачила, як люди дивувалися часом із моєї ввічливості й дивувалася зустрічно. Невже ввічливим бути ненормально... Дивувало людей і те, що я машинально причіпала ремені в машині, тільки сівши. Але одиниці зауважували, що так і справді краще, і так би й мало бути. І добре, що хоч одиниці, бо значить, що надія таки є. У малих справах зміни самі не прийдуть, і тут нам вимагати щось від когось даремно.

У великих справах ми багато зробити не можемо. Не так багато в наших руках у тому плані. Є кілька систем - їх вигляд - то залишок совєтщини, і тут довго доведеться чекати, особливо тому, що люди часто поводяться як вівці, хоча в окремих ситуаціях можна й не змовчати. Щодо поліції не говоритиму, бо тут точно пересічна людина впливу не має (то моя думка), важко там порядним людям (маю родичів і в міліції, і серед медиків, і вчителів, тому бачу, як є). У медицині - завжди є вибір. Однозначно завжди. Тому тут нарікати без сенсу (за винятком швидкої допомоги), бо перший крок чи вирішальний крок робить кожен особисто. Але на цьому ж форумі є чорний і білий список медиків, я переконана, що то теж один зі способів боротьби, і то сильний досить. У навчанні те саме. Погана школа - візьми дитину до іншої. Є різні обставини, то правда, але якщо більшість не буде мовчати, бо "а що як на моїй дитині відіграються потому", то боятися почнуть не батьки, а батьків, бо буде конкуренція, здорова конкуренція і будуть думати, чи варто обстоювати вчителя-лоха (а таких, що не на своєму місці працюють, трохи та й є), чи таки краще вчителя присмирити, а захистити лице школи.

Гірша справа щодо мистецтва. Тут Фіяна написала, що частіше ходить у театри, бо більше лишається із зарплати. На жаль, то не більше лишається, то в нас таке мистецтво недооцінене. Ми тут і справді рідко ходимо на такі речі, в основному кіно, бо дешево, а вивалити певні суми на квиток до театру можемо собі дозволити зрідка. І хоч професія артиста сама по собі хитка й переважно малооплачувана, то в Україні вона однозначно знецінена. І до театру ходити іноді сумно, бо люди туди часто йдуть у цілковито неналежному вигляді та й мета в них не завжди (скажімо так) порядна. Хто насіння принесе, хто смски цілу виставу пише, хто пошепки на цілий партер повідомляє "Я НЕ МОЖУ ГОВОРИТИ, Я ЗАРАЗ У ТЕАТРІ НА ВИСТАВІ". Ходити можна до театру часто, ціни дозволяють, але сумно за артистів, котрі працюють на голому ентузіязмі, бо цінують їх хіба за кордоном, у нас чомусь розівчилися. Так що тут я біль Вітторії дуже добре розумію.

І останнє. Ніколи й нікому не варто говорити "збирай манелі й перебирайся". Деякі люди мусять нарікати, бо так їм легше переживати свою біду. І казати їм "вимітайся" не має права ніхто. То їхній вибір і їхня справа, де їм бути і на що нарікати. Не треба казати комусь те, чого би й сам не хотів почути. А в житті всіляке буває. Я теж часто чую смішні мені слова, що "а он ти там сидиш, то сиди і не дзявкай". Для мене то ніщо інше як заздрість. Зрештою, я свідома того, що в цій країні я ніхто (бо й не претендую на когось), що лише користуюся тим, що будують канадці, а моя частка - мізерна. То вони голосують, переймаються проблемами держави, беруть активну участь у розвитку свого суспільства. І вони теж нарікають. Я ж стараюся не нарікати (хоч і без того не буває, бо всі ми люди), а просто бачити мінуси й дякувати за плюси. А тих, хто поливає брудом свою державу, не розумію, де би вони не були, ті поливачі. Коли мені тут кажуть канадці "ой, шукаю, куди би то виїхати з цієї дурнуватої держави", пропоную їм Україну. Коли українці починають плюватися (дослівно) на те, як вони їздили до України, і яке там бидло, а яка бідося, а те та се, то питаю, чого їздили? І в розмові стараюся обламати, бо вони хоч на культуру українців в Україні нарікають, то й самі не надто інтеліґентні. Таких у калюжу посадити легко, бо вони ж її роблять. Але не всі такі, тому не треба узагальнювати "емігрантів" та тих, хто нарікає.

Вибачайте, що так багато, але вже стільки років про те все думаю, що само виливається.

Знаєте, тут дуже міста брудні. І то саме тому, що прибиральників багато, і в них круті знаряддя праці, і прибирають вони часто. Люди їм лиш додають роботи. Я наприклад ніколи не підношу в магазині те, що впало на підлогу (хіба з моєї вини), бо є люди, яким платять за те, аби вони то піднесли. І не зауважувала, аби хтось то робив. Роблять рух, ніби хочуть піднести, а самі дивляться в боки й чекають, що надбіжить хтось із працівників і скаже "ой, не треба, я приберу". Отака от виробляється психологія. Так що тут така справа. Будуть вигоди - люди будуть ними відповідно користуватися.
Звичайно, не все сміття на вулиці опиняється, лише дрібне (але з вікна машин нераз бачила, що викидають). І водночас - сортувати сміття тут не забувають.
От що мене здивувало і постійно дивує - жуйки на підлозі та лавках у греко-католицьких церквах, і то не всіх, а тих, де багато нових емігрантів. Не можу я цей феномен осягнути, в голові не вкладається.

Дозволю собі трошки пафосу.
Молодечий розум хоче результату зразу. Вже і тепер. І забирає трохи часу, поки людина зрозуміє, що зернятка, посіяні зараз, проростуть згодом, бо така природа речей. І най навіть посаджена яблунька вродить після моєї смерті, все одно вартує її посадити.